«Сяюча слава» УПА та подружжя Ріпецьких - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » «Сяюча слава» УПА та подружжя Ріпецьких
   

«Сяюча слава» УПА та подружжя Ріпецьких

Олександр Панченко

д-ра Модеста-«Горислава» Ріпецького та Марії –«Оксани» Ріпецької (з дому – Бондаренко)

 

До 100-річчя від дня народження д-ра Модеста Ріпецького-«Горислава»: «...Командир УПА й медично-санітарні працівники старались узгляднювати повищі елементи в нашій партизанській тактиці....- Лікар УПА всяко радив собі при недостачі ліків, інструментів, санітарних приміщень і давав від себе все, що було в його спромозі. Одначе не в силі був уникнути критичних ситуацій, що їх накидував нам ворог...»

 

Якось я прочитав на одному із ресурсів товариства українських рідновірів, що «...Ім’я у народів усього світу було не просто собі назвою людини, способом звертання до неї. Воно ще служило і оберегом, і тим, що вирізняло з-поміж інших осіб, або навіть визначало певним чином місце людини у суспільстві... - Слов’яни не були в цьому винятком. Імена наших предків, пов’язані з вшануванням Роду, рідної природи та військовими звитягами дійшли до наших часів, хоча багато з них незаслужено забуті невдячними нащадками. Імена визначали життєвий шлях людини... - Дорослу ж людину звали здебільшого «за заслугами»...». На літеру «Г» знаходими між іншими й такі імена - Гарнослав – гарна слава, Годимир – угодний(на), гарний(на) людям (миру), Гордислав – горда слава,  Гордій (чол.) – гордий, й, зрештою, Горислав – сяюча слава.

Відомо, що дипломований лікар, видавець, вояк УПА в 1944 Лемківському курені, організатор Українського Червоного Хреста в Тактичному відтинку «Лемко», співорганізатор куреня «Рена», курінний лікар, член надрайонного проводу ОУН на Українських землях, надрайонний керівник СБ Лемківщини (1945-1947) Модест «Горислав» Ріпецький  народився 27 грудня 1921 року у місті Лева  в родині судді Теодозія Ріпецького та Кароліни (з дому Фріц). Навчався у Рідній Школі імені Тараса Шевченка, а згодом у філії Академічної Гімназії у Львові, а від 1940-го по 1944-ий рік навчався у медичному інституті у Львові. У 1944 році він вступив до Української Повстанської Армії (УПА_ під псевдом «Горислав».

До 1945 року виконував функцію лікаря в курені УПА під командою Василя Мізерного («Рена») (псевда -  «Валічак», «Рен», «477») (*1910-1949), сотника та майора УПА (посмертно), командира тактичного відтинка УПА ТВ-26 «Лемко» (11.1945-літо 1947). Згодом «Горислав» став одним із організаторів вишкільного табору у Буковому Берді, був також учасником бойових дій відділу УПА біля села Лавочне, містечка Перегінськ, під Сторонною на Дрогобиччині, у Струбовиськах на Лемківщині, певний час перебував у складі сотні Володимира Щигельського («Бурлаки»), згодом командував загоном УПА на східних теренах Ряшівського воєводства. У вересні 1947 з рейдуючими відділами пробився до Західної Німеччини. Модест Ріпецький-«Горислав» виявив себе, як надрайоновий керівник СБ Лемківщини 1945-1947 роках, який у 1947–1950-х роках командував Відділом безпеки Полевої Жандармерії УПА, який діяв при штабі Рейдуючої Частини УПА.

Про свою участь у боротьбі віддідів УПА за Волю України д-р Модест Ріпецький-«Горислав»,  докладно написав у своєму спогаді «Санітарна служба в Лемківському курені УПА», який був поміщений у впорядкованому ним же томі 23  «Літопису Української Повстанської Армії.  - Медична опіка в УПА» (Торонто, 1992) на с. 103-140:  «....Там на  верхах Букового Берда курінь почав розбудовувати вишкільний табір і вже наступного дня розпочав військовий вишкіл вояків. Треба було всппно підшколити, бо зближався фронт. На Буковому Берді до куреня «Рена» згодом долучив ще один відділ около 50 вояків, зорганізований у тих околицях діячами ОУНм. Після остаточного оформлення курінь мав чотири сотні та одну чоту. Першу сотню очолював «Євген», а потім «Веселий» (Д.Свістель), другу сотню «Бульба» (прізвиже не відоме), третю сотню «Бурлака» (В.Щигельський), а четверту «Мазепа» - «Іскра». Командиром чоти легкої артилерії став «Тарас». До штабу куреня «Рена» входили: В.Шишканинець («Бір») – ад’ютант, «Дідик» - інтендент, М.Ріпецький («Горислав») - як курінний лікар, «Пугач», командант ПЖ. Пост останнього пізніше зайняв Кашубинський («Нестар»). На короткий час, коли в курені існував табір з кіньми та волами, командир «Рен» призначив студента ветеринарії Лева Футалу («Лагідного») виконувати функції ветеринаря.  - Обов’язки керівника Санітарної служби я погодився взяти на себе умовно до часу, поки на цей пост не найдеться дипломований лікар, можливо, хірург. Функцію курінного лікаря я перебрав з турботою, що доведеться рятувати життя та дбати про здоров’я сотень людей, а нести таку відповідальність професійно, я не був ще повністю готовий. Чотири роки медичних студій я закінчив у Львівському медичному інституті та, щоб отримати диплом, бракувало мені два семестри. Під час студій я здобув багато теоретичних та практичних знань, однак не настільки, щоб діяти як самостійний лікар. Починаючи з першого семестру медицини 1940 р. аж до виїзду зі Львова в травні 1944 р. у вільний від навчання час, а також під час ферій я набував практики у шпиталях медичного інституту. Після закінчення передклінічних предметів та іспитів, т.зв. півдиплому (в США це рівнозначне із First part of National Board), відбував практику як фамулянт по клініках, а рівночасно допомагав одному з лікарів у його приватній практиці. Д-р Богдан Олесницький, спеціяліст внутрішніх хворіб, доручував мені відвідувати по домах його пацієнтів, слідкувати за перебігом їхньої недуги, давати їм дом’язові та інтравенозні іньєкції. Цей набутий у шпиталях, клініках та приватних амбуляторіях досвід став для мене дуже корисний при виконуванні пізніших завдань у санітарно-медичній службі УПА. - Весь час нашого перебування на Буковому Берді я підшукував досвідченого фахівця на відповідальний пост курінного лікаря. Ще до сформовання нашого куреня, ми шукали для УПА не тільки військових старшин, а також лікарів, студентів медицини, санітарів, медсестер та освічених кандидатів на санітарів, які були б готові пройти медично-санітарний вишкіл. - Мені особисто вдалося нав’язати зв’язки з військовиками, які стали пізніше командирами УПА, як Василь Шишканинець («Бір»), «Лесь», «Євген», «Веселий». Багато важче було підшукати медичних фахівців. Ті нечисленні українські лікарі, які мали свою практику на Лемківщині, чи ті, що хвилево задержалися в цих околицях, не були спроможні приєднатися до активної служби в УПА через вік, стан здоров’я, а також з родинних, або інших причин. Подібно було зі студентами медицини та різними медичними фахівцями. - Напр., у липні 1944 року я випадково зустрів у Команчі товариша з медичних студій, Богдана Шебунчака. Зраділий зустріччю знайомого, якому можна було довіряти, запропонував йому пристати до медично-санітарної частини УПА. Показалося, що він не був самий, а мав під опікою свою наречену, її та свою маму. В тих околицях я зустрів також знайомих зі Львова, Марійку Столяр та її товаришку, і звернувся до них з подібною пропозицією. Проте їм важко було рішитися на цей крок. Старався теж нав’язати контакт з іншими колишніми студентами медицини, які виїхали зі Львова і тимчасово перебували в Горлицях, Ліську, Криниці, Сяноці, Новому Санчі та Хирові. На жаль, лише дехто з них зголосився до УПА. - Бували тоді хвилини, коли мені ставало досадно, що українські лікарі й мої товариші-медики опускали рідні землі, а тільки одиниці зголошувалися до санітарної служби УПА. Як пізніше виявилося, то в наших жорстоких обставинах боротьби навіть найкраще вишколений лікарський персонал не мав можливосги налагодити досконалу медичну опіку. - Для мене не залишилося іншої розв’язки, як самому створити Санітарну службу в нашому курені з тими людьми і за допомогою тих засобів, якими міг розпоряджатися. Повний молодечого запалу та оптимізму приступив до діла. Перед військовими старшинами стояло завдання перетворити новозорганізований курінь у бойову одиницю. Обов’язком медиків було зорганізувати та вишколити персонал Санітарної служби й рівночасно роздобути медично-санітарні припаси. - Курінний Василь Мізерний («Рен»), у кількох днях, провів облік усіх старшин, підстаршин і вояків, зібрав дані про їхню освіту, військовий вишкіл, фахове знання, завершив реорганізацію куреня. Тих, що мали якийнебудь вишкіл, чи досвід у медичній ділянці, він передав у розпорядження Санітарної служби. У той час команда куреня не мала безпосереднього зв’язку з командуванням УПА й тим самим не було вказівок як розгортати нашу медично-санітарну працю. Деякі лише загальні інформації про організацію Санітарної служби ми змогли отримати від вояків УПА, які в бойових ситуаціях відлучилися від своїх частин з інших теренів і тепер пристали до нашого куреня. Згодом я довідався від командирів сотень, які оперували в західній Бойківщині, що кожна сотня повинна мати свого лікаря, а чота, наскільки можливо і рій, свого санітара. В нашом;- випадку це було неможливо зреалізувати, бо треба було мати чотирьох лікарів для сотень, сімнадцять кращих санітарів для чот, не рахуючи вже ройових санітарів...».  І далі -  «...Пізньою весною 1944 кілька нових діячівОУН щойно наладнували організаційну мережу і зв’язок зі ще збереженими кадрами ОУН. На щастя знайшлись ініціятивні люди серед населення, які зібрали деякі ліки і пізніше передали для потреб нашого куреня. Члени відновленої мережі ОУН Лемківщини придбали також дещо з медично-санітарного устаткування. Помагали їм в тому клітини ОУН сусідніх теренів Перемищини, Добромильщини та Бойківщини. Ліки та інше майно вони роздобували при допомозі зв’язків з аптеками, шпиталями, а теж шляхом бойових наскоків на військові німецькі, мадярські та словацькі групи постачання. Невеликий припас ліків та перев’язного матеріялу я одержав від сотні «Осипа», яка прибула з Перемищини та заквартирувала в лісі, недалеко вишкільного табору куреня «Рена». Сотенний лікар у тому відділі був доктор «Вуйко». Він був цікава й загадкова постать, але його доля закінчилася трагічно. Частину хірургічних інструментів та велику кількість штрикавок я одержав від генерального секретаря закордонних справ УГВР Миколи Лебедя. Стрінув я його в селі Команча, недалеко словацького кордону, в липні 1944 року. Микола Лебедь задержався на коротке перебування на Лемківщині, в переході зі своїми співробітниками на захід, і вони мали з собою цей медичний інвентар. Вони доручили мені передати ці хірургічні інструменти до диспозиції Головного Командування УПА, на руки генерала Дмитра Грицая («Перебийноса»). Я дістав дозвіл використати частину з штриковок для потреб місцевих відділів. -  Медично-санітарний інвентар, що його вдалося зібрати на Буковому Берді, був настільки багатий, що повністю міг забезпечити потреби малогс польового шпиталю. Були там різні хірургічні інструменти, мал: стерилізатори, штрикавки, запаси ґази, вати, перев’язні матеріяли-бандажі. антисептики, ліки. Знайшлися навіть комплекти породових кліщів ті інших гінекологічних інструментів. Для Санітарної служби було важливо забезпечити кожного вояка пакетом першої медичної допомоги. Приблизно 40 до 50 відсотків нашог: куреня одержали оригінальні індивідуальні військові пакети, здобуті різними способами. Решта вояцтва була забезпечена саморобними пакетами випродукованими з льняного полотна працівниками санітарних пунктів довколишніх сіл. Найбільше виготовлено їх у селах Двернику ті Ступосянах. Добровольці, які зголошувалися до відділів УПА, часто приносили з собою, крім зброї, також санітарні індивідуальні пакети. -  Зібравши весь санітарно-медичний інвентар, я приступив до сортування цього неупорядкованого майна....». - Й насамкінець,  -  «...Командир УПА й медично-санітарні працівники старались узгляднювати повищі елементи в нашій партизанській тактиці. Під час рейду командир куреня, сотенні та бунчужні, підшукуючи терен для квартирювання, звертали увагу на тільки на те, щоб місце було безпечне під оглядом стратегічним, але теж щоб було поблизько придатної до пиття води. Про конечність доступу повстанських відділів до води добре знав і противник. Ворожі засідки, облави та бльокування потоків ставали причиною частих випадків загибелі, або поранення вояків УПА... - В половині вересня 1944 року курінь під командою В.Мізерного «Рена», був цілком структурно оформлений і настільки військово вишколений, що являв собою боєздатну одиницю. Санітарна служба була сформована при всіх сотнях та чотах і діяла, як на повстанські умови, справно. Тоді командир «Рен» вирішив вислати своїх представників до командування Дрогобицької воєнної округи УПА, здати звіт про сформування та вишкіл нового куреня, а також одержати дальші накази та доручення. До того часу з командою воєнної округи існували тільки посередні зв’язки. Вся наша увага була спрямована не на бойову, а на вишкільну діяльність. - До складу представників куреня для звітування перед зверхною командою «Рен» назначив чотирьох старшин: курінного ад’ютанта Василя Шишканинця («Біра»), сотенного Володимира Щигельського («Бурлаку»), сотенного «Бульбу» та того, що виконував обов’язки курінного лікаря «Горислава», тобто мене. Моє завдання було доповісти про медично-санітарний стан куреня, а також одержати вказівки щодо дальшої праці санітарної служби. - Штаб команди Дрогобицької воєнної округи УПА перебував у той час в околицях Турки у Самбірщині. Ми прибули туди 15 вересня 1944 року. Командиром Дрогобицької воєнної округи був тоді «Дзвінчук», перед яким довелося нам звітувати. Присутні при тому були ще два зверхники «Дзвінчука», яких нам, з огляду на повстанські звичаї конспірації, не представляли. Ми сподівалися, що наше звітування, про створення нового і то великого куреня, викличе радісну реакцію командирів. Однак нас молодих ентузіястів стрінуло розчарування. Замість признання, нам чітко й коротко з’ясували тогочасну ситуацію, підкреслюючи труднощі переходу фронту й труднощі боротьби в більшовицькому запіллі. Ми дізналися, що в плянах командування УПА не було наміру творити нові великі відділи, а навпаки, переформувати наявні курені на сотні й менші бойові одиниці з метою легшого маневрування у більшовицькому запіллі. - Я міг позвітувати тільки загально перед самими військовиками, бо представників медично-санітарної служби на постою штабу не було. Сподівання дістати досвідченого лікаря-фахівця на пост керівника Санітарної служби в нашому курені, на жаль, не здійснилися. -  Після заслухання звітів, команда воєнної округи затвердила такий старшинський склад куреня, як його скомплектував В.Мізерний. Командир «Рен» не тільки що залишився на пості курінного, а йому підпорядковано на час переходу фронту ще шість сотень, що діяли в цих околицях. - Мені доручено надалі виконувати обов’язки курінного лікаря. Докладніших фахових інструкцій щодо Санітарної служби я не отримав. Передані для командира «Рена» доручення та накази були лише загальні, бо командування Воєнної округи не могло точно передбачити, в яких обставинах нам доведеться пробиватися через німецько-большевицькшї фронт і в яких умовах перебуватимемо на більшовицькій стороні. -  Нашим основним завданням було передістатися на більшовицьку сторону з якнайменшими втратами, у прифронтовій смузі не входити в зачіпні бої ні з німцями, ні з більшовиками. Ми мали старатися нав’язати у більшовицькому запіллі контакт із командуванням УПА, а до часу встановлення зв’язків діяти за власною ініціятивою. У залежності від обставин курінь міг розчленуватися на сотні, чи навіть чоти, та діяти самостійно. На більшовицькому боці ми мали воювати проти відділів НКВД і сталінського поліційно-адміністративного апарату, а уникати сутичок з частинами Червоної Армії....»… - Зрештою, «Горислав» доповнював свої спомини: «...В бою в Струбовиськах сотня потерпіла поважні втрати. Загинуло шістнадцять вояків. Між ними чотовий «Вовк» і ройовий «Сова», що в —оченні завзято боролися. Важко ранених не було, бо подібно, як в інших боях, ті повстанці, що бачили своє безвихідне становище, дострілили себе, або розірвали ґранатами, а інших добили більшовики. - Як виявилося після бою, на сотню «Веселого» наступали спецвідділи військ НКВД т.зв. Червоної мітли. Вони вирушили облавами проти відділів УПА на села східньої Лемківщини та західньої Бойківщини. В бою в Струбовиськах брали участь два батальйони радянської піхоти під командою полковника Стєпашкіна. Він старий офіцер НКВД, який воював проти армії УНР за часів отамана С.Петлюри, в ранзі бійця, а потім підстаршини. Протягом багатьох літ, Стєпашкін був командантом пограничних військ НКВД. Узимку 1944-45 р. полковник Стєпашкін керував операціями проти зідділів УПА в околицях Станиславова і Дрогобича. Разом з більшовиками участь у бою під Струбовиськами брав відділ польської МО з Тісної та працівники УБ із Сянока. Командантом МО був Едвард Мартінґер, а його заступником для політичних справ Юзеф Коша. - Після бою більшовики, разом із місцевою польською міліцією та працівниками УБ, вдерлися в село та мстилися на безборонному населенню. Далеко лунали крики і плач жінок та дітей. Село горіло. В хатах залишилися тільки жінки, діти та старці. Боєздатні чоловіки перебували в самооборонному відділі, який перебував на бойових позиціях у ліску. Більшовицькі спецвідділи разом із польською міліцією замордували в селі 33 особи, а село спалили. -  У бою в Струбовиськах більшовики мали поважні втрати. Точного числа вбитих не вдалося встановити, бо інформації про убитих та поранених більшовики тримали в таємниці. В тому бою згинув командир штурмової компанії НКВД капітан Ґоловєнко....».  - «....У висновку теми про піклування раненими в курені «Рена» потрібно зауважити, що нам сприяло щастя й рани у більшості випадків не були компліковані серйозними інфекціями. Не знаємо, чи це пояснити механізмом неспецифічної відпорности організму, чи може радше тим, що в наших обставинах часто доходило до ефективного контакту з бактеріями й це давало організмові здатність виробити активний імунітет до тих чи інших мікроорганізмів. Пригадуємо, що нам було неможливо придержуватися асептики, а також часто недоставало антисептиків. Ми мали дуже обмежену кількість хемотерапевтичних засобів, а деколи їх зовсім бракувало. Наші вояки не були активно імунізовані проти тетанусу «правця» як теж дуже рідко можна було роздобути сирівця для пасивної імунізації. Однак, за мого понад трирічного перебування в УПА, я не зустрів ні одного занедужання тетанусом. - Про випадки важких - критичних поранень не згадуємо, бо для їхнього лікування не було в нас жодних можливостей. - Чи такі самі висліди при лікуванні ранених мали лікарі при інших відділах та шпиталях УЧХ не дасться ствердити. Декілька лікарів, з якими я говорив на цю тему під час перебування в УПА, потверджували мої спостереження. - Нашим лікарям доводилося переживати ситуації повні небезпеки та тривоги, моменти нервового напруження та душевного хвилювання. - Незвичайно зворушливими були хвилини коли лікар, з усім своїм теоретичним та практичним знанням, стояв над раненим безпомічний тільки тому, що знайшовся в обставинах, де не було можливостей подати жодної медичної допомоги. - Лікар УПА всяко радив собі при недостачі ліків, інструментів, санітарних приміщень і давав від себе все, що було в його спромозі. Одначе не в силі був уникнути критичних ситуацій, що їх накидував нам ворог....»

12 червня 1949 року на еміґрації Модест Ріпецький одружився з  Марією Боднаренко, медсестрою УПА, яка була районовою референткою  підпільного Українського Червоного Хреста (УЧХ) УПА у надрайоні «Бескид» (Перемиська округа ОУН) на псевдо «Оксана». У Західній Німеччині Модест Ріпецький завершив навчання й здобув освіту лікаря в Ерлянґені і в березні 1957 року, разом з дружиною, переїхав до ЗСА (США), провадив лікарську практику в Чикаґо (стейт Ілліной), окрім лікарської практики, брав участь в американських і українських професійних організаціях. Від 1973 року Модест Ріпецький працював також у видавництві «Літопис УПА», зредаґував 23 та 32 томи: «Медична опіка в УПА», був фундатором 23 тому «Літопису УПА…».


Модест Ріпецький (Горислав)сидить третій з ліва у складі відділу вояків УПА, - Словаччина, 1947 рік

Рівно 10 років кілька українських видань помістили мій допис «Модест Ріпецький – лікар зі зброєю в руках», якому я написав, що «...відійшов у Вічність 28 червня 2004 року, в Чикаґо (США), був — активним учасником визвольних змагань в лавах бійців Української Повстанської Армії, був лікарем Лемківського куреня УПА, надрайоновим провідником Служби Безпеки ОУН на Українських землях надрайону «Бескид», а пізніше – членом Середовища УГВР, головою Об’єднання колишніх вояків УПА США і Канади, довголітнім головою Видавничо¬го комітету «Літопис УПА», членом Редакційної ради відділу джерел історії національно-визвольної бо¬ротьби ХХ-го століття при Інституті української археографії джерелознавства ім.М.Грушевського НАН України, Головою Ради ТзОВ «Літопис УПА» у Львові, Головою Правління Благодійного Фонду «Лі¬топис УПА» у Львові ім. Володимира Макара, дійс¬ним членом Українського Лікарського Товариства Пів¬нічної Америки (УЛТПА)…-  Але головне, – св.пам. друг «Горислав» був правдивим українським патріотом, водночас лікарем-гуманістом й хоробрим вояком, який тримав міцно у своїх руках і скальпеля, і фонендоскопа, і визвольного кріса…  У родині Ріпецьких було ще три доньки та син, найстар¬ша Ольга — доктор філоло¬гічних наук і професор на Кафедрі Германістики Дер¬жавного Університету ім.Івана Франка у Львові, Ма¬рія — лікар-педіатр, Тереса — фармацевт, наймолод¬ший Роман — кандидат біологічних наук і старший працівник Інституту Еколо¬гії в Національній Академії Наук у Львові… Отримав значну кількість медичних інструментів для Головного Військового Штабу УПА від Генсекретаря Закордонних Справ Української Головної Визвольної Ради Миколи Лебедя-«Рубана-Ярополка», коли той перебував у селі Команча поблизу словацького кордону наприкінці 1944 року. Друг «Горислав» був учасником бойових дій відділу УПА коло села Лавочне, містечка Перегінське, під Сторонною на Самбірщині, у Струбовиськах на Лемківщині та ін., короткочасно був у складі сотні В.Щигельського («Бурлаки»). Відтоді до вересня 1947 року Модест Ріпецький допомагав Українському Червоному Хресту («Служба Здоров’я») лікувати поранених та хворих українських вояків на Лемківщині. У жовтні 1947 року він перейшов з рейдуючим відділом УПА через Австрію (м.Ландек) до Західної Німеччини….».


Відділ вояків УПА в Карпатах на перемарші рейдом через Словаччину на Захід. - Сидять з ліва - Сокіл, Вовк, Рись (др.М.Шашкевич), посередині - д-р Модест Ріпецький (Горислав), - вересень 1947-ий рік

До речі, якраз Модест Ріпецький-«Горислав» подав, як на мене,  чи не найповніші відомості про мого земляка полтавця  походженя майора «Байду» (Петра Миколенка), а насправді - Миколу Лавріновича Савченка, які я віднайшов у числі 9 знаменитого часопису закордонних українців «Сучасність» за 1979-ий  рік. Для ознайомлення материкового українського читача з ширшою біографією знаменитого майора Байди-Миколенка дозволю собі подати значну частину цього важливого допису: «…15-ого вересня 1944 р. командування УПА-Захід видало наказ усім сотням, що діяли на Західній Лемківщині та Східній Бойківщині на час проходження фронту підпорядкуватися Ренові (Василеві Мізерному). Від того дня сотня Байди ввійшла до складу загону цього командира. Саме тоді мені вперше довелося зустріти Байду-Миколенка, про якого я вже багато чув. У той час я виконував функцію курінного лікаря в курені Рена. Новозорганізований курінь проходив військовий вишкіл у лісах Букового Берда на захід від Турки в околицях сіл Волосате-Ветлина-Ступосяни. 25-ого вересня 1944 р. Рен скликав на наради штабу всіх сотенних. Тут був і сотенний Байда-Миколенко. Він зразу справив на мене враження скромної людини, досвідченого й здібного старшини. Під час нарад його завваги були до речі й виявляли його обізнаність з тактикою регулярної та партизанської боротьби. Того таки дня загін УПА в складі понад дві тисячі вояків вирушив з лісового масиву Букового Берда в напрямі до німецько-більшовицької фронтової лінії, щоб пробитися в більшовицьке запілля. Миколенко, як і його вояки, був цілком свідомий того, в яких важких обставинах відділам УПА доведеться воювати в більшовицькому запіллі. Він став одним з найближчих дорадників Рена і був присутній на всіх важливих нарадах штабу, де служив своїми порадами, часто стримуючи деяких загонистих старшин від непродуманих кроків. Після вдалого маневрування загону через німецько-більшовицькі фронтові лінії в лісах околиць Турка-Лавочне загін Рена опинився в більшовицькому запіллі. Тепер Рен поділив свій загін на два курені. Над одним куренем перебрав команду він сам, а другий курінь очолив Євген. У склад куреня Рена ввійшли сотні: Байди, Бурлаки, Веселого та Ничая. Сотенний Байда-Миколенко в складі куреня Рена порейдував на Станиславівщину — теперішню Івано-Франківську область. Сотня Байди взяла участь у численних рейдах, боях і засідках проти більшовиків. До найважливіших її воєнних дій належали наступ на Перегінсько та бій під Сторонною. Наступ сотень куреня Рена на осередки НКВД, органи Команди та Міліції в Перегінську на південний захід від Станиславова відбувся вночі з 17 на 18 жовтня 1944 р. Командир Байда мав доручення напасти на більшовицькі центри в містечку. Завдяки вмілій команді сотенного та досвідові його загартованих у боях бійців це важке завдання вдалося виконати з малими втратами для загонів УПА. Коли спалахнули вуличні бої, в яких вояки обох сторін вимішалися між хатами й загородами, вживання російської мови та знання червоноармійської термінології спричинили таке замішання серед більшовиків, що ще довго після відходу повстанських відділів більшовики перестрілювалися між собою. Бій сотень Байди та Бурлаки з спецвідділами МВД під Сторонною на Самбірщині відбувся 17 листопада 1944 року. Більшовицькі частини оточили сотню Байди на кватируванні в лісі, в порожній лісничівці. Швидка орієнтація Байди, його досвідчене командування, очайдушна відвага його вояків та допомога сотні Бурлаки, дали змогу відділові Байди прорватися з оточення переважаючих сил ворога. У бою загинуло шістнадцять вояків, і ввесь табір дістався в руки більшовиків, але найважливіше було, що відділ прорвав вороже коло. Після бою під Сторонною курінь Рена розчленувався, щоб безпечніше діяти окремими сотнями. Ворожі наступи на відділи УПА постійно посилювалися, Байді доводилося зводити часті бої з відділами МВД. На весні 1945 року Байда-Миколенко поважно захворів на нирки та був змушений залишити свою сотню і податися на лікування. Виснажений хворобою, важкою зимою та частими боями, він перейшов на захід від так званої лінії Керзона, в околиці сіл Волосате — Царинське — Тарнава, терени віддані більшовиками під окупацію Польщі, де крився санітарний пункт УПА….». До речі, д-р Модест Ріпецький є також автором спогаду «Історія куріня «Рена» // Літопис Української Повстанської Армії. — Т.33: Taктичний вiдтинoк УПА 26-ий «Лeмкo»: Лeмкiвщинa i Пeрeмищинa (Дoкумeнти i мaтeрiяли). - (Торонто; Львів, 2001)


Група медично-санітарних працівників УПА Лемківщини, 1946-ий рік. Стоять, з права до ліва - Б.Крук (Мелодія), Н.Ґоляш (Марійка), М.Ріпецький (Горислав), др.Яворівський (Яким) пор.Хома (Боксер), А.Черешньовська

Я ж знав давно й  багато писав про св.пам. д-ра Модеста Ріпецького-«Горислава», зокрема, у своїх таких книгах: «Українська Головна Визвольна Рада. – ГС ЗС УГВР – ЗП УГВР – Середовище УГВР. Документи, інформації, словник імен (2002), «Організація Українських Націоналістів за кордоном в контексті українського державотворення. Науково-популярний нарис (2003), «Українська Головна Визвольна Рада. – ГС ЗС УГВР – ЗП УГВР – Середовище УГВР (2004), «Краєві позиції та фінанси ОУН і УПА. Допомога українським політв’язням» (2006), й, зрештою, у своїй крайній книзі у цій царині п.н.«Український демократичний націоналізм в минулому, дії, персоналіях та історичній перспективі. – Постаті і портрети: ЗП (Середовище) УГВР – ОУН за кордоном. Нариси, статті, рефлексії, есе» (2018). – Це, щоправда, є далеко не всі мої книги про т.зв. «двійкарів», що означає в усталеному політичному лексиконі українського націоналістичного руху - назва групи чільних членів зреформованих Закордонних Частин (ЗЧ) ОУН, які 1953–54 роках гуртувалися навколо Лева Ребета й Зиновія Матли (звідси й назва – «двійкарі»). - Згідно з енциклопедичним ґаслом ЕСУ: «…Після остаточ. розколу в ЗЧ ОУН у лютому 1954, наприкінці 1956 «Двійкарі» створ. Орг-цію укр. націоналістів (за кордоном) – ОУН(з). Її провідники – Л.Ребет, Р.Ільницький, Б.Кордюк, чл. – Р.Борковський, А.Камінський, І.Козак, К.Кононенко, В.Маркусь, Б.Підгайний, Д.Ребет. Конфлікт у середовищі лідерів колиш. бандерів. ОУН на еміґрації розпочався наприкінці 2-ї світ. війни і був зумовлений двома осн. причинами: прагненням  С.Бандери вважати себе провідником обох частин ОУН як на еміґрації, так і в Україні, хоча на рідних землях їх діяльністю керувало Бюро проводу ОУН на чолі з Р.Шухевичем, обране на 3-му Надзвич. Великому зборі ОУН у серпні 1943; критич. ставленням С.Бандери і пов’язаних з ним діячів ОУН, які тривалий час перебували у нім. ув’язненні, до постанов 3-го Надзвич. Великого збору ОУН, в яких відбилися зміни, що сталися впродовж 1941-43 у внутр. устрої, ідеології та програмі орг-ції. Серед них – відмова від одноосіб. провідництва в кер-ві й авторитар. монопарт. системи у майбут. Українській Державі та прив’язування ідеології ОУН до якоїсь певної філос. системи чи одного світогляд. напрямку, включення до соц. частини програми ОУН принципу побудови безкласового сусп-ва у розумінні рівномір. розподілу соц. тягарів і привілеїв між усіма верствами народу. Ці новації С.Бандера розглядав як безпідставне відхилення від націоналіст. традицій, заперечення осн. засад укр. націоналізму, наближення до більшов. позицій. Через неможливість скликати у післявоєн. час для розв’язання суперечностей 4-й Великий збір ОУН, упродовж 1945 і на поч. 1946 відбулися наради та конф. уповноважених ОУН в Україні В.Охримовича, М.Прокопа, Д.Ребет, М.Лебедя з чл. Проводу ОУН 1941 С.Бандерою, С.Ленкавським і Я.Стецьком, однак усунути існуючі розбіжності не вдалося. Єдиним позитив. наслідком зустрічей стало утворення ЗЧ ОУН на чолі з С.Бандерою як організац. форми охоплення членства ОУН на еміґрації. Впродовж 1946–48 у середовищі ЗЧ ОУН велися дискусії над питаннями ідей. і програм. засад, висловлених на 3-му Надзвич. Великому зборі ОУН. Провід ЗЧ ОУН, де переважали прихильники С.Бандери, намагався надати цим дискусіям конспіратив. характеру і не допустити відкритого та відвертого обговорення назрілих питань націоналіст. руху. В свою чергу опозиція в середовищі ЗЧ ОУН, пов’язана з Проводом ОУН в Україні та Закордон. представництвом УГВР, прагнула публіч. дебатів стосовно ідейно-програм. еволюції ОУН. Восени 1948 чл. опозиції (о. І.Гриньох, Д.Ребет, Л.Ребет, В.Охримович, М.Прокоп, М.Лебедь, В.Стахів та ін.) були виключені з лав ЗЧ ОУН, однак С.Бандера, враховуючи думку Проводу ОУН в Україні, поновив їх і офіц. визнав обов’язковість для ЗЧ ОУН постанов 3-го Надзвич. Великого збору ОУН. Але при цьому він і його прихильники розглядали чинність згаданих постанов лише з погляду тактич. міркувань, нав’язаних ОУН обставинами її діяльності у центр., пд. і сх. обл. України. Чергове загострення відносин у середовищі ЗЧ ОУН на поч. 1950-х рр. певною мірою пов’язане зі смертю Р.Шухевича й викликане труднощами в отриманні офіц. документів від Проводу ОУН в Україні з роз’ясненням його позиції, враховуючи спроби органів держ. безпеки СРСР проникнути в керівні структури ОУН і впливати на їхні рішення. Однак на підставі переданого на Зх. рішення Проводу ОУН в Україні у справі С.Бандери, чинність якого донині остаточно не встановлена, у листопаді-грудні 1953 досягнуто згоди у питанні створення Комісії уповноважених, що повинна тимчас. перебрати кер-во ЗЧ ОУН і реорганізувати їхню діяльність відповідно до вказівок Проводу ОУН в Україні. До її складу ввійшли: за пропозицією Проводу ОУН в Україні – С.Бандера, від його опонентів – Л.Ребет і З.Матла. 28 грудня 1953 підписаний «План і деякі уточнення до діяльності тимчасового керівництва ЗЧ ОУН», але вже 3 лютого 1954 С.Бандера відмовився від досягнутої угоди. На засіданні Комісії уповноважених він відкинув звинувачення в ухиленні від виконання постанов 3-го Надзвич. Великого збору ОУН і розкольниц. діяльності у націоналіст. середовищі та заявив про неможливість свого перебування у її складі. На цей крок Л.Ребет і З.Матла відреаґували листом від 12 лютого 1954 до Проводу ЗЧ ОУН і С.Бандери, у якому заявили, що внаслідок порушення С.Бандерою взятих на себе поперед. зобов’язань у контексті «Плану і деяких уточнень до діяльності тимчасового керівництва ЗЧ ОУН» Комісія уповноважених розпускає ниніш. Провід ЗЧ ОУН і знімає з чл. ОУН на еміґрації обов’язок виконувати накази й доручення від імені Проводу ЗЧ ОУН, очолюваного С.Бандерою. ОУН(з) від часу свого створення керувалася програмно-статут. засадами ОУН в Україні, згодом (в ідейно-програм. площині) була пов’язана з Закордон. Представництвом УГВР, 1967 стала колектив. чл. Укр. Нац. Ради, створ. у повоєнні роки Держ. Центром УНР в екзилі з метою консолідації укр. самостійниц. сил на еміґрації для відновлення незалеж. Української Держави…».  - Такою є трохи спрощена, як на мене,  версія про т.зв. «двійкарів» автора цього ґасла в ЕСУ п.Анатолія Кентія.


Марія Бондаренко-Ріпецька «Оксана»


Марія Боднаренко-Ріпецька (“Оксана”) працювала в УЧХ у Перемищині

Я довший час безпосередньо зустрічався й листувався з багатьма діячами цього середовища з країн поселення українців, перебрав частину їхніх архівів та маю у своєму розпорядження ряд важливих документів з цієї проблематики і, мабуть, чи не вперше в Україні від середини 1990-их років досліджував це явище та рух, який емблематично інколи ще називають «український  демократичний націоналізм». Представники цієї течії вітчизняного націоналізму вважали, що в центрі уваги національно-визвольних змагань поряд з ідеєю нації необхідно поставити також демократію, плюралізм та вільну українську людину з усіма її обов’язками, загальнолюдськими правами та свободами. На їхню думку, розвиток одиниці та піднесення цілої низки вимог для її щоденного добра водночас має сприяти й розвитку нації в ході її боротьби за визволення, здобуття та становлення національної держави.  Дієвий демократизм, на їхнє переконання, мав бути покликаний поглибити підґрунтя, розширити соціальну базу та забезпечити якісну наповненість й тісну взаємодію керівних структур, підрозділів та сітки повстанської й підпільної  визвольної боротьби, що діяв під еґідою ОУН, УПА, УГВР. Після визволення від поневолення це мало б сприяти вільному та повноцінному розвитку людини, а відтак - й вільному становленню нації у вже здобутій державі. - Демократія, вважали т.зв. «двійкарі»,  має бути головною підставою виникнення національної держави як основної форми політичної організації народу, оскільки при певній стадії свого розвитку якраз вироблена демократія зумовить існування стабільної й політично виробленої нації. Спочатку визвольний змаг, а пізніше - процес активного державотворення мав би обертатися навколо таких засадничих прагнень, суджень та понять, як  незалежність (воля), держава, нація й демократія. Українська нація може бути повноцінною й виробленою лише за умови дотримання в суспільстві засадничих прав й свобод людини, забезпечення в ньому  демократії та плюралізму, відкинення монопартійності, авторитарності та вождизму. - Тільки тоді вона  набуде найсильнішої політичної організації - національної демократичної держави. – До переконаних демократів в українському націоналістичному середовищі на чужині належав і д-р Модест Ріпецький-Горислав – повстанський лікар з рамени УПА, член ОУН на Українських землях, а згодом – член зреформованих ЗЧ ОУН та ОУН за кордоном, та співробітник Закордонного Представництва  (Середовища) УГВР.


Марія Боднаренко «Оксана», Марія Ровенчук «Ірина», Ярослава Боровець «Рента»


Марія Бондаренко-Ріпецька «Оксана»


Між іншим, заступник командира воєнної округи УПА ВО-2 «Буг», в’язень німецьких концтаборів, керівник розвідки ЗЧ ОУН (від 1951), Голова Головної Ради ОУН, заступник президента Світового конґресу вільних українців (СКВУ) в Европі Степан Мудрик (псевдо - «Мечник») (*1919-†2004, ФРН), який у липні 1942 року був затриманий ґестапо на Білоцерківщині, втік з попереднього арешту, але знову був заарештований ґестапо в листопаді 1943 року, був в’язнем Ґросрозена і Саксенґавзена, Ревенсбурґа і Дори  у своїй книзі «Закордонні Частини Організації Українських Націоналістів (Причинки до історії)», «Галицька Видавнича Спілка» (1995), на авторському примірнику якої, що зберігається в моїй хаті в Лохвиці, є такий напис:  «ВШановному Панові Олександрові Панченку від Степана Мудрика-Мечника. 12.01.2001», - пише у згаданій книзі й про Модеста Ріпецького-«Горислава» (с.55, 56), що «…треба ще згадати, що перед цим дня 22.01.1954 р. Модест Ріпецький скликав сходини колишніх вояків УПА – тринадцять осіб. М.Ріпецький разом з Іриною Козак повідомляли на цих сходинах, що «воля Краю» тепер має бути виконана. Дня 26.01. М.Ріпецький-Горислав від імені Братства УПА, яке стояло на позиціях ЗП УГВР,  саме домовилися скликати на 1 лютого щойно загальні сходини, про що не повідомив нікого з проводу ЗЧ ОУН. Це вказувало на те, що тут маємо справу з планом дії, котрий оминає провід ЗЧ ОУН….  З листів від М.Пестрака і з телефонічних інформацій від І.Кашуби  я знав, що до «двійки» відійшло 18 членів: др. Богдан Кордюк,  інж.Богдан Підгайний, ред.Роман Ільницький, Григорій Наняк, Степан Процик, Керод, А.Камінський, Б.Бідяк, І.Козак, Е.Гарабач, О.Вінтоняк, Л.Татух, М.Галів, М.Ріпецький, І.Чорній, В.Кудрик, М.Борис, Я.Пеленський…». Стосуючись громадського життя української еміґрації в Західній Европі у перші повоєнні роки, охоронець Голови Проводу ЗЧ ОУН Степана Бандери  Василь Шушко (псевда - «Крук», «Дзвін», «Нічлавський») у своїх споминах «Завдання виконав» (Львів, 2000) (с.с.170), пише, що «…10 березня 1954 р. Провід ЗЧ ОУН поширив інформацію для членів ОУН у справі часопису «Український Самостійник», офіційним ліцензіянтом якого назовні, бто перед німецькими чинниками влади був. Призначений п.Ріпецький, що, до речі, першим перейшов у стан опозиції…».


Марія Бондаренко-Ріпецька «Оксана» на руках у свого чоловіка Модеста Ріпецького-Горислава, крайній з права вояк УПА Роман Мац-Малий, -1948 рік

Перші ж книги про фахових лікарів українського роду мені вже давненько подарував лікар, історик медицини, Почесний член Українського Лікарського Товариства Північної Америки (далі - УЛТ ПА) (1995), дійсний член НТШ в Америці (1996), Doctor Honoris Causa Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького (1996), почесний член СФУЛТ (1997), меценат й дійсний член Українського історичного товариства, мій давній приятель й респондент св.пам. Павло Йосипович Пундій, який спочив 25 серпня 2015 року  в північноамериканському місті Чікаґо. Як відомо, тривалий час пан Павло входив до складу Управи УЛТ ПА. У ґрунтовній книзі  Павла Пундія «Українські лікарі. – Біобібліографічний довідник. Книга 2. Лікарі діяспори та їх діяльність для рідного краю» (Львів - Чікаґо, - 1996), головним редактором якої був Ярослав Ганіткевич, на трьох сторінках від 239-ої  по 241-шу, м.і., читаємо узагальнені відомості про д-ра Модеста Ріпецького та його двох синів, також дипломованих лікарів. 


Пленум Літопису УПА, 1978 рік

20 років тому, у своїй статті з нагоди 80-річчя д-ра Модеста Ріпецького знаний дослідник українського зарубіжжя, вчений-енциклопедист д-р Павло Пундій писав, що свою «…експериментальну до¬кторську працю «Вплив органічних гідролізатів на толеранцію рентгенівських променів у щурів» захистив у 1956 р. в Університеті ім.Людвіґа-Максиміліяна у Мюнхені (magna cum laude). Висліди його докторської праці були поміщені в окре¬мій статті журналу «Münchener Medizinishe Wochenshrift», (21.09.1956). Д-р Модест Ріпецький за¬лишився дальше працювати асистентом в університет¬ській клініці горла-носа-вуха та рівночасно продовжував свою науково-дослідницьку працю…». Прибувши в 1957 році до Америки, він не мав змоги продовжувати експеримен¬тальних досліджень, бо му¬сів сконцентруватися над фаховим медичним перешколенням, яке потрібне, щоб стати практикуючим лі¬карем у ЗСА. Свій ротаційний «інтерншіп» закінчив у «St.John Hospital» у Йонкерсі, Нью-Йорк, а резидентуру внут¬рішньої медицини провів у «Phelps Memorial Hospital», North Tarrytown N.Y., іспи¬ти «Foreign Medical Graduates (ECFМG)» здав у 1960 році та після іспитів у стейті Іллінойс 1961 року пе¬ребрався до м.Чікаґо, де два роки лі¬карем в «Emerency Room», а відтак перейшов у приват¬ну практику як загальний лі¬кар і був у «South Shore Hospital Chicago….». Незабаром, після закін¬чення курсів «Illinois Academy of Family Practice», він працював сімейним ліка¬рем. У 1979 році, перейшовши спеціяльні іспити, діс¬тав сертифікат «Diplomate F.P.». Д-р Модест Ріпецький на¬лежав до кількох американ¬ських медичних товариств та був активним членом Українського Лікар¬ського Товариства (УЛТ ПА) у Чікаґо, Ілл. У 1998 р. св.пам. Модест відійшов на заслужену емеритуру. Весь час лікарської практи¬ки, – згадував  його колеґа д-р Павло Пундій, – він дбайливо опікувався своїми пацієнтами, які любили та шанували його, зверталися вони до нього не тільки з медичними пробле¬мами, але також з особисти¬ми порадами, довірочними та сімейними…».


Чікаґо. 1993р. - д-р Зиновія Кравець, Марія Ріпецька “Оксана”, д-р Модест Ріпецький “Горислав” -  світлина із сайту УЛТ у Львові.


IV конгрес СФУЛТ. 1992р. м.Харків - д-р Модест Ріпецький “Горислав” (США), д-р Аретій Кравець, д-р Тадей Плюгавка “Маркіян”, д-р Олег Іванців - світлина із сайту УЛТ у Львові.


Як я вже писав вище, родинне життя лікаря та вояка УПА св.пам Модеста Ріпецького започаткувалося 12-го чер¬вня 1949 року присягою сво¬їй дружині Марійці Боднаренко («Оксані») у таборовій церкві в Міттенвальді в Ні¬меччині. Дружина Модеста Марій¬ка Боднаренко родом з істо¬ричного містечка Печеніжин на Гуцульщині. В час наближення німецько-большевицького фронту опини¬лася в підпіллі на Перемищині під псевдо «Оксана», вона виконувала обов’язки медсестри підпільного Українського Червоного Хреста (УЧХ) і була зв’язковою УПА. В сер¬пні 1948 р., пройшовши те¬риторію Польщі та Чехословаччини, дісталася через пробольшевицьку «залізну завісу» до Баварії. Марія Бондаренко-Ріпецька «Оксана» (*1925-2006) писала у своїх спогадах про медично-санітарний курс 1944 року в Добромилі, організований жіночою мережею ОУН у Літописі УПА. - Т.23 (Львів-Торонто, 1992): «…У квітні 1944 року у містечку Добромилі розпочнеться такий вишкіл для санітарок Перемищини. Вчасно увечері, доволі втомлені, ми добилися до призначеної нам квартири в Добромилі. Старовинне містечко Добромиль, положене над річкою Вирвою, на горбку оподалік місточка, в зелені видніла старовинна церква Василіанський монастир. Наш медично-санітарний курс відбувався напівлеґально під фірмою Українського Допомогового Комітету. Справжньою організаторкою курсу була жіноча мережа ОУН. Плянувала вишколи Наталка Козакевич («Сіра») та Марійка Яріш. Приміщення для викладів та квартири для учасниць приготовили місцеві організатори. Всіх учасниць курсу було двадцять дві, з того числа п’ятнадцять дівчат з довколишніх сіл, які приходили до міста щоденно пішки. Навчання відбувалося в невеликому будинку у двох скромно влаштованих кімнатах. Для користування викладачів та курсанток на стіні висіла чорна таблиця, а в кімнаті стояв тільки стіл та крісла. Виклади проходили пляново, починалися щодня о 9-ій годині ранку. Учили нас два лікарі доктор Роман Кушнір, керівник міської лічниці, віком біля сорока років, середнього росту, привітний енергійний. У цікавих, легко сприйнятливих для нас викладах, наводив особливі випадки зі своєї лікарської практики, іноді переплітав легким дотепом…  Другий викладач – доктор Мовчан, лікар хірург. Він теж працював у Добромильській лічниці… Після кінцевих іспитів, 13 травня 1944 року, ми одержали посвідки про закінчення санітарних курсів з підписами викладачів, на блянках Добромильської лікарні. Випускниці курсів з подякою дарували докторам Р.Кушнірові та Мовчанові китиці весняних квітів. Більшість місцевих курсанток залишились у селах Добромильщини, а нас четверо Люда, Михася, Стефа та я вернулися до Перемишля. Там ми дістали доручення піти до села Княжпіль, на підпільний політично-виховний вишкіл. В навчанні участь взяло 22-оє молодих жінок… Прізвища наші були засекречені й кожна з нас, замість імени, мала своє  число. Моє число було двадцять один. Прізвища більшости  учасниць були мені незнані. Пригадую собі тільки тих, з якими була давніше особисто знайома. Люда Гуменяк мала число два, натомість чисел моїх подруг Стефи й Михасі не пам’ятаю. Під числом  один виступала  Оля  Феник, Марійка Савчин мала число чотири, Надія Демчук число вісім, Анна Телятинська («Рома») число десять, Наталка Козакевич («Сіра») число шість, С.Станько («Софія») число 13. Інші  мені  знайомі, які брали участь у вишколі, я їхніх чисел нині не тямлю, були: Марія Ровенчук («Ірина»), Ірина Тимочко («Христя»), Ірина Лемеха («Рогніда») та Зена Химка («Зоя»). - І далі: «…З підсвідомим неспокоєм ми себе приготовляли до невідомої, суворої дійсности. В голові роїлися думки... Що нам діяти? Стояти осторонь визвольної боротьби, коли вирішується доля нашої батьківщини, нам не слід… «Із душевним хвилюванням я, разом із своїми подругами, заявила готовість піти на санітарні курси в Добромиль. Мої подруги походили з різних, доволі віддалених, сторін, проте всіх нас лучила спільна ідея, для якої ми були рішені віддати свій труд… Наш медично-санітарний курс відбувався напівлеґально під фірмою Українського Допомогового Комітету. Справжньою організаторкою курсу була жіноча мережа ОУН. Плянувала вишколи Наталка Козакевич «Сіра» та Марійка Яріш. Приміщення для викладів та квартири для учасниць приготовили місцеві організатори... …Основним обов’язком було дбати про медичне постачання та підшукувати й вишколювати охотників до медично-санітарної праці в УЧХ, що забезпечує підпілля медикаментами, продовольством, організовує шпиталі та мережу зв’язків, пошту і т.д.».


1993р. Д-р Модест Ріпецький (США, Чікаго) у своєму кабінеті. На першому плані – Т.23 “Літопису УПА”-Світлина із сайту УЛТ у Львові

Поряд з лікарською практи¬кою, як писав раніше  д-р П.Пундій, участю в американських і українських професійних орга¬нізаціях, д-р М.Ріпецький від¬значився також як щедрий фундатор на добродійні цілі. До останніх днів він працював над історією Визвольних змагань, зокрема, над темою про лікарів та ме¬дичний персонал на службі в УПА, залучивши до співпраці дружину Марію та синів Анд¬рія та Юрія. Його ґрунтовні та об’єктивні спогади з часів пов¬станської боротьби були надру¬ковані у виданнях «Український самостійник» у Німеччині, журналі «Вісті комбатанта» та в «Лікарському Альманасі» (США, Канада). Від 1973 року доктор Ріпецький співпрацював у видавництві «Літопису УПА», редаґував 23 та 32 томи п.н. «Медична опіка в УПА», разом з дру-жиною Марією, яка відійшла у Вічність у 2007 році, був фундатором 23 тому літопису УПА.

Аретій Кравець, член Українського Лікарського Товариства (УЛТ) у Львові та НТШ писав у «Віснику НТШ» (ч.32, 2004), що коли «…змінилася політична ситуація і відкрилися кордони, ми змогли познайомитися і спілкуватися з «Людиною з леґенди». Нас познайомив у ав¬тобусі, який віз львівську деле¬гацію до Івано-Франківська травневого ранку 1991 року на Перший Европейський Конґрес Українських Лікарських Това¬риств, проф. Олександр Кіцера. Наступного року ми знову зустрілися, цього разу як деле¬гати IV Світового Конґресу Українських Лікарських Това¬риств у Харкові, тут д-р М. Рі¬пецький зробив доповідь «Укра¬їнський Червоний Хрест». Подальші зустрічі відбува-лися у Львові в родинному домі, чи осідку УЛТ у Львові, що по вул.Кармелюка,3, та й в дале¬кому Чикаго, де проживала сім’я Ріпецьких. Ми перекону¬валися, що праця з архівами ведеться на високому науково¬му рівні, забезпечує максималь¬ну достовірність публікацій. Остання наша зустріч відбу¬лася десь два роки тому в ре¬дакції «Літопису УПА» у Льво¬ві: обговорювалися подальші плани пошукової та видавничої праці….».


Автор допису О.Панченко на Саут Бавнд Бруці (Н.Дж., ЗСА), - 2016 рік

Принагідно згадати, що подружжя українських патріотів Ріпецьких – д-р Модест та його подруга життя й боротьби пані Марія, обдарува¬ла нашу велику українську родину двома синами-патріотами – Андрієм і Юрієм, якими вони могли лише пишатися, оскільки навіть самі їхні біографії є також досить вимовними. Старший із синів родини Ріпецьких д-р Андрій є лікарем-психіатром, асистент-професором психіатрії Раш медичного коледжу в Чикаґо (США), народився 16 жовтня 1950 року в Західній Німеччині (Мюнхен). У 1968 року він закінчив середню школу Святого Іґнатія в Чикаґо та Школу українознавства, а передмедичні студії відбув у Нортвестернському університеті, 1972 року одержав ступінь бакалавра психології і мистецт¬ва, медичні студії закінчив там же і 1976 року одержав диплом доктора меди¬цини. Згодом пан Андрій відбув трирічну спеціалізацію з психіатрії при Юта університеті в Солт Лейк-Ситі, а у 1979-81 рр. відбув резидентуру з геріятричної психіатрії в Іллінойському психіатричному інститу¬ті і в Раш медичному коледжі в Чикаґо. Від 1983 року він працював клінічним керівником геріятрично-психіатричного відділення Джонстон Р.Бовман центру та як орди¬натор і асистент-професор психіатричного відділен¬ня при Раш медич¬ному коледжі в Чикаґо. Д-р Андрій Ріпецький належить до УЛТ ПА, член його Головної уп¬рави в Чикаґо, як також кількох американських медичних товариств. Д-р Андрій опублікував чимало наукових праць, виступав з доповідями, одружений (1977) з Ру¬тою Панчук, маґістром музики, в родині є дві дочки: Майя (1986 р.н.) і Зоя (1992 р.н.). Подружжя Андрія та Рути Ріпецьких підтримує пожертвами Український на¬уковий інститут при Гарварді, Ук-раїнський музей у Ню Йорку та Пласт.


Ріпецький, д-р Андрій

Між іншим, якраз д-р Андрій Ріпецький писав мені у полтавське місто Лохвицю у 2008-ому а 2019-ому роках: «15 січня, 2008. – Дорогий п. др. Панченко! Вибачте, що так довго тривало, щоб відповісти. Щойно недавно одержав Ваш лист в справі мого батька Модеста Ріпецького. Я радо перегляну матеріяли Батька, але я досить певний, що багато не лишилося.  Батько передав багато паперів, книжок, фотографій і подібних Українському Національному Музею в Шикаґо. Те, що лишилося, то було переглянуте проф. Потічним і він взяв до себе (Він є редактором Літопису УПА і живе в Канаді).  Але я знова перегляну папери Батька і визбираю які-небудь матеріяли, котрі б були  цікавими, але я досить певний, що в нас  вже дуже багато нема. Дякую за Вашу працю і посвяту. Тяжко повірити, що таке відновлення національного духу відбувається в Україні!...». - «Дорогий п.Докторе! Дякую Вам за пригадку. Я знову перешукав матеріяли Батька і справді мало що лишилося. Одна річ, котру Ви, напевно, не бачили є звіт, який батько написав якраз як дістався до американської Зони в Німеччині в 1947 р. Він мені страшенно цікавий. Маю надію, що й Вам також. Всі інші документи вже у Видавництві «Літопису…» в Канаді і були або будуть опубліковані. Бажаю Вам успіхів і подивляю Вашу працю й посвяту. – Чекаю на Вашу думку… - 23 червня 2008 року». -  «Дорогий пaне Олексaндре! Привіт з Різдвом і Новим Роком! Знову дуже Вaм дякую зa пaм’ять, як про мого Бaтькa як і зa всіх що присвятили все, що могли зa свободу свойого нaроду.  Через Вaші зусилля ми їх не зaбудемо. (-) Андрій. 26.12.2018». – «Дорогий пaне Олексaндре! Ґрaтулюю Вaм зa це признaння. Бaжaю дaльших успіхів у конкурсі, щоби Вaм пощaстило успішно зaвершити перемогою! (-) Андрій, - 15.03.2019».

Молодший же син св.пам. д-ра Модеста та пані Марії Ріпецьких – Юрій-Теодозій Ріпецький, лікар-радіолог у штаті (стейті) Вісконсін, ЗСА-(США) , – народився 18 квітня 1958 року м.Йонкерс, стейт Ню Йорк), се¬редню освіту здо¬був у Торнрідж Гайскул в Долтоні (стейт Ілліной), Чотири роки передмедичних студій закінчив зі ступенем бакалавра в Нортвестернському університе¬ті, далі були медичні студії — в Southern Illinois University School of Medicine у 1985 році та од¬норічний «ротаційний інтерншип» у шпиталі Френсіса, після чого був пан Юрій-Теодозій був прийнятий на чотирирічну резидентуру з рентґенології, яку закінчив у 1990 року. Згодом він розпочав дворічний спеціалізаційний вишкіл з нейрорентґенології в університеті Техас Сан-Антоніо, після закінчення дворічного фелловшипу пра¬цював у шпиталі Святого Йосифа в штаті Іллінойс, а від вересня 1993 р.— у приватній рентгенологічній групі нейрорентґенологом при шпиталі Лютера, що співпра¬цює з клінікою в Рочестері (стейт Міннесота). 1974 року доктор Ю.-Т.Ріпецький закінчив Школу ук¬раїнознавства при катедрі Святого Миколая, весь час брав активну участь у Пласті та цер¬ковному товаристві молоді, був активним учасником Укра¬їнського студентського клюбу в Нортвестернському університеті, належав до шкільного оркестру, тенісної дружини, брав участь у змаганнях Карпатського лещатарського клюбу. Наразі доктор Юрій-Теодозій – член УЛТ ПА в Чикаґо, одружений з Наталією Коленською, виховують сина Андріяна-Романа (1994 р.н.).

Видатний лікар й знаменитий старшина УПА д-р Модест Ріпецький «Горислав», що його 100-літній ювілей ми відзначаємо у грудні 2021 року, -  був направду щирим українським патріотом, а за світоглядними переконаннями - державником й демократом, ще досі продовжує своє життя у своїх же нащадках та у світлій пам’яті про героїчну боротьбу  та «сяючу славу» у душах й серцях патріотів з материкової України та країн поселення.

Мені ж видається, що найбільше до Життя і Чину св.пам. д-ра Модеста Ріпецького-«Горислава» підходять слова:

«…Безсмертні йдуть —

Не знаючи загину.

Йдуть Лицарі ідеї —

За Україну!…»

Слава правічній Україні! – Вічна слава її 100-літньому Герою-вояку «Гориславу»!

Олександр Панченко, доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен), - адвокат з міста Лохвиці Полтавської області*


*Примітка. - Опис окремих збірних світлин:

8-Працівниці УЧХ, зліва Марія Ріпецька («Оксана»), районова УЧХ в Перемищині, Марія Лабунька («Ірина»), окружна УЧХ в Ярославшині-Любачівщині, Ярослава Саламаха («Рента») районова УЧХ в Ярославщині. Світлина - травень 1948-го року, Лондек Здруй, Польща.

12-Пленум «Літопису УПА», 1978 рік. Сидять (з ліва до права): Віктор Новак, Микола Лебедь, Євген Штендера, Петро Й. Потічний, Модест Ріпецький. Стоять(з ліва до права): Михайло Бохно, Михайло Мігус, Микола Кулик, Володимир Макар, Степан Голяш, Іван Росіл, Ярослав Струтинський, Михайло Федак

 

Теги:
2021-12-15 09:45:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар