Жінка-вамп, яка пише ліричні вірші - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Жінка-вамп, яка пише ліричні вірші
   

Жінка-вамп, яка пише ліричні вірші

Театр і життя актриси Поліни Лазової
Тетяна ПОЛІЩУК

— Жила-була дівчинка у неакторській, але дуже музичній сім’ї, — розповідає Поліна Василівна. — Батько працював на Півдні, 10 років був у Західній Україні шахтарем, потім сім’я переїхала до Миколаївської області та облаштувалася у селищі міського типу Олександрівка. Моя мама наділена від природи багатьма талантами, свою любов до мистецтва передала мені і молодшому брату. Якби не війна, можливо, вона б стала співачкою чи актрисою. Мама обожнювала кінематограф. Не пропускала жодної картини, яка демонструвалася у клубі. Багато читала про кіно, у нас удома була ціла бібліотека, в якій — словники, енциклопедії, художня і мемуарна література, фотографії популярних акторів.

Нас можна назвати співучою сім’єю. Брат грав практично на всіх інструментах, і ми такі домашні концерти влаштовували, що послухати нас приходили сусіди з усієї округи. З дитинства мене називали артисткою, лицедійство було в крові. Позувала навіть на дитячих фотографіях. Я брала участь у самодіяльності і про жодну іншу професію навіть не думала. Підлітком пережила страшну трагедію — раптом стала «гидким каченям» — руки-ноги довгі, не знала куди їх дівати і як себе поводити, вважала себе здоровулею і потворою. Коли чула, як мамі говорили: «Яка красива у тебе дочка росте», то тікала і плакала, дивлячись на себе у дзеркало та думаючи, що дорослі наді мною сміються. Стала замкненою, перестала ходити у кіно й на танці. І все допитувалася у мами, невже я залишуся такою назавжди? Вона усміхалася, жартувала, що не помітила, щоб хлопчиськ-залицяльників стало менше. Дійсно, увагою однокласників я ніколи не була обділена. Отримувала любовні записки, пропозиції про дружбу. Причому подобалася чомусь невисоким хлопчикам.

І ось із купою комплексів я їду вступати до Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого. У 16 років, без будь- яких протекцій, знайомих, родичів. Ночувала на вокзалі. Був величезний конкурс — 90 чоловік на місце. Коли побачила своє прізвище у списку, то навіть ущипнула себе, щоб пересвідчитися — це не сон. Моїм педагогом був Михайло Михайлович Рудін.

У ГОГОЛІВСЬКОМУ «БРАТІ ЧИЧИКОВІ» ПОЛІНА ГРАЄ ВІДЬМУ. ЗА СЛОВАМИ АКТОРКИ, РЕЖИСЕР ОЛЕКСАНДР ДЗЕКУН ЗНАЙШОВ НЕСПОДІВАНІ ХОДИ В ПОСТАНОВЦІ На одному потоці з Поліною Лазовою вчилися Людмила Смородіна й Ірина Дорошенко, але вони займалися у класах Молостової та Приймака. Зі студентських років дівчата подружилися, а потім три грації прийшли до театру ім. І. Франка, і кожна зайняла своє місце у колективі. Поступово незграбність Поліни зникла. Актрису почали називати топ-моделлю. Вона сміється і говорить, що просто навчилася свої недоліки перетворювати в достоїнства. Вдало дебютувала у ролі Таньки у виставі «Дикий Ангел» Коломійця, яку поставив Оглоблін, та за яку режисер отримав Шевченківську премію. Її партнером був чудовий актор Валерій Івченко (який у середині 80-х перейшов до трупи ВДТ Георгія Товстоногова).

— У театральному інституті я грала класичних героїнь: Юлія Пилипівна у «Дачниках», Настася Пилипівна в «Ідіоті», костюмні ролі, співала, — згадує свої перші кроки на сцені Поліна Лазова. — І раптом Танька-грубіянка, на батька кричить, стільцем гримить, може кулаком по столу гупнути. Така сучасна стерва, яка матюкається, за словом у кишеню не лізе. Мені дуже складно було її грати. Довелося себе ламати, адже я цілком інша. Тому спочатку на репетиціях роль немов із рук висковзала. Я поспостерігала за заводськими дівчатами і поступово знайшла фарби для Таньки.

На жаль, ліричних героїнь у моєму репертуарі було мало. Очевидно, тільки Ірина Молостова намагалася розвинути цей пласт і примушувала знаходити у ролях ліричні нотки. Наприклад, Володимир Оглоблін і Володимир Опанасенко бачили у мені характерну актрису, жінку-вамп і навіть якесь інфернальне начало додавали, відьомського типу. А лірика, на жаль, тільки у моїх віршах, які почала писати ще в інституті. Вони приходять раптово — може надихнути промінь сонця чи, навпаки, злива. Пояснити, як і чому вони приходять, мені складно, але записані на папері, вони вже живуть своїм життям. Дещо я опублікувала у газетах, журналах. Якщо знайду час розібрати чернетки, то, можливо, видам збірник, але все руки не доходять...

«ПРОБЛЕМА МАЛЕНЬКИХ ДІТЕЙ ЗГОДОМ МИНАЄ»

Лазову обожнюють шанувальники, але її ім’я ніколи не оповивалося шлейфом скандалів, бурхливих романів і захоплень. Заміж актриса вийшла практично відразу після інституту. Статус заміжньої дами оберігав її від залицяльників. Поліна стала примою франківців завдяки своєму таланту, а не чийомусь заступництву. Її чоловік не режисер і не продюсер. Усе життя працює в далеких від театру галузях. Він технар, математик, керував науковим інститутом. У часи перебудови зайнявся бізнесом — досяг успіху в цьому новому для себе полі діяльності. Більш того, він зовсім не радів, що дружина розривається між театром і домом. Вважав, що він цілком зможе утримувати її та дітей, і Поліна могла б залишити сцену, зосередившись тільки на сім’ї, але не наполягав, розуміючи, що без театру вона не зможе жити.

— Мені дуже пощастило на хороших режисерів, — говорить актриса. — Назву тільки декілька імен: Оглоблін, Данченко, Молостова, Козьменко- Делінде, Дзекун — вони такі різні, але кожен розкрив у мені щось нове. Я починала працювати з Оглобліним, потрапила в обойму його акторів. Володимир Миколайович — режисер і педагог одночасно. Я прийшла зі студентської лави, по суті, мало вміла і була як пластилін — він з мене ліпив, що хотів. Потрапити до такого майстра на початку кар’єри — найбільше щастя.

Зовсім іншим є Данченко. Сергій Володимирович — чудовий режисер, реформатор театру, багато його постановок вже стали класикою українських підмостків. Для нас — франківців — він і досі в строю, і коли згадуємо його, то говоримо у теперішньому часі. Я багато у нього грала. Зайнята і в останній роботі режисера — «Пігмаліон». Данченко не любить учителювати. Він розраховує на акторів, які вже мають досвід, базу. А якщо актор безпорадний, він не вживається. Данченко спостерігає, як ти працюєш, коректує ненав’язливо, підводячи тебе до того, щоб зробив так, як він задумав. Режисер скупий на похвали. Наша перша вистава — «Злива» — це сучасна п’єса Коломійця. Потім Данченко вирішив поставити «Кам’яного господаря» Л. Українки. А я у той період була вагітною. Коли Сергій Володимирович дізнався, то сказав, що почекає, поки народжу, і почнемо репетиції. Вистава вдалася незвичайною за трактуванням. Як правило, Командор — немолода людина, мало цікава для донни Анни: чоловік дав їй гроші, становище, якого вона прагнула. Дон Жуан — молодий, цікавий собою, у нього закохується багато жінок. У Анни такого залицяльника не було, і їй цікаво заволодіти його серцем. У нашій версії Данченко все змістив: Командор став молодим красенем. Цю роль грали Анатолій Хостікоєв і Лесь Задніпровський. А Дон Жуан (Степан Олексенко) — багата людина, яка побачила життя. Вистава вдалася суперечливою, але гарною. Я багато працювала над пластикою — як ходити, користуватися віялом. Данченко дуже скрупульозно ставився до деталей, вважаючи, що вони передають епоху і розкривають зміст твору. Я всі зауваження режисера записувала у зошит, щоб удома проаналізувати і знайти вирішення своєї ролі. Потім ми працювали над «Енеїдою» Котляревського, де я зіграла дві ролі — Дідону і Лавінію, вперше заспівала у виставі. Ця постановка — знакова для нашого колективу. Данченко вперше поставив фолк-оперу, яка продовжує залишатися візиткою театру. Мої вокальні дані Сергій Володимирович використав і в мюзиклі «Біла ворона». Знайшла цю п’єсу Юрія Рибчинського Наталія Сумська і вважала, що роль Жанни д’Арк — її. Данченко призначив чотирьох актрис, і через це вийшло невеличке непорозуміння. Роль я розучувала самостійно — удома, під фонограму. Після двох репетицій Данченко вже ввів мене у виставу. Ми навіть не помітили, як залишилися лише вдвох із Наташею і грали по черзі. Хоч признаюся, що переживала, коли згодом не бачила свого прізвища серед виконавців «Білої ворони», але у мене такий характер, що в бійку ніколи не лізу, не з’ясовую стосунків. Якщо відчуваю, що не підходжу, то сама йду.

Були у мене чорні смуги, декілька разів хотіла піти з театру, але Данченко настояв, щоб не робила помилки. Була невдоволена собою. Розривалася між домом і театром, нікуди не встигала і вирішила, що треба зробити вибір. Діти маленькі, я їм потрібна більше, ніж театру. Буду мамою, а не актрисою. Декілька разів писала заяви про звільнення. Сергій Володимирович міг спокійно їх підписати, йому ж менше головного болю, але він мудра людина, а можливо, батьківські почуття у нього зіграли, чи просто як режисер бачив мій потенціал. Він сказав, що маленькі діти у всіх бувають, і ця проблема згодом зникне. І дійсно — все перемололося, вляглося. Сини виросли, стали чоловіками, на голову вищими за мене. А якби я з театру пішла, то, напевно, просто б померла...

Після «Патетичної сонати» Куліша я відчула, що Данченко довіряє мені як актрисі. Шекспірівський «Король Лір» — найважча вистава за біоенергетикою, за атмосферою. Дуже сильно Ліра грав Богдан Сильвестрович Ступка. На ньому, власне, трималася вистава. У мене роль невелика — старшої дочки короля, жінки-руйнівниці, інтриганки Гонерільї, але за два дні до «Короля Ліра» я починала погано себе почувати. Ступка також говорив, що йому дуже важко дається вистава. Сергій Володимирович зрозумів це і зняв постановку з репертуару.

«РОЛЛЮ ТРЕБА «ЗАВАГІТНІТИ»

Коли він приступив до комедії «За двома зайцями», то багато колег здивувалися, що мене призначив на головну роль. Адже раніше я у нього ніде характерні ролі не грала. Проте Сергій Володимирович — спостережлива людина. Він дивився мої роботи в інших режисерів і зробив свій вибір. А Проня Прокопівна стала однією з найулюбленіших моїх робіт. Її російсько- український говір я почула у Сумській області. Ми там відпочивали сім’єю, і коли почалося читання п’єси, я видала суржик. Мої колеги розвеселилися, реготали до сліз. Данченко посміхнувся і сказав, щоб продовжувала у цьому напрямку. Він був категорично проти спотворення зовнішності, наклеювання бутафорського носа, півобличчя я закрила безглуздим капелюшком, і не довелося вдаватися до гриму. Він порадив шукати ключ до Проні у пластиці, міміці героїні. Коли затвердив короткі костюми, то я виявилася перед проблемою: треба з ногами щось робити. Питала у режисера, але він сказав: «Ти ж актриса — шукай». Стала придивлятися, як ходять молоді дівчатка. Багато з них клишать, але при цьому нехлюйська хода. Скопіювала і ноги з’єднала в колінах. Вийшло безглуздо, смішно, немов Проня нестримно бажає сексуального життя. Вона давно готова до заміжжя. Сумкою прикривається, але сама хапає Голохвастова і так пристрасно цілує, що у нього дух захоплює. Моя Проня — недорозвинена людинка, її батьки балували, але не дали культури, освіти. У неї реакція маленької дитини, але мені хотілося, щоб Проню любили, щоб її жаліли, як я жалію нинішніх дітей, молодих дівчат, які вештаються Хрещатиком. Вони нікому не потрібні і від цього виходять сучасні Проні Прокопівни.

З Молостовою у нас було дві вистави: «Майстер і Маргарита» Булгакова і «Талан» Старицького. «Майстер» йде вже 16 років, і я до землі схиляюся перед Іриною Олександрівною за роль Маргарити — мрію будь-якої актриси. Я граю жінку, яка погодилася на угоду з дияволом заради кохання. Ми з Молостовою творили героїню разом. Часом на сцені я відчувала, що вона зі мною грає, переживає. Я вважаю, що це одна з кращих вистав режисера. Вона говорила, що Бог любить трійцю і хотіла поставити чеховських «Трьох сестер», але її випередив Андрій Жолдак. Ірина Олександрівна обіцяла знайти цікаву п’єсу, але її раптова смерть зруйнувала наші плани.

Одним із кращих режисерів я вважаю Козьменко-Делінде. Він використав мої вокальні дані, і якщо не було, то просто вигадував для мене ролі. У його виставах я співала з джазовим оркестром. Наприклад, у брехтівській «Кар’єрі Артуро Уї» моя героїня — яскрава, ефектна, еротична, готова співати для можновладців. Хто більше заплатить — тому і служить. Тому постановка вийшла надзвичайно актуальною. Дорогою для мене стала вистава «Сни за Кобзарем», за яку я отримала свою першу «Пектораль». Я грала Ворона — це не жінка і не чоловік, а якась інфернальна істота. Вона спокушає людину, у її красивій оболонці — руйнівний демонічний дух. З Валентином дуже цікаво працювати, я люблю такий театр. У його постановках авангард, модерн, є політ фантазії.

Серед останніх робіт Поліни Василівни — вистава «Лев і Левиця», поставлена у «Молодому театрі» Станіславом Мойсеєвим. Вона викликала неоднозначну реакцію критиків.

— Ми спочатку домовилися трактувати образ Софії Андріївни не портретно і не історично, — продовжує актриса. — Богдан Сильвестрович Ступка також не схожий на Льва Толстого. Він не клеїть бороду, і моя героїня — не 62-літня бабуся. Ми граємо знаки. Це історія двох талановитих людей, які у шлюбі потерпіли фіаско. Перед початком репетицій я прочитала масу літератури про життя письменника і його дружини. Відомий факт, що Софія Андріївна, ознайомившись із щоденниками Льва Миколайовича перед самим весіллям, проплакала всю ніч, а після вінчання мовчала добу. Бути дружиною генія важко. Вона звалила свій хрест на плечі і несла його все життя, народила йому 13 дітей. Воювала, кричала, страждала... Ми на сцені показуємо дві правди, нікого не звинувачуємо і не принижуємо. Соня і Лев скаржаться публіці одне на одного. У виставі кожна сцена починається з докорів Софії Андріївни, її претензій та істерик. Вона влітає і вилітає, дратуючи своїм ритмом. Толстая переписувала твори чоловіка ночами, а він їх удень повністю переробляв. За все сорокавосьмилітнє подружнє життя Лев Миколайович жодного разу не допоміг їй із дітьми, але був дуже уважним до чужих людей, до їхніх негараздів. Від цього будь-яка жінка глузд втратить, психіка порушиться. Наша вистава — про пристрасть, яка призвела до трагедії.

Зараз актриса працює над новим проектом — «Мати» Віткевича, який ставить польський режисер Збігнев Неймола із Краківського національного театру.

— У нас «застільний» період — йде розбір твору, — відкриває театральну кухню актриса. — Я обожнюю, коли скрупульозно йде робота, адже треба «завагітніти» роллю. Віткевич був неординарним драматургом, займався політикою, малював. Режисер познайомив нас із репродукціями його робіт, щоб ми могли зрозуміти внутрішній світ автора.

На кіностудії ім. О. Довженка закінчилися зйомки картини «Чингізхан» (режисер — Володимир Савельєв). У цій стрічці партнер Лазової — Ступка. За її словами, її зацікавив сценарій, адже дуже часто вона відмовлялася від зйомок у кіно, тому що не було цікавих пропозицій, завжди віддавала перевагу театру. А тут — яскрава особистість Акерке. Вона грає жінку-знахарку, у якої Чингізхан відняв усе: чоловіка, синів, батьківщину. А тепер ще й просить зілля, щоб вона його вилікувала від раку. Протягом усього фільму йде протиборство двох ідей, філософій, психологій. Наскільки це вдалося акторам — ми дізнаємося, коли картина буде на екранах.

МАРЛЕН

У період, коли в театрі ім. І. Франка в актриси була невелика пауза, вона підготувала програму про Марлен Дитріх, показану в Будинку актора. Зайнятися цією темою підказав заступник директора театру з творчих питань Валерій Михайлович Гайдабура, почувши її голос.

— Стала читати про голлівудську зірку, послухала її записи, — розповідає Лазова. — У Дитріх був хрипкий голос. Вона співала німецькою мовою, але її пісні були повні пристрасті, любові, сексу. Вони абсолютно не маршові, а дуже ліричні. Слава Мороз зробив для мене декілька джазових інтерпретацій. Вечір у Будинку актора вийшов не виставою, а розмовою про велику актрису. Адже її доля — це наше життя з радощами і бідами. Вона втрачала контакт з дочкою, яка ревнувала її до мистецтва. Непросто складалися її стосунки з продюсерами, з режисерами. Були періоди депресії. Хтось у такій ситуації починає пити, палити, приймати наркотики, божеволіє, вмирає. Мене стурбувала доля Марлен. Адже шлях у мистецтві, як правило, веде до самотності. Наприклад, коли наші великі франківці пішли з театру на пенсію, то почали сильно хворіти, деякі померли раніше, оскільки їх відірвали від справи життя. З театром вони немов пов’язані пуповиною. Мені приємно, що композиція про Дитріх не пройшла непоміченою і наш худкерівник Богдан Ступка запропонував адаптувати виставу для Театру в фойє. Є задумки підготувати вечір українського романсу для малої сцени.

P.S.

— Мої діти пішли у технарі, вони вчаться у КПІ. Старший син Сашко (йому 20 років) любить співати, брав уроки вокалу, добре грає на фортепіано, у нього є тяга до мистецтва. Молодшому, Єгору, 18 років. Він грає на гітарі і непогано співає. Хлопці добре вчаться, і ким вони стануть у майбутньому, — покаже час.

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

Теги: Київ
2002-02-28 14:01:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар