Зернятка Лесиного дитинства - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Зернятка Лесиного дитинства

Зернятка Лесиного дитинства

Лідія ГУЛЬКО, старший науковий співробітник Музею книги і друкарства України

У ХІХ столітті числа в річному календарі розташовувались дещо по-іншому. Так, за старим стилем Леся Українка народилася 13 лютого 1871 року. Хоча родина майбутньої великої поетеси характеризувалася прогресивними поглядами, проте старосвітські забобони мали й на неї вплив. «Те «нещасливе» 13-те згадувалося завжди й тоді, коли сама Леся чи хтось інший говорив про те, яка вона нещаслива», — розповідає Ольга Косач-Кривинюк, сестра Лесі Українки. Дивує, що цифра «13» вінчає і її земний шлях — поетеса пішла за обрій 1913 року.

Принагідно нагадаємо, що 13 лютого (за ст. стилем) християни величають ікону Божої Матері «Іверська». Від ІХ ст. чудотворний образ зберігається на горі Афон. Ікона сама собі вибрала місце    — біля воріт Іверського монастиря. Історія образу пов’язана з водною стихією, мандрами. Відомо, що Леся Українка мала, за її словами, циганську натуру — любила мандрувати. Незважаючи на хвору ногу та руку, вона добре плавала й не страждала від нудоти на судні у разі негоди на морі.

Коли уважно читаєш детально виписану біографію Лесі Українки, то вражає підпорядкованість подій і людей, які оточували поетесу, чітко визначеній меті. Осяює містична думка: від народження і до смерті її супроводжували потужні невидимі сили. Ба, з перших же днів випробовували дитину на міцність. І надалі (по суті, все життя) гартували її труднощами і хворобами. Задля чого, яких висот?

Автор цих рядків володіє інформацією про найважливіші події життя і творчості Лесі Українки. Наразі, йтиметься про родину Косачів, де росла й виховувалася Леся. Логічно, що в процесі дослідження виникали спонтанні думки. Хотілося б, щоб авторське трактування, інтерпретація тих чи інших подій не залишила читачів байдужими.

...Другу дитину в родині Косачів не чекали. Просто змирилися з фактом невідворотності долі. Для своєї матері вона була не бажаною. Що й казати, молода вродлива дворянка, маючи на руках півторарічного сина Мишка, якого вигодувала груддю, почувалася вкрай втомленою. Коли народилася дівчинка, то Ольга Петрівна тяжко захворіла. Молоко в неї зникло. Для немовляти наймали мамок. Але потрібної годувальниці не знаходили. Дитя худло, слабувало животиком.

Щоб покращити своє здоров’я, весною наступного року пані Ольга поїхала в Італію до брата — Михайла Драгоманова. Розуміючи, що донечка перебуває на межі життя і смерті, Петро Антонович Косач (обіймав посаду голови з’їзду мирових посередників у Звягелі) бере відпустку і, ретельно виконуючи приписи лікарів, сам доглядає її. Йому допомагають теща Єлизавета Іванівна та сестра Олександра.

Забігаючи наперед, скажемо: Петро Антонович завжди з особливою ніжністю ставився до Лесі. Не матір, письменниця Олена Пчілка, а батько першим помітив неабияке поетичне обдарування дочки, її вольовий характер. Він заохочував Лесю до писання, допомагав їй коштами. І ще. Як поміщик, Петро Косач розумів, що від генія в практичному сенсі ніякої користі, лише збитки, проте дав своїй дочці велике віно.

А тим часом Ольга Петрівна додому не поспішала. Відвідала Рим, Помпеї. У листопаді вісім днів провела у Відні. Там її наставляв «на путь істини» свідомий українець Мелітон Бучинський. Під його впливом пані остаточно утвердилася у своїх патріотичних поглядах. Окрилена, вона повернулася у Звягель (нині Новоград-Волинський), додому. У неї визрів план виховувати своїх дітей українцями, патріотами своєї землі. Випадковий збіг обставин?

Як багато важать для дитини місце, де вона росте, і гурт, в якому перебуває! Коли Лесі виповнилося два роки, то Косачі з’їхали з будинку Окружка і зайняли більший, у Завадських. Тут Леся з Мишком мали змогу бавитись у великому тінистому садку.

Літували Косачі разом із Драгомановими в Гадячі, у Єлизавети Іванівни. У теплому родинному затишку, за інтелектуальними розмовами дорослі доглядали й виховували своїх діток. Леся з Мишком обожнювали дядька Михайла. Для них він був ідеальним. Розумний, веселий. Цікаво розповідав, складав дотепні віршики, говорив приказками. Навчив їх плавати.

У чотири роки Леся прочитала першу книжку. Сама назва — «Розмова про земні сили» (Михайло Комаров, Київ, 1874) налаштовувала на серйозний лад.

1876 рік для Косачів був вельми насичений подіями. Як радісними, так і сумними. На початку року Ольга Петрівна привезла Лесю та Мишка до Києва. Мешкали вони у Михайла Драгоманова, ученого, громадського діяча. Той зібрався емігрувати за кордон. Цілеспрямована сестра М. Драгоманова воліла, щоб у пам’яті її дітей закарбувалася важлива подія. Дійсно, Леся Українка згадувала, як на прощальному вечорі товариші співали улюблену дядькову пісню «Ой, у полі билинонька коливається».

Усе літо Леся провела з матір’ю та братом Михайлом у с. Жабориці, що на Звягельщині. Розповідь матері про Мавку вона пам’ятала все життя: «Зачарував мене цей образ на весь вік».

Мине тридцять п’ять років. Перебуваючи на Кавказі, Леся Українка напише драму-феєрію «Лісова пісня», що прославить її, стане хрестоматійним твором. Сюжет п’єси розгортається на тлі волинської лісистої місцини, а головна дійова особа — Мавка. Знову випадковість?

Мати навчила п’ятилітню доньку писати. Леся написала першого в житті листа. Адресувала його Драгомановим. «Були у нас ужачи йайця, ми хотили, щоб вони вивились та закопали в землю, та нічого не зробили, я дуже скучила за вами всіми, гімнасьтьіку (мутузяну драбинку) вже сьньяли а зімою повисить папа, вішинська казала, що я не можу там на одну гору не дуже високу зьлізти, бабушка купила стакан. Купець казав що такий хоч трьясни об пол то не розібьється, а папа каже ну трьяснем ним. Колись ми переправльялись на ту сторону а мама пішла за хлопцем щоб правив, а ми сами пойіхали, а мама хотьіла встати та впала у воду. Леся»

Впадає в око дотепність дівчинки, її допитливість, увага до кумедних епізодів. Водночас дивує: чому вона не згадує своїх дівчачих забав?

У жовтні мобільна Лесина мати гайнула до Києва, де придбала для доньки рояль, залишений братовою, Людмилою Михайлівною.

Восени, чи на початку зими Леся пише до Драгоманових другого листа. Дівчинка повідомляє, що її перезвали на Лесю, що вже підвісили «гімнасьтьіку», що мама купить мікроскоп.

У Косачів зимувала бабуня.

Тоді сталася важлива подія: вийшов друком збірник українських народних узорів, які зібрала на Звягільщині та упорядкувала Олена Пчілка. Можемо уявити собі той піднесений, святковий настрій, який панував у дружній сім’ї. Ще б пак. Книга свідчила, що господиня не займається приземленими справами, не пліткує чи байдики б’є. Вона по крупинках зібрала народний скарб. Разом зі своїм чоловіком або маленькими дітьми їздила селами. Пані поштиво розмовляла з селянами, заходила в їхні оселі, змальовувала узори. А потім вечорами чаклувала над розміщенням їх у майбутній книзі. У такій високодуховній національній атмосфері ріс і збагачувався внутрішній світ маленької Лесі.

Із сумних подій 1876 року — це арешт в Києві Лесиної тітки Єлени Антонівни Косач (тьоті Єлі). Її «привлекали к ответственности» за те, що дала свій паспорт для переїзду за кордон.

Цього ж року вийшли друком «Сербські народні думи і пісні», переклад яких здійснив Михайло Старицький. Книгою зачитувалася Леся Українка з раннього дитинства.

У лютому 1877 року, до свого дня народження, Леся отримала від Драгоманових подарунок — книжку з малюнками про малих савораїв. Подарунок схвилював дівчинку. Прочитала книжку і сіла писати листа-подяку. Вона прагне спілкуватися з ідеальним дядьком: «Міні дуже хочиця щоб Ви до мене написали бо я до вас написала. Леся».

У березні у Михайла Петровича народилася донька, яку назвали Аріадною.

Залишився спогад, в якому відбилися переживання Лесі. Єлизавета Іванівна скрушно мовила: ліпше би народився хлопчик.

Шестилітня Леся подала голосок:

«А хіба ж дівчина не людина? Вони ж і народжується від людей. Дівчата не для краси тільки народжуються. Бувають хоч і некрасиві дівчата, а розумні й на все здатні!»

Переказуючи у листі до брата цю розмову, Ольга Петрівна зауважила: останнє Леся, здається, казала про себе, бо «вважає себе за здатну на чимало речей».

На жаль, для шановної пані був закритий внутрішній світ її донечки. Від сестри Ольги, сердечного літописця життя і творчості Лесі Українки, дізнаємося про прикрі психологічні моменти, які мали місце в ранньому дитинстві Лесі Українки. Ольга Петрівна обожнювала свого старшого сина. Гарненький, розумненький, рухливий, з феноменальною пам’яттю хлопчик. Він красиво декламував напам’ять довжелезні вірші, цікаво й доступно розповідав. У присутності малолітньої доньки пані не раз бідкалася: яка то Лося (дитяче ім’я Лесі Українки) некрасива, нецікава, дурна.

Не кидаймо камінь у матір Лесі Українки! Ісус Христос теж повчав: нікого не засуджуйте, бо людині не дано збагнути Божого Промислу. Земна ж мудрість підказує: залюблена дитина часто виростає егоїстом. Вона не розумітиме страждань, болю, плачу ближнього, не буде здатною на високі відповідальні почуття. Нещасна духовна каліка. Центри любові, виявляється, відкриваються в ранньому віці через страждання дитини, глибоку внутрішню роботу її душі.

Тиха Леся, на відміну від яскравого показного брата, росла у глибину й висоту непомітно, як трава. Наразі вона декламує віршики, з особливою охотою «Русалку» Міцкевича (переклав Куліш). Дівчинці подарували інструменти для вишивання. Вона ними надзвичайно дорожить, вишиває батькові сорочку. У компанії Мотрі Дяченко, мамки сестри Ольги, співає українські народні пісні.

У березні 1877 року Леся пише четвертого листа до Драгоманових. Вона цікавиться, чи розмовляє маленький. Хвалиться, що має кубики («тільки там багацько помилок») та дві книжки. Запитує: «Де ви живете, бо ми колись до вас приідем».

Підкреслимо знову: Леся не згадує свого рукоділля, ляльок. Ольга пише: в Лесі ніколи не було ляльок, вона з ними не гралася і їх не любила. Рідкісне явище стосовно дівчинки. У нашому випадку, думається, воно мало місце з таких причин. Згідно з вищим планом ця дівчинка у дорослому житті мала стати звитяжним воїном. Підсвідомо змалку вона гартувала в собі чоловічий дух. Задля цього Провидіння пдарувало Лесі здорового розумного товариша для ігор — братика Михайла. Той верховодив, придумував цікаві ігри. Жвава дівчинка, щебетушка, танцює з братиком «козака», бігає босоніж із ним наввипередки в садку та кімнатах, стрибає, лазить по деревах, мотузяній драбинці.

Цього року, а саме 28 травня, родина Косачів поповнилась ще одним дитятком — сестричкою Ольгою. Сама ще дитина, Леся переймалася немовлям, упросилася спати з ним в одній кімнаті. Коли вночі воно плакало, то Леся тихенько скиміла. Вдень вона зі всіх ніг бігла «рятувати» сестричку від мамки, котра, на Лесину думку, знущалася над маленькою, туго її сповивала. І надалі Леся Українка турбуватиметься про Ольгу. Це для неї 20-річна поетеса написала підручник «Стародавня історія східних народів» (до речі, основний текст першого видання книги, посмертного, займає 250 сторінок).

На схилі життя Ольга Косач-Кривинюк виконала, можливо, основне завдання, задля якого прийшла в світ — склала Хронологію життя і творчості своєї сестри. Мешкаючи далеко за межами України, в США, вона прискіпливо збирала відомості й спогади про Лесю Українку, вболіваючи, щоб вийшов «незфальшований образ великої людини і поетки». А потім на видання книги (містить аж 927 сторінок!) збирали кошти. Вражає список організацій та окремих осіб, які внесли пожертви на святу справу. Названі й ті, що спромоглися дати лише один-три долари. Хіба не містика?

Влітку 1878 року Лесині батьки побували в Парижі на виставці. Там Косачі бачилися із Драгомановими. Взірцем для наслідування Олена Пчілка обрала західний образ життя та культури. Їй імпонували демократичне мислення європейців, їх незалежність, шанобливе ставлення до народних традицій і ремесел, висока ерудиція. Ольга Петрівна постійно тримала в умі європейські культурологічні засади і до них, як до істинних пріоритетів, спрямовувала своїх дітей. Петро Антонович підтримував проекти дружини, коштами допомагав їх втілювати в життя.

Молоді Лесині батьки почувались у Парижі вільно, розкуто. Адже дітей доглядала надійні няньки — бабуня і тьотя Єля. Два ангели, вплив котрих на виховання і розвиток Лесі —  величезний. Ольга писала про бабуню Єлизавету Іванівну: «Розумна, розсудлива, діяльна жінка. Вона подовгу жила в нас, провадячи господарство, коли мати їздила з дому, бо мати наша ніколи цею справою не цікавилася й мало займалася нею. Бабушка була Лесина хрищена мати. Дуже любила й «балувала» Лесю». Єлена Антонівна «енергійна, жвава, бадьора, одважна й одверта — аж різка, «радикалка» старих часів. Вона дуже мальовничо й цікаво розказувала про всякі події, про різних людей». Додам — писала поетичні твори. Тьотя Єля навчила племінницю вишивати та плести вінки.

У поетичній спадщині Лесі Українки є вірш «Забуті слова», написаний 9 липня 1900 року. Прочитаймо окремі строфи:

То вже давно було.

Мені сім літ минуло,

а їй, либонь, минуло двадцять літ.

Сиділи ми в садку,

там само зацвітало,

і сипався з каштанів білий цвіт.

Вона не бавила мене і не учила,

я кидала і забавки, й книжки,

щоб тільки з нею буть, вона уміла

єдину забавку — плести вінки.

Дівчинка, не зводячи зі старшої товаришки очей, подавала їй квіти, листя, трави. Про себе підмітила: товаришка «плела не для забави, / а щоб зробить оправу для речей». Дійсно, вінок був приводом повідати про «замучених братів». Хоча «давно пора минула/ таких червоних необачних слів», проте в душі давньої слухачки мелодія цих слів «не може заніміти». Вона роздумує над містичною суттю ситуації:

Неначе хто її поставив на сторожі,

щоб душу в кожний час будить від сна,

щоб не заглухли в серці дикі рожі,

поки нова не зацвіте весна.

Єлизавета Іванівна з Єленою Антонівною обговорюють питання про систематичне навчання своєї пестунки. Ольга Петрівна, не довіряючи казенним російським школам, до останнього відтягувала його вирішення. Тож сама займалася з Лесею і Мишком. Заохочувала дітей до навчання, рекомендувала їм книжки.

До речі, визріла потреба підняти і вивчити здобутки Олени Пчілки в царині педагогіки. Адже не секрет, що вітчизняний інститут школи не встигає за потребами життя, його змінами. Передові педагоги стурбовані: замість того, щоб навчити школяра думати та самостійно здобувати знання, школа, як традиційний, консервативний, негнучкий заклад, не розвиває в дітей бажання вчитися і самотужки здобувати знання. І, як це парадоксально не звучить, відвертає їх від книги. За Оленою Пчілкою, дитині від народження даровано інтелектуальне зацікавлення. Завдання педагога полягає в тому, щоб підтримувати вогонь цього Божого дару. Найперше, дитина повинна вчитися в умовах свободи. Тобто, займатися тим, що їй цікаво і до чого вона тягнеться. Яскравий приклад. Леся Українка не вчилася в жодному навчальному закладі. Батьки та здорове оточення заклали в ній надійний фундамент для зведення «будинку знань». Дівчинка рано визначилася зі своїми вподобаннями. Вона свідомо сконцентрувала увагу на мовах, літературі, історії релігій та народів. Шляхом самоосвіти Леся Українка піднялася до рівня найосвіченіших мужів свого часу. І в цьому, насамперед, заслуга її матері. Так, Ольга Петрівна критично відгукувалася про книги, спеціально підготовлені для дітей. Називала їх «кисло-солодким сюсюканням», яке псує дитину. Письменниця вважала, що дитина з незіпсованим смаком дитячих книг не сприйме. Діти пані Ольги змалку читали серйозні книги, без «пристосування» до малолітніх: «Мифы классической древности» Штоля, «Сербські народні думи і пісні» — етнографічні праці Чубинського, географічні дослідження мандрівників.

7 листопада Петра Антоновича перевели на службу зі Звягеля до Луцька.

Навесні наступного, 1879 року, у зв’язку із замахом на Дрентельна в Петербурзі заарештували Єлену Антонівну Косач, курсистку акушерських Єленінських курсів. Після суду її заслали в Олонецьку губернію. Прикметно, що від своєї причетності до замаху Є. Косач відхрещувалася. Казала: шпигун підслухав її розмову з товаришкою, а почуте перекрутив, пов’язавши з політичною пригодою. Відштовхуючись від зізнання пані Єлени, думається: за Вищим планом, сумна подія повинна була статися. Саме під її тягарем Леся написала перший свій вірш «Надія».

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна:

Надія вернутись ще раз на Вкраїну,

Поглянути ще раз на рідну країну,

Поглянути ще раз на синій Дніпро, -

Там жити чи вмерти, мені все одно;

Поглянути ще раз на степ, могилки,

Востаннє згадати палкії гадки...

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна.

Восьмилітній дівчинці вдалося перевтілитися в дорослу жінку, яку силою вирвали з рідного ґрунту й закинули далеко, в непривітний край. Збуджена уява дитини відтворила сумовитий настрій любої тітоньки, її розпач, думки і єдину надію.

Леся написала «Надію» тоді, коли всі члени родини Петра Косача перебралися до Луцька. У Луцьку вони жили в двох помешканнях. Одне знаходилося неподалік старого замку, а друге — садиба над річкою Стир.

Загадкова старовинна споруда серед міста справила на автора цих рядків незабутнє враження. Уявляла собі, як-то малі Косачі тут пропадали цілими днями, як розігрували сцени з прочитаних книжок.

Не дивно, що через багато років, а саме 10 серпня 1900 року, спомини про Луцький замок надихнули Лесю Українку написати вірш «Віче». Елегійний початок твору нагадує нам «Забуті слова»:

Ще старість не прийшла,

а все минуле

не раз мені стає перед очима,

і я дивлюсь так пильно, мов боюся,

що більш мені не прийдеться побачить

того садочка спогадів моїх,

що міниться барвистими квітками

при світлі мрій,

мов при західнім сонці.

Ось і тепер повстав дитячий спогад

і кличе, й вабить: глянь на мене ще раз!

В дворі старого замчища-руїни

зібрались ми на віче, всі поважні,

учені голови, гладенькі й кучеряві,

і віком не малі — якби зложити

літа усіх, либонь,

століття вийшло б!

Ми всі були на зборах,

всі дванадцять.

Серед «поважного» товариства поетеса виділяє Жанну д’Арк. Портрет дівчинки підказує, що Леся Українка писала про себе.

[...] була в гурті

маленька Жанна д’Арк:

тоненька, блідолиця, голосочок

бринів, немов дзвіночок, її очиці

блакитні блискавиці розсипали,

злотистеє волосся розвівалось,

мов орифлама. В нас її вважали

за речницю великої снаги.

Вона сиділа в замковій бойниці,

неначе в ніші, і навколо неї

було ще досить неба весняного

в тій рамці кам’яній; західне сонце

вінцем її голівку червонило.

Вона держала слово, і багато

великих слів у ньому поміщалось:

братерство, рівність, воля,

рідний край...

Знову надибуємо образ червоного кольору. Наразі це «червоний спів» дитячої «громади».

Гартовані ножі» були в тих співах,

а в серці у співців була любов

до тих «великих», що були малими

на бенкеті життя.

Звичайно, мотиви «Віче» та «Забутих слів» пропущені крізь призму свідомості молодої жінки, яка цікавилася революційним рухом Росії, стежила за його розвитком. Але залишається безперечний факт: під впливом розмов, що точилися в оселі Косачів, з дитинства Лесю вабили героїчні постаті.

Навесні 1879 року Косачі почали будувати «великий» будинок у селі Колодяжне.

У червні 1880 року Олена Пчілка приїхала до Києва, де готувалася до друку збірка творів Степана Руданського (через сім років після смерті поета!). Свідома своїй патріотичній місії, Пчілка планує опублікувати поетичні твори Єлени Косач, написані українською мовою. Згодом таки видала поему «Ганна» Є. Косач під псевдонімом Ластівка.

Драгоманови й Косачі не мирилися з утисками антиукраїнської влади. Цього року заарештували й вислали чоловіка сестри Петра Антоновича — Олександри Косач-Шимановської. Нещасна жінка разом зі своїми малими синами прибула до Луцька, під крило брата. Сестра Ольга так характеризувала Олександру — «лагідна, тиха, делікатна». У Лесі з тіткою були «теплі приязні відносини, може й тому, що вони були подібні вдачею». Тьотя Саша (так її називали діти Косачів) боронила Лесю від матері, від її колючих образливих слів. Між тіткою і Лесею Українкою до кінця залишалися сердечні стосунки. Олександра почала вчити Лесю грати на фортепіано. Важко сказати, чи було помітно, як дозрівають зерна геніальності, закладені у дівчинці дев’яти років...

2013-12-27 13:09:56
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар