Злети і трагедії генія-2 - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Злети і трагедії генія-2

Злети і трагедії генія-2

Ігор Сюндюков

Продовження. Початок

Епістолярна спадщина Гете і Шиллера, величезний масив листів Гоголя, Шевченка, Куліша, Толстого, Стуса... Ця частина творчості видатних людей є цінною для нас передовсім тому, що відтворюється не лише суто внутрішній світ цих особистостей, але водночас і образ доби, коли вони жили, мріяли, працювали, створювали свої шедеври. Такий конче потрібний для нас діалог є, без перебільшення, відкриттям «листів у майбутнє». І мала цілковиту рацію визначний український літературознавець, славетна «шістдесятниця», знана громадська діячка, лауреат Шевченківської премії Михайлина Коцюбинська, коли, вивчаючи епістолярні твори великих українців, закликала перш за все бачити й виокремлювати «нетлінне» на цих сторінках, те, що, відбиваючи дух конкретного часу, проте є цьому часові (як і будь-якому іншому) непідвладним.

Це повною мірою є справедливим, коли йдеться про листування Лесі Українки та Агатангела Кримського — двох, цілком ймовірно, ключових постатей української культури першої половини ХХ століття. (На початку цього року ми відзначаємо 150-річчя від дня народження цих національних геніїв; цілком природно, що «День» присвятив 2021 рік обом великим подвижникам Свободи і Культури. )

Причому дуже важливим є те, що Лариса Петрівна і Агатангел Юхимович листувалися впродовж майже 20 років, аж до відходу Лесі Українки з життя (1895 — 1913 рр.). Більше за це: Кримський мав усі підстави написати у спогадах, створених на схилі років, незадовго до трагічної загибелі: «Ми були близькими друзями протягом багатьох років, до останнього дня життя Лесі Українки». Так, близькими друзями, однодумцями з багатьох питань (хоч і суперечки були!), товаришами, які робили спільну, життєутворюючу для України справу — викривали духовне рабство, капітулянтство, «малоросійство», провінціалізм та убозтво думки.

Епістолярій обох цих творців відкриває нам дуже багато прецікавих таємниць. Отож, візьмемося за «інтелектуальний штурвал» — і вперед! Але спочатку потрібно зробити важливе зауваження. Річ у тім, що Леся Українка практично не зберігала (або ж зберігала мінімально) адресовані їй особисто листи. На це було багато причин: стеження поліції, яка регулярно читала її кореспонденцію; часті переїзди родини з місця на місце, що теж не сприяло доброму збереженню епістолярію; отож, письменниця слушно вважала, що краще листів не зберігати зовсім, аніж мати потім доволі серйозні неприємності: «Я не люблю, щоб навіть маленькі конверти з моїх листів діставалися в чужі руки» (з листа Лесі до матері від 6 лютого 1907 року). Схоже, саме тому збереглося відносно немало листів Лесі Українки до Агатангела Кримського — і жодного його листа до неї.

А розпочати нашу оповідь варто, мабуть, зі зворушливого й водночас романтичного епізоду зі згаданих уже спогадів Агатангела Юхимовича. Мова йде про початок його знайомства з Лесею (1887 або 1888 рік; їм обом по 16—17 років). Старший товариш Кримського, учень колегії Галагана Павло Тучапський, показав молодому Агатангелу переклади з Гейне, зроблені дочкою письменниці Олени Пчілки — Лесею Косач. Один із цих віршів — «Чого так поблідли ті рожі ясні...» — особливо схвилював юнака. «Це — моє найперше враження від Лесі Українки, — писав академік Кримський 1940 року, — Гейне, світовий поет, подумав я тоді, перекладається на українську мову — яка радість!».

Зрозуміло, що Агатангел хотів зустрітися з авторкою особисто. І така можливість невдовзі з’явилася. На концерті Миколи Лисенка у театрі Бергоньє (зараз — театр російської драми імені Лесі Українки) Кримський зізнався Олені Пчілці, що переклади і вірші її дочки «в колегії фурор зробили... Таке враження справили, що в колегії їх всі співають». «Ну а коли вам так ті вірші сподобалися, то ось вам і  авторка — познайомтесь» — відказала Ольга Петрівна Драгоманова. «Дивлюсь, — пише Кримський, — якась дівчинка: їй було тоді 16 років, але на вигляд можна було дати років 14... Обидва ми дуже зніяковіли і тільки після нагадування Ольги Петрівни подали одне одному руки». Але це був тільки початок їхньої щирої багаторічної дружби.

1895 рік. Помирає (практично на її руках) Лесин дядько — знаменитий громадський діяч, історик, політолог, філософ Михайло Драгоманов — найбільший тогочасний авторитет в українському національному русі. Молодій (24 роки) письменниці дуже важко — ідеї і духовність дядька, мало не найближчої до неї людини, справили на Лесю величезний вплив. І тут серед численних, часом фальшивих, листів співчуття, рядки, написані Агатангелом Кримським, мимоволі привертають її увагу.

19 листопада 1895 року Леся пише А.Кримському: «Шановний добродію! Або краще, незнайомий дорогий товаришу! Не здивуйте, що я, непрошена, озиваюсь до Вас... Мені хотілось висловити Вам, як глибоко пройняв нас (мене і мою дядину Драгоманову) той щирий, повний глибокої туги лист, що Ви написали Павликові, довідавшись про смерть мого дядька... Ми читали той лист в Болгарії, але враження від нього живе у мене досі. Сім’я дядькова плакала ревне, читаючи, проте казала, що такі листи потішають, наскільки се можливо, у такій тузі». Підпис у листі: «Л. Косач», а далі — приписка: «Леся Українка — якщо, може, Вам се більше відоме ймення».

Саме з цього листа розвивається і міцніє справжня щира творча і людська дружба Лесі Українки та Агатангела Кримського. Вони обидва відкривають одне одному свій неповторний духовний світ, свої ідеали (геть забуте зараз слово!), свій світогляд, прагнення, своє бачення майбутнього України. Адже малознайомій, чужій людині не відкриєш душу так, як це зробила Леся у листі до Агатангела Юхимовича від 8 лютого 1901 року (нагадаємо, що то були для Лариси Петрівни страшні, важкі часи — помирала від сухот кохана людина, Сергій Мержинський). Ось ці рядки: «Згадуючи Ваш теперішній лист, думаю я собі: чим, справді, могла я з’єднати собі таку прихильність? Невже Вам могли так припасти до серця мої вірші, коли Вам одкрите ціле море світової поезії — адже в ньому всі мої друковані і недруковані думи і мрії мусять зникнути, мов крапля води дощової! (І  це пише про себе геніальна поетеса і драматург! Ані сліду пихи, самозакоханості й «амбітності» — хоч, звісно, Леся знала собі ціну. — І.С.) І далі: «Я, з моїм виключно безбарвним життям, з моєю отруєною душею, маю бути «сонцем»? Ідеалізуєте, дорогий товаришу! А врешті, коли моя муза справді дає Вам і другим людям, не тільки мені, якусь ілюзію світла, — нехай то буде навіть оптична облуда, — не мені нарікати на неї, се було б невдячно, бо все ж найясніше в моєму житті походило від неї, а коли те життя було все-таки темним, то вона з того не винна».

У 1904 — 1906 роках, під час напруженої праці над однією з кращих своїх драматичних поем — «В катакомбах», письменниця неодноразово зверталася саме до Агатангела Юхимовича з проханням надіслати їй матеріали з історії раннього християнства. Причому, як відзначав академік Кримський у спогадах, «я їй тоді цілу бібліотеку послав. Вона всі ці книжки уважно перечитала. Якби який-небудь приват-доцент (не плутати з сучасними доцентами — тодішній рівень був вищий! — І.С.) стільки прочитав, скільки вона! А вона стільки працювала лише для того, щоб написати дві коротесенькі одноактові драми. Без перебільшення можу сказати, що Леся Українка була справжнім ученим, дослідником (тут академік скромно мовчить про свій внесок)».

Драматичну поему «В катакомбах» Леся Українка присвятила «шановному побратимові А.Кримському». а в листі до вченого від 9 лютого 1906 року докладно пояснює свою позицію: «Тепер дещо про мої «Катакомби». Я дуже рада, що Ви їх уподобали... А тепер ся річ буде Вашою, і мені се радісно, бо я так хотіла. Що ж до Вашої критики (була й така! — І.С.), то дозвольте мені трошки поборотися з Вами... Власне, я давно вже думала, що теперішня форма християнства є логічним і фатальним наслідком його найпервіснішої форми... В найдавніших пам’ятниках, в «подіях апостольських», в листах апостола Павла, в автентичних фрагментах первісної галілейської пропаганди я бачу зерно сього рабського духу, що так розбуявся дедалі в християнстві». Сказано доволі жорстко — але саме такими були справжні погляди Лесі Українки на цю проблему (у Кримського — інакші), і ми не маємо жодного права — з поваги до геніальної письменниці — це замовчувати.

***

Ми навели лише дещицю епістолярію Лесі Українки і Агатангела Кримського. Попри несприятливі життєві обставини (трагічна хвороба Лесі, що змушувала її безперервно подорожувати світом через необхідність лікуватися, внаслідок чого губилося чимало листів, посилення столипінської реакції в імперії), ці люди постійно пам’ятали одне про одного, чекали на листи, щиро прагнули обмінюватися думками... А для наших сучасників ця епістолярна спадщина — орієнтир, «планка», дороговказ ідейних пошуків.

А тепер — про не менш цікавий розділ у житті Агатангела Юхимовича — його листування з Іваном Франком.

Продовження

Теги:
2021-01-22 12:15:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар