Згадуючи Романа Маца, українського патріота, мецената й людину… - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Згадуючи Романа Маца, українського патріота, мецената й людину…
   

Згадуючи Романа Маца, українського патріота, мецената й людину…

Олександр Панченко

Вчора був дуже засмучений звісткою від своєї приятельки на Фейсбук Мотрі Мац: «…6 квітня 2020 року, пішов з життя наш коханий тато - Роман Мац. Нашому горю немає розради. Він народився 26 квітня 1932 року в українському селі Молодич. Він служив в Украінській Повстанській Армії, в 1948 році йому вдалося втекти до табору переселенців у Німеччині, в 1950 еміґрував до Сполучених Штатів Америки і відбув службу в Армії США. Наш тато закінчив Колумбійський університет у Нью-Йорку, де здобув ступінь з музикознавства. Пізніше він навчався в аспірантурі Нью-Йоркського університету, де темою його дослідження було порівняння класичної музики з російською літературою. В 1968 році він одружився з нашою мамою, Анною Мац (уроджена Федак), розпочав свій бізнес і заснував фірму RDM Enterprises, яка виготовляла частини для струнних інструментів. Наш тато палко любив свою рідну Україну, підтримував багато ініціатив задля її процвітання та був меценатом Української спілки композиторів. Свої спогади про втечу від комунізму він опублікував у книжці «The Winding Path to Freedom», яка була опублікована англійською, українською і російською. Через обставини, що ми не можемо контролювати в зв’язку зі світовою епідемією, поминальна служба відбудеться дещо пізніше. Наш тато завжди буде у наших серцях. Наша любов до нього нескінченна. Вічная пам’ять!...».

Мац Роман

Я знав особисто пана св.пам.Романа Маца з добрий десяток років, раніше він частенько телефонував із американського Бетлехему до мене, в полтавське місто  Лохвицю, завжди мило вітаючись й щоразу бадьоро промовляючи: «Дай Боже, щастя й здоровля, пан доктор Панченко!..». - У 2008 році пан Роман, передмовлюючи мою книгу «Мала енциклопедія Лохвиччини. - Мій рідний край та тлі української історії в персоналіях», зокрема, писав: «…У теперішній час розгорнутої дискусії про УПА хотілося б щоб мій голос як члена цієї військової формації був почутий в Україні. Тим більше, що правда про неї, її джерела та причини виникнення до сьогоднішнього дня достатньо не розкрита, особливо у Східній Україні. Перш за все хотів би сказати, що вже лише самі життєві обставини, не беручи до уваги національно-політичні й ідеологічні чинники, змусили мене, мою родину і всіх близьких і далеких однодумців всіма засобами боротись за своє існування. Так, коли я був першокласником, я грав роль хлопця у п’єсі «На старості літ». Під час вистави польські поліцейські увірвались в театр і прикладами гвинтівок били всіх на сцені, а мене схопили за руку і кинули в зал. «Нє можеми допусьціць до бунту русінуф», — кричали вони. У 1940 році команда НКВД покликала мого батька до Любачева і наказала йому палити церкви і проводити антирелігійну пропаганду. Очевидно, він на це не погодився, за що був сильно побитий, і від цього за кілька місяців помер. Зимою 1943 р. ґестапо оточило нашу хату, вигнали мене босого на сніг, стріляли з револьверів мені під ноги і, сміючись, кричали: «Танце юнге». Це лише декілька заподіяних кривд, які змусили мене добровільно включитись в ряди ОУН і УПА і боротись проти всіх вищевказаних ворогів. Одначе найбільшими джерелами моєї національної свідомості, які кликали мене до боротьби за незалежність України, були впливи національної культури зі сходу. Я і моє оточення її любили і приймали як свої духовні скарби. Крім постановок п’єс корифеїв українського театру, які дуже часто без дозволу влади виконувались у приватних хатах, також щорічно ми святкували роковини Шевченка.

Мац Роман в однострої відділу УПА

До речі, доцільно тут пригадати, що перший концерт в пошану Тарасові Шевченку був влаштований у Західній Україні, у Перемишлі в 1850-их роках, а вже в 1873 р. у Львові було засновано наукове Товариство імені Шевченка, в що багато праці вклав киянин Олександр Кониський. Також зі Східної України в Галиччину плинули і політичні ідеї. Згадати б лише розмови Драгоманова з русофілами у Львові, клич Міхновського до самостійності України, як і самого ідеолога українського націоналізму, Дмитра Донцова, уродженця Запорізької області. У філософсько-політичній площині наш народний мудрець Григорій Сковорода втілював у народі любов до свободи і переконував його, що кожна людина є найбільшою цінністю у світі. Не хто інший, а Тарас Шевченко своєю творчістю збудив український народ, який проголосив незалежність України в 1918 р. Як наслідок, у Західній Україні повстала Українська військова організація, яка перетворилася згодом на ОУН і УПА. І не перший український патріот відібрав собі життя в рядах Армії УНР, Галицькій Армії чи навіть в ОУН і УПА, але приклади такі були ще за життя Шевченка, коли він був на засланні. Згідно з дослідженнями, українці, солдати царської армії, з пієтетом ставились до нього, і коли з’явилася небезпека для їхнього улюбленого творця української літератури, прапорщик Левицький здійснив самогубство, щоб не потрапити живим до рук царських сатрапів і не зрадити Тараса. Це була одна з перших жертв зарада українства. Участь східних українців у ОУН і УПА ще повністю не досліджена. Особисто пам’ятаю поета Волошина і талановитого ілюстратора підпільних видань під псевдо Айстра, про якого говорили, що його батько був полковником НКВД в Любачеві, з походження татарин, а мати — українка. Він загинув у 1947 р. на захід від лінії Керзона у бункері коло Рави-Руської разом з провідником Стягом. Під час створення Української Головної визвольної ради у липні 1944 р., стверджують очевидці, «східняки» перебрали все керівництво у свої руки. Саме вони написали ідейно-політичні основи боротьби УПА, а одного з них, Кирила Осьмака, навіть було вибрано президентом УГВР.

Провідник СБ ОУН в 4-тому районі надрайону  Бескид - на псевдо Беркут, з ліва від нього - Роман Мац, - 1948 рік

Різно можна пояснювати культурні та політичні зв’язки, які єднають український народ. Одні кажуть про відсутність різких географічних кордонів українських земель, інші покликаються на Карла Юнга, який пояснює подібні феномени «колективною підсвідомістю», але ми всі, й на Сході, й на Заході, відчуваємо, за словами Лесі Українки, «одержимість» любові до своєї країни. Багатьом в Україні доля ще не дала тієї сили «одержимості». І я буду молитись, щоб вони прорвали павутинну огорожу своєї «зони» чи вийшли із «футлярів» і не лякались, «щоб з цього щось не вийшло». Навіть тут, у США, куди мене закинула доля, українська мова і культура завжди були моїм вікном у світ. «Розрита могила» Шевченка, «Роберт Брюс» Лесі Українки та «Вічний революціонер» Івана Франка я декламував собі при кожній нагоді. Не менше впливали на мою українську гордість виступи в Америці українських радянських мистецьких колективів, таких, як колектив народних танців Вірського і народний хор імені Верьовки. І я вдячний, що доля покликала мене в юнацькі роки боротись за Україну в рядах ОУН і УПА, творцями яких насправді були вітри українства, які віяли з Великої Східної України….».

Юний Роман зі скрипкою

Відразу по отриманню моєї книги Роман Мац написав мені: «…За книжку «Мала енциклопедія Лохвиччини» ґратулюю! Це – кольосальна праця. Я собі можу тільки уявити скільки Ви стратили часу і енергії, щоб то все зібрати і уложити у книжку. Ви зробили велику прислугу односельчанам, бо це залишаться в історії Лохвиччини для грядущих поколінь. Думаю, що, напевно, всі Ваші односельчани будуть Вам дуже дякувати і будуть задоволені Вашою працею… Дуже добре знав Михайла Дмитренка, навіть кілька разів був в нього в його хаті, досить часто стрічалися. У Вашій книзі Ви згадуєте проф.Бориса Мартоса, а він був моїм директором університету Українська Економічна Висока Школа у Мюнхені, в Німеччині… Полтавська вимова найкраща і дуже милозвучна – гармонійна… Не знаю чому Ви вживаєте слово «митець» замість «мистець». Москалі увели те слово в українську мову і його треба позбутися. Таке саме слово «євреї», то не українське слово, а московське. Його я почув як прийшли большевики до нас. Ми завжди вживали слово «жид»… - 09.10.2008 р.». Дещо пізніше, 31 грудня 2008 року, пан Роман додав до своєї попередньої записки:  «..Ґратулюю Вам, що Ви поставили чотири пропам’ятні дошки з чорного ґраніту Михайлові Дмитренку, братам Андрієвським, Антонові Кущинському та Полікарпові Плюйку. Це дуже культурний і патріотичний жест з Вашої сторони. Я особисто знав Б.Андрієвського, Плюйка й Дмитренка. Це надзвичайно шляхетні люди, ще до того – великі патріоти. Честь Вам і слава…».

Мац Роман - обкладинка книги Крутими стежками до волі

В свою чергу у квітні 2012 року, напередодні 80-річного ювілею Романа Маца,  я написав про нього короткий допис «Роман Мац – вояк УПА зі скрипкою в руках», який було опубліковано у багатьох виданнях в Краю та на чужині, де подавав дані про його діяльність: «…протягом кількох останніх років було видано кілька книг його споминів. Це, власне, чотири видання, які вийшли друком у Дрогобичі, Львові та США, – ошатні книжки в твердій обкладинці, з добре документованими та ілюстрованими свідченнями фраґментів з історії нашої національно-визвольної боротьби 1940-50-х років, є в цих книгах чимало фото з життя та діяльности їх автора. Останнє ж видання споминів Роман Мац написав англійською мовою; вона стало на американських теренах майже бестселером. У самій Америці він є часто запрошуваний на літературні вечори, де читає уривки, після чого слухачі ведуть жваву дискусію. Багато разів пан Роман виступав у бібліотеках, куди чимало студентів були запрошені на презентацію його споминів, а у січні цього року він мав цілу годину інтерв’ю на одній із поважних радіостанцій США, що буває доволі рідко, коли йдеться про нашу визвольну боротьбу. З огляду на те, що він трохи пізніше одержав з польських архівів цікаві світлини про відділи УПА з його околиць, то тепер він планує їх помістити у п’ятім виданні в Амазон Kindle. До речі, спомини Романа Маца репрезентовано також у Нью-Йорку та в українській амбасаді у Вашинґтоні. Однак, як на мене, досить вдалим є те, що одне із видань Романа Маца побачило світ мовою північного сусіда (!), тобто московитською, що, як мені видається, являє собою досить ориґінальний підхід до вивчення проблеми для російськомовної частини населення в Україні, на Кубані, в Криму, Далекому Сході та Тюмені, де замешкало чимало вихідців із наших теренів, які, очевидно, трохи позабували нашу мову калинову та мало знають про правдиву українську історію й особливо про діяльність та бойові дії клітин ОУН та відділів УПА, які боролися не лише проти німецьких чи польських, але й супроти московсько-большевицьких зайд.

Мац Роман в однострої вояка відділу УПА

Мною раніше вже було надіслано книги Романа Маца до дослідників світової та української найновішої історії, як також до краєзнавців і небайдужих осіб до Ханти-Мансійська та Ноябрьска в Західному Сибіру, до Москви та Санкт-Петербурга, українських міст із поки що московитськомовного Криму. Надзвичайно цікавою й насиченою подіями та пригодами видається й біографія самого автора споминів. Роман Мац народився 26 квітня 1932 року в селі Молодич Ярославського повіту (тепер у складі Польщі). У сім’ї було шестеро братів і дві сестри. Від самого початку Другої світової війни він став свідком жорстокого бомбардування німцями його села. Коли ж у 1939 році туди прийшла совєцька влада, то бачив вивезення нічим не винних селян на Сибір. Часто вночі його будила стрілянина на совєцько-німецькому кордоні, який проходив лише за три кілометри на захід від центру села. До школи малий Роман почав ходити в 1938 році, а продовжив навчання вже під час совєцької окупації. Протягом 1942–1944 рр. школа працювала, як згадує автор, час від часу, а потім була взагалі закрита. Влітку 1944 року після вигнання німців «красною армією» селяни мусили боронитися від грабіжницьких нападів озброєних польських банд. Для цього в селі створили самооборону, до якої включився пізніше й зовсім ще юний Роман. Через кілька місяців обласний провідник ОУН Лунь прийняв хлопця за його бажанням виконувати підпільні доручення, а від весни 1945 р. – розвідчі завдання для сотень УПА Шума і Калиновича, а також для надрайонового провідника Корнійчука. В 1947 році Корнійчук доручив Романові виїхати разом з депортованим населенням за кордон, щоб підготувати умови для леґалізації членів боївок ОУН і вояків відділів УПА. За рік сотенний Туча через свого посланця запропонував юному Романові Мацу долучитися до його групи з метою перейти до Західної Німеччини. У серпні 1948 р. його група, в якій також були дві жінки і троє чоловіків, прибули до Тішенройта. Після двотижневої затримки американськими військовими чиновниками їх перевезли до переселенчого табору в Реґенсбурзі. Там хлопця прийняли до таборової української гімназії. Через рік він переїхав до табору в Міттенвальді. Для нас, мешканців Полтавщини, спогади Романа Маца цікаві тим, що автор зустрічався з багатьма нашими земляками в таборах для переміщених осіб у Західній Німеччині – лікарем проф. Борисом Андрієвським, викладачем математики проф. Полікарпом Порфировичем Плюйком (пізнішим письменником та поетом Полем Половецьким, книгу праць якого мною було видано щойно у 2012 році), як також із видатним громадсько-політичним діячем і дипломатом інж. Дмитром Андрієвським, близьким співробітником Полковника Євгена Коновальця (прах нашого земляка нещодавно було перепоховано на Личаківському цвинтарі у Львові). Очевидно, УП-івець Роман Мац знав також і про творчість художника світового рівня, митця-лохвичанина Михайла Дмитренка, і про інших вихідців з полтавських теренів – хорового дириґента Нестора Городовенка та діяча гетьманського руху й публіциста Антона Кущинського.

Роман Мац у Форті Бенніґ (штат Джорджія), 1950 рік

Коли ж влітку 1950 року табір для переміщених осіб ДіПі ліквідували, то чимало його поселенців вивезли до Америки. У Нью-Йорку Роман працював й продовжував навчання у вечірній школі. Під час Корейської війни був покликаний в американську армію. У 1960 році пан Мац закінчив музичний факультет Колумбійського університету. Працював дириґентом і вчителем, згодом відкрив підприємство з виробництва аксесуарів для музичних інструментів, яке діє й дотепер... Раніше він вже передав свій бізнес іншим, отже відтепер у нього є усі можливості зосередитися більше на написанні споминів, благодійній допомозі та сприянні українознавчим і просвітницьким заходам у материковій Україні. Принагідно зазначу, що ще від 1991 року його фірма налагодила торговельні зв’язки з українськими підприємствами. Працюючи на музичному полі, Роман Мац десятки років матеріально підтримував Міжнародний музичний фестиваль у Києві, допомагав своїми музичними виробами школі ім. С.Крушельницької, музичній академії ім. М.Лисенка, Одеській філармонії, багатьом музичним училищам та дитячим музичним школам Полтавської області, у тому числі й у Лохвиці… І знайте, що правдиві українські патріоти шанують Вас і будуть пам’ятати і про Вашу боротьбу, і про жертовність!»

Мац Роман на еміґрації в Америці

У своєму дописі «Духовно краще в Україні...», який був поміщений у числі 192 Всеукраїнської газети «День» 22 жовтня 2010 року, яку св.пам.Роман Мац вважав «…органом, який дає нагоду різним вдумливим авторам висловлювати свої думки, що спричинили до відродження і підвищення українського політикуму, як і взагалі до кристалізації і розбудови Української самостійної держави», - він наголошував: «…І я був в УПА. Мені було тоді 12 років і носив в своїй пам’яті кривду, яку спричинила польська поліція в 1938 р., скинувши мене зі сцени сільського театру, де я грав роль хлопця у п’єсі Тобілевича «На старості літ». Річ Посполита забороняла тоді вживати публічно українську літературну мову і мене міліціянт скинув зі сцени в авдиторію. У 1939 р. НКВД покликало мого батька і наказали йому палити церкви, на що він не погодився. Тоді його на місці піддали тортурам. До шести місяців він помер. У 1943 р. ґестапо вигнало мене зимою босого на сніг і, стріляючи мені під ноги, кричали «Танцюй, хлопче». Правдою є те, що НКВД організували між поляками банди, щоб стріляти українське населення, і цим зворушити самознищуючу боротьбу між двома націями. І я пішов до УПА. Духовно краще почувався ніж тут, в Америці, де вже живу 60 літ. Я любив свою хату, город та сад, де зривав із землі свіжу моркву, ріпу чи зривав яблука і наїдався досхочу. Це найкраща була моя їжа в УПА. Знаєте, я здоровий. Лікарі дивуються, що у мене навіть не підвищений тиск. Так, бо у вирішальні роки мого життя я їв усе природне, зі своєї землі. Природа була для мене немов церковні співи, які впливали на мою високу духовну силу. А взагалі, милуючись лісом, у мене з’являлася віра у мою боротьбу. А моїм пілотом життя являвся цей самий Творець, який все створив. У 1948 р. я пішки із друзями прийшов до Західної Німеччини. За Україною надалі пильно слідкував. Читав все — і добре, і зле, написане в радянській пресі. Написав я спомини, які вийшли у двох виданнях українською мовою, третє — російською, четверте — англійською, і п’яте вже готове тією ж мовою. Мій website WINDINGPATHTOFREEDOM. Моя книжка продається на 75% більше за інші. Не думайте, що тут діаспора розумніша за вас. Я думаю, що це є навпаки, бо чому ж тут високоосвічені професори не пустили мене на свій з’їзд? Мабуть, тому що мої спогади з’явилися також і російською мовою. Україна тепер мужньо боронить свої права. Слава Українському Народу…».

Роман Мац з родиною, - 2015 рік

Як щойно написав мені відомий львівський видавець й дослідник Ігор Гомзяк, - Михайло Бохно-«Крутянець», автор  книги про українське підпілля на Закерзонні 1944-1947, земляк Романа Маца, уродженець села Радава Ярославського повіту, який був «…від березня 1946 р. у збройному підпіллі – помічник районового референта пропаґанди району №2 у надрайоні «Батурин» (Ярославська округа ОУН)... З нелеґальними документами переїхав до Східної Прусії, де була виселена його родина, і переховувався в околиці м.Пасленк... У складі групи 3-х підпільників перейшов до Західної Німеччини…  Еміґрував до США, проживав у м.Клівленд, штат Огайо. Згодом здобув університетську освіту і до виходу на пенсію працював у Бібліотеці Конґресу США у Вашінґтоні. Член Видавничого Комітету «Літопису УПА» (1973-2018), - підтверджує біографічні інформації Романа Маца на псевдо «Малий», зазначаючи, що «..в підпільних матеріалах, коли згадувалося його ім’я, то подавалося Ромко-Малий. На еміґрацію прийшов у 1948 р. з групою сот. Миколи Тарабаня – «Тучі». Перебував у таборах Ді-Пі в Реґенсбурґу і Міттенвальді. У 1950 р. еміґрував до США. В 1950-1953 рр. мобілізований до Армії США, ветеран війни в Кореї. Після демобілізації навчався в Колумбійському Університеті, який закінчив у 1960 р. Талановитий музикант і підприємець, в США налагодив підприємство з виробництва музичних інструментів. Написав спомини «Крутими стежками до волі», які виходили друком двічі у 2005 і 2006 рр., а теж були видані російською мовою для поширення на сході України…».

Роман Мац при святковому столі

І насамкінець. – Ще 15 років тому, у 2005 році, Роман Мац писав: «…Биття себе під вечір в груди, що можна було зробити за цілий день щось більше і краще, — це, безперечно, запорука прогресу, але з точки зору з-за межі України, сьогодні Україна, як ніколи, є з’єднаною нацією, на чолі якої є розумний Президент, охочий до праці уряд, якому Український народ напевно дасть змогу розпростерти свої крила, і найголовніше — в ряд iз ним стоїть сильна опозиція, яка орлиним оком стежитиме, чи діє він для добра народу. Демократи не програли, а навіть навпаки, їх вчорашні противники користають з плодів їх праці, себто демократії…». – «Не бити себе в груди, а повсякчас, від ранку до ночі, працювати на благо свого народу»,  – таким було життєве кредо Романа Маца,  українського патріота, мецената й людини. - Вічна йому Пам’ять…

Олександр Панченко, - доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен), адвокат з міста Лохвиці Полтавської області

Теги:
2020-04-08 01:30:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар