Зраджені й забуті - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Зраджені й забуті

Зраджені й забуті

Трагедія Севастополя: маловідомі сторінки
Сергій ГРАБОВСЬКИЙ

Справжня, правдива історія Другої світової війни ще тільки пишеться - в цьому вкотре переконуєшся, коли звертаєшся до її найтрагічніших сторінок. Зокрема, до цієї, про яку досі воліють не згадувати, хоч війна закінчилася давно і Радянського Союзу вже немає. Але відлуння минулого чутно й сьогодні. Наприклад, ось:

«Цілий день відбивали атаки німців. Патронів мало. Згори допомагав станковий кулемет з якогось іншого підрозділу. Залишилося живими сім-вісім людей. З’явилися німецькі танки. Гранат нема, патронів нема. Організовано відійшли на височину позаду нас. Хтось крикнув: «Німці!». Нічим стріляти. Почали згори камені котити. Вони відійшли. Прорватися не вдалося... Полон».

Сьогодні мова піде про останні дні оборони Севастополя улітку 1942 року. Побудована ця розповідь буде переважно на спогадах учасників цієї оборони - рядових і офіцерів, які донедавна були далеко сховані у спецархівах. На таких спогадах, фрагмент одного з яких тільки-но було наведено і які наводяться в маловідомій, на жаль, книжці капітана другого рангу у відставці Ігоря Маношина «Героическая трагедия: о последних днях обороны Севастополя 29 июня - 12 июля 1942 г.», що була опублікована у видавництві «Таврида» 2001 року накладом 3000 примірників. Але не тільки на них: свідчень учасників подій та аналітичних розробок сучасних експертів сьогодні досить для того, щоб адекватно оцінити як міру подвигу солдатів і матросів, так і безмір дурощів і зрадництва командування.

ФОРТЕЦЯ НАД МОРЕМ

У вересні 1941 року 11-та німецька армія генерал-полковника Еріха фон Манштейна (шість піхотних дивізій без танків) вийшла до Перекопу, блокувавши Крим, а наприкінці жовтня, прорвавши Ішунські позиції та знищивши більшу частину двох радянських армій (12 стрілецьких і 4 кавалерійські дивізії, понад 200 танків), захопила впродовж двох тижнів майже весь Крим. На середину листопада головна база Чорноморського флоту - Севастополь - був міцно блокований із суходолу. Оборону здійснювали перекинута морем з Одеси окрема Приморська армія генерал-майора Івана Петрова і з’єднання флоту (кораблі, авіація, берегові батареї великого калібру, зенітні й тилові частини) віце-адмірала Філіппа Октябрьського - саме останнього й було призначено командувачем Севастопольського оборонного району (СОР).

Два масованих штурми створена зусиллями червоноармійців та червонофлотців фортеця над морем відбила (до війни сухопутної оборони міста не передбачалося). Ба більше: в січні 1942 р. перейшли до активних дій, маючи намір виконати наказ Сталіна і пробитися до висаджених у Криму під час Керченсько-Феодосійської операції військ Кримського фронту й очистити півострів від неприятеля. Але у травні 1942 р. Кримський фронт зазнав повного розгрому; рештки радянських військ, покинувши військову техніку, відступили на Кубань, і Манштейн одержав змогу зосередити всі сили проти обложеного Севастополя. На третій штурм німецькі й румунські війська рушили 7 червня, маючи у півтора разу більше солдатів, аніж радянські війська, приблизно рівне число артилерії й танків та уп’ятеро більше літаків. Але наступ наразився на шалений опір загартованих у боях захисників міста. Манштейн згадував:

«Хто б міг у той момент, бачачи, як помітно зникають сили наших хоробрих полків, дати гарантію швидкого падіння Севастополя?.. У ці тижні я щоденно, до і після обіду, перебував у дорозі: у штабах корпусів, в артилерійських командирів, у дивізіях, полках, батальйонах і на артилерійських спостережних пунктах. Тому я дуже добре знав стан справ у наших частинах і з’єднаннях. Полки налічували по кількасот людей. Мені згадується донесення однієї знятої з переднього краю роти, в бойовому складі якої був один офіцер та восьмеро рядових».

І це справді була страхітлива м’ясорубка, де успіх переходив з одного боку до іншого. Один з учасників оборони згадував, підтверджуючи слова німецького командувача:

«Після прориву оборони на Сапун-горі на ділянці ІІ сектору німці вирішили, що шлях на Севастополь вільний, і тому пересувалися колонами «батальйон-полк». Одна така колона з розгорнутим прапором рушила дорогою Чортова балка - хутір Дергачі. На цей час у нас на передньому краї залишилося п’ять кулеметів і п’ять 45-міліметрових гармат. Наші артилеристи і кулеметники відкрили вогонь. За п’ять хвилин дорога була завалена трупами фашистів».

Через півмісяця безперервних боїв у стані крайнього виснаження перебували обидві сторони. Але у Манштейна була головна за тих обставин перевага над неприятелем - його війська не відчували нестачі боєприпасів. Тим часом радянські солдати і матроси просто не мали чим стріляти. Так, на початку німецького штурму фронт оборони витрачав на день близько 580 тонн снарядів, унеможливлюючи тим ворожі атаки, але потім інтенсивність вогню знизилася удвічі, а згодом - до 100 тонн на добу. Із 20 червня практично не стало зенітних снарядів, і німецька авіація в небі над Севастополем почала діяти безперешкодно. Закінчувалися також патрони і гранати.

Можливо, нестача боєприпасів була зумовлена якимись об’єктивними чинниками? Зовсім ні. Наприкінці 1941 р. з обложеного міста Чорноморський флот вивіз на Північний Кавказ аж 15 тисяч тонн боєприпасів, де ці боєприпаси здебільшого були кинуті на причалах. А потім у кращих традиціях соціалізму почалися зустрічні перевезення таких самих боєприпасів, тільки в недостатній кількості. Внаслідок цього у червні 1942 р. захисники Севастополя не мали чим стріляти. Скажімо, 29 червня підводним човном привезли 70 снарядів для 152-мм гармат. А перед тим вивезли й покинули на Кавказі 5,5 тисяч таких снарядів. Крім того, такою ж була доля 1240 тонн 76-мм снарядів та 750 тонн патронів для гвинтівок - цього вистачило б щонайменше на тиждень запеклих боїв. Жодної потреби в цьому не було - в Поті вивезені боєприпаси до травня 1942 року лежали на причалах, бо нікому було завантажити їх на склади. Натомість есмінці проривалися до обложеного міста, доставляючи по 20 тонн боєприпасів за рейс. Транспорт «Абхазія» був знищений 10 червня німецькою авіацією в Севастопольській бухті, разом з ним - майже 200 тонн украй потрібних боєприпасів. А якби замість вивезення цих 15 тисяч тонн були завезені ще восени 1941-го й узимку 1942 років додаткові боєприпаси, яких вистачало в тилу, скільки б ще трималася морська фортеця?

Як висновок, слід зазначити, що війська Манштейна захопили після падіння Севастополя як трофеї 622 радянські гармати, 785 мінометів і 26 танків. Уся ця військова техніка залишилася перед тим без набоїв і пального.

«ОБОРОНА СЕВАСТОПОЛЯ» (1942 рік). ЗНАМЕНИТА КАРТИНА ОЛЕКСАНДРА ДЕЙНЕКИ

НЕОПТИМІСТИЧНА ТРАГЕДІЯ

Проте навіть за катастрофічної нестачі боєприпасів радянські війська ще були здатні добре битися. Як вважають деякі сучасні дослідники, наприклад Олександр Широкорад, у цій ситуації командування мусило кинути на шальки терезів усю могутність Чорноморського флоту, здатного своїм артвогнем буквально стерти армію Манштейна. Широкорад пише:
«На 4 липня 1942 р. у складі Чорноморського флоту перебували: 1 лінкор, 4 крейсери, 1 допоміжний крейсер, 1 лідер, 7 міноносців, 2 малих міноносці, 10 базових тральщиків, 65 торпедних катерів, 41 підводний човен, 7 бронекатерів. Крім того, були чималі десятки сторожових катерів, десятки мобілізованих кораблів, сторожовиків тощо. І вся ця армада практично не діяла, коли гинули тисячі захисників Севастополя!..

Улітку 1942 р. долю Чорного моря вирішували сухопутні війська і бази. І якби тоді вдалося відстояти Севастополь, німці не пройшли б на Кавказ і хід війни міг радикально змінитися. При цьому були виправдані будь-які втрати кораблів...

80 тисяч солдат і матросів (за іншими даними, 95 тисяч. - С.Г.), котрі пройшли буквально через вогонь і воду в ході оборони міста, безумовно, коштували дорожче, ніж прогнилий лінкор з екіпажем у півтори тисячі чоловік».

Додамо, що великі військові кораблі могли перекинути до обложеного міста і значну кількість боєприпасів; і навіть якби більшу частину флоту було під час боїв утрачено, замінити армію Манштейна було ніким: улітку 1942 р. Німеччина та її союзники задіяли на фронтах - від Арктики до Африки - всі наявні резерви. Але було вирішено інакше. Командуючий флотом віце-адмірал Октябрьський (той самий, за чиїм наказом вивозилися на Кавказ боєприпаси) 29 червня дав розпорядження, щоб старший офіцерський склад з’єднань і частин, які обороняли місто, залишив війська і зосередився біля штабу для евакуації. Відтак війська залишилися без управління. 30 червня командування Чорноморського флоту на чолі з віце-адміралом Октябрьським та Приморської армії на чолі з генерал-майором Петровим залишило війська й евакуювалося на Кавказ. Ось як оцінювали ту ситуацію вцілілі учасники боїв:

«Ця так звана евакуація була схожа на втечу начальства від своїх військ... Загальний настрій був такий - нас здали в полон. Ми б іще воювали й билися. Я спостерігав за людьми. Багато з них плакало від образи й гіркоти, що так безславно закінчилося їхнє життя».

«Можна було б триматися ще, відходити поступово, а в цей час організувати евакуацію. Що означає відкликати командирів частин? Це розвалити все, посіяти паніку, що і сталося».

«Я вважаю, що ми могли ще тримати оборону, якби не завагалося, не зрадило командування, яке повинно було відходити останнім!»

Але, попри нестачу боєприпасів, попри втрату керування, солдати й матроси продовжували героїчно битися.
«Наприкінці дня 30 червня німці з’явилися автомашинами на лівому фланзі нашої оборони... Ми їх зустріли рушнично-автоматним вогнем... 1 липня кілька німецьких танків. За ними йшла піхота. Танки пройшли, а піхоту зустріли вогнем на знищення... Відбивалися ще дві години. Підійшло ще кілька танків. Деякі наші здалися, бо нічим було стріляти. Праворуч у тилу в нас не було захисту, скінчилися гранати... Кільце замкнулося. Нам удесятьох вдалося у загальному гармидері відповзти траншеєю і сховатися у зруйнованому дзоті».

Основні сили оборонців неорганізовано відступили з міста на мис Херсонес, де була створена остання лінія захисту.
«1 липня брав участь в атаці, де були зібрані всі здатні і нездатні носити зброю з решток розбитих частин, половина з них були поранені в бинтах... Німці відійшли, не чинячи жодного опору. Потім атака видохлася, і всі повернулися назад до берега в чеканні ескадри, яка буцімто мусила вночі підійти і забрати всіх, хто залишився, як обіцяли командири».

Насправді ж уночі прилетіло 13 транспортних літаків «Дуглас», які мали вивезти поранених та вищий офіцерський склад.
«Із настанням темряви почалася евакуація літаками поранених... Хто був сильніший, той і потрапляв у літак. На третій літак дійшла і моя черга, та коли я спробував влізти у літак, один із команди вдарив мене чоботом у голову так, що я втратив свідомість. Брали здебільшого моряків, а у мене форма була сухопутна».

«Коли до літака підходили командуючий Чорноморським флотом віце-адмірал Октябрьський і член військової ради флоту дивізійний комісар Кулаков, їх упізнали. Ті, хто був на аеродромі, зашуміли, почалася безладна стрілянина в повітря... Але їх поспішив заспокоїти воєнком авіаційної групи Михайлов - він пояснив, що командування відлітає, щоб організувати евакуацію із Севастополя».

Прийшли й кораблі - але замість очікуваної ескадри і транспорту, що могли б евакуювати десятки тисяч оборонців Севастополя, за наказом віце-адмірала Октябрьського в море вийшли тільки чотири тральщики, десять сторожових катерів, п’ять підводних човнів. Незабаром, через кілька днів, за наказом Ставки було вислано ще з десяток катерів та кілька підводних човнів. І знову почалася евакуація «цінних військових і партійних кадрів». Один із цих «кадрів» пізніше згадував:

«Ми йшли на посадку на підводний човен. Я йшов попереду Петрова. У цей час хтось із натовпу став лайливо кричати: «Ви такі-сякі, нас кидаєте, а самі втікаєте!». І тут дав чергу з автомата по командуючому генералу Петрову. Але оскільки я був попереду нього, то вся черга влучила в мене. Я впав».

Утім, не вдалося евакуювати навіть ті дві тисячі офіцерів, яких командування «висмикнуло» з військ, розваливши цим оборону. Чим думали флотські командири, чим думав товариш Сталін? Адже до останнього в Севастополь з малими втратами проривалися групи сторожових катерів із ходом до 26 вузлів і слабеньким зенітним озброєнням. А чому сім есмінців із ходом 35 - 40 вузлів і з потужним зенітним озброєнням не могли брати участі в порятунку людей і підтримати захисників Херсонеса вогнем своїх 130-мм гармат?

Результатом ницості генералів, адміралів і маршалів стала катастрофа.

«Усе море від берега заповнили людські голови, всі пливли до катерів... На моїх очах двоє матросів тягнуть канат з людиною, а за нього чіпляються двоє-троє, потім усі обриваються в море, і так майже на всіх катерах... Від самого берега до катерів - усе люди... Вранці, скільки було видно, поблизу берега в сім-вісім людських тіл товщиною тисячі загиблих полоскалися хвилею... Тіла потопельників у різноманітних позах було добре видно у воді».

Опір на мисі Херсонес, утім, все ще тривав, але флот так і не прийшов.

«Із самого ранку 4 липня моряки та приморці на дошках, човнах і вплав ішли в море, сподіваючись, що їх там підберуть наші кораблі. Німецькі літаки стріляли по них із кулеметів... О 9 - 10-й німці після сильної артилерійської підготовки кинули в атаку танки. Наш останній рубіж оборони було прорвано. З боку маяка бігли наші бійці з білими ганчірками та спідніми сорочками в руках і махали ними. Це був кінець».

І того ж 4 липня пролунало повідомлення Совінформбюро під назвою «250 днів героїчної оборони Севастополя». Відкривалося воно словами: «За наказом Верховного головнокомандування Червоної армії 3 липня радянські війська залишили місто Севастополь і були евакуйовані морем». Це була зразково-показова більшовицька брехня: по-перше, війська нікуди не були евакуйовані, їх кинули напризволяще, а по-друге, опір окремих груп і загонів в околицях Севастополя й у самому місті тривав до 12 липня.

ЗРАДНИКИ Й ГЕРОЇ

Але перед цим сталася ще одна трагедія, яка вирізняється навіть на тлі всього того, що сталося під час Другої світової війни. З мемуарів командувача 11-ї німецької армії генерал-полковника Еріха фон Манштейна:
«28 червня 50-й дивізії вдалося форсувати річку Чорна в нижній течії і зайняти Інкерман. Тут сталася трагедія, що показала, з яким фанатизмом билися більшовики. Над Інкерманом височів довгий, такий, що йшов далеко на південь, скелястий мур. У тому мурі містилися величезні галереї, які слугували в Криму винарнями для заводів шампанських вин. Поряд з великими запасами цих напоїв більшовики утворили тут склади боєприпасів (а тим часом на фронті не вистачало снарядів і патронів - для чого берегли сховане в штольнях? - С.Г.), крім того, ці приміщення вони використовували для розміщення тисяч поранених та цивільного населення. Коли наші війська увірвалися в Інкерман, вся скеля за населеним пунктом затремтіла від жахливого вибуху. Стіна заввишки приблизно 30 м обрушилася вздовж близько 300 метрів».

Може, бреше німецький вояка? Та ні - вже в наші часи історикам вдалося встановити, що наказ підірвати 11 інкерманських штолень із людьми, в тому числі жінками та дітьми, віддав контр-адмірал Заєць, а виконали його воєнтехнік 2-го рангу Савенко та лейтенант Зудін. За різними підрахунками, під землею загинуло від 3 до 15 тисяч радянських громадян.

А в нацистський полон потрапило, знов-таки, за різними підрахунками (хто і коли в СРСР лічив реальні людські втрати?), від 80 до 95 тисяч радянських солдатів і матросів, які просто вже не мали ані патронів, ані снарядів, ані гранат. Білоруський історик Володимир Бешанов пише: «Їх покинули, як це часто трапляється на війні. Але їх ще й зрадили, оголосивши зрадниками. Ті, хто був полишений на березі своїм командуванням, пройдуть через полон та концтабори, німецькі й радянські, і житимуть з тавром у біографії». Ясна річ, в СРСР такі бійці, попри свій героїзм, аж до 1960-х були, так би мовити, людьми другого ґатунку. А хто був першого ґатунку з числа учасників оборони? Ті 1228 осіб із числа командного складу СОР і партноменклатури, що їх евакуювали в останній момент з обложеного міста. Вони першими одержать засновану наприкінці 1942 р. медаль «За оборону Севастополя», і в числі нагороджених будуть командири оборони міста-героя віце-адмірал Октябрьський та генерал-майор Петров, котрі втекли, залишили напризволяще свої війська, а ще - контр-адмірал Заєць, котрий наказав підірвати підземний госпіталь та штольні з жінками й дітьми. І сьогодні в Севастополі і влада, й неорадянські ура-патріоти шанують цих персонажів...

Звичайно, не всі радянські генерали й адмірали поводилися так. Тоді, ж улітку 1942 року, з оточення відмовився евакуюватися командувач 2-ї ударної армії генерал Андрій Власов, а за рік перед тим - командир 63-го стрілецького корпусу генерал Леонід Петровський. Не так поводилися й німецькі командири. Генерал Фрідріх Паулюс, котрий командував оточеними німецькими військами під Сталінградом, відмовився евакуюватися літаком з оточення. Так само, як й інші офіцери, він розділив долю своїх солдатів. Тільки під кінець війни деякі німецькі генерали почали брати приклад зі своїх радянських колег і кидати солдатів напризволяще.

Та наша розповідь була б неповною без спроби дати відповідь на запитання: чому навіть під командуванням осіб з далеко не найкращими моральними й інтелектуальними якостями Севастополь оборонявся так довго і запекло? Ймовірно, тому, що тут значно більше залежало від самих бійців і молодших та середніх командирів, аніж від високих штабів та особливих відділів. Тут не було ані загороджувальних загонів, ані ситих тиловиків. І навіть ті, що в останній день утекли з обложеного міста, все ж до цього були поруч із бійцями, в кількох кілометрах від фронту. Інакше кажучи, в Севастополі, як і в Одесі чи Сталінграді, захисники міста були значно вільнішими, ніж бійці на інших ділянках фронту. Так, вони були вільними лише там, де до смерті залишалося чотири кроки. Їхній героїзм був справжнім і неудаваним. А зараз є чимало охочих від їхнього імені привласнити цей героїзм і замовчати трагедію бійців Червоної армії, яких нищили вороги і зраджували «свої».

Теги: Війна, СРСР
2012-07-06 10:18:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар