Життя та діяльність журналіста Ростислава Хомяка - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Життя та діяльність журналіста Ростислава Хомяка
   

Життя та діяльність журналіста Ростислава Хомяка

Олександр Панченко

 «Пролог», «Свобода», «Сучасність» й «Френтік» в житті та діяльності журналіста  Ростислава Хомяка

Згідно зі скупими даними Вікіпедії «Ростислав Хомяк — українсько-американський журналіст і громадський діяч, член Української американської координаційної ради. Студіював у Канаді, з 1960 року в США. Багаторічний кореспондент газети «Свобода» (Нью-Джерсі). Редактор «Ukrainian Weekly», у 1963-1967 роках працював у видавництві «Пролог», у 1967-1972 роках — керівник українського відділу Радіо «Свобода» в Нью-Йорку, у 1972-1974 роках — редактор у «Голосі Америки» (Вашинґтон), згодом в Інформаційному Аґентстві США…».

6 квітня 2009 року Ростислав Хомяк писав із американської столиці Вашінґтону: «Тішусь, що маю цей фільм  (О.П. – «Білий птах з чорною ознакою» (1970) про долі синів Леся Звонаря, в якому старший іде до «красной арміі», середній – в ліс, до відділу УПА, а молодший – залишається осторонь подій) у своїй відеотеці. Я вже декілька разів бачив його в кінотеатрі і на телевізорі. Добре пригадую, як над цим фільмом працювали і сов. пропаґанда в медії УРСР чимало писала про те, що оцим фільмом вони викриють усі гріхи українських буржуазних націоналістів і нацистських колаборантів. Тим часом постановники фільму - як говорили оуністи - «запхали свиню» компартійцям і культурним ґавляйтерам УРСР. У фільмі, справжнім і позитивним героєм є «укрбурнац» і месник-упівець (Богдан Ступка). Згодом, я чув, компартійні ідеологи зняли фільм з прокату бо побачили в чому справа. Вперше я цей фільм бачив у вашінґтонському кінотеатрі де ставили суперхудожні фільми. В залі, крім мене й дружини, було з шестеро русских глядачів (принаймні коментарі вони шептали російською) і ще пару осіб. Людям, які були в дитсадку коли фільм вийшов, рекомендую подивитись, як за умов Союзу культурні діячі такі як Миколайчук і Ільєнко просували нашу справу (cosa nostra), на злість таким вартовим від ідеології як Леонід Кравчук і його боси в Москві. - Рлх».

Хомяк Ростислав

У своїй статті присвяченій пам’яті свого колеґи-журналіста Романа Купчинського (*01.11.1944-†09.01.2010) в журналі Критика» за січень 2010 року  Ростислав Хомяк подає деякі штрихи й до свого життєпису: «…«справжні українські патріоти» тим часом згірдливо називали його та його однодумців «реалітетниками». Бо ті визнавали «реальність» існування України під назвою УРСР та її членства в ООН. Натомість «справжні українські політичні еміґранти» (за нинішнюю термінологією – «діяспорники») доводили, що вони в стані війни з СССР, і кожен, хто підтримує зв’язки з окупантом – комуністичний поплентач і зрадник. Українці мають хист і такі звичайні та позитивні слова як реальність перетворювати на лайливі! Бастіоном «реалітетників» вважалося дослідно-видавниче об’єднання «Пролог», яке насправді було центром Закордонного Представництва УГВР. Українська Головна Визвольна Рада, створений 1944 року в Україні визвольно-революційний парламент, обравши своїм секретарем закордонних справ Миколу Лебедя, послав його за кордон, щоб інформувати світ про боротьбу УПА за самостійну Українську державу. Саме Микола Лебедь очолював об’єднання «Пролог», коли в половині 1960-х років сюди став заходити студент університету в Нью-Йорку Роман Купчинський. Скоро Роман почав працювати тут неповний робочий день, коли мав вільний від навчання час. Я був тоді його «шефом». Президент «Прологу» Микола Лебедь доручив мені, наймолодшому його працівникові, знаходити заняття молодим людям, які крутилися коло видавництва…».

Обкладинка книги А.Камінського про ПРОЛОГ (Упорядник та автор переднього слова О.Панченко)

            Коли я у травні 2016 року відвідав у американському місті Ворвіку одного із очільників «Прологу», який одночасно був також й Головою ОУН за кордоном професора Анатоля Камінського, то він тоді багато чого розповів мені про «Пролог», згадуючи багатьох своїх співробітників й підлеглих:  «…Заснування «Прологу» припало в особливий перехідний час. На початку 1950 років революційна боротьба в Краю добігала свого кінця і в силу об’єктивних обставин не було можливості її зміцнювати й продовжувати. З цього стану здавало собі справу керівництво ЗП УГВР і попереджало теж про це своїх американських партнерів, які, до речі, були куди більш оптимістичними в цих справах. Рештки збройного підпілля потребували різного роду допомоги і ЗП УГВР докладало всіх зусиль, щоб її доставити. Йшлося про людську, технічну і фінансову й всякого роду іншу допомогу, необхідну для оборони і збереження існуючої ще підпільної мережі.  При чому теж при допомозі леґалізації  і глибокого законспірування. Але нове становище вимагало нової стратегії, яка заключалася у переході від збройної боротьби до виключно політично-пропаґандивної. Якщо ж йдеться про допомогу збереженому ще тоді збройному підпіллю, то ця справа на самому початку лежала в руках вузького кола  людей, а саме: Миколи Лебедя, о.Івана Гриньоха, Юрія Лопатинського і Ярослава Федика. Останній, між іншим, літав разом з кур’єрами в підсовєцьку Україну . - Така стратегія визначала нову постановку, сутність якої полягала у всебічній обороні й скріпленні української національної субстанції, яка опинилася в тому часі під тиском посиленої русифікації у всіх ділянках народного життя. Відповідно, й тодішня діяльність «Прологу» була скерована на самооборону  і збереження українського потенціалу, скріплення національної самосвідомості, на боротьбу за українське слово і культуру, утвердження української людини на кожній п’яді української території. Це були еволюційні форми і методи боротьби, мирні проекції і заходи, які мали творити базу для дальшої боротьби в майбутньому і які відіграли важливу роль у мирній революції кінця 1980-их і початку 1990-их років. На жаль, незалежно від того, що вони ще були недостатні, щоб остаточно довести до її завершення. На перешкоді стали контрреволюційні елементи, які вийшли з середовища старої проросійської, большевицької номенклатури та які саботують й по сьогодні національне державне будівництво. - Ця діяльність проходила по трьох головних векторах: 1)краєвому, 2)зовнішно-політичному і 3)еміґраційному. -…Важливою була присутність наших людей на різних міжнародних з’їздах, конґресах, конференціях і подібних заходах, в яких брали участь совєцькі  представники. Про це автор переконався особисто, як керівник груп «Прологу» чи то на  Історичному конґресі в Стокгольмі (Швеція), в якому брав офіційно участь д-р Богдан Галайчук, чи на Виставці УРСР в Марселі (Франція) в 1957  і 1958 роках разом з д-ром Кирилом Митровичем і проф.Павлом Шумовським; на Міжнародній виставці в Монреалі (Канада, 1967), на Міжнародній виставці в Осака (Японія, 1970), на Олімпіадах в Римі у 1960 році і 1962 pоку, як також у Мюнхені в 1972 році, як теж на Міжнародному з’їзді молоді в Ґельсінкі (Фінляндія), в якому брала участь (тоді ще студенти) Марта Богачевська, С.Слюзар, Леонід Рудницький, Іван Мигул, Ігор Зубенко й інші, на  гастролях ансамблю Вірського у Венесуелі та низці інших того роду імпрезах. Основним прицілом, однак, залишався завжди народ на Рідних Землях, українська людина на місці в Україні…».

Хомяк Ростислав - редактор

Слід нагадати,  що шефом Анатоля Камінського і Ростислава Хомяка був леґендарний діяч українського національно-визвольного руху  Микола Лебедь, який мав псевдоніми в ОУН та ОУН (р) «Максим Рубан», «Марко», «Євген Скиба», «Олег», «Ігор», «Ярополк», «Вільний». Він народився майже 110 років тому,  23 листопада 1910 року, у галицькому селі  Нові Стрілища на Жидачівщині, пізніше пан Микола став  одним із лідерів Краєвої Екзекутиви ОУН(б) та одним із засновників УПА, як також першим начальником Служби Безпеки ОУН (р), а у 1934-ому році він був організатором замаху на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького.  Від грудня 1949-го року Микола Лебедь мешкав у  місті Йонкерсі (США),  у 1952-1974 роках  очолював знаменитий й втаємничений науково-дослідницький центр «Пролог» у Нью-Йорку, від 1982-го по 1985-ий рік був заступником голови цієї «фірми-корпорації»,  а від 1974 року  він був членом ради її директорів. Одночасно у від 1956-го по 1991-ий рік  Микола Лебедь входив до управи Українського товариства закордонних студій у Мюнхені та Торонтського видавничого комітету «Літопис УПА» (1975).  Якраз М.Лебедь у 1946 році став автором чи не перших спогадів  про діяльність і бойові дії УПА.  Я, полтавець з походження, дуже тішуся з того, що виявився чи не першим в материковій Україні, хто зацікавився постаттю Миколи Лебедя. А було це майже два десятки років тому, у 2001 році, коли побачила світ моя перша книжка «Микола Лебедь, життя, діяльність, державно-правові погляди». Рівно за десять років після цього мною був впорядкований та виданий  Збірник   «Микола Лебедь і визвольна боротьба ОУН, УПА, УГВР. Збірка вибраних праць Миколи Лебедя та інших діячів українського організованого національно-визвольного руху».  - Добре пригадую собі випадок, коли св.пам. Ростислав Хомяк, який, до речі, працював не лише  фірмі «Пролог», але й у газеті «Свобода» (Н.Дж) та місячнику літератури, мистецтва, суспільного життя «Сучасність», - сказав, що мені потрібно й надалі досліджувати діяльність Миколи Лебедя, який, на його переконання, був одним із чолових лідерів українського національно-визвольного руху, починаючи від 1930-их років та видатним діячем української політичної еміґрації у повоєнні роки.

Хомяк Ростислав - світлина із часопису Свобода (Н.Дж., США)

Місячник «Сучасність», до якого дописував серед інших й св.пам. Ростислав Хомяк, виходив від 1961-го року впродовж трьох десятиліть у Західній Німеччині (Мюнхен), потім - у США. Від січня 1992 року по січень 2013 року журнал випускався в Києві (з перервами), аж до його закриття. Часопис постав на базі двотижневика «Сучасна Україна» і місячника «Українська Літературна Газета», які видавало Українське товариство закордонних студій. Головні редактори в той період це - Іван Кошелівець (1961-1966 і 1976–1977), В.Бургґард (1967–1970), Б.Кравців (1970-1975), М.Скорупська (1978), Юрій Шевельов (1978-1981). Видавець був пов’язаний з Закордонним Представництвом УГВР, але «Сучасність» мала непартійний характер, і в ній брали участь діячі культури, науки, громадського і політичного життя незалежно від політичних і світоглядових переконань; серед інших - Емма Андієвська, М.Андрієнко-Нечитайло, В.Барка, Ю.Бойко, Б.Бойчук, М.Болюх, В.Бургґард, В.Вовк, А.Глуханич, Я.Гніздовський, В.Голубничий, С.Гординський, о.І.Гриньох, Олекса Ізарський, А.Камінський, Б.Кордюк, І.Коропецький, Г.Костюк, І.Кошелівець, Б.Кравців, В.Кубійович, Ю.Лавріненко, В.Лесич, І.Лисяк-Рудницький, І.Майстренко, В.Маркусь, К.Митрович, П.Одарченко, О.Пріцак, М.Прокоп, С.Процик, Е.Райс, Б.Рубчак, У.Самчук, О.Стефанович, В.П.Стахів, Є.Стахів, Ю.Тарнавський, Б.Цимбалістий, Ю.Шевельов, Р.Шпорлюк, Р.Хомяк. «Сучасність» багато уваги присвячував питанням Руху Опору в Україні і друкувала твори його діячів (І.Дзюби, І.Калинця, Л.Лук’яненка, В.Мороза, Є.Сверстюка, І.Світличного, В.Симоненка, Ґ.Снєгірьова, М.Холодного, В.Стуса, В.Чорновола) та ін. самвидавні матеріали. «Сучасність» інформувала про культурні, національні, соціальні, політичні, економічні, демографічні процеси в Україні, в СССР і в комуністичному блоці, інформувала про духові течії Заходу. Аналіз подій в СССР і УССР на сторінках «Сучасності», зокрема критика політики національної дискримінації й примусової русифікації немосквомовних республік, накликала на неї часті напади на сторінках совєцької преси. Поруч із журналом діяло видавництво «Сучасність» (як продовження видавництва «Пролог»). Від 1968 року у ньому з’явилося понад 60 книг із ділянок літератури, мистецтва, політики та ін., що їх авторами або редакторами були Е.Андієвська, І.Бакало, В.Барка, В.Вовк, Я.Гніздовський, Олекса Ізарський, А.Камінський, Григорій Костюк, І.Кошелівець, Б.Кравців, Р.Купчинський, Ю.Лавріненко, І.Лисяк-Рудницький, І.Майстренко, Є.Маланюк, Б.Нижанківський, В.Попович, М.Прокоп, Б.Рубчак, О.Семененко, Ф.Сільницький, Ю.Соловій, Ю.Тарнавський, Ю.Шерех, А.Шифрін та ін. Окремими книгами у видавництві «Сучасність» перевидано твори, що раніше вийшли в УССР, а згодом заборонені (Миколи Бажана, Миколи Скрипника й ін.), а також твори діячів українського і протимосковського опору (П.Григоренка, І.Калинця, В.Мороза, М.Руденка, І.Світличного, В.Симоненка, Ґ.Снегірьова, В.Стуса, Т.Ходорович). Збірники чужомовних поезій і прозових творів у видавництві «Сучасність» вийшли в перекладах Б.Бойчука, В.Бурґардта, В.Вовк, С.Гординського, І.Кошелівця, В.Лесича, Б.Олександрова, О.Соловей, Ю.Тарнавського. До речі, від січня 1992 року «Сучасність» випускають в Києві, спочатку як спільне видання Республіканської асоціації українознавців та видавництва «Пролог» (США), а від лютого 2004 року засновник і видавець журналу — ТзОВ «Видавнича група «Сучасність»». Редакція визначала видання як «щомісячний часопис незалежної української думки», а основну тематику — як «література, наука, мистецтво, суспільне життя».

Сучасність - Бібліографічний довідник

У своєму дописі до Всеукраїнської газети «День» п.н. «Хроніка української діаспори» ч.162 від 13 вересня 2003 року американський журналіст українського роду Ростислав Хомяк, зокрема писав: «15 вересня виповнюється 110 років з дня виходу в США першого числа газети «Свобода», яка є чи не найстарішою українською газетою у світі. Всі 110 років вона виходить безперервно, і нині її читають не тільки у США, але й на усіх континентах світу… І протягом 110 років ці слова залишались девізом видання. У 1930-х газета була серед дуже малого числа ЗМІ, які писали про голодомор в Україні, а в 40-50-х — про визвольну боротьбу УПА, в 60-70-х — про українських дисидентів. Творчість «шістдесятників», яка спалахнула за умов хрущовської відлиги, віддзеркалено на сторінках «Свободи», як й інформацію про арешти та заслання багатьох із них. А протягом останніх 15 років газета постійно відзначає кожний крок України до самостійності та розвиток її незалежного існування. Якщо українці, хоч де б вони жили, носять Україну у своїх серцях, то «Свобода» значною мірою допомагала і допомагає їм у цьому… Серед тисяч авторів, які друкувались у «Свободі», був Іван Франко — як публіцист і як письменник. Газета друкувала його оригінальні статті, передруковувала оповідання, бо чимало читачів не могли купувати книжок Збірники «Свободи» за 110 років — це також хроніка української діаспори, зокрема української громади у Сполучених Штатах».

Хомяк Ростислав з родиною, - світлина 1980-го року

У редакційній статті часопису «Свобода» (Н.Дж.) від 14 вересня 2018 року п.н. «Газета української діяспори», між іншим, читаємо, що 15 вересня 1893 року парох Джерзі-Ситі о.Григорій Грушка випустив у світ перше число «Свободи»‚ продовжуючи справу о.Івана Волянського‚ який у 1886 році заснував газету «Америка»‚ до якої залучив Івана Франка‚ котрий став також дописувачем «Свободи». Головними редакторами «Свободи» теж були почергово священики Нестор Дмитрів‚ Стефан Макар‚ Іван Ардан‚ які доклали багато сил до встановлення газети‚ як організаторки американського українства та Українського Народного Союзу. Їхнє надхненне служіння своєму народові та поневоленій Україні стало школою для численних послідовників… Настали нові часи‚ стала старшою «Свобода»‚ але не поступилася своєю бойовитістю у провідних темах життя України. Про це дбали її головний редактор Ірена Яросевич та редактори Петро Часто‚ Левко Хмельковський‚ дбає нині головний редактор Рома Гадзевич. Відчутний внесок у життя тижневика зробили Ростислав Хомяк‚ Сергій Миронюк‚ Володимир Романюк. Сумлінно працювали Люба Лапичак‚ Марія Осціславська‚ Ігор Пилипчук‚ Влодко Гончарик, Емілія Гарасимчук‚ Іда Фокс‚ Василь Панчак‚ Павло Стокотельний‚ Марія Пенжола та цілий ряд інших осіб впродовж 125 років».

Я вже писав про працю інших видатних журналістів, що працювали для знаменитого часопису «Свобода» -  Михайла Сосновського та Івана Кедрина-Рудницького, згадуючи зокрема про статтю, з понад 44-річної давності за вівторок, 5-го серпня 1975 року (ч.144) «Ненадійну смерть редактора Михайла Сосновського громада прийняла з великим жалем та відчуттям незаступної втрати»: «У п’ятницю, 25-го липня, саме того дня, як перед двотижневою вакаційною перервою появилося останнє число «Свободи», у пізній вечірній годині помер ненадійно на 56-му році життя, вертаючись автомобілем із засідання Українського Крайового Комітету 200-річчя Америки і 100-річчя Українського Поселення, співредактор «Свободи», видатний журналіст - публіцист та політичний і суслільно-громадський діяч, св.п. д-р Михайло Сосновський. Вістка про його ненадійну смерть телефоном та повідомленнями в американській пресі швидко розійшлася по Америції і Канаді, викликуючи глибокий жаль та відчуття незаступної втрати…».

Іван Кедрин-Рудницький у своїх спогадах зазначав, що «…коли мова заходить про «Свободу», то неможливо промовчати УНСоюз, видавця «Свободи», безумовно найбільшої і найповажнішої української установи у вільному світі… Директор українського відділу в «Голосі Америки» Михайло Терпак, який має хист «виловлювати» талановитих людей, «виловив» і Романа Ференцевича так само, як раніше зробив це з молодими високоосвіченими журналістами Оксаною Драган, яка вже працювала була в англомовному тижневику «Свободи», Ростиславом Хомяком і Юрком Кравцевим, сином Богдана…». 

            Принагідно я згадав й про свої спорадичні контакти з Ростиславом Хомяком. Було це було з добрий десяток років тому. Працюючи над впорядкуванням Збірки вибраних історичних, мемуарних, ліро-епічних, соціально-політичних  та сатиричних праць свого земляка, уродженця полтавського села Білогорілка  Поля Половецького (Полікарпа Порфировича Плюйка) «Трагедія  поневоленого народу. Розмірковую... Аналізую. Викриваю!...», яка у 2012 році вийшла друком у видавництві «Гадяч», я тоді збирав докладні відомості про родину Полікарпа Порфировича, який весь час  писав про трагічні шляхи й неласкаву долю українського хлібробського люду. У своїй короткій автобіографії п.н. «Мій родовід», написаній на чужині, у США 5 серпня 1974 року Полікарп Плюйко, між іншим, зазначав: «Народився я 8 березня 1903 року в бідній, козацькій по стану родині в селі Білогорілці, Лохвицького повіту на Полтавщині. Батько мій – Порфирій Михайлович Плюйко - був першою в селі людиною, що навчилася від дяка читати й писати, і це дало йому змогу бути сільським писарем від молодих років і аж до 1919 р. Мати – Мотрона Пилипівна (ур.Трохименко) – була велика трудівниця, мудра, щиросердечна в поводженні в родині і зо всіма сусідами, через що користувалася великою пошаною. Дід мій (по батькові) Михайло Омельянович умер, коли мені було два роки. Знаю, зі слів матері, що він був героєм оборони Севастополя… Я мав чотирьох братів і одну сестру. Всі уже в цю пору писання мертві. Ось їх імена: Марко (нар.1887), Антін (нар.1890), Іван (нар.1892) – закатований НКВД в 1938 р. Георгій (нар.1906) та Настя... А я раб Божий Полікарп – маючи сімдесят другий рік – живу в Америці, і час від часу листуюся зі своїми племінниками й племінницями, та допомагав і допомагаю їм матер’яльно, що вважав і вважаю за свій святий обов’язок. 5 серпня 1974 року».  Згодом, розпочинаючи свою працю над енциклопедією полтавської діаспори, я  зацікавився ширшими відомостями про родину  іншого полтавця з походження генерала Михайла Крата, питав про його доньку Ніна, внучку Ганю та родини Кратів, Черняків й Палієнків

РЛХ, - 2010-ий рік

У своїх пошуках за родиною спочилого Полікарпа Плюйка за порадою тодішнього Голови Політичної Ради ОУН за кордоном професора Анатоля Камінського я  й звернувся до його приятеля й співробітника відомого американського  журналіста українського походження Ростислава  Хомяка. Я вже раніше писав про пана Ростислава у своїй книзі «Українська Головна Визвольна Рада – ГС ЗС УГВР - ЗП УГВР -  Середовище. Правно-політичний аспект», яка побачила світ у згаданому  видавництві  «Гадяч» у 2004 році.

Після цього пан Ростислав Хомяк написав мені кілька власноручних записок, втаємничено підписуючись «рлх», що, мабуть, означало «Ростислав Лев Хомяк». - «…Був пару місяців в Україні, тепер у Вашінґтоні і перевіряю купу пошти, яка назбиралась. Не знаю пані Черняк, ані п.Палієнка, але розпитаюсь вашінґтонців про них. Надіюсь, що, може, у вересні мені вдасться повернутись в Україну тоді передзвоню… - 15 серпня 2007».  «..Привіт, пане Панченко. Пишу до Вас зі Львова. Цікавий збіг обставин: Поль Половецький-Полікарп Плюйко навчав мене математику в ґімназії в таборі ДіПі в Баварії. Я його сина знав (він дещо старший від мене), читав його листи до редакції, але щойно, десь рік тому довідався, що «Борис Данник» це - Плюйко. Адреси його не маю, але знаю когось, хто може її мати і зараз до нього напишу. В свою чергу, напишіть до Хмельковського у «Свободі» і там може бути адреса Данника. Недавно Хмельковський дістав мені адресу одного волиняка, який пише до «Свободи». Данник звичайно публікується в «Ukrainian Weekly», яку також редаґує Рома Гадзевич. Не знаю. чи він пише через е-майл чи орлячим пером, загостреним бритвою. Я тут у Львові ще кілька днів, потім маю їхати на засідання СКУ в Перемишлі, а тоді планую бути в Києві ще до половини вересня. І тоді - гайда додому! - До побачення, (рлх). ПС: Мені вже 74 роки і я все життя не любив і не давав собі раду з математикою, так що Поль Половецький не був одним з моїх улюблених учителів; звичайно діставав від нього погані оцінки. - 11.08.2010». - «… В Києві думаю бути десь 27 серпня (2010), бо десь тоді має приїхати там на кілька днів моя старша донька, яка працює дипломатом в Брюсселі. Перед поворотом у Штати мені ще треба поїхати до Рівненщини і в Полтаву - пошукати американський аеродром з Другої світової. Один з них був в Полтаві, а другий - в Миргороді. Про це в Інтернеті чи Вікіпедії є стаття про Operation Frantic. Є здогади, що Сталін уможливив німцям кинути бомби на американську авіабазу і так Сталін позбувся американських вояків, які вештались по Полтавщині. Не знаю, чи хтось в Полтаві знає, де точно були ці бази. Знає наш археолог Адріан Мандзій. Він робив там розкопки пару років тому. Постараюсь зв’язатись з ним, поки я в Україні, або приїду іншим разом. Мій мобільний… То - десь побачимось? (рлх).- 16.08.2010». - Між нами тоді відбулася листовна переписка, що пізніше само по собі перейшла в  електронний формат, яка згодом якось зовсім занедбалася. Я так досі і не дізнався про вислід пошуків св.пам. пана Ростислава Хомяка за полтавськими перипетіями під час проведення операції «Френтік» в часі Другої світової війни.

Останнім часом я також нічого не отримував від пана Ростислава, крім поодиноких відповідей на мою ел.пошту, а пригадала  мені про знаменитого журналіста українського роду Ростислава Хомяка та мою з ним коротку переписку щемлива посмертна згадка «У пам’ять Ростислава Хомяка», поміщена в газеті «Свобода»  (Н.Дж.) від 5 лютого 2016 року, що істотно доповнює скупі інформації, що є на Інтернеті. Цю статтю написав мій давній приятель, один із засновників Українського патріархального руху, видатний журналіст Микола Галів з Нью-Йорку. Пан Микола писав:  «…Від хвилини одержання сумної вістки про відхід у вічність Ростислава Хомяка думками все був з ним, проводжаючи його в дорогу потойбічного вічного життя. Р.Хомяк – син Львова – народився у відомій родині Хомяків 2 січня 1936 року‚ восьмилітнім юнаком разом з батьками у 1944 році, перед другим приходом більшовиків, покинув рідний Львів, прямуючи на захід. Першою зупинкою була Тюрінгія в Німеччині. Після Другої світової війни жив у таборі втікачів Карльсфельд, біля Мюнхена, а згодом у Мітенвальді. У той час навчався в українських таборових школах. 1949 року разом з батьками еміґрував до Канади. Середню освіту завершив 1956 року в Гамільтоні‚ Онтаріо‚ і поступив на вищі студії на МекМастер Університеті, у тому ж Гамільтоні, де у 1960 році здобув ступінь бакалавра. Далі продовжив студії на Університеті Карлтон в Отаві, які успішно завершив у 1962 році, здобувши ступінь маґістра журналістики. Перед Р.Хомяком відкрився широкий світ журналістики. Він належав до виняткових особистостей в українському журналістському світті, володів англійською й українською мовами. Перші кроки зробив у Канаді‚ працюючи на телевізійній станції в Отаві‚ і писав до щоденної газети «The Calgary Herald». Водночас дописував до української газети «Новий шлях». З часом переїхав до США і в 1960-1961 роках був редактором «The Ukrainian Weekly»‚ а також співробітником «Свобода» до кінця його життя. До речі, як мене інформував голова Українсько-Координаційної Ради Ігор Ґавдяк, Р.Хомяк, закликав, щоб за всяку ціну безперебійно підтримувати «Свободу», яка є історичною і найстаршою українською газетою у світі, зберігаючи українські цінності. У 1960-их роках Р.Хомяк працював акредитованим кореспондентом ООН у Ню-Йорку‚ писав цікаві інформаційно-аналітичні статті до журнала «Сучасність» і тижневика «Новий Шлях» про дипломатію і дипломатів СРСР. У 1963-1967 роках працював у Дослідно-видавничому об’єднанні «Пролог», де редаґував англомовний журнал «Digest of Soviet Ukrainian Press», який особливо був цікавий для англомовного читача – політологів. У Ню-Йорку Р.Хомяк одружившися з д-ром Мартою Богачевською. Молоде подружжя мало дочок Таню і Дору. Дбайливі батьки дали їм родинне, релігійне і українсько-патріотичне виховання та вищу освіту. У 1972-1994 роках Р.Хомяк працював у Інформаційній аґенції США (USIA), як редактор інформації для Африки. У 1992 році відкрив бюро Інформаційного аґенства США у Казахстані, де працював, як прес-аташе Посольства США. Як успішний журналіст Р.Хомяк був нагороджений повною стипендією «Reаder’s Digest» (1962), а також медалею Інформаційного аґенства США «Career Achievment Award» (1994). Він такoж брав активну участь у культурно-громадському житті‚ був членом Середовища Української Головної Визвольної Ради, членом управи Української Американської Координаційної Ради, Дискусійного клюбу «Круглого Стола» у Ню-Йорку. Пригадую, як Р.Хомяк був організатором прощального вечора для українських провідних поетів Івана Драча і Дмитра Павличка, який відбувся у 1960-их роках у Ню-Йорку. Це був час, коли громада була поділена на тих‚ що бажають зустрічатись з діячами української культури України‚ і тих‚ які були проти. Перших прозивали «зустрічальниками», Р.Хомяк належав до них. Не зважаючи на противників зустрічей‚ влаштував прощальний вечір, але за домовленням без «охоронців» поетів, себто без каґебістів‚ на що погодились. Вечір був удалий. Поети вільніше говорили, ніж їм було дозволено. Після проголошення незалежности Української Держави Р.Хомяк у 1994-1995 роках був консультантом Міжнародного медія-центру в Києві‚ а у 1997-1998 роках – керівником проєкту семінарів на тему «Засоби масової інформації у ринковій Україні», які відбулись у дев’яти обласних центрах України. Мені пощастило кілька разів зустрітись з Р.Хомяком у Києві. Він робив клясифікацію журналів і газет, серед яких на першому місці назвав тижневик «Дзеркало Тижня». Після цього‚ реґулярно читаючи цей тижневик в інтернеті, можу підтвердити його вірну оцінку. Ми відвідали відомого мецената Омеляна Антоновича у Києві і підказали йому про новопосталий Український Католицький Університет, який заслуговував на допомогу. Р.Хомяк був глибоко віруючим і практикуючим християнином‚ об’єктивним у своїх оцінках, товариським, мило баченим у товаристві. Був у громаді і жив з громадою. Таким він мені запам’ятався. Хай гостинна американська земля буде йому легкою‚ а світла пам’ять іде з роду у рід».

Хомяк Дора, донька пане Ростислава

            У своєму інтерв’ю Світлані Одинець п.н.«Виглядає, що я ціле життя відгортаю ледь помітні стежки» від 25 жовтня 2018 року дружина пана Ростислава  Марта Богачевська-Хомяк, між іншим,  згадує  й про свого чоловіка: «…Він корінний львів’янин. Його батьки зі Львова, емігрували до Канади. Ми зустрілися у спільної тітки у Філадельфії. Дуже довго себе знали, дуже на віддаль кореспондували з собою. Зустрілися коли ще були в середній школі. По тому він виїхав робити маґістерку до Оттави, а я мала першу операцію коліна, ходила на милицях по нескінченних сходах Колумбійського Університету. Потім він виїхав працювати на захід Канади. Заміж за нього я вийшла в 24 роки, що вважалося не так рано в нашому середовищі. Наша перша донька народилася літом 1967-го, друга 1969-го, також літом. В міжчасі я захистила докторат, коли студентські розрухи проти війни у В’єтнамі були в найвищому розпалі. В кампусі була кіннота. Ми жили поруч університету.  Ростик працював у видавництві «Пролог», і батько мені мав то за зле: мовляв, це ж націоналістичне середовище. Але мені здавалося, що це одиноке політичне середовище, яке провадило на той час інтелігентну політику на користь «української справи»…».

            Мені вдалося відшукати кілька ґрунтовних статтей Ростислава  Хомяка в знаменитому часописі «Сучасність», майже усі числа якого я маю у своїй хатній книгозбірні.

У часописі «Сучасність» за січень 1968 року ч.1 (85)  у  статті «Дещо про світовий з’їзд студентів» тоді ще тридцятидворічний Ростислав Хомяк зокрема згадував  тодішніх  очільників українського вільного студентства з різних середовищ, прізвища яких натепер вже не так часто знаходимо в різних доробках щодо історії молодіжного руху: «….Між членами президії конґресу і в комісіях були такі постійні студентські діячі та ветерани не однієї баталії на студентському полі, як от Євген Гановський, Павло Дорожинський, Осип Зінкевич, Богдан Футей і передчасно посивілий Михайло Почтар. Але на залі між учасниками було чимало цілком молодих студентів першого чи другого курсів університету. Вони — слухали. Роботу вели старші товариші, ще з європейським досвідом і «стажем». У програмі конґресу була одна доповідь, крім звітноцеремоніяльної, що її прочитав останній могікан старого ЦеСУС-y Євген Гановський. Головну доповідь — «Українське студентство на Україні» — прочитав голова Союзу українських студентських товариств Америки (СУСТА) маґістер Юрій Кульчицький… Для практичного здійснювання цієї мети делеґати, на внесок номінаційної комісії (Гановський, Дорожинський та інші), вибрали управу, на чолі якої стоять: Богдан Футей — голова, Ярослав Бігун — генеральний секретар, Андрій Чорнодольський — референт міжнародних зв’язків, Ярема Келебай — скарбник, Олена Сацюк — референт преси…».

            У журналі «Сучасність» за грудень 1968 року ч.12 (96)  у дописі  Ростислава Хомяка «Небувалий 1968: Україна справді на міжнародному форумі», між іншим,  читаємо: «…Неофіційними дипломатами чи радше ефективними «паблік рілейшенс менами» для України стали в першій мірі Вячеслав Чорновіл та Іван Дзюба. Але не тільки вони, їм на допомогу прийшли молоді інтелектуалісти, які стали на оборону рівних прав — для себе і для своїх співвітчизників; їм допомогли також органи безпеки і судівництво УРСР, в яких уява так слабо розвинена, що вони тільки вміють вдаватися до терору як засобу, що розв’язує, мовляв, усі проблеми; їм допомогла «Програма дії» Чехо-Словацької компартії, бо міжнародні політичні спостережники раптом почали пильніше приглядатися до карти Европи і зауважили, що на сході Чехо-Словаччина має спільний кордон з Українською PCP; їм також допомогли канадські комуністи, які вирішили особисто переконатися, чому ті «буржуазні націоналісти» вічно нарікають; врешті, допомогли їм ті ж таки «буржуазні націоналісти», насправді такі самі українці, як і вони, що живуть (а деякі й народилися) поза кордонами батьківщини… Журналіст Чорновіл виступив проти беззаконня судівництва у своїй країні і за це був покараний тим ж е судівництвом. Стаття Вортінґтона появилася в «Телеґрам» 6 січня 1968. Цього самого дня ввечері найбільша багатотиражка у США (два з половиною мільйони примірників) — нью-йоркський «Дейлі-Ньюз», з датою 7 січня, вже мала на своїх сторінках вістку про Чорновола, подаючи як джерело інформації торонтську «Телеґрам». Таким чином, стаття Пітера Вортінґтона почала ряд статтей про становище на Україні. Україна справді вийшла на оту «міжнародну арену», і нею почала цікавитися світова преса. Далі слідує перегляд вісток і статтей про Україну, що появилися в цьому небувалому 1968 році. Це ні в якому разі не все, що появилося про Україну від січня. Навіть коли я писав цей огляд, вж е і так товста течка поповнювалася новими вирізками. Вибрані тут відгуки преси мають на меті показати, як місяць за місяцем розвивалася справа України у світовій громадській думці»

В часі операції «Френтік». - американський солдат й  полтавський хлопчик. - Світлина 1944 року

У «Сучасності» за квітень 1971 року ч.4 (124)  у  статті «Про Валентина Мороза знають» Ростислав Хомяк писав: «…Арешт В.Мороза і його судовий процес за закритими дверима, як також обставини, в яких вони відбувалися, з’ясовані докладно в повідомленнях поважних журналів і газет, особливо ж у «Таймс», що видається в Лондоні, і «Нью-Йорк Таймс» у США. Ми вважаємо потрібним, згідно із покладеним на нас Чартером Міжнародного ПЕН обов’язком, запротестувати проти того, що може бути визначене, як жорстокий і нелюдський вирок у відношенні до цього письменника, маючи зокрема на увазі факт, що написані ним есеї, на основі яких відбувався суд, не були виразно поширювані і не були насправді публіковані. Тому також у дальшому на підставі приступних інформацій треба з усією певністю вважати, що суд, який відбувався за закритими дверима, мусить бути визнаний незаконним з погляду законів Української РСР, і цей факт був підтверджений рядом свідків у цій справі. Ми звертаємося до вас, панове, із сподіванням, що справа Валентина Мороза буде переглянена під час відкритого судового процесу і що вирок — чотирнадцять років тюремного ув’язнення і заслання — буде скасований. Ми шанобливо висловлюємо Вам свою думку, що це спричиниться для відновлення довір’я письменників й інтелектуалістів до легального судочинства в Українській Радянській Соціялістичній Республіці…».

У часописі «Сучасність» за грудень 1969 року ч.12 (108)  у  статті «У пресі про Україну 1969» Р.Хомяк зазначає:   «…У рамках останнього (десятого) з’їзду Українського конґресового комітету Америки (УККА), у жовтні 1989 року відбулося засідання комісії для справ молоді й студентів. Дискутуючи питання про відношення молодих людей в діяопорі до України, один з доповідачів (Роман Купчинський — представник Пласту) звернув увагу на те, що останнім часом молодь виявляє більше зацікавлення до сучасних процесів на Україні. Як одну з причин цього явища він назвав те, що вістки з України і про Україну появляються тепер частіше у солідних західніх газетах, ж урналах і книжках. Присутній у залі студентський лідер з стажем (д-р Богдан Футей) зареаґував на це твердження. Звертаючися до публіки, він запитав, чи доповідач вважає, що документи і факти про Україну кращі, коли вони друковані в чужомовній пресі, ніж в українській? Власне справа тут не в якості документу, в чому запевнив студента Футея пластун Купчинський. Але публікація документів в багатотиражних чужомовних виданнях автоматично поширює коло зацікавлених українськими питаннями, і то не тільки людей українського роду, які знають або не знають української мови; це коло охоплює й людей, які не мають ніякого прямого відношення до України. Ось один приклад. Цього року вийшла друком англомовна брошура на 40 сторінок п.з. «Звіт про інтелектуальний опір в Українській PCP». Видавець — Канадський союз студентів (Canadian Union of Students — Union Canadienne des Etudiants). Це організація, що об’єднує майже всіх студентів канадських високих шкіл. У звіті, крім передмови, надруковано вибрані тексти з трьох книжок, які вийшли англійською мовою: «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби, «Освіта в Радянській Україні» Івана Коляски та «Лихо з розуму» Вячеслава Чорновола

У змісті четвертого числа журналу «Сучасність» за 1969 рік, що появилося в червні цього року, є й такий наголовок: «Щоденник українського радянсь­кого поета Василя Симоненка. Переклад». На дев’ятьох сторінках журналу видруковано текст уже відомого українським читачам «Щоденника» і вступну замітку про поета-шестидесятника, що її написав Володимир Одайник, викладач Колюмбійського університету і автор книжки англійською мовою «Марксизм і екзистенціялізм». Одайник відмовився прийняти гонорар за цей переклад та статтю і попросив редакцію вислати гроші матері покійного Василя Симоненка на адресу Спілки письменників України. Редакція так і зробила. Американський журнал «Атлас» називає себе «вікном у світ». Кожного місяця в ньому поміщені переклади цікавих статтей з газет і журналів з усіх кінців світу. В «Атласі» за червень є дві статті під загальним заголовком «Неросійські росіяни: вперта порода». Перша стаття взята з німецького євангелицького тижневика «Кріст унд Вельт», друга — з лондонського «Обсервера». Обидві статті говорять про зріст національної свідомости і національних вимог серед народів Радянського Союзу та про їхню боротьбу проти русифікації… Китайський тижневик «Пекінґ Ревю» з датою 4 липня приніс статтю (яка також була передавана по радіо і на телетайпах) аґентства «Сіньгуа». Її заголовок: «Нові царі — спільний ворог людей усіх національностей у Радянському Союзі». Тут «хрущовсько-брежнєвській ревізіоністичній кліці ренеґатів» закидається сіяння ненависти між різними національностями і визискування національних меншин. Також говориться про збройний опір 1962 року на Україні; про великі демонстрації українців влітку 1963 року проти «політики національного гніту», що її провадять «радянські ревізіоністичні новітні царі»; про те, що вояки з української військової округи відмовлялися виконувати накази, щоб вирізувати своїх клясових братів, і треба було прислати вояків з інших округ; про те, що 1967 року українці почали широку кампанію, вимагаючи респектувати Їхню національну мову і культуру, також проти перекручування їхньої національної історії. «Органи безпеки радянських ревізіоністів провели масові фашистські арешти, які поширилися з Львова до Києва й Одеси. Арештованих потайки переслухували і кинули в пекельні концентраційні табори, щоб там їх повимордовувати або ув’язнити на догий час». Такі інформації подав своїм читачам по всьому світу «Пекінґ Ревю». Не даром Роман Рахманний закінчив уж е згадану статтю в газеті «Монтреал Стар» словами: «Українці ще можуть знайти несподіваного союзника в комуністичному Китаї». Газета «Вол Стріт Джурнал» часом має погану опінію в тих людей, які не знають її. Насправді цю газету створили і нею досі керують не «акули з Вол-стріту», а журналісти (і то солідні). Читають її й «акули», і «люди, що роблять рішення». Ця довідка потрібна з уваги на те, що 29 липня «Вол Стріт Джурнал» помістив рецензію на книжку Чорновола «Лихо з розуму» (англомовне видання). Автор рецензії, Вільям Генрі Чемберлін, рекомендуючи цю книжку читачам газети, подав при цьому короткий нарис історії України. (Жахом проймає, коли подумаєш, як зареаґували органи безпеки в СРСР, побачивши рецензію на книжку Чорновола в такій «страшній» газеті)…».

Хомяк Ростислав...

…І знову потрапляє до моїх рук згадано вище записка Ростислава Хомяка: «… В Києві думаю бути десь 27 серпня (2010), бо десь тоді має приїхати там на кілька днів моя старша донька, яка працює дипломатом в Брюсселі. Перед поворотом у Штати мені ще треба поїхати до Рівненщини і в Полтаву - пошукати американський аеродром з Другої світової. Один з них був в Полтаві, а другий - в Миргороді. Про це в Інтернеті чи Вікіпедії є стаття про Operation Frantic. Є здогади, що Сталін уможливив німцям кинути бомби на американську авіабазу і так Сталін позбувся американських вояків, які вештались по Полтавщині… Мій мобільний… То - десь побачимось? (рлх).- 16.08.2010». – Але, на жаль, нам так і не вдалося побачитися та запізнатися особисто.

До речі, англійська Вікіпедія натепер подає нам дуже цікаві факти про згадану паном Ростиславом «Операцію Френтік». Видається дуже ймовірним, що ці відомості вже тоді були відомими досвідченому журналісту Ростиславу Хомяку. На початку 2000-х американська студія «Traditions Military Videos» випустила 40-хвилинний документальний фільм «Operation Titanic and Operation Frantic Joe: B17 & B24 Shuttle Bombing Of Germany» (укр. Операції «Титанік» і «Френтік Джо»: трансферні бомбардування Німеччини літаками B-17 і B-24) про «човникові» операції стратегічної бомбардувальної авіації США часів Другої світової війни. А в 2004 році московитська кіностудія «Крила Росії» до 60-річчя операції випустила документальний фільм «Наскрізний удар. Авіабаза особливого призначення», присвячений операції «Френтік». 2010 року у Полтаві, у Галереї мистецтв, відбулася виставка «Полтава. 1944 рік. Американська військова база», присвячена 65-річчю закінчення війни. Унікальні фотодокументи, надані Україні Національним архівом США після виставки було передано до полтавських музеїв і Державного архіву Полтавської області, а за 5 років,  вийшов у прокат український переклад ґрунтовного дослідження Марка Дж.Конверсіно «Спільна війна. Провал операції «Френтік»». У лютому 2015 року вийшла друком книга американського письменника Джеремі Дронфілда «Beyond The Call: The True Story of One World War II Pilot's Covert Mission to Rescue POWs on the Eastern Front», створена за участі Лі Трімбле, котрий є сином Роберта Трімбле — одного з американських пілотів бомбардувальників що брали участь у операціїї «Френтік», чиї спогади й описані в цій книзі. Згодом на основі цієї книги та матеріалів, що були використані в ході її написання було створено аудіо-версію та документальний фільм «Beyond the Call: America’s Last Hope».  вересневому випуску журналу «Aeroplane Monthly» за 2016 рік вміщено публікацію «B-17 PoW RESCUE: A secret World War Two mission in Soviet-occupied Poland» про історію польотів Роберта Трімбле. До речі, американці відразу охрестили операцію іменем «Frantic Joe», тобто «Несамовитий Джо». Від чого пішла назва достеменно невідомо. Можливо від відомого прізвиська лідера СССР Іосіфа Сталіна «Дядечко Джо», інколи «Несамовитий дядечко Джо» (англ. Uncle Joe, Frantic uncle Joe) чи від сленґового синоніму «шалених» американських ковбоїв. Назва прижилася і зараз операція в США більше відома саме як «Френтік Джо». Між іншим, деякі джерела помилково приписують американським воякам відкриття лікувальних властивостей новосанжарських мінеральних вод. Американські льотчики справді лікувалися в новосанжарському евакогоспіталі, але дослідження хіміко-біологічних властивостей води Новосанжарських родовищ вони не робили. На відміну від Нових Санжар, у Миргороді та Полтаві американці справді бурили артезіанські свердловини для водопостачання, а їх медики робили фізико-хімічний аналіз питної води. Таким чином, одне з миргородських джерел може мати «американське» походження.  Від 1949 року на аеродромах Полтавського аеровузла дислокувалися полки 13-ї ґвардійської важкої бомбардувальної дивізії, яка першою отримала важкі бомбардувальники Ту-4 —  совєцьку копію американської «Суперфортеці» B-29 Superfortress. Бойова співдружність полтавських і американських льотчиків продовжується. 18 липня 2011 року до Миргорода прилетіли американські винищувачі F-16D. Це були літаки винищувального авіакрила ВПС національної гвардії штату Алабама… Думається, що зважаючи  на ці події і факти, зацікавленість журналіста Ростилава Хомяка перебігом операції «Френтік»  на полтавських теренах була зовсім не випадковою. 

 …У своїй статті газеті «День» 22 грудня, 2001 року №236 «Англійський джентльмен» — Юрій Луцький»,  св.пам. Ростислав Хом’як, який відійшов у Вічність 7 грудня 2015 року, писав, що «…Попри своє походження, Юрій Луцький робив враження стриманого, неемоційного англійського джентльмена з сухим, але істинним почуттям гумору, особливо помітним у його розповідях у вузькому колі друзів. Юрій Луцький був, як кажуть англійці, «приватною особою», робив свою наукову роботу, виховував нові покоління літературознавців, цікавився тим, що діялось в Україні (зокрема, дев’ять років тому він видав своє «Листування з Євгеном Сверстюком» у ті часи, коли Україна «не знала» Сверстюка), цікавився тим, що діялось в діаспорі. Але в діаспорній громаді він не любив «світитися», дуже рідко виступав на публічних заходах, а найкраще почував себе у малому колі знайомих людей… Однак він до кінця підтримував зв’язок з Україною, з українськими друзями — за допомогою листів, телефонних розмов, зустрічей у своєму домі і до останнього часу цікавився тим, що діється в Україні, в українській літературі…»

Перечитуючи сторінки біографії, переглядаючи листи, пригадки, коментарі та статті Ростислава Хомяка, все більше переконуюсь, що й сам пан Ростислав, був не лише високопрофесійним українським журналістом, який по Другій світовій війні з родиною замешкав у США,  але й був правдивим українським патріотом-джентльменом, який  повсякчас не лише цікавився, але й щиро вболівав за долі українського народу.

Автор допису Олександр Панченко

Олександр Панченко, - адвокат з міста Лохвиці Полтавської області, доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен).

Теги:
2020-01-24 12:30:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар