Життєвий шлях і самопожертва Василя Макуха - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Життєвий шлях і самопожертва Василя Макуха

Життєвий шлях і самопожертва Василя Макуха

Василь Сорочук

Розповім про юні роки Василя Макуха. Він народився 14 листопада 1927 року в селі Карів Рава – Руського, нині – Сокальського району Львівської області у селянській багатодітній національно свідомій родині Омеляна Макуха та Єви Леуш. Ще з юних років його світогляд як українського патріота – націоналіста формувався під впливом побожних, національно свідомих, працьовитих батьків і сусідів, чільних учасників національно – визвольної боротьби першої половини ХХ століття – братів Миколи та Петра Дужих. Петро Дужий був відомим публіцистом, редактором журналу ОУН «Ідея та чин», а Микола – довголітнім віце – головою «Просвіти». Вони обидва були провідними членами ОУН, близькими співпрацівниками Романа Шухевича в Організації Українських Націоналістів і Українській Головній Визвольній Раді. Світогляд Василя Макуха формувався також у читальні товариства «Просвіта», яку очолював Іван Дужий, де мав доступ до патріотичної літератури та під час спілкування зі своїми старшими друзями – членами  ОУН, від яких перейняв практичні методи боротьби з окупантами. 

В листопаді 1944 року Макух потрапив до рук енкаведистів. На допитах видав себе за Миколу Христославенка і, скориставшись слушним моментом, утік із пересильного пункту. В кінці 1944 року Василь вступив до лав Української Повстанської Армії. Ставши повстанцем, хоробро боровся, проявляючи героїзм і відвагу, за що неодноразово відзначався подяками своїх командирів. Василя Макуха призначили у військову розвідку, в якій він діяв під псевдом «Микола». Безпосереднім його командиром був повстанець «Завірюха», прізвище якого не встановлено. До середини лютого 1946 року тривав двобій Макуха з окупантами. Захищаючи своїх земляків від грабунків, насильства та різних провокацій, «Микола» не раз вступав у нерівні сутички з енкаведистами. Довелося йому декілька разів із боями переходити радянсько – польський кордон із метою встановлення зв’язку з повстанцями Закерзоння. 14 лютого 1946 року відділ «Завірюхи» отримав наказ перейти кордон. Під час виконання цього завдання відділ зупинився на хуторі Соснина (біля  села Бутини) Великомостівського району. «Микола» разом із повстанцем «Білим» розвідували навколишню ситуацію, щоб встановити місце дислокації загону МВД, однак наштовхнулися на радянських прикордонників і вступили з ними в перестрілку. Під час цієї збройної сутички Василя Макуха було поранено – одна з куль спричинила перелом правої ноги вище коліна.

Василь Макух з дружиною Лідою та дочкою Ольгою (1962 р.)

Василь Макух непритомним опинився 15 лютого 1946 року у стінах Великомостівського районного відділу МВД. Перейшов важке слідство у львівській тюрмі № 4 – сумнозвісних «Бригідках», і 11 липня 1946 року Військовим Трибуналом Львівського гарнізону за статтею 54 – 1 «б» та 54 – 11 Карного Кодексу УРСР був засуджений на 10 років каторжних робіт із обмеженням у правах на 5 років та з конфіскацією належного йому майна (кримінальна справа П – 27504). Термін ув’язнення відбував у Дубровлазі на станції Потьма Мордовської автономної республіки та в концтаборах Сибіру. 18 липня 1955 року був звільнений з ув’язнення і висланий на спецпоселення. На засланні Василь Макух познайомився з Лідією Запарою, яка була жінкою складної долі родом із Дніпропетровська. Ще коли вона була дитиною, померла її мама. Батько, який був службовцем, переслідувався радянськими органами. Через деякий час батько Лідії одружився вдруге. В той час, коли німці відступали з Дніпропетровська, вони захопили зі собою багато цивільних осіб, переважно жінок і підлітків, відправивши до свого рейху      на примусові роботи.  Серед цих бранців опинилася теж Лідія разом зі своєю мачухою. Дорогою вони познайомилися з професійними артистами, які були організовані в так звану «агітбригаду» і зі своєю програмою виступали перед німецькими військовиками. Завдячуючи неабияким вокальним здібностям, у цю бригаду потрапила і мачуха, а заодно й Лідія. З того часу і до кінця війни Лідія перебувала в цій «агітбригаді», з концертною програмою якої об`їздила Німеччину, Францію, Голландію, тобто побувала в тих місцевостях, у яких дислокувалися німецькі військові частини та підрозділи їх союзників. Після закінчення війни Лідія повернулася до рідного Дніпропетровська, але її відразу ж заарештували і за так звану «зраду батьківщини» засудили на 10 років каторжних робіт у віддалених концтаборах Сибіру та 5 років заслання.

Перебуваючи вже на засланні, Лідія познайомилася з Василем Макухом, і вони поступово зблизилися та покохали одне одного. Їхнє кохання перетерпіло перше велике випробування – Лідія захворіла сепсисом – зараженням крові, і Василь, щоб врятувати її, в зимову хуртовину на руках поніс Лідію до лікаря. Вчасно надана лікарем допомога врятувала Лідію – вона вижила.

Першою отримала волю Лідія. Вона подалася до Дніпропетровська та поселилася в бабусиному будинку на вулиці Пожежній. А Василь ще два довгі роки змушений був перебувати на засланні, і тільки після остаточного звільнення 6 квітня 1956 року переїхав до неї. Повернутися в Західну Україну не мав права. Згодом Василь і Лідія розписалися, й у шлюбі в них народилося двоє дітей – дочка Ольга та син Володимир. Тут варто зауважити, що Василь Макух довгий час не хотів одружуватися з Лідією, говорячи, що все одно, рано чи пізно, віддасть своє життя за волю України, то навіщо створювати сім`ю.

У Дніпропетровську Василь працював на шкідливому виробництві в цеху вогнетривів на заводі «Промцинк». Згодом за станом здоров`я влаштувався слюсарем із ремонту побутової електротехніки, а Лідія працювала кухарем. Працюючи, Василь увесь час вчився: закінчив дев`ятий   і десятий класи вечірньої школи та зробив спробу поступити на навчання      до Дніпропетровського університету. Але, довідавшись про судимість за політичними статтями, в прийомі йому відмовили. Він не сприймав радянської влади, боляче вражала його русифікація України, приниження української мови, обурювався з приводу існуючої несправедливості. Вражало його й те, що коли син Володимир у школі розмовляв українською мовою, однокласники називали його «бакланом» або «бандерою». Василь Макух постійно стверджував: «Усе це мине, Лідочко! Колись настане такий час,    що Україна буде самостійною!»

Проживаючи в умовах національного безправ’я, Макух багато часу віддавав політичній діяльності. Часто їздив до Львова та Києва для налагодження потрібних зв’язків із однодумцями. В Карові, на базі націоналістичних поглядів, він зійшовся з тодішнім директором місцевої школи Григорієм Дзіком. Василь Макух вів велике листування зі своїми побратимами по неволі, кожен свій лист закінчував словами: «Слава Україні!» В Дніпропетровську, в його домі на вулиці Пожежній, збиралися друзі, з якими обговорював вибір методів боротьби за самостійну Україну     в нових умовах – умовах так званого «розвинутого соціалізму». Василь ніколи та ні перед ким не приховував своїх націоналістичних поглядів. Звичайно, все це не могло залишатися поза увагою органів МГБ. За ним і його родиною було встановлене постійне стеження, так званий «негласний нагляд». Саме в цей час Василь Макух скаржився своєму сусідові в Карові на те, що вороги не спускають із нього ока, підсилають агентів – запроданців, які намагаються переконати у безперспективності його боротьби. Проте зі свого шляху, обраного ще за молодих років, він ніколи не зійде.

Сім'я Василя Макухи (зліва направо): дружина Лідія, дочка Ольга, син Володимир та Василь Макух (1963 р.)

У кінці жовтня 1968 року Василь Макух приїхав до Карова, щоби відвідати хвору сестру. З батьками поділився своїми думками про антиукраїнську політику тоталітарного режиму, русифікацію та колоніальне становище України. Макух писав тоді багато листів своїм друзям із Києва, Нікополя та Дніпропетровська. 3 листопада він несподівано виїхав із села     до Львова. Зі собою взяв сітку – авоську з трьохлітровою банкою, загорненою в газету, та декілька яблук. Казав, що у банці яблучний сік, але як з`ясувалося згодом, у банці був бензин. У Львові з головного вокзалу десь опівночі від`їхав луганським поїздом. 5 листопада був уже в Києві.

Київ у цей час готувався до зустрічі найбільшого радянського свята – річниці жовтневої революції. Місто прикрашали портретами «вождів», гаслами та червоними прапорами. Міліція та переодягнені в цивільне кагебісти несли патрульну службу, забезпечуючи громадський порядок. Хрещатик був переповнений людьми. І раптом перехожі побачили, як із під`їзду будинку № 27 (біля Басарабського ринку) в ибігла охоплена вогнем постать і проспектом залунали слова: «Геть окупантів!», «Хай живе вільна Україна!». Живий факел, а був це Василь Макух, привернув увагу всіх, хто тоді опинився на Хрещатику. Міліціонери намагалися погасити вогонь, але це їм не вдалося. Грубо почали розганяти людей, щоби було якнайменше свідків цієї безпрецедентної події. Врешті, знесилена від болю, постать упала. Хтось прикрив її шинеллю. Примчала карета швидкої допомоги.         В лікарні медики отримали наказ від кагебістів – за всяку ціну врятувати життя жертви самоспалення. Не тому, що для них життя цієї людини мало якусь вагу, а для того, щоби вивідати, чи належала вона до якоїсь націоналістичної організації. Але лікарям не вдалося нічого зробити. Василь Макух, так і не прийшовши до тями, 10 листопада 1968 року помер. Свідком цієї події був уродженець Карова Микола Мазур, який саме в цей час як сержант строкової служби військ КГБ ніс патрульну службу на Хрещатику. Тоді, 5 листопада ввечері зарубіжні радіостанції на весь світ повідомили приблизно наступне: «Громадянин України Василь Макух, протестуючи проти комуністичного тоталітаризму, поневолення українського народу та агресії СРСР проти Чехословаччини, здійснив у Києві акт самоспалення. Перед мужнім вчинком українця – патріота схиляє голову вся прогресивна світова спільнота…»

Вже на другий день після самоспалення Василя Макуха до домівки його рідної сестри Параски Осьмиловської в Карові грубо ввірвалися співробітники КГБ і розпочали допит. Хотіли будь – якою ціною виявити підпільну націоналістичну організацію, членом якої міг би бути Василь Макух, адже припускали, що на такий мужній вчинок здатний піти лише член організації, а не окремо взятий справжній патріот України. Параску катували в приміщенні сільської ради, а пізніше – в райцентрі. Після цих допитів, як згадував чоловік Параски – Юрій Осьмиловський, їй «відбили нутрощі, вона декілька разів плювала кров`ю та станула, мов свічка, ще зовсім молодою…»

У цей же час кагебісти вдерлися теж до домівки Макухів на вулиці Пожежній у Дніпропетровську. Повели себе зовсім інакше, ніж у Карові. Сказали, що Василь Макух дуже захворів, лежить у одній із київських лікарень, і бажано рідним його провідати. Водночас професійно провели обшук. Після почутого та побаченого Лідія Макух разом із кумом Іваном Ципухом подалися до Києва. В столиці їх відразу ж оточив конвой, цілу ніч протримали в якійсь холодній кімнаті, а зранку повезли до моргу. Тоді ж,       6 листопада 1968 року, прокуратурою Ленінського району Києва було порушено кримінальну справу за фактом самовбивства Василя Макуха. Чим закінчилося слідство – невідомо.

Тіло Макуха привезли до Дніпропетровська. В останню дорогу його проводжали з дому на вулиці Пожежній. Зійшлося багато знайомих і сусідів. Були теж переодягнені в цивільне кагебісти, які фотографували присутніх. Поховали Героя на цвинтарі житлового масиву Клочко. Після похорону Лідію Макух знову і знову викликали на допити та запитували, чи знає вона, що її колишній чоловік – «бандерівець», уперто намагалися довідатися про його зв’язки та його друзів, випитували, хто та коли заходив у домівку          на вулиці Пожежній. Особливо слідчих цікавило, чи їй часом не надають матеріальну допомогу українські буржуазні націоналісти. Лідію буквально вигнали з роботи кухаря, і вона з дітьми залишилася без засобів до існування. Що змогла – продала, дуже бідувала. Тільки згодом отримала можливість влаштуватися кухарем у ресторані на вокзалі.

Акт самоспалення, вчинений Василем Макухом, як вияв протесту проти русифікації України тоталітарною комуністичною системою, отримав відгомін серед українців. Так, Євген Пронюк анонімно в самвидаві написав статтю «Пам`яті героя», яка нелегально розповсюджувалася серед населення України. А це призвело до нових репресій. За поширення вказаної листівки були заарештовані Богдан Чабан, який тепер є священиком, парохом церкви Святих Володимира та Ольги у Львові, та Стефан Бедрило, який раніше відбув два роки в Мордовських концтаборах. Акт самоспалення 21 січня 1978 року повторив Олекса Гірник, батько депутата Верховної Ради України двох скликань Євгена Гірника. Олекса Гірник здійснив самоспалення на Чернечій горі у Каневі на могилі Тараса Шевченка в день 60 – річниці проголошення Української Народної Республіки, закликаючи у своїх листівках український народ піднятися проти російської окупації України та згубної для народу русифікації. Своєю жертовністю і Василь Макух, і Олекса Гірник закликали нас, українців, продовжувати боротьбу за повну незалежність нашої Матері – України.

Дніпропетровська обласна організація Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих у травні 2006 року вшанувала Макуха та клопочеться про присвоєння йому звання Героя України посмертно. 5 листопада 2008 року, в 40 – ві роковини самоспалення Василя Макуха, на майдані Незалежності було влаштовано концерт – реквієм. Того самого дня у Донецьку, в головному офісі громадської організації інвалідів «Чорнобиль – Допомога», на вшанування пам`яті Василя Макуха та Олекси Гірника було відкрито унікальний музей «Смолоскип».

У жовтні 2011 року Молодіжний рух Києва в межах проекту «Шляхом українських патріотів» представив у Львові книжку «Біля витоків Незалежності». У ній зібрані біографії 20 особистостей, пов’язаних із боротьбою за відродження Української держави. Серед них поряд із Василем Стусом та іншими фігурує Василь Макух.

5 листопада 2011 року біля будинку 27 – А на Хрещатику, що неподалік Печерського райсуду, надвечір зібрався гурт людей. Вони тримали плакати з портретами Василя Макуха. Свічками у склянках виклали його прізвище. Лідер молодіжної спілки «Патріоти» студент Київського національного університету Арсен Пушкаренко запропонував звернутися до влади Чехії та Словаччини з проханням відзначити подвиг Макуха нагородами. «Нехай українській владі буде соромно», - заявив він.

Теги:
2013-11-06 09:59:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар