Життя під чужим іменем – реальність Радянського Союзу - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Життя під чужим іменем – реальність Радянського Союзу
   

Життя під чужим іменем – реальність Радянського Союзу

Катерина ІВКОВА

Передивляючись старі світлини в альбомі своєї прабабусі, натрапила на пожовтілі від часу два аркуші паперу, на яких ледь можна розібрати окремі слова. Це не просто аркуші паперу, це єдине, що залишилися від мого прадідуся Миколи Андрійовича Баранова, це  листи до сестри його дружини. Він писав їх у далекому 1941 році, до нестями хвилюючись за долю своєї родини – дружини Сари і синів: семирічного Вови та дворічного Толіка, не здогадуючись, що самому жити лишилося лічені дні. Микола не мав можливості листуватися із дружиною, оскільки з перших днів війни село, в якому вони жили, німці взяли в облогу. Зв'язатися з рідними не було можливості, через це Микола писав листа в Москву, до сестри Сари – Ґерзон-Дубовицької Фірі.

Моя прабабуся Ґерзон Сара Ісаківна народилася у Львові 6 квітня 1912 року в родині священика. Її мати померла, коли Сарі було вісім років; батько одружився вдруге. Сара не могла цього пробачити батькові, вважаючи цей його вчинок зрадою. Своє перше і останнє кохання – хлопця на ім'я Микола вона зустріла в двадцять років і відразу покинула батьківський будинок. Микола із Сарою невдовзі одружилися і переїхали до Брянської області (Росія) – маленької батьківщини Миколи. Через два роки у подружжя народився син Вова, а через п'ять років народився другий син Толік. У родині панували мир і злагода; по вихідних ходили в гості до матері Миколи, його брата та сестри. Але таке щасливе життя тривало недовго. Настав 1941 рік, почалася радянсько-німецька війна. Микола пішов на фронт, а  Сара з дітьми переїхали до Миколиної матері Тетяни Матвіївни, щоб бути поруч. Майже з перших днів війни Брянська область потрапила в окупацію. Звільнили її від німців тільки в 1943 році. За цей час Сара нічого не знала про чоловіка і все чекала листів від нього, чекала, що закінчиться війна і він повернеться до неї.

За час, проведений в окупації, Сара не раз бачила обличчя смерті, вона стала свідком того, як забрали на розстріл сестру Миколи – Агріпіну, вона жила у постійному передчутті смерті і коли пересувалась вулицею, їй доводилось носити хустину, щоб обличчя було прикрите, адже тільки за її вигляд німці могли  розстріляти її та її дітей. Так вона жила два роки, поки Брянську область не звільнили від німецьких загарбників. Невдовзі Сара отримала похоронку, але вона весь час думала, що це просто чиясь помилка, вона була переконана, що такого не може бути і вірила в те, що її коханий обов'язково повернеться до неї після війни. Але, коли вона скінчилася, так не сталося: Микола загинув у перші дні. Сара чекала його все життя, вона так і не вийшла заміж вдруге.

Розуміючи, що треба дати синам освіту, Сара пристала на пропозицію їхати до Криму (в той час землі, з яких було виселено корінних мешканців  – кримських татар, влада заселяла новими). Таким чином моя прабабуся опинилася в Криму. Там їй довелося жити не під своїм іменем, а під вигаданим радянським суспільством іменем – Соф'я Іванівна.  Таке ім'я якось само собою пристало до неї, звичайно, не без допомоги сусідів, колег, які просто не могли сприймати поруч із собою людину з таким, на їхню думку, дивним та чужим, явно не російським ім'ям. Сара сприйняла це як даність, адже прекрасно усвідомлювала, в який час живе. Для неї було великим щастям і дивом те, що вона та її діти лишилися живі, що вони мають можливість вільно дихати і бачити блакитне, мирне небо, через це носити чуже ім'я здавалося їй чимось дріб'язковим, що суттєво ні на що не впливає. Це реалії Радянського Союзу. Здається, скінчилася війна, зникло те божевільне відчуття страху, що тебе можуть знищити за твоє походження, але моя прабабуся не могла відчувати себе вільною людиною, була вимушена приховувати своє справжнє ім'я, походження. Щоправда, вона більше не носила хустки і не прикривала обличчя. Зрозуміло, що живучи в Радянському Союзі, Сара більше не думала про те, що її можуть знищити за її походження, але афішувати своє походження, тим більше пишатися ним вона не могла, це було не прийнято в тій країні абсурду, це просто було навіть соромно бути єврейкою. Владі, що називалася Радянським Союзом треба було керувати не людьми (які мають свої погляди, свої уподобання, які пишаються своїм походженням, пам'ятають історію свого роду, шанують своїх батьків), а роботами, які однаково одягаються, однаково думають, а бажано і зовсім не думають, а роблять те, що їм накажуть, і зовсім очевидно, носять однакові прізвища, імена та по-батькові, зрозуміло, що російські, адже головною метою радянського режиму була асиміляція інших народів та їх поступове знищення.

Для мене дуже дивним є той факт, що і сьогодні знайдуться люди, які стверджуватимуть, що неможна ставити знак рівняння між Сталіном і Гітлером, це означає, що вони елементарно не знають історії і ніколи не цікавилися долями своїх бубусь та дідусів. І поки у нашому суспільстві буде багато таких людей, воно обиратиме таку владу, за яку соромно і яка тягне Україну в прірву. Змінити цю ситуацію можна одним шляхом – розповідаючи історичну правду своїм співгромадянам, адже, як сказав американський письменник Курт Во́ннегут, – "Ті, хто знехтував уроками історії, приречені на те, щоб її повторювати". 

Теги:
2012-09-17 11:17:56
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар