«Где главный враг?»-7 - Україна Incognita
Україна Incognita » NB! » «Где главный враг?»-7

«Где главный враг?»-7

Оксана Пахльовська

Закінчення. Початок
    Наприклад, радянські підручники незмінно цитували вислів Бєлінського: «Слившись навеки с единокровной Россией, Малороссия отворила к себе дверь цивилизации, просвещению, искусству, науке... Вместе с Россией ей предстоит теперь великая будущность». Відтак не дивно, що «всемирно-исторические успехи Советского Союза и его составной части — Украинской Советской Социалистической Республики — вызывают чувство глубокого восхищения и признания всего прогрессивного человечества»1.
    Фактично змінились терміни, але не суть. З одного боку, цензурується, збіднюється і спрощується історичний наратив, а з другого — автентичні вияви ідентичності викликають одне з найтяжчих в радянській каральній системі звинувачень: «буржуазний націоналізм». А паралельно, за межами СРСР, російські монархісти розвивали думку, що Україну «вигадали» більшовики2 (теза, яку й сьогодні множить російська пропагандистська машина). Варто також підкреслити, що радянський наратив зумів підпорядкувати, а часто й спотворити механізми рецепції України на Заході. Тож україністика як дисципліна мала тяжкий шлях до своєї реалізації (а білорусистика перебуває лише на початках формування). І сьогодні потрібні специфічні дослідження, щоб подолати бар’єри розуміння України3. Але також існує потреба демонтажу й російських стереотипів4.

Окремим питанням стоїть мова, що зазнала у ХХ ст. справжнього лінгвоциду. Про це зокрема — важливі дослідження Ю. Шевельова5 та Л. Масенко6.

Сов’єтизація провадилась насамперед у формі русифікації, тож у сфері мови теж з особливої виразністю реалізувалась тактика підміни ідентичності. Про це — саркастично — у вірші Ліни Костенко з забороненої тоді поеми «Зоряний інтеграл»:

Я скоро буду виходити на вулиці Києва

З траурною пов’язкою на рукаві —

Умирає мати поезії мого народу!

Все називається Україною -

універмаг, ресторан, фабрика.

Хліб український,

телебачення теж українське.

На горілчаній етикетці

експортний гетьман з булавою.

 

І тільки мова чужа у власному домі.

У шовінізму кігті підсвідомі.

Сім’я вже ж вольна і нова.

Та тільки мати ледь жива.

 

Вона була б і вмерла вже не раз,

та все питає, і на смертнім ложі, —

а де ж те Слово, що його Тарас

коло людей поставив на сторожі?!

Не свистіть на мене, дядьку міліціонере!

Я ж не пішоход, що переходить

в неположеному місці.

Я просто хочу, щоб до наступної ери

з кожного сьогоднішнього злочину

не виросло завтрашніх двісті7.

Власне, не випадково одним з центральних текстів шістдесятників стає «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби (1965). Це вичерпна формула.

До прямих інтервенцій додавалась дія «новомови», орвеллівського «new speak», як він описаний в романі «1984»: брехня стає правдою, а правда оголошується брехнею8. В умовах радянської «логократії», на думку А. Безансона, поширення «радянської дерев’яної мови» було найвиразнішим показником міри вкорінення комуністичної диктатури9.

Тому фактично і в радянські часи русифікація провадилась, як і в імперські, лише з допомогою інших механізмів. Закріплення в 1958 р. в Основах Законодавства СРСР і союзних республік (ст. 20) положення «про вільний вибір мови навчання», тобто вивчення всіх мов, за винятком російської, згідно з бажанням батьків учнів, чи наказ у 1970 р. про захист дисертацій лише російською мовою — все це ланки одного ланцюга, яким Україну намертво приковували до безживної без неї Росії. Вистачало одного указу, щоб русифікувати цілі сфери: науку, кіно, обслуговування, а найперше — школу. Не забуваймо, що в радянських школах лише підручники російської мови мали назву «Родная речь». Натомість, як і в імперські часи, в брєжнєвські часи заборонялося відзначати навіть локальні події чи ювілеї, що стосувались української культури10. Вме це разом взяте також завдало тяжкої шкоди процесу творення канону української культури та літератури11.

В 1974 р. був проголошений курс на створення «нової історичної спільноти — радянського народу»: це етапна віха сов’єтизації, а відтак денаціоналізації. Особливо важливими були в 1978 р. постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках», а в 1983 р. — постанова тих самих органів «Про додаткові заходи з поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік» (відповідно брєжнєвський та андропівський «циркуляри»). І вже після проголошення перебудови, перед самим кінцем системи — в 1989-му вийшла постанова ЦК КПРС про «законодавче закріплення російської мови як загальнодержавної», а в 1990-му Верховна Рада СРСР прийняла Закон про мови народів СРСР, згідно з яким російська мова мала набути знову таки статусу офіційної...

Вищезгаданий указ Олександра ІІІ про заборону хрещення українськими іменами має макабричне продоження в неможливості в радянські часи писати українською мовою імена на могилах. Тобто імперія виросла в систему контролю над народженням і смертю. Додаймо до цього поховання політичних в’язнів, — і це історія, що тривала до Василя Стуса, який помер — чи був убитий — у пермському таборі в 1985-му, році початку перебудови, та похований на табірному цвинтарі під номером 9. Це — унікальна історія заборон всіх форм життя, настільки тривала і глибока, що вона з ідеологічної площини перейшла в психоаналітичну. Тож навіть коли перша і друга системи — імперська та радянська розпались, — з ними не зникли ані причини, ані підґрунтя їхнього існування.

Пострадянський антиукраїнський синдром в Росії: «Нам вместе тесно на Земле»

В 2014 р. після захоплення Криму радість росіян з цього приводу та зненависть до українців закшкалювала, сягаючи відповідно 85 і 93 відсотків російського суспільства. Ігор Лосєв, аналізуючи цей факт, наголошував, що це ставлення об’єднує всі верстви російського населення — від малописьменних людей до еліти. В той час, як фактично не спрацювала ліберальна риторика 1985-1999 рр.12 Сьогоднішні російські ліберали часто приписують свої поразки цензурі, недостатній висвітленості у ЗМІ тощо. Але навіть з вищенаведених цитат бачимо, що в різні віки саме еліта виховувала в російському суспільстві необґрунтоване і нічим не виправдане почуття вищості над іншими націями, викорінюючи саму ідею рівноправності народів. І далі, коли завойовані Росією народи повставали, навіть інтелектуали, нібито знайомі з ліберальними ідеями, не тільки оспівували криваве придушення цих повстань, а й переконували суспільство у впливах «ворожих сил», спрямованих на «розкол» тої чи іншої форми панросійського простору. І при цьому ніколи не ставили питання в таких термінах: чи не є сама Росія причиною цих повстань — і чому ж ці народи в той чи інший спосіб впродовж століть вибирають Європу, а сьогодні — ЄС. І в цьому також — може, одна з найскладніших форм відставання Росії від Заходу. Адже Захід теж був колоніальною потугою, але відмовився від цього спадку і в плані ідеологічному, і в плані територіальному. Це один з факторів, який виховував критичну думку Заходу — ще від часів Великих географічних відкриттів та початку колонізації13.

Власне, справжня криза настала в 2004 р., оскільки найрозвиненіші країни Східної Європи в ніч на 1 травня стали частиною європейського простору, а перед тим набули членства в НАТО. А в Україні це рік Помаранчевої революції.

Це стало причиною вибуху першої хвилі системно антиукраїнського дискурсу в Росії. Що нового в цьому дискурсі? Нічого. Це спрощений і збіднений дискурс того ж таки ХІХ ст. Причому від середини 90-х років і далі почала формуватись і «гвардія» для цього дискурсу14. Псевдорелігійна лексика. Декларація несумісності існування України і Росії. Расизм. Відчуття есхатологічної загрози від Заходу. «Відступницька» Україна стає ареною світової битви Вашингтона і Ватикану проти православ’я15. Зображення Віктора Ющенка як «Антихриста», що підтримує «католиків-розкольників-сектантів» супроти «православного кандидата» Віктора Януковича. Виникали такі організації, як «Союз православных братств», «Путь православных», «Союз православных граждан», що заперечували існування української культури і мови, і, звичайно, ж, українського народу як такого, закликали до знищення Української держави. Під егідою СПГ вийшла книжка «Бесы Оранжевой революции» (2006)16. Гасла цих «православних братств» демонізують Захід знову таки в псевдорелігійних термінах: «Мы рабы Божьи, а не рабы Евросоюза», «НАТО — легион сатаны» і т.д.

В публікаціях теоретизуються різні форми війського нападу на Україну. Прикметною є публікація Ігоря Джадана на сторінках «Русского Журнала» (багатозначна і назва: «Операция «Механический апельсин»»), в якій без евфемізмів прогнозується, що першим етапом війни Росії проти України буде окупація Східної України та Криму, далі відбудеться захоплення Києва (з допомогою ядерної зброї!), а потім уже дійде й черга до Західної України... Але війна вийде за межі України і зупиниться лише тоді, коли здійсниться історична перемога Росії — завоювання... Константинополя!17 «Грецький проект» Катерини в дії.

Знакова і така заява «Союза православных граждан»: «Мы боремся за веру, за Святую Русь, за Новороссию, Таврию и Донбасс. [...] Православие или смерть! Мы сообщаем, что старцы Русской Православной Церкви благословили добиваться Донецко-Крымско-Новороссийской республики и стоять насмерть. Мы боремся за Русь Святую и веру Православную [...]»18. Власне, тут уже окреслена територія майбутнього наступу Росії у 2014 р.

В березні 2014 р. в Рунеті стартувала акція: «Спасите Севастополь и Крым! Обращение севастопольцев. Сейчас появился шанс вернуть Крым и Севастополь в России без больших потрясений. [...] Украинизация — это трагедия. [...] Волею политиков мы оказались во враждебном к нам государстве. Враждебном ко всему русскому, враждебном к Православию. [...] Что же такое украинизация? Украинизация — это антирусская история. [...] Нация, согласно Далю, определяется языком. Еще она определяется сознанием. Русскую нацию на Украине уничтожают методом украинизации. Нам говорят, что если мы живем «в Украине», то должны знать ее язык и быть патриотами украинского государства. Но ведь мы не приезжали сюда, это Украина сама к нам пришла. Пришла без нашего согласия. [...] Спасите Севастополь и Крым, пока еще не поздно! Севастопольцы»19. І наводиться основний аргумент: «В древнем городе Херсонесе [...] принял крещение князь Владимир со своей дружиной».

Фінальний акт драми протистояння Росії та Європи відбувається в Україні. І в моменті справді драматичному, коли реально Росія не може запропонувати нічого, крім насилля, що залишилось у сухому залишку від імперської та від радянської ідеологій.

Тому «прощання з Азіопою» неминуче — України мудрої і наївної, України свідомої і байдужої, України сміливої і боягузливої. Ми тільки сьогодні не знаємо остаточної ціни цього прощання. Знаємо тільки, що його заплатить лише одна Україна — мудра, свідома і смілива.


1 Цей вислів зокрема наводився в «Заключении» до класичної пропагандистської книжки: Греков И., Королюк В., Миллер И. Воссоединение Украины с Россией в 1654. Москва: Госполитиздат, 1954 (http://historic.ru/books/item/f00/ s00/z0000085/st006.shtml).

2 В. Шульгин. Украинствующие и мы. Белград: Издание Н. Рыбинского, 1939.

3 Див., напр.: «History of the 20th Century in European Media: A Study of Narratives on Defining Historical Events for Ukraine’s Role in Global Processes», https://ui.org.ua/en/sectors-en/research/history-of-the-20th-century-in-european-media/, Ukrainian Institute (2020); «Research on the Perception of Ukraine Abroad», https://ui.org.ua/en/ukraine-abroad-research-en/, Ukrainian Institute (2021). Див. також досьє, за німецькою ініціативою, присвячене «розумінню України»: Ukraine verstehen. Auf den Spuren von Terror und Gewalt, https://ukraineverstehen.de/dossier-sammelband-ukraine-verstehen-auf-den-spuren-von-terror-und-gewalt/, Berlin 2020, Zentrum Liberale Moderne.

4 J. Nixey et al. «Myths and misconceptions in the debate on Russia. How they affect Western policy, and what can be done» (https://www.chathamhouse.org/sites/default/files/2021-05/2021-05-13-myths-misconceptions-debate-russia-nixey-et-al.pdf). Chatham House, Report «Russia and Eurasia Program» (13/05/2021).

5 Ю. Шевельов. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941), цит.

6 Л. Масенко та ін. (упорядн.). Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду. Документи і матеріали. Київ: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2005.

7 Л. Костенко. Зоряний інтеграл (уривки) // Л. Костенко. Триста поезій. Київ: А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2012. С. 209.

8 P. Bourdieu. Language and Symbolic Power. Cambridge, Harvard University Press, 1991; J. Dewitt. Le pouvoir de la langue et la liberte de l’esprit. Essai sur la resistance au langage totalitaire. Paris, 2007. Див. також: О. Пахльовська. Мова влади і влада мови в пострадянському Задзеркаллі // Той, хто відродив Могилянку. Збірник на пошану В’ячеслава Брюховецького / В. Моренець, В. Панченко, Т. Ярошенко (під ред.). Київ: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007, Сс. 312-333.

9 A. Besancon. Court traite de sovietologie a l’usage des autorites civiles, militaires et religieuses // Id. Present sovietique et passe russe (Nouv. ed. rev. et augm.). Paris: Le Livre de poche, 1980. Р. 206.

10 Напр., ювілей музею Івана Котляревського в Полтаві (1972) чи ювілей «Енеїди» (1973).

11 Див.: О. Пахльовська. Постмодерний канон української літератури в полоні посттоталітарних аберацій // A. Achilli, S. Yekelchyk, D. Yesypenko (eds.). Cossacks in Jamaica, Ukraine at the Antipodes: Essays in Honor of Marko Pavlyshyn. Boston (MA): Academic Studies Press, 2020. Pp. 582-603.

12 І. Лосєв. Ґрунт для Путіна. Ставлення до «інородців» — це те, що об’єднує російського алкоголіка з-під пивного ларка з російським професором із університету. «День» (№ 233), https://day.kyiv.ua/uk/blog/polityka/gjrunt-dlya-putina (11/12/2014).

13 Одним з перших критиків західного колоніалізму був французький філософ доби Відродження Мішель де Монтень, який у своїх «Пробах» назвав європейців морально нижчими від аборигенів-канібалів через зраду християнських принципів любові до ближнього: див. Ф. Шабо, Історія ідеї Європи, цит. Сс. 79-84.

14 А. Верховский. Политическое православие: русские православные националисты и фундаменталисты. 1995-2001. Москва: Центр «Сова», 2003.

15 М. Тюренков. «Апостасийная метафизика «оранжевых революций»», https://apn-nn.com/analytic/apostasiynaya-metafizika-oranzhevykh-revolyutsiy/ (11/04/2005).

16 Д. Голиков. Бесы Оранжевой революции, https://ruskline.ru/monitoring_smi/2006/02/23/besy_oranzhevoj_revolyucii (23/02/2006). Сайт «Русская народная линия» має своїм мотто уваровську формулу «Православие. Самодержавие. Народность».

17 И. Джадан. «Операция «Механический апельсин»», http://www.russ.ru/pole/Operaciya-Mehanicheskij-apel-sin (21/04/2008).

18 «Сумасшедшие православные (МП) от шока поставили себе новую цель: не спасение души, а референдум и чтобы «усе...»», http://obkom.net.ua/news/2005-01-21/0946.shtml (21/01/2005). 18 И. Джадан. «Операция «Механический апельсин»», http://www.russ.ru/pole/Operaciya-Mehanicheskij-apel-sin (21/04/2008).

19 Це звернення досі присутнє в мережах: https://forum. netall.ru/index.php?showtopic=88468 (12/03/2006).

   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар