Жан-Жак Руссо. Кратер сплячого вулкана - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Жан-Жак Руссо. Кратер сплячого вулкана

Жан-Жак Руссо. Кратер сплячого вулкана

Ігор СЮНДЮКОВ

«Ніхто ще не витратив стільки праці й зусиль, щоб зробити з нас звірів. Коли читаєш Вашу книгу, хочеться переповзати рачки. Але, на жаль, я вже шістдесят років як розучився так ходити і тому тепер мені важко перевчатися. Я надаю це задоволення іншим, більш гідним цього, ніж Ви та я». Чи не правда, суперечка багато в чому актуальна і нинi, 250 років потому?

Людям XVIII століття не пощастило: у нашій свідомості ця епоха часто сприймається перекручено, як столiття галантності, м’яких манер, впевненої та трохи лукавої стабільності, осяяної світлом таємничої Просвіти. Але насправді столiття XVIII було тим періодом історії, коли «вибухали» суспільні вулкани, валилися державні порядки, що затвердилися, здавалося б, на багато сторіч (особливо в останній чверті століття: революційна Війна за незалежність США і, звичайно ж, Велика Французька революція 1789 — 1794 рр.).

І великі філософи Століття Просвіти свідомо або мимоволі були в той же час і великими бунтарями, які готували у свідомості суспільства майбутні потрясіння ще раніше, ніж вони, потрясіння, ставали фактом історичної дійсності.

Але ніхто з мислителів XVIII столiття не сказав такого безстрашного, нового та щирого слова своїм приголомшеним сучасникам, як «громадянин Женеви» (так говорив він про себе) і світу, мрійник і романтик, який став учителем для вождів Великої революції Робесп’єра, Марата і Дантона. Учителем, який пояснив шлях до справедливого суспільства. Це був філософ, письменник, соціолог, історик, композитор Жан-Жак Руссо (1712 — 1778). Гасла Свободи, Рівності і Братерства, як вірили Робесп’єр та його соратники, — це творчо розвинуті ідеї Учителя, особливо його трактатів «Про суспільний договір» (1762 р.) та «Про походження та підстави нерівності між людьми» (1754 р.). У свою чергу, ідеї Великої Французької революції (за всіх її терористичних катаклізмiв) стали однією з найбільш міцних основ громадянського суспільства, що зароджувалось у Європі і США (а це — орієнтир і для України). Ось чому, ведучи мову про XVIII столiття, не можна не звернутися до спадщини Руссо.

Люди, котрi знайомі з життям та працями Руссо, зазвичай судять про його зовнішність iз відомого портрета де Латура (і ми наводимо його тут). На нас дивляться усмішливі й спокійні очі благополучної світської людини. Однак ось що писав про цей портрет сучасник і близький друг Жан-Жака, письменник-енциклопедист Дені Дідро: «Латур, такий правдивий і такий чудовий взагалі художник, зробив iз портрета Руссо лише красиву річ. Я шукаю у ньому суддю моралі, у непомітному одязі та у розпатланій перуці, що відлякує своїм суворим виглядом літераторів, великих світу цього та світських людей. А бачу на портреті добре причесану й напудрену людину».

Звідкіля той «суворий вид» Руссо, про який говорить Дідро? Мислитель, як ніхто iз його сучасників, відчував: європейські монархії (і не лише французька, котру він найкраще знав), котрі пишаються своєю стійкістю та багатовіковими традиціями, «танцюють» на кратері сплячого вулкана. Двір короля Франції, верхівка дворянства i церкви запускали руку до державного бюджету, як до своєї кишенi, витрачали колосальні суми на бали, розваги, елементи розкоші, утримання величезної армії, вводили все нові і нові податки, котрі розоряли селян і ремісників (тобто 90% населення країни). Адже саме в епоху Руссо фаворитка Людовика XV мадам де Помпадур блискуче висловила «філософію» державного правління можновладних безумців: «Після нас хоч потоп!» А Вольтер, Дідро, Гельвецій, і особливо Руссо, тим часом бачили: соціальний вулкан поки що спить, але це — поки...

Радикалізм Руссо не був для нього чимось чужим, привнесеним ззовні. Син женевського годинникових справ майстра Ісаака Руссо (мати Жан-Жака померла на дев’ятий день після його народження), він з дитинства не сприймав твердого станового розподілу суспільства на аристократичну еліту (до неї ж примикала церковна і військова верхівка) і «третій стан» (буржуа, торговці, ремісники й інтелігенти). У ХIХ столітті цей «союз» став тріщати по швах...).

Жан-Жак, який до 9 років перечитав разом iз батьком Плутарха (наслідуючи описаного у нього героя Давнього Риму Муція Сцеволу, він готував себе до катувань заради вітчизни і ледве не спалив руку на вогні), а потім зазнав безліч принижень, як грубих (хазяїн- гравер, до якого він потрапив у 14 років, безжалісно бив його), так і витончених (доводилося служити лакеєм у холодно-ввічливих хазяїв, обідати на кухні разом зі слугами), твердо засвоїв одне: він нічим не гірший за цих пещених аристократів, він освіченiший і душевно шляхетнiший за них. Але хазяї у цьому житті — вони. За яким правом? Коли на схилі років Руссо описав своє життя у «Сповіді» (дивовижний твір, один із шедеврів світової літератури), то про свій характер, закладений з дитинства, він висловився так: «Цікаве читання, розмови, які воно породжувало між батьком і мною, виховали той вільний і республіканський дух, той неприборканий і гордий характер, що не терпить ярма і рабства, що мучив мене упродовж всього мого життя, виявляючись у становищах, менш усього придатних для цього».

Гордість часто ставала перешкодою на шляху до «життєвого успіху» для Руссо. Коли багата аристократка, пані де Варанс, у будинку якої він прожив майже 10 років, займаючись самоосвітою, будучи її сердечним другом і вихованцем, занадто наполегливо намагалася втримати молодого чоловіка біля себе — Жан-Жак залишив її оселю й кинувся у 1740 році до Парижа, напевно знаючи, що його чекає там повна убогість (так воно і сталося). Коли французький посол у Венеції, у якого Руссо служив секретарем у 1743 році, образив його, майбутній «володар» душ порвав із принизливою роботою, зволівши повернутися до паризької мансарди.

Коли у 1753 році Людовик XV, захоплений оперою Руссо «Сільський чаклун», запропонував автору довічну пенсію, наш герой вбачив у цьому зраду своїм принципам і навіть не відповів королю (нечувана зухвалість!). Навіть Дідро, теж людина дуже радикальних поглядів, вважав поведінку свого друга просто божевільною — iз цього й розпочалося їхнє непорозуміння. Може статися, саме через цю гордість Жан-Жак відкинув залицяння багатьох блискучих аристократок й обрав супутницею життя просту служницю Терезу Левассер (вона була неписьменна і не дуже розумна, але добра; Руссо не залишив її до кінця життя — правда, офіційний шлюб був оформлений лише наприкінці 60-х років, після 24 років спільного життя). Відомий вислів Жан-Жака про Терезу: «Я живу з нею так приємно, начебто вона кращий Геній у світі». Вражає такий факт: Руссо, автор педагогічного роману «Еміль, або Про виховання» (1762 р.), віддав своїх п’ятьох дітей до притулку, пояснивши це тривожним життям, сповненим бідності і гонінь (його книги спалювалися на вогні, був виданий наказ про його арешт, після чого настали 8 років безперервних мандрувань містами Швейцарії, Німеччини, Англії та Франції, одного разу його намагалися побити камінням). Коли якась графиня насмілилася дорікнути йому з Терезою за ставлення до своїх дітей, Руссо спокійно відповів: «Пані, природа усім доставляє їжу, але ваш стан багатих віднімає хліб у моїх дітей».

ПЕРЕНЕСЕННЯ ПРАХУ Ж.-Ж. РУССО ДО ПАРИЗЬКОГО ПАНТЕОНУ. ЦЯ ПОДІЯ СТАЛАСЯ У РОКИ ФРАНЦУЗЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ, ЧЕРЕЗ 16 РОКІВ ПІСЛЯ ЙОГО СМЕРТІ Свої принципи, дотримуватися яких Руссо прагнув усе життя, він виклав у 9 творах, що принесли йому світову популярність, — публіцистичних («Чи сприяло відродження наук і мистецтв очищенню моралі», «Про політичну економію», «Про суспільний договір» та ін.) і художніх (роман у листах «Юлія, або Нова Елоїза», присвячений становим проблемам і соціальній нерівності, що заважає щастю в коханні). До речі, там є слова: «Дружина вуглекопа незрівнянно вище коханки принца», що викликали гнів мадам де Помпадур. Ця розумна жінка відчула, що і цей роман про любов готує революцію... Пізніше інша розумна жінка, російська імператриця Катерина II, оцінила систему поглядів Руссо коротко і злобливо: «Гiдра з тисячею двомастами головами».

Отже, про принципи і погляди Руссо. Коротко їх можна викласти так: сучасна цивілізація, що заснована на нерівності, неправді, насильстві і дармоїдстві верхів, суперечить законам природи, не зробила і не могла зробити людину щасливою і тому підлягає рішучій зміні як така, що не витримала суду розуму (вирок цього суду спробували блискавично здійснити Робесп’єр, Марат і Сен-Жюст. Результат діалектичний: з одного боку, тисячі голів, відрубаних на гільйотині; з іншого, через ще кілька десятиліть, після вигнання Наполеона, повернення Бурбонів і ще двох революцій у Франції встановилося більш-менш демократичне суспільство, більшістю країн Європи узяте за зразок...).

Таким чином, Руссо постає перед нами як прокурор на суді розуму (чи природи: для нього це близькі поняття) над цивілізацією. Його обвинувачення досить суворе: «Очевидно, суперечить природному закону, яким би чином ми його не визначали, щоб дитя повелівало старцем, дурень керував людиною мудрою і щоб жменька людей потопала у розкошах, коли голодна маса позбавлена необхідного» (це — не комуністична пропаганда, написано ще у 1754 році!). Вольтер, которий не любив Руссо, відповів на ці слова так: «Ніхто ще не витратив стільки праці й зусиль, щоб зробити з нас звірів. Коли читаєш Вашу книгу, хочеться лазити рачки. Але, на жаль, я вже шістдесят років як розучився так ходити і тому тепер мені важко переучуватися. Я надаю це задоволення іншим, більш гідним цього, ніж Ви та я». Чи не правда, суперечка багато в чому актуальна і нинi, 250 років потому?

Звичайно, Руссо у своїх поглядах був куди радикальнішим за Вольтера. «Людина народжується вільною, але усюди вона в оковах. Дехто вважає себе володарем інших, що не заважає йому бути рабом у більшій ще мірі, ніж вони» — цими словами розпочинається знаменитий «Суспільний договір». Головна думка: сила не може бути джерелом права, тому що як тільки сильна сторона перестає бути такою, слабкий партнер (приміром, навіть весь народ) iз повним правом звільняє себе від усіх колишніх зобов’язань, після чого виникає анархія, несумісна ні з яким правом. Ось слова Руссо, сказані, щоправда, дещо раніше: «Ви покладаєтеся на існуючий лад, не розуміючи, що він здатний викликати революції і що ви не можете ані передбачати, ані запобігти ту з них, свідком якої будуть ваші діти. Ми йдемо швидкими кроками до епохи кризи й революції. Хто вгадає, чим станете ви, коли вельможа перетвориться на ніщо, багатій — на бідняка, монарх — на підданого? Усе, що встановлено людьми, підвладно їх же руйнуванню, непорушна лише природа, а вона не створює ані принців, ані плутократів».

Але яким є позитивний ідеал? Приватну власність, на думку Руссо, знищити неможливо, та це й шкідливо: кращий вихід — це суспільство існуючих у згоді з природою і розумом (а виходить, і з собою) дрібних і середніх власників. Причому розмір майна не повинен впливати на політичні права громадян (одна із найбільш суперечних, але й плідних ідей великого женевця; лише у ХХ столітті вона реалізувалася в загальному виборчому праві, яке, втім, iз формального у багатьох країнах треба перетворити на реальне). На відміну від Монтеск’є, Руссо відкидав теорію поділу влади: влада єдина і повинна цілком належати народу як її джерелу і суверену.

Руссо помер від серцевого нападу 2 липня 1778 року в маєтку Ерменонвіль, де йому дав притулок багатий шанувальник — маркіз де Жирарден. За кілька тижнів до смерті до нього підійшла молода людина 19 років iз палаючими очима. Старий філософ відчув: ось ця молодь готова перейти від ідеї до практичних справ і будувати царство Розуму і Справедливості, будувати за будь-яку ціну, зараз і негайно. Юнака звали Максиміліан Робесп’єр...

2001-01-27 13:31:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар