Забутий редактор д-р Михайло Сосновський - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Забутий редактор д-р Михайло Сосновський
   

Забутий редактор д-р Михайло Сосновський

Олександр Панченко

«…Безстрашний воїн за правду, ґалянтний борець за українську визвольну справу» та «виїмкової якости шляхетний робітник пера, автор прецінних публікацій, блискучий журналіст і діяч». - Його життя, діяльність, чесноти й загадкова «ненадійна смерть»

У редакційній статті часопису «Свобода» (Н.Дж.) від 14 вересня 2018 року п.н. «Газета української діяспори», між іншим, читаємо, що 15 вересня 1893 року парох Джерзі-Ситі о.Григорій Грушка випустив у світ перше число «Свободи»‚ продовжуючи справу о. Івана Волянського‚ який у 1886 році заснував газету «Америка»‚ до якої залучив Івана Франка‚ котрий став також дописувачем «Свободи»… Їхню справу продовжили після Другої світової війни головні редактори Лука Мишуга, Антін Драган‚ Зенон Снилик‚ а разом з ними  Михайло Сосновський, Іван Кедрин-Рудницький‚ Володимир Левенець‚ Василь Тершаковець‚  Ольга Кузьмович‚ письменниця Любов Коленська‚ Лука Луців‚ поети Богдан Кравців і Леонід Полтава‚ В’ячеслав Давиденко‚ філософ Микола Шлемкевич‚ Людмила Волянська‚ Христина Ференцевич…». Це якраз згаданий тут  журналіст д-р Михайло Сосновський писав, що «завданням української вільної публіцистики є протидіяти цим тенденціям та заставляти нашу громадськість до застанови. Український публіцист і журналіст у вільному світі повинен мати відвагу, не зважаючи на особисті труднощі, неприємності, а навіть прикрості, шукаючи нових шляхів та оформляти нові концепції для нашого громадського і політичного життя…».

Далі мене зацікавила інша стаття, з понад 44-річної давності, у цьому ж таки часописі за вівторок, 5-го серпня 1975 року (ч.144) під дещо незвичним, як на мене, полтавця з походження, й  приголомшливим наголовком на першій сторінці, який, мабуть, привернув увагу багатьох українців в усьому  тодішньому вільному світі – «Ненадійну смерть редактора Михайла Сосновського громада прийняла з великим жалем та відчуттям незаступної втрати»: «У п’ятницю, 25-го липня, саме того дня, як перед двотижневою вакаційною перервою появилося останнє число «Свободи», у пізній вечірній годині помер ненадійно на 56-му році життя, вертаючись автомобілем із засідання Українського Крайового Комітету 200-річчя Америки і 100-річчя Українського Поселення, співредактор «Свободи», видатний журналіст - публіцист та політичний і суслільно - громадський діяч, св.п. д-р Михайло Сосновський. Вістка про його ненадійну смерть телефоном та повідомленнями в американській пресі швидко розійшлася по Америції і Канаді, викликуючи глибокий жаль та відчуття незаступної втрати. Покійний осиротив дружину Оксану та ближчу і дальшу родину. Похорони, попереджені панахидами в похоронному заведенні Литвина і Литвина в Нюарку-Ірвінґтоні в понеділок і вівторок 28 і 29-го липня, відбулися в середу, 30-го липня, в приязності великої жалобної громади та  участь єпископа-помічника Української Католицької Церкви  Владики Василя Лостена  під час відправ у церкві Св. Івана Хрестителя і з участю Митрополита Української Православної Церкви Владики Мстислава під час останніх похоронних обрядів на українському православному цвинтарі в Банд Бруку. - Останній передвакаційний день у «Свободі» в п’ятницю, 25-го липня, був і останнім днем в житті ред. Михайла Сосновського. Праця у видавництві щоденно починалася по шостій, ранку в редакції, щоб «підсилати» призначені до друку того дня матеріали для друкарні, в якій праця починається в годині 7-ій ранку. Адміністрація починає працю в год. 8:30 ранку, хоча, звичайно, поодинокі працівники приходять раніше. Ред. Cосновський  і цього дня був першим та «засвічував світло» в  приміщеннях. До його щоденних обов’язків належало важливіші закордонні вістки, перегляд совєтської преси і журналів та їх відповідне використання, асиста при технічному оформленні газети, коротка конференція з головним редактором щодо одного з редакційних коментарів до наступного числа і написання такого коментаря, участь у прннагідних редакційних, конференціях для колективного вирішування контроверсійних матеріялів і справ. До цього кожного дня долучуються всілякі принагідні справи, телефони, відвідини  тощо. Тієї для ред. Сосновського останньої п’ятниці всі працівннки видавництва: редакції, адміністрації, друкарні та експедиції, випустивши передвакаційну газету з датою суботи, 26-го липня, вибиралися на вакації, одні тільки на той один тиждень, в якому «Свобода» буде закрита, інші на належні їм два чи три тижні вакаційної відпустки. Ред. Сосновський використовував належну йому відпустку звнчайно з кінцем року і на цей «вільний» тиждень залишався разом з ред.Драганом, «вичищуючи» всілякі залеглості та приготовляючи матеріяли до календаря. Так було і цим разом. З редакції вийшов ред. М.Сосновський  біля 2-ої години пополудні, попрощавшися з тими, які відходили на відпустку.  Після майже поголовного відходу на заслужену емеритуру найбільш досвідчених і кваліфікованих. редакторів «Свободи» два роки тому, тепер відійшов на далеко передчасну та непередбачену і вже вічну емеритуру світлої пам’яти, редактор Михайло Сосновський. Його ненадійна смерть є великою втратою для його дружини і родини, для його багатьох друзів, як і для всієї української громади. Але цю втрату зокрема глибоко і дошкульно відчуває редакція «Свободи», бо власне з Михайлом Сосновським вона зв’язувала великі надії і пляни на майбутнє. Редактор Михайло Сосновський був повночасово затруднений в редакції «Свободи» тільки два роки без одного місяця, хоча його редакційна співпраця з цим щоденником датується від 1964-го року, коли він, тоді ще редактор іншої газети, був формально акредитований як спеціяльний корреспондент «Свободи» при парламентарній Канадській Пресовій Ґалереї в Оттаві. Цю функцію він виконував до 1968-го року, в якому «Свобода» акредитувала його знову, як свого спеціяльного кореспондента при Організації Об’єднаних Націй в Ню Йорку. Щойно з днем 1-го вересня 1973-го року ред. Михайло Сосновський поступив на повночлену працю в редакції «Свободи» і тоді при його активній співпраці та допомозі, і завдяки його кваліфікаціям, трудолюбності та іншим найблагороднішим ocoбистим прикметам можна було у відповідній мірі заповнити ту велику прогалину, що її вчинив в нормальному функціонуванні редакції «Свободи» та в її службі українській громаді і правді той спражній «великий ісход» від активної праці на емеритуру таких тузів нашої журналістики, як редактори Богдан Кравців, Іван Кедрин-Рудницький, Вячеслав Давиденко та д-р Лука Луців. Можна б уважати за своєрідний символ, що редактор Михайло Сосновський від часу свого повного затруднення в редакції «Свободи» першим приходив рано-вранці до праці і насамперед — засвічував світло в редакційних приміщеннях. Таке було і його життя: своїм знанням, своїм аналітичним умом, своєю до самозаперечення об’єктнвністю і толєранцією та своїм трудом і своїм прикладом він засвічував світло, щоб було ясно іншим. Вийшовши з покоління, яке — за словами пісні — народилося «великої години, з пожеж війни і полум’я вогнів», він не тільки теоретично прийняв, але і практично здійнював присягу покоління: здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї! Михайло Сосновський здійснював цю засаду не вогнепальною зброєю, але тим грізнішим і ефективнішим від усякої зброї словом - пером, якого вже Наполеон боявся більше, ніж сотні баґнетів. Здійснював він це складене в своїй юності приречення кожного дня, кожним своїм словом і кожним своїм вчинком, власне засвічуючн світло звання й істини, щоб іншим освічувати шлях до Великої Мети. Редактора Михайла Сосновського вже немає між живими, але світло, що його він кожного дня словом і ділом засвічував, світитиме вічно, назавжди зберігаючи і світлу пам’ять про нього!».

Згодом я переглянув чимало українських тлумачних словників, аби з’ясувати для себе, що  могло означати те словосполучення «ненадійна смерть». Виявилось, що слово «ненадійна» може вживатися у значенні, яка така, що викликає сумнів, якій не можна довіряти, на яку не можна покластися, - непевна, сумнівна, яка викликає сумнів щодо своєї надійності, неперевірена, зрештою, таємнича.

Відомо, що д-р Михайло Сосновський від  1972 року він був одним із редакторів знаменитого українського щоденника «Свобода», працював також як її акредитований кореспондент при Об’єднаних Націях. Михайло Сосновський також став автором  книг «Україна на міжнародній арені. 1945-1965» (1966), «Дмитро Донцов — політичний портрет» (1974), «Нарис історії української політичної думки» (1976), він часто друкувався в періодичній пресі, у тому числі в часописах «Український самостійник», «Час», «Сучасність», «Ukrainian Quarterly» та інших, підготував індекс до «Ukraine. A Concise Encyclopaedia» (т.1-2, Торонто, 1963-71), із сотень його статей, передовиць та есеїв у 1979 році вийшла книжковим виданням  його збірка «Між оптимізмом і песимізмом», яка якраз лежить переді мною на робочому столі.

Редактор Іван Кедрин-Рудницький промовляв першим перед відкритою домовиною д-ра Михайла Сосновського. Тоді він сказав про «рідку в нашому суспільстві риску вдачі - совісности і об’єктивізму», «подивугідну докладність» в усьому, тому для нас спомини редактора Івана Кедрина є, як на мене, особливо цінними. На жаль, в  розлогих спогадах уродженця галицького міста Ходорова, українського історика, політичного діяча й журналіста Івана Кедрина (правдиве прізвище — Рудницький) (*1896-†1995), що були ним поміщені  у  книзі «Життя-Події-Люди. Спомини і коментарі», (Видавнича кооператива «Червона Калина», Ню Йорк, 1976) про св.пам. д-ра Михайла Сосновського ми знаходимо лише уривочні пригадки. Книгу ж своїх, як на мене, дуже цікавих й вдокументованих спогадів І.Кедрин присвятив  «старшому поколінню, яке вийшло з України і мріє про неї – для пригадки минулого, - молодшому, яке не знає України, - для інформації і науки, - одному і другому – для при задуми над минулим, сучасним і майбутнім України й української вільної громади у світі».   Ці спогади  хоча й «писані під кутом світогляду автора», який «пережив багато важливих подій, у деяких брав активну участь, стрічався з сотнями цікавих людей»,  можна   зарахувати до кращих зразків української мемуаристики.   Я вже раніше писав у своєму дописі про братів Лепких, що цікавою, як на мене, виявилась постать й самого Івана Кедрина-Рудницького, який, проживши майже 99 років,  був, на думку іншого видатного журналіста, мого давнього приятеля Миколи Галіва, «патріярхом українських журналістів», виявив себе як «активний журналіст, був довголітнім секретарем Товариства письменників і журналістів у Львові»,  (ТОПІЖ), а також «був добрим публіцистом, аналітиком і критиком», який «крізь своє багатолітнє життя не змарнував ні однієї хвилини, все своє життя працював творчо, залишивши багату спадщину своєї журналістичної і публіцистичної праці, з якої будуть користати науковці і дослідники того часу». Між іншим, мати Івана - Іда Шпіґель, походила з галицького єврейського роду, а сам він навчався у ґімназії в Бережанах,  згодом працював в державних установах освіти як УНР, так і Гетьманату Павла Скоропадського. Пізніше, у Вінниці, Іван Кедрин вступив до Армії УНР, брав участь у боях, працював референтом військової газети «Ставка», за відвагу був відзначений Хрестом Симона Петлюри. Вже опісля, за рекомендацією засновника УВО та ОУН  полк. Євгена Коновальця, співпрацював у газеті «Діло», як також, як член Центрального Комітету Українського Національно-Демократичного Об'єднанням (УНДО),  відповідав за підтримання зв’язків між УНДО і Організацією Українських Націоналістів й одночасно за контакти УНДО із екзильним урядом УНР.

У згаданих мною вище споминах Іван Кедрин-Рудницький, зокрема, пише «…Вже літом 1939 p., отже майже безпосередньо перед вибухом Другої світової війни, появилося в «Ділі» як фейлетону 6-ох числах, оповідання померлого несподівано й передчасно у Торонто, Канада, 9 березня 1974 пресового діяча-журналіста, голови Світової Федерації Українських Журналістів, Нестора Ріпецького, п.з. «Будда з червоними очима». Нестор Ріпецький тямив мене і «Діло» ще з того часу і це була одна з причин, що ми тут приятелю­вали. Серцевий удар, на який померла та метка, енергійна, надзвичайно інтеліґентна і глибокопатріотична людина, був важким ударом по всьому вільному українському журналістичному світі й по мені особисто. Я був тоді хворий і не міг полетіти на похорон до Торонта. Зробив це заступник голови СУЖА Михайло Сосновський і попрощав Покійного від нашої організації, — і ніхто тоді не міг думати, що швидко не стане й Михайла Сосновського…». – Далі читаємо:  «…При великій рутині журналіста та знанні предмету, з української, американської чи міжнародньої тематики, нема великої штуки написати статтю, найбільша трудність і найбільша штука мати щоденно тему до статті. Тема до журналіста не приходить, треба її шукати, — у газетах, журналах, зустрічах з людьми, з вражень після приявности на різних публічних імпрезах, з прочитаних книжок… Признавши, що у прерізних актуальних справах «Свобода» повинна передавати різні погляди, редактор Драган завів — за суґестією від Михайла Сосновського вже після мого відходу з редакції — рубрику «Голоси читачів». Це була добра реформа, яка бодай в частинці виправляла помилку, що «Свобода» не займала (і не займає) ясного становища до прерізних «дразливих» питань… Щойно після відходу на «пенсію» нашої чвірки старих членів редакції — прийнявши молодших — дано їм дещо вищу винагороду, особливо спадкоємцеві мого стола у редакції і моїх редакційних обов’язків — Михайлові Сосновському, професій­ному журналістові-публіцистові, людині освіченій, талановитій, тямущій і дуже совісній. Несподівана смерть (коли я вже робив коректу цієї книжки) д-ра Михайла Сосновського 15 липня 1975 була великим ударом по  «Свободі» і всьому українському пресово-журналістичному світі…».

Іван Кедрин-Рудницький в середині 1970-их років, зокрема стверджував що «…дотепер нема у нас списаної історії української політичної думки, крім невеличкої, дуже талановито написаної, але поверховної книжечки Юліяна Охримовича «Розвиток української політичної думки», 1918. Большевики розстріляли того надзвичайно розумного й активного діяча, члена УЦентральної Ради, на його 28-му році життя. Я запропонував Михайлові Сосновському, щоби ми обидва написали історію української політичної думки, — йому ця ідея сподобалася і він приступив до писання такого твору — вибравши собі найстаршу добу. Смерть того талановитого журналіста-публіциста, коли ця книжка була в друкарні, розбила цю добру ідею…. Є вже в ЗСА багато справжніх фахівців проблеми руху спротиву в Україні, з усіх трьох груп колишнього одного ОУН та з-поза них. Пок. Михайло Сосновський, Ярослав Гайвас, Андрій Бедрій, Мирослав Прокоп, Осип Зінкевич, з молодших Роман Купчинський і Аскольд Лозинський — щоби назвати тільки тих кількох, що я сам їх чув при різних нагодах. Проф. Наталя Пазуняк з Філядельфії заслуговує на подив, як вона визбирує кожну вістку про будь-котру українку в Україні, яка в більшій чи меншій мірі паде жертвою тамошнього режиму. Є теж у нас першорядні вчені економісти, які студіюють економіку України і колоніяльне використовування її у користь большевицької росій­ської імперії.. Недавно запропонував мені Український Конґресовий Комітет редаґувати його відновлені «Конгресові Вісті», проф. Омелян Пріцак запросив мене виголосити одногодинну лекцію на семінарі його катедри історії в Гарвардському університеті на тему «Національна політика післяверсальської Польщі», — після закінчення цієї книжки проектував я з Михайлом Сосновським написати «Історію української політичної думки» (його смерть знівечила цей замір)… Треба дякувати Господеві, що дав ще і фізичну і духову силу, покищо дав ще змогу закінчити цю книжку з усіма її непола­дками й недостачами, треба дякувати Господеві і просити його здоров’я для дружини, та — може, може, — побачити цю книжку друком...».

Однак, як на мене, найбільш ґрунтовною й такою, що найкраще характеризує св.пам. Михайла Сосновського, є промова Івана Кедрина-Рудницького на тризні після освячення пам’ятника при могилі на цвинтарі у Банд Бруку (Н.Дж.) виголошена 12 червня 1976 року, яка з’явилась друком  п.н. «М.Сосновський – журналіст» в якій промовець  наголошував: «…Коли який місяць тому Пані Оксана пові­домила мене про посвячення пам’ятника на мо­гилі всім нам дорогого та їй найдорожчого Ми­хайла і піддала суґестію, чи не сказав би я при цій нагоді пару слів, то, очевидно, не можливо відмовитися від такого сумного, але й почесного обов’язку. Але так склалося, що — як усім нам відомо — сьогодні було тут кілька таких пресумних подій. - Несподівано помер і саме сьогодні тут похоронено Романа Купчинського, барда Січового Стрілецтва, мого приятеля з-перед по­верх 50-ти років, — посвячено пам’ятник на мо­гилі Костя Паньківського, з яким я приятелю­вав і близько співпрацював у суспільно-політич­ній ділянці, — посвячено теж пам’ятник на мо­гилі професора Василя Стецюка, з яким я також приятелював і співпрацював в Управі чи й Пре­зидії Наукового Т-ва Шевченка. Ті цвинтарні церемонії відновили стільки спогадів і так за­каламутили спокій душі, що я не міг мати на­строю — промовляти біля посвяченого чудового пам’ятника на могилі Михайла Сосновського, з яким в’язала мене приязнь, зроджена із спіль­ної нашої професії та спільного зацікавлення проблемами преси й журналістики і всього то­го, чим живе журналіст. Тому я вдячний п. д-рові Степанові Ворохові, який несподівано по­явився із заздалегідь приготованим «спічем»: так тепер водиться, що аматори суперничать із професіоналами та ще й б’ють професіоналів, коли вони, аматори, совісно приготовляються і напишуть собі, а професіонал зарозуміло ві­рить у свій талант і виступає без підготови... Коли характеризувати Михайла Соснов­ського, як журналіста й публіциста, то в першу чергу пригадується правда, що існують дві ка­тегорії журналістів: одні пишуть, знаючи мен­ше, як цього вимагає тема, інші — знаючи біль­ше, як можна і треба написати на дану тему. Сосновський завжди знав більше, тому його статті були писаннями ерудита. Кожний член редакції будь-котрої української газети мусить бути «Mädchen für alles» — робити коректу, пи­сати новинки з українського та міжнародного життя, робити рекляму якійсь плянованій ім­презі, писати непідписані «матеріяли» і підпи­сані власні статті на прерізні теми. Сосновський любив пристрасно газету, він жив газетою, але не любив бути «Mädchen für alles». Він ціка­вився проблемами, студіював їх, був першоряд­ним аналітиком і, будучи конструктивною гро­мадською людиною, шукав завжди синтези. То­му його статті здебільша не були газетними, а журнальними статтями. Вони, може, були ін­коли надто важкими для пересічного газетного читача, який починає читати газету від «Тар­зана» і некрологів, — вони були призначені для читача, який може і вміє призадуматися над прочитаним. - Д-р Ворох згадав у своїй промові, що всупе­реч загальному твердженню про те, що кожну людину можна заступити іншою, бувають незаступні одиниці. Свята правда. На наших очах, в короткій відстані часу, померли один за одним Михайло Сосновський, Василь Софронів-Левицький, Богдан Кравців, Антін Рудницький, Ми­кола Понеділок... Де ті творці, що можуть за­ступити кожного з них?! Ми прославляємо молодших за нас українських людей, ми деклямуємо про «переємництво», ми радіємо, коли ви­ринає молодий талант. Але чи насправді може хтось із молодших українських людей претен­дувати на рівновартість кожному з отих кіль­кох творчих одиниць, які відійшли і - залишили по собі пустку? Певна річ, що коли не стане ці­лої моєї ґенерації і тієї ґенерації, до якої нале­жав Михайло Сосновський, то українське життя, зокрема українська культура, не зупиниться на місці. Але не можна позбутися враження, що Те прийдешнє українське життя в різних його царинах буде таки бідніше, вужче, слабше. Бо кожне діло робить людина і від людини, від її формату, від її ступеня інтелекту, хисту і пра­цездатносте залежить діло, яке є частинкою — культури народу. - Для мене особисто Михайло Сосновський був і є незаступимим. Ми планували, що коли тільки я закінчу працю над своєю книжкою, бу­демо спільно писати «Історію української полі­тичної думки». За обідом в ресторані ми склали дефініцію, що таке політична думка. Соснов­ський не погодився, що історію української по­літичної думки можна би розпочати від «Поучення дітям» Володимира Мономаха, бо його манила ще давніша доба. Він негайно взявся писати про княжий період, — я мав продовжу­вати добу Козаччини з її міжнародними догово­рами та переломовими заявами, — Сосновський застеріг собі, що писатиме про значення і вплив на українське суспільницьке життя та його дум­ку Драгоманова, Липинського, Донцова, — я віддавна цікавився близько народинами перших політичних партій в Західній Україні та на Наддніпрянщині, добою Центральної Ради, Директорії, ми мали узгіднити наші погляди на різні контроверсійні подробиці новітньої історії України, узгіднювати теж джерела — україн­ські і чужинецькі. Нема ніякого сумніву, що наша спільна праця над задуманим ділом бу­ла б гармонійна і завершилась би поважним об’ємистим твором. Не стало Михайла Сосновського — ввесь той плян провалився: такої речі не в силі написати один автор, бодай я не був би в силі її створити, вона вимагає колективної спів­праці. А на місце Сосновського нема іншого публіциста, який так знав би цю тематику — і з яким можна б так гарно і гладко співпрацю­вати. Бо Михайло Сосновський відзначався тією товариською культурою і мав таку милу вдачу, що кожний, хто його близько знав і мав із ним діловий зв’язок — линув до зустрічей із ним, тужив за співпрацею із ним. І таких українсь­ких людей теж нема забагато. Тому Його несподіваний і передчасний відхід — це втрата не тільки для української журналістики і пуб­ліцистики. Це болюча втрата для його Рідних і приятелів, бо для всіх них не стало людини, якої дійсно нема ким заступити…­».

Українська письменниця й журналістка Любов Коленська (з дому - Савчак) (*1923-†2016) у згаданій мною газеті «Свобода» (Н.Дж.), в редакції якої вона працювала понад чверть століття, - у числі 157 від 14 липня 1978 року, «Згадуючи недавнє…», - писала: «..Це було не так уже давно, бо 1972-го року у вересні. Біля полудня до редакції «Свободи» відкрилися двері і ввійшов редактор Михайло Сосновський. Тоді нікому й  на думку не могло прийти, шо він тільки... загостив на деякий час до редакції, шо йому судилося перебути тут лише три неповних роки. У безмежжя часу яка це коротка, майже невловима відстань, але яке багатство своєї духовости та інтелекту у цьому мініятюрному промежутку часу подарував «Свободі» ред. Михайло Сосновський. Його праця в редакції не тільки позначилась статтями, есеями, передовими і вістками на сторінках газети, але й внесла новий кольорит у співжиття нашої редакційної спільноти. Під час розмов з його слів еманували не лиш ерудитність і своєрідний філософський підхід до різного роду суспільно-політичних явищ, але й бажання ділитися думками зі своїми колеґами, відночас сприймаючи від них їхні погляди чи концепції, що, очевидно, скріплювало дружбу, довір’я, спонукало зацікавлення, обмін думок. До найменших подробиць пригадую собі цей день, жили в наші старі і радше тісненькі редакційні примішення зупинився на... Мить Михайло Сосновський.Тоді на невеликому скверику, шо своїми деревами майже входив у наші вікна, мерехтіло в осінній пожежі листя і його багрова диво-мережа, хоча ще була задивлена в голубінь, але в ній вже чорнів натяк на недалекий сутінок. Деякі листки, гойднувшись, відривалися від гілок і причалювали на землю, у несвідомості, що звідтіля їм вже ніколи не піднестись. Цього ж самого дня Михайло Сосновський переходив попри наші бюрка і, знайомлячись з нами, кожному кріпко тиснув руку, дивлячись просто в вічі, немов у бажанні запам’ятати собі кожну риску шойно познайомленого, начебто саме ця особа була для нього особливо важлива. - Дивлячись на нього, зразу кидалась у вічі ледь тяжкувата його хода, злегка похилені широко плечі, надзвичай коротко підстрижене волосся і погляд синіх очей, коли не віддалено задуманий, то уважливий і дуже сердечний. Тільки на коротку мить для всіх він був доктором Сосновським, бо з тієї пори, коли головний редактор Антін Драган почав його кликати: «Михайле Івановичу» - так воно вже залишилось до тієї несподіваної й болючої хвилини, точно два роки тому, коли до нас прийшла вістка, що Михайло Іванович ніколи вже до нас не повернеться... Спочатку Михайло Сосновський сидів за бюрком у першій кімнаті коло головного редактора. За кілька місяців, чи не з весною, для більшої вигоди, його перенесено на інше місце поруч редактора Богдана Кравцева, редактора Вячеслава Давиденка і зараз біля мене. Відтак його бюрко я «одідичила», з чого була дуже горда, не так тому, що воно було більше і краще від інших, але що воно мені дісталось завдяки Михайлові Івановичу. Він саме перейшов до іншої кімнати, в якій тоді там працювали редактор Василь Тершаковець, редактор Зенон Снилик і редактор Ігор Длябога. Трохи пізніше до редакції ще прибули редактор Володимир Левенець та редактор Людмила Волянська. Мене тоді від Михайла Сосновського ділив «китайський мур» - грубі брунатні двері, в які я, жартуючи, начебто «умовно» стукала. Під час праці ред. Михайло Сосновський так інтенсивно заглиблювався у свої думки, що зовсім немов «виходив» з кімнати, виключуючись цілковито від свого оточення. Тоді його очі, до безмежности задумані, вже не блукали доріжками зеленого скверику, але споглядали наче з-поза духової застави, демайже затрачувалось його фізичне існування... Та це було тільки в той час, коли він «горів» працею, а так — любив погомоніти, пожартувати, подискутувати, звичайно під час перерви або в хвилині переходу до своєї кімнати. Однак, зокрема в часі писання передової, якщо до нього хтось із колеґ звертався із запитом, вії дослівно відмахувався від «інтруза» рукою і просив: «Панове (чи пані), ради Бога, не тепер, пізніше, на все прийде час!» І завжди те «пізніше» приходило. А навіть часто сам, немов собі щось пригадавши, підходив до мого бюрка з різного роду цікавими матеріялами, шоб цим робом допомогти мені в піднайденні теми для статті. При цьому скромно зазначав: «Знаю, пані Любо, чи воно шо небудь варто, але перегляньте, може якраз знайдете щось до використання». - У Михайла Сосновського була одна важлива cпociбність — економно розділювати час, якнайшвидше використовувати матеріяли і втримувати на своєму бюрку досконалий порядок, — що був, звичайно, «боґемічний» на інших редакторських бюрках. Це він започаткував і упорядкував матеріялн про дисидентів в Україні, шо ними й досі користуємося. Якось я підійшла до його бюрка і, побачивши рівно поскладані книжки, течки зі статтями і навіть відсутність типових для редакторів записок, зачудувалась: «Редакторе, як же ви це робите, шо у вас немає ніяких папірців?»  Він, усміхнувшись, відповів: «Пані Любо, моя дружня пopaда. Ніколи не збирайте ніяких зайвих матеріялів; у свій час невикористані вони стануть громадитись і вам заважати. Найкраще робіть так: якщо пройде місяць і ви побачите, що ці матеріяли, що у вас на столі, або не надто цікаві, або у вас немає бажання чи часу їх використати - безжалісно їх геть викидайте. Звикнувши до такої системи - легше працювати, а що важливіше — матимете порядок». Слово порядок, ніколи і не, заікнувшшись, він вимовляв – «порадок», і коли його жартома сміялися із трохи чудасійного звучання цього слова, він просто «сіяв», кажучи, теж жартуючи, що він зовсім не цурається своєї вимови, бо так говорили в його Гаях Великих біля Тернополя. Під час праці Михайла Івановича завжди супроводив однаковісінький і рівний спокій, він ніколи назовні не виявляв хвилювання, а, побачивши в когось журу чи з денервування, - звик був казати: «Та що ви, колеґо? Спокійно, чого ж тут хвилюватись?». - За кілька місяців матеріяли Михайла Івановича стали привертати увагу української спільноти. Почали появлятись з-під його пера не тільки вістки і передові, але й аналітичні статті з виразною ідеологічною лінією, з певною клясифікацією суспільно-політичних явищ. І про Михайла Івановича заговорили, високо оцінюючи об’єкцілющих дріжджах. «Виглядає, начебто підсоння американської землі таки вам ласкавіше, ніж у Канаді». Він погрозив мені пальцем, ніби малому «шкрабові»  (так в Галичині називали малюків), а потім часто повертався до «великоднього порівняння», розповідаючи залюбки його іншим, при чому розкотисто сміючись. Однією із найбільш природних рис вдачі редактора Сосновського була його природна, ніколи не штучна поведінка, брак найменшої пози, роззброююча безпосередність, а потім ще — його мила уважливість до турботи іншого. Часто повертався із друкарні в думках, і, здавалося збоку, - начебто у сні, мандрував попри наші бюрка, чи й далі не розмірковуючи писати якусь статтю. Здавалось, він нікого не бачить. Тим часом він, не доходячи до своєї кімнати, повертавсь до когось, в кого видимо була жура, і заговорював із теплом і не то з дрібкою несміливости, мовляв, не у своє діло втручаєтеся: «І навіщо аж так задумуватись, колеґо?! Не журіться, ще прийде інший день». І як тоді можна було ж розхмаритись і не йняти віри, що таки прийде «інший», ласкавіший день, коли ви бачили таку уважливу співчутливість. Під час перерви, хоча в кожного з нас були зовсім «можливі» апетити, ніхто не розтрачував часу тільки на їжу, а ми всеціло віддавалися дискусії, спірозмовником якої переважно був Михайло Іванович. У руках в нього було завжди невідступне яблуко щоденник, гейби ритуал його полуденку. Рішучо не пам’ятаю, щоб у нього колись під час дискусії проявився задиркуватий; гарячковий або надто пристрасний тон. Михайло Сосновський заявлявся за філософсько-зрівноваженим і спокійним способом розмов. Своїх дискутантів, хто б то не був, він трактував нарівні, і коли його співрозмовник з даної ділянки чогось не знав, Михайло Сосновськнй тоді старався підкреслити знання співрозмовника з іншої площини, а то й відзначував дискутантову вищість, кажучи, що в цьому він ще багато мусить вчитися. Якщо в часі дискусії і виринали якісь спірні точки, Сосновський ніколи не старався перетягти співрозмовника на свій бік чи обнижуватн ідеологічну вартість його поглядів. Таке вже було його в цьому аспекті кредо, — щоб в дискусію включуватися ради зглиблення суті справи, а ні в якому разі не задля газардної суперечки чи ради вияскравлення свого «я». Принаймні такого я його бачила в редакції. Бував тільки тоді строгішим, коли в години праці в неприсутності головного редактора доводилось Сосновському його заступати. І коли дехто з нас не зовсім «впорадку» виконав свою працю, по-товариському картав, бож і відповідальність на ньому тоді спочивала велика. - Другою батьківщиною для Михайла Івановича була не Америка, а Канада, країна, куди він приїхав з Европи, де знову кінчав студії, а опісля, сповнений запалу, кинувся у крутіж громадської і політичної праці. Він був ново-канадцем, і в нього постійно тривало незаспокійливе бажання повернутись до Канади. Від повороту стримувала його тільки його праця в щоденнику, яку дуже любив. Інколи він виїздив у Канаду на короткий час і, звідтіля повернувшись, згадував залюбки про свої зустрічі зі знайомими місцями і своїми колеґами-друзями, розповідаючи про свою «королівську країну» з усмішкою закоханої людини. Другим місцем «капітального» відпочинку, за його власним окресленням, була його чарівна Фльорида - море, піскові дюни, - і як Михайло Іванович розповідав, — що, заглибившись у них і пригорнувши до себе книжку, можна було зовсім віддатись дозвіллю, відчуваючи і беручи собі тільки тепло і якнайбільше сонця. Звідтіля, як і з Канади, завжди повертався у розкішному, прямо козацькому гуморі; тотально відпочитий, вдоволений і засмаглий, роздавав помаранчі і соняшний настрій. Уліті  ми не раз загибали від спеки, а він, усміхаючись, казав:  «Та шо вам! Це ж... прекрасно надворі. А я ж чим гарячіше, тим краще себе почуваю. Не люблю холоду, тікаю від зими»... Ще один спомин приходить до мене, а це, згадавши ту днину, коли мені «попалось на горіхи», тільки, на щастя, у жартівливій формі, бож про мене ходила фама, як про «перестрашену індивідуальність»... І так, у своїй передовій Михайло Іванович написав про міжплянетарний полет совєтського «Союзу». При коректі я не завважила, шо в слові «совєтський» трапилася помилка: на початку слова літеру «с» друкарі склали з великої літери і кудись... зникли лапки. І так у газеті, на моє превелике горе, чорне по-білому залишилося написано, що «Совєтський Союз кружляє у просторах»... Не зможу ніколи забути сердечного сміху Михайла Івановича в тій хвилині, коли він мені приніс газету, і його слів: «Пані Любо, таж це... капітальна помилка. Якщо дозволите, покажу редакторові Драганові. Трохи потерпаючи, я погодилась, бож, хоча ситуація була гумористична, немов взята зі сторінки  «Лиса Микити», але помилка-помилкою! Ще раз, глянувши в газету, мої колеги, здавалось тоді своїм голосним реготом розворушували стіни, - я зі сорому «пекла раки», а Михайло Іванович, сміючись вголос і до сліз, приговорював: «От, герой з пані Люби. Й подумати - сила яка! За одним махом висалила своєю... делікатною ручкою цілий Совєтськнй Союз! Честь їй і слава!» - І хоча я малощо не «запалася під землю» - варто було зробити помилку, ненароком бо спричинитися до сальви отого преширого сміху, шо лунав звідусіль. Про своє приватне, домашнє життя дуже мало говорив Михайло Іванович, мабуть, це була його «святая святих», що й підтвердив один невеликий фраґмент із нашої розмови, коли він із особливою пошаною та з признанням авторитету висловився про свою дружину Оксану. Це було після доповіді Сосновського (їх виголошував він так часто, що не раз в останній хвилині, прочитавши в газеті повідомлення, що він десь виступає, пригадував собі, що туди йому треба йти...).  Тоді я підійшла до Михайла Івановича, щоб скласти йому ґратуляції за справді цікавий реферат. Я бачила його вдоволення, але зовсім не з моєї похвали, бо зараз таки, поглянувши вбік, де стояла його дружина, у відповідь на моє признання сказав: «Дякую вам, пані Любо. Але чи ви знаєте, шо навіть мене моя дружина похвалила, лише дешо опрокинувши... її признання - це добрий знак, — вона справедливий і добрий критик. І її порада і похвала для мене багато значать». - Тепер одна за одною виринають у моїй пам’яті подробиці... Хоча б така деталь як одяг. Як не дивно, але Михайло Іванович був «прив’язаний» до одного і того ж капелюха — брунатного велюрового з невеликим пірцем. Зодягався переважно в убрання темнопопелятої барви, а сорочки носив, якщо не білі, то в тонах зелених або синіх і дуже часто білий светер з «ґольфом», зокрема тоді, коли повертався із Фльориди, мабуть, ховався в нього, щоб себе... оберегти від тутешнього холоду. Прийшов липень: спочатку землю полоскали нестримні і буйні доші, а потім спекою розіскрилося сонце. Кожен з тугою вичікував вакацій... В останній день перед вакаціями, трохи по полудні, Михайло Іванович видимо квапився до відходу. Він тільки усмішкою, наче прохаючи вибачення, і ледве чутними словами вже находу дав нам знати, що відходить, бо, мовляв,... поспіх великий, за кілька годин він мусить бути на засіданні Комітету 200-річчя Америки. Ще один кивок руки; ми не знали, що для нас він буде останнім... і знову ясна усмішка, шо в поспіху торкнулася нас майже за... порогом. І це все. Людина, яка перебувала з нами три роки, не знаючи, навіть не могла нам нічого сказати. А вночі линула вістка від хати до хати, що Михайла Івановича вже... немає. Забрала його зависна лиха доля, якій байдуже... Забрала нашого колеґу у велику, майже несамовиту спеку, в яку був закоханий Михайло Іванович. Його смерть була дивним, майже нерозгаланим ударом для кожної людини, що тому кілька годин бачила його здоровим, життєрадісним і живим. Ми свідомі були цього, шо відійшла людина, в якої були стримління до чогось високого, сильного і водночас гарного, людина, яка дала добрий початок політнчно-суспільній будівлі цікавої і небуденної архітектурної форми, — у наш убогий на концепції час. Торік, пізньою осінню, у день Архистритига Михаїла я була в Бавнд Бруку на цвинтарі. На гробах стелились униз із відцвілими мізерними личками айстри і хризантемн, бо і їм же була пора перестати цвісти. І раптово поміж листям барвінку, який жеврів ще іскрою життя, я побачила чудо-диво: дві розцвілі блакитної барви квітки; дивлячись на мене, вони немов передавали чиюсь невидиму і нечутну, проте голосну мені думку про голубі заозір’я усіх прагнень до ідеалу Михайла Івановича. Сьогодні нас в редакції «Свободи» чимраз менше. Мала горстка людей і кам’яно-холодний безмежний простір — здебільше порожні крісла — а в ньому порожнеча там, де повинні б бути редактори. А ще й у міжчасі відійшли від нас назавжди - знаменитий літературознавець, журналіст і поет редактор Богдан Кравців, а недавно - філолог і журналіст, редактор Вячеслав Давиденко, людина, яка з радої душі ділилась своїм мовним знанням із іншими і не відмовлялась від редаґування навіть найбільше мовно і стилістично заплутаних скриптів... І пусткою віє від бюрка, яке є тепер біля конферанційної залі: воно було призначене Михайлові Іванновичеві. Але й дотепер ніхто за ним не сидить. Тільки коли надходить Різдво, там горить барвистими світлами ялинка. Проходячи мимо, мені здається, що зараз мушу побачити над машинкою похилені плечі Михайла Івановича, його погляд задивлений кудись у далечінь, і спокійні його руки, які - ше мить - і вдарять по черенках машинки, записуючи його, ще досі не всі висловлені думки; бож не вспів він усього доповісти, усього написати, принаймні — ще один твір, про який Михайло Іванович згадував і плянував. І в ньому не повинно б бути нікому незрозумілого, останнього акорду, а навпаки - продовження розпочатого. - Ірвінґтон, 21-го травня 1978».

У редакційній статті «B десятиріччя смерти Михайла Сосновського» українського універсального журналу «Нові Дні», №428 від жовтня 1985 року читаємо «…Михайло Сосновський був довший час редактором «Гомону України» і провідним членом Організації Українських Націоналістів (ОУНб), на форумі якої виступав проти «внутрішньої української громадської та партійно-політичної боротьби і самознищування, знаючи, що передумовою нашого розвитку і росту є здорове суперництво (не ворогування) на базі… плюралізму. Таке суперництво буде корисним і для вього народу, і для окремих груп.  Всякі тенденції до монополізації українського громадського і політичного життя будь-яким чинником – в засаді шкідливі і їх треба поборювати»… Мабуть, за подібні «єретичні» думки М.Сосновського виключили з організації ще заки він устиг стати її провідником. Деякий час Михайло Сосновський був директором Світового Конґресу Вільних Українців, а перед своєю смертю став редактором газети «Свобода», яку підніс на небувалий для неї рівень. На жаль, людська пам’ять коротка, а людська вдячність часто невдячна… За десять років не вияснено навіть причин і не виявлено спричинників його таємничої смерти…».

Знову ж таки, в іншому числі  цього ж журналу «Нові Дні», №341-342 від за липень-серпень 1978 року у статті його редактора також йдеться про  «несподівану й загадкову смерть» «…виняткової Людини, що з кожним днем інтелектуально росла, унезалежнювалась, і своїм розумом, і тактом та великою працьовитістю скоро висувалась на чоло українського національного табору…», «примітивні, або ж просто нечесні пасквілі на Покійного появляються і досі, але вони тільки підтверджують факт, наскільки  інший і вищий був Михайло Сосновський від загонистих і закукурічених діячів…». «…Протягом довгих років свого короткого життя Він працював з талантом і подивугідною посвятою, аж до самозаперечення…».

Український лікар, громадський діяч, тернополянин з походження д-р Степан Ворох (*1921-†2002,Ньюарк, США), член ОУН і політв’язень, а пізніше, вже на еміґрації,  - Голова консолідацької комісії УНР у Нью-Йорку й член Генерального секретаріату Світового конгресу вільних українців (СКВУ) у 1978 році наголошував: «…неочікувано і по сьогодні невияснено, занадто передчасно закінчив своє трудолюбне життя… Д-р М.Сосновський був незрівнянний аналітиком української духовости.   Його глибока аналіза трудних суспільно-політичних і громадських проблем та безспірно правильні висновки почали давати добрі наслідки…  Михайло Сосновський кинув виклик нашій історичній слабості – крамолам, і вживав всіх сил і вміння, щоб доказати нам самим і ворогам нашого народу, що модерне українство не тільки має бажання, але й є здібне до державно  творчого діла… Дивним дивом, нагло і несподівано відійшов назавжди незабутній й невіджалуваний, виїмкової якости шляхетний робітник пера, автор прецінних публікацій, блискучий журналіст і діяч. Надходить рік від появи Його останніх глибоких статтей у щоденнику «Свобода».  Від того часу ніхто не зайняв Його місця, ніхто навіть не наблизився до Його рівня. Надходить рік, а на журналістичному овиді немає найменшої познаки, що появився хтось інший, рівний зрівноваженому, спокійному, безпристрастному, а той же час час глибокої віри в українську людину, щирости та тепла до неї, хрустального характеру, етичності, ерудиції і працьовитости, що були притаманні великому серед нас журналістові св.пам. д-рові М.Сосновському… Його праця, його публікації підкреслювати завсіди, що єдність – сила,.. бо тільки життєва єдність приготовить нарід  до остаточного і рішального походу до волі». 

Уродженка історичної Полтавщини, українська письменниця, редакторка й громадська діячка Людмила Волянська (*1922-†2001,м.Керґонксон, США), донька Івана Шарого, репресованого й  розстріляного большевиками в 1931 році за «український буржуазний націоналізм», яка приятелювала з Євгеном Маланюком, Михайлом Сосновським, Дмитром Донцовим, працювала у якості журналіста, репортера, коректора й навіть редактора для наступних видань - газета «Свобода» (була членом редакції) Альманах УНСоюзу, «Вісник ООЧСУ», «Шлях перемоги» тощо. У своїй праці Л.Волянська (Шарій) невідступно дотримувалась ідей українського націоналізму, засадничих принципів демократії й політичної толерантності та залишила цікаві, як мене, спогади про св.пам.Михайла Сосновського. Це про неї, полтавку Людмилу Шарій (в заміжжі - Волянську),  писав відомий український вчений-дослідник Сергій Білокінь: «…Минуло багато років, я опинився в Америці й познайомився там з пані Людмилою Волянською  (†22 червня 2001), розмовляти з якою було справжньою втіхою. Вона мала свою біографію. Її батько Іван Шарий опинився під Крутами і перший з усіх написав спогади про цю трагічну подію. В Америці пані Людмила приятелювала з біографом Дмитра Донцова Михайлом Сосновським, щодо смерті якого (1975) мала свою думку, вважаючи її скритовбивством. У добрих стосунках перебувала вона, природно, і з Донцовим, – я бачив її родинні фото, де в групі пишався Дмитро Іванович. А в себе вдома (Kerhonkson, N.Y.) пані Людмила винесла мені раз подивитись у пластмасовому ящику, який звичайно вживають у фруктових та овочевих крамницях, купу книжок цього автора з дарчими написами…».

Людмила Волянська у своєму виступі на вечорі СУЖА в Нью-Йорку 7 листопала 1975 року говорила «…у «Свободі» Сосновський дійсно розправив свої крила у повну широчінь. Скільки встиг він зробити за короткий час і скільки зробив би ще! Але життя трагічно обірвалося… Він був дуже людський у щоденному житті, дуже доступний і нештучний.   Було багато творчих і глибоких, радісних і зворушливих хвилин у щоденній праці в «Свободі» для нас усіх, коли між нами був дорогий Михайло Іванович. Михайло Сосновський не був балакучий, але його мова була багатоплянова, відкрита, – вона не настроювала душу і думку, хоч був дуже поважний, але вмів оцінити жарт і вчасно ремаркою додати до нього. Не гнівався, коли ставав об’єктом натягань, відгинався, дотепно і поблажливо до «слабостей людських», щоб не вразити нікого, ні в чому і ніколи не підкреслюючи своєї вищости.  - І в цьому відношенні він був особливо тактовний і до тих, які йому не дорівнювали, і до «підлеглих», щоб не вразити, не зачепити «амбіції»… Разом з добротою – це був і безстрашний воїн за правду, ґалянтний борець за українську визвольну справу, людина завзятої енерґії, ініціятивности, яка ніколи не залишала незакінчених діл… Михайло Сосновський був журналістом з поклику, з Божої ласки. Він не тільки мав що сказати й умів те сказати, але він і мусів говорити… Такі, як Сосновський, не уступають із поля бою добровільно. На їх поставу дивляться інші, слабкіші і молодші: для них треба служити прикладом… Українська політична думка в особі Сосновського мала свого жерця і адоратора, лицаря без страху й без догани!... Ми не мали і не матимо багато таких як  Сосновський і ми не вміли його уберегти від передчасної смерти.  І зовсім не «абсурдом» звучить страшний здогад про його неприродню смерть, і сильна підозра, що це було політичне вбивство. Ті сили, що зацікавлені, щоб українці «завжди йшли в хвості подій» мають довгі руки… Наш великий і незабутній Друг любив правду понад життя, любив Україну і її людей. Не ненавидів нікого, навіть тих, хто нищили його на кожнім кроці – дрібні заздрісні люди…».

Вже згадувана мною вище Людмила Волянська у своїй рецензії  «Особлива книга і її незабутній автор» писала, що «…книзі д-ра Михайла Сосновського про Дми­тра Донцова: «Дмитро Донцов — політичний портрет», повезло під цим оглядом, бо не забрак­ло досі відгуків… Михайло Сосновський підійшов до свого труду з майже неймовірною серйозністю, він ви­конав кропітку роботу дослідника і аналіста, заощадивши кожному сучасному й майбутньому дослідникові (і студентові) життя і творчости Д.Донцова та історикові розвитку української політичної думки багато труду. Він проїхав ти­сячі миль, перегорнув порохом присипані архі­ви, переговорив із сотнями людей, перечитав без­ліч листів, документів, прерізних публікацій, що торкались особи Д.Д. і його доби, глибоко перестудіював 65-річний публіцистичний доробок Донцова, і в наслідку дав нам «об’ємисту сту­дію, в якій з подивугідною докладністю проаналізував життя і діяльність, багатющу публі­цистичну спадщину названого ідеолога україн­ського націоналізму» (І.Кедрин)… Сосновський, працюючи над книгою, не мав на меті ґльорифікації Донцова, «ні його забронзовування, ні відбронзовування», як висло­вився Б.Кравців; він служив у той час одному богові— об’єктивізмові і правді, тож його праця не сподобалася загорілим симпатинам, як і та­ким же загорілим ненависникам Донцова… Кілька днів перед своєю загибеллю Сос­новський часто згадував, що ще одна-дві рецен­зії — і він дасть відповідь своїм критикам — рецензентам, і злим і добрим, відповівши на їх ствердження, інтерпретації, запити, хвалу й ху­лу. На превеликий біль і жаль, не здійснились ці, як і багато більше плянів: жорстока й без­жалісна смерть обірвала нитку життя цієї світ­лої Людини. Лишились без відповіді багато пи­тань, і лишився гострий жаль за Недоспіваною Піснею його ясного життя — у силі віку, в роз­палі кипучої діяльности й творчого горіння, коли стільки ще могло б було бути зроблено корисного і неповторного!.. Ми часто дискутували на тему Донцова і книги з моїм шефом і Учителем (не читати відношення «учитель — учениця» в розумінні різниці віку, тут була насамперед професійна віддаль). Д-р Сосновський, здавалося мені, ви­пробовував силу своєї арґументації на мені, як на «найзавзятішій донцовці» (за окресленням ред. В.Давиденка). Це були години справжньо­го духовного бенкету, сигнал настроювати дум­ку і творчо зростати для мене. Уважність і го­товість кожного трактувати поважно й добро­зичливо, хоча б не знати, які погляди, проти­лежні до його, хтось би висловлював, — робили Сосновського співбесідником надзвичайно кош­товним, шляхетним і щирим товаришем праці, яких не зустрічається часто, якщо вони взагалі існують. Щождо теми про Донцова — це була і його «magnificent obsession», як і моя. Як вислід всіх тих незабутніх запальних дискусій, я дістала від Автора присвяту на своєму примір­нику книги: «Від автора на симпатичну згад ку про «запальні дискусії» з побажанням бути «поблажливою» у своєму критицизмі цієї праці, яка в ніякій мірі не була подумана, щоб підва­жувати її чи будь-кого ідеал», і запевнення, що не можна було «дещо промовчати», як дехто радив Сосновському, бо, мовляв, «ще не час ру­хати деякі питання», — але така «півправда» взагалі ним не бралася під увагу — завданням автора було: «охопити, в основному, весь період діяльности Д.Д. та всю його політичну твор­чість», — писати отже, як було, а не як нам, чи декому, бажалося б. - Заперечував д-р Сосновський і здогад, що гострі критичні закиди на адресу «чинного на­ціоналізму» Донцова продиктовані особистим гірким досвідом автора з тоталітарними практи­ками середовища, до якого сам Сосновський на­лежав понад 30 років, і які зазнав на власній особі. Нічого не може бути дальшого від прав­ди, — казав він, і додавав, що тому він є за гуманний, демократичний націоналізм — на­ціоналізм зразка Миколи Міхновського, «бо на землі ніхто ще не вигадав кращого ладу для людей, як народоправство, демократія, хоч і є не­доліки в ній».  І це є причина, чому вчення Дон­цова сприймає нове покоління критично і в Ук­раїні і в діяспорі. - Шукаючи істини і знаходячи її, не бажаючи замовчувати малоприємні аспекти у вивченні Донцова: серед них відношення Донцова до «орденства», питання пресловутої «аморальнос­ти», відкидання народоправства, позитивне став­лення Донцова до авторитарних (правих) рухів у Европі, аж пасійна нетерпимість його до зем­ляків, які думали інакше від нього й інше подібне, Михайло Сосновський поставив скрізь точки над «і», не боячись викликати контроверсію, якої і... сподівався. Але особисто Соснов­ський завжди ставився з найбільшою пошаною до Донцова і Донцову приділив він найбільше своєї творчої уваги… І можна з великою певністю сказати, що Сосновський був і є найбільшим дослідником творчости ідеолога українського націоналізму досі і великим Донцова... звеличником… В багатьох розмовах, як було сказано вище, з д-ром Сосновським про Донцова, які я нази­вала залюбки — «інтерв’ю», висловлював Сос­новський цікаві думки і помічення про «Старо­го». Він цінував його вроджену й виплекану «панськість», що була невід’ємлива від образу Донцова; його кольоритність і «несамовитість»; його навіть зовнішність «не від миру сього» — це ж був справжній характерник, що в свої май­же 90 літ не знав, що значить не триматися прос­то, з розумом гострим і бистрим, на якому не слідко було жсдної старечости, з майже чорним, все ще буйним чубом і з «сердитістю», якої не злагіднили роки. Цікаве помічення зробив Ми­хайло Іванович, коли вперше побачив пам’ятник Донцову в Бавнд Бруці. Хоч визнав, що пам’ят­ник гарний, мистецький, але... занадто «приче­саний і прилизаний», а мусів би бути «костру­батий», «могутній», «свавільний та дужий», як Дніпро, як Чорне море, як буря стихії Таврій­ського степу, таким, як був сам Донцов. І мате­ріал мусів би бути не звичайний, не з нашої плянети, «а з метеорита», або ж принаймні грізна брила ґраніту, — щоб було так, як ні в кого, бо це ж Донцов — «one and only». … д-р Сосновський казав, що «з усіх живучих на еміґрації українців, єдиний Донцов був най­більш гідний такої чести й вирізнення». І це наскрізь позитивне й доброзичливе ставлення Сосновського до Донцова уможливило авторові монографії в найбільш критичних місцях своєї книги (критичности, бо вимагала об’єктивність і науковість аналізи й охоплення цілости проб­леми) — завжди лишитися правдивим і неупе- редженим дослідником; вказуючи на помилкові чи віджилі нині певні заложення й погляди Дон­цова, ніколи не переходити «на лічності». Від тенденційности, а то й злонамірення, на жаль, не зуміли уберегтися (неґативні) критики Сос­новського, які в багатьох випадках, або й су­цільно, виступають із особистими атаками на Сосновського з виразною метою його понизити в очах читача (і це все в партійній пресі, в якій заатакованій людині не дається місця для відповіді-відсічі)… Велика трагедія, яка обрушилась неспо­дівано й жорстоко на нас, його друзів, і всю українську громаду 25-го липня 1975 року, стри­мала мене від публікування цієї моєї рецензії, принаймні на деякий час... Натомість, як скромний дар для Пам’яти Незабутнього Товариша, сьогодні пишу кілька цих слів про непроминальну вартість його ос­новного твору — монументальної монографії про ідеолога українського націоналізму… З кожної сторінки її встає постать Великого Характерника, яий дав Україні лік чи не в розмірі «кінської курації», яка, — за його ж власними словами, — «ма­буть, єдина могла поставити на ноги хирлявий організм»…  - В підході до своєї праці Сосновський керувався принципом: дати найдокладнішу наукову документацію своїм висновкам, щоб протиста­витись згубним серед нас і досі тенденціям да­вати праці «слабо документовані, хоч суперпатріотичні та повні примітивної бомбастики». Весь багатющий матеріял, поданий у бібліогра­фії і більше, докладно простудіював Михайло Сосновський, «глибоко переосмисливши його усім своїм життям і великим живим інтелектом», як висловився про нього М.Дальний. Не всі ма­теріали увійшли до цієї книги, — вони чекали на наступні томи праць, про що звірявся д-р Со­сновський ще в останній день свого життя, коли домовлявся з деякими друзями про співпрацю, розподіляючи невеличкі ділянки для індивіду­ального «research»; між ними і для авторки цієї статті. Говорилося про можливості опрацювання передовсім теми «Дмитро Донцов, як людина», як цього бажав у передмові до книги Сосновсь­кого ред. Богдан Кравців. Були й інші пляни в д-ра М.Сосновського, певного ініціятивности, енергії, працьовитости, запалу й завзяття — Лю­дини великого розуму, глибоких знань, шляхетности й моря доброти, яка, проте, ніколи не переходила в слабість. Серед загадкових обставин і з невияснених і досі причин перервалися всі пляни Великою Втратою. На надгробній плиті Дружина Оксана просила вирізьбити Франкові слова: «Все, що мав у житті він віддав для одної ідеї, і горів, і яс­нів, і страждав, і трудився для неї», — і гарні та вірні вони. Але ще вірніші були б оці: «Так, з низин тих мрячних і лячних я хотів їх піднести там, де сам став, до світлих висот і свободи і чести». - Нема кому докінчити розпочате велике ді­ло: Михайла Сосновського нема поміж нас. Він відійшов, лишивши за собою ясну і чисту світ­ляную смугу».

Сам редактор д-р Михайло Сосновський у своїй статті «Розмови з д-ром Д.Донцовим» від 6 жовтня 1968 року, яка, до речі,  при житті редактора Михайла не була надрукована, ділився своїми враженнями від зустрічей з д-ром Дмитром, з яким, до речі, мав  тривалу листовну переписку. М.Сосновський зокрема зазначає, що  «останній раз я мав змогу бачити д-ра Дон­цова і говорити з ним літом у 1955 році, тобто перед тринадцяти роками. Тоді в нього було щойно 72 років і він виглядав дуже добре — май­же без ніякої зміни від 1949/50 рр., коли то мені з ним доводилось часто бачитися і говорити по лінії його співпраці в «Гомоні України». У цьому році Д.Донцову проминуло вже 85 років життя і я був незвичайно зацікавлений тим, яким сьо­годні він ще є — як він держиться фізично і які ще є його інтелектуальні спроможності. Перед роком я мав змогу чути промову Д. Донцова, записану на магнетофонній стрічці, і вже тоді мене вразив цілком інакший тембр його голосу — відчувався похилий вік. Вже від років Д.Донцов живе на північ від Монтреалю, над озером Супіріор, в околиці Мовнт Тремблян. Туди перенеслися були жити проф. Юрій Русов з дружиною і з ними теж д-р Донцов. Проф.Русов — іхтіолог — працював у тему районі по своїй професії, досліджуючи риби того терену. Він мав там свій «котедж» — неве­личкий дімок на схилі гори. Літом у тій околиці прекрасно — знову ж зимою — це відомий те­рен зимового спорту і полювання. По смерті свого чоловіка п-і Русова ріши­лася жити на тому ж самому місці і теж там за­лишився д-р Донцов. Ще у розмові у 1956 році він казав, що там йому найкраще працюється і він не думає переїздити знову до Монтреалю, де жив раніше і де якийсь час викладав на Монтреальському університеті. Враховуючи його ба­жання, з боку нашої організації (Ліґа Визво­лення України) було пороблено потрібні заходи, щоб його там забезпечити і уможливити йому дальшу працю. По сьогодні наша організація через свій відділ у Монтреалі займається побу­товими умовами д-ра Донцова, хоч це було б набагато легше робити, коли б він був погодив­ся повернутися до Монтреалю. Треба знати, що побутові умови Д.Донцова власне з уваги на його небажання виїхати з цієї місцевости (до речі, як мене інформовано, на це вирішальний вплив має п-і Наталія Русов) не є задовільні, але нічого не можна вдіяти. Зокрема несприят­ливим є клімат — незвичайно гострі зими — як говорив мені вже тепер Д.Донцов — даються йому відчути і часто цілими тижнями він не мо­же вийти з хати. У цьому році Д.Донцов рішив­ся покинути цей район, задумавши виїхати, як самий каже, «над море, у теплий край». Плян у нього є виїхати до Еспанії і там прожити ос­танні роки. Тому він теж вирішив продати цей свій «котедж», який йому на його бажання ку­пила наша організація, і це з нашого боку зроб­лено в той спосіб, що його ЛВУ сама відкупила, не знаходячи відразу покупця. З виїздом, однак, затягнулося, бо виявилося, що, переїхавши за­кордон, Д.Донцов не одержуватиме старечої пенсії. Він в Канаді щойно двадцять один рік, а щоб кваліфікуватися на одержування пенсії закордоном, треба тут жити повних 25 років. Так чи інакше, він рішився покинути квебекські го­ри і кудись звідти виїхати… Наші взаємини взагалі практично перервалися, коли у серпні 1953 року я опублікував буй статтю з нагоди семидесятиріччя Д.Донцова в «Гомоні України» і разом з цим ширше, хоч ок­ремо, відмітив десятиріччя III. НВЗ ОУН, поста­нови якого не були понутру д-ру Донцову, мов­ляв — це «чистий соціалізм». Наскільки собі пригадую, д-р Донцов перестав тоді співпрацю­вати з «Гомоном України» і почав співпрацюва­ти щойно пізніше, коли я «Гомін України» зали­шив і коли там найшлися в складі редакції осо­би, які цілком чи принаймні частинно погоджу­валися з ним щодо оцінки т.зв. позицій визволь­ного руху і неґативно ставилися до постанов ІІІ. НВЗ ОУН і теж програми і плятформи УГВР… «Котедж», де живе д-р Донцов і пані Русова, находиться дещо дальше від озера, на схилі гори і неначе у закутині, схований за деревами. До «котеджу» веде непрочищена дорога і не лег­ко туди під’їхати автом. На подвір’ї на довгому припоні великий пес, який унеможливлює дос­туп до хати. Довший час я не міг докликатися господарів. Врешті відкрилися двері і на порозі появився д-р Донцов. Високий, у теплому паль­ті і капелюсі на голові, з паличкою. Пес вти­шився і я підійшов ближче, вітаючися. Відразу бачу, що це вже далеко не той Донцов, якого Я останньо бачив. З-під капелюха вистає довге во­лосся, пересипане сивиною, такі ж вже посйвілі вуса. Погляд очей і ціле обличчя аж надто вка­зують на його поважний вік. Але все таки, на свою доморобну паличку, витяту з якогось де­рева, Донцов майже не спирається — хоч дещо похилений, тримається добре на ногах. Обмінюємося коротко словами — кажу, що гарна погода і довкруги дійсно прекрасна осіння атмосфера. Донцов відразу починає нарікати на погоду, мовляв, вже захолодно (насправді у той день було цілком тепло, сонячно) і просить за­ходити до хати, бо, мовляв, не «добре довше стояти на продуві»… Розмова переходить на актуальні теми. Д.Донцов виявляє зацікавлення розвитком відно­син всередині ОУН і позиції Ярослава Стецька. Каже, що йому відомі труднощі, які має Я.С. після того, як він перебрав керівництво органі­зацією. Запитує, чи я будь-що знаю про «опо­зицію» до Я.Стецька і чому вона є. З розмови видно, що на гадку Донцова Я.Стецько відпові­дає його концепції політичного лідера і що близький йому ідеологічно і світоглядово. У роз­мові він досить широко повторює свої погляди на провід, «активну меншість», справу «єдности» тощо. Засадничо, нічого нового — все це погляди, які він виклав у своїх вже опубліко­ваних творах…». 

Цікавим, як на мене є й листування двох діячів – редактора Михайла Сосновський та д-ра Дмитра Донцова. Ось, наприклад, в одному із таких листів від 15 листопада 1968 року Д.Донцов пише М.Сосновському: «…На Ваш лист відповів би кілька слів. Бою­ся, що між нами маленьке непорозуміння щодо Вашої праці про мій націоналізм. Я уважав, що в цій праці мала би бути читачеві представлена ідея мого націоналізму (і взагалі моїх писань), не біографія (детальна) їх автора…  Многі з тих «полемістів» зробили з мене росиянина, бо я є Донцов, хоч — в їх очах — Драгоманов, Єфремов, Петров — це були чисті українці. Так само як чистим українцем був Свєнціцкий. Мої земляки також забогато привязують ваги до «рідної мови», не до чого иншого. Наприклад, колишні галицькі москвофіли перед першою війною, хоч говорили по «руськи», але ува­жали себе росиянами, не українцями, і за те що говорили «по руськи», їх уважали за своїх і рідних. Так само уважалися у нас за українців і ті, що писали по українськи оди на честь мос­ковських катів України, або сідали з останніми за  «округлий стіл», щоб поїсти ікри або випити «водочки», з коротичами, бажанами чи иншими агентами, бо ті говорили «на рідній мові»... По­лемізувати з такими типами нема ніякого сенсу, я й не роблю того, я їх лише демаскую. Най собі думають що хочуть про мої особисті справи, це мене мало обходить. Колиж писати про мої ідеї, то вистарчить передавати для тих немно­гих, які читають і думають, суть і дух цих ідей, не мій житєпис детальний. Вониж і досі — ці мої противники — пишуть що я «ніколи не сидів в тюрмі», що в 1939 році мене «вивезли німці з Львова, як «гітлерівця», а не поляки до Берези Картузької...».

Видатна громадська діячка, журналістка, пластова провідниця, очільниця Спілки українських журналістів Америки (1976), членкиня управи НТШ-Америки Ольга Кузьмович (з дому Шепарович) (*1917-†2012, Нью-Йорк), у своїй статті «Пам’яті д-ра М.Сосновського» стверджувала: «…Одначе, як кожне емоційне наснаження —воно короткотривале, і, на жаль, короткотривала є звичайно і наша пам’ять. Життя плине далі своїм руслом, живий — живе думає, а вірними усім запевненням, що «ніколи не забудемо», за­лишаються хіба тільки найближчі з родини чи друзів, а ніколи широка спільнота. Так сталося також із відходом сл. п. д-ра Михайла Сосновськсго. Прогули поминальні Богослужби, палкі слова про «незаступиму втрату для української спільноти», проминули пропам’ятні вечори та обіцянки утрйвалити пам’ять про Нього. Прийшли нові події, нові люди і... нові сумні прощання. Але нам здається, що саме д-р М.Сосновського не можна залишити, як десятки інших, хай і визначних, членів нашої спільноти у забутті. Його сильветку варто зафіксувати, немов виїмко­вий портрет, що віддає не лише схожість облич­чя, але і духовість цієї Людини. Сл. п. д-р Михайло Сосновський був до хви­лини свобй трагічної і передчасної смерти актив­ним не лише в Управі Спілки Українських Журналістів Америки, як заступник голови ред. І.Кедрина, але своєю журнал істинною працею приносив честь нашій професії, яка, на жаль, нераз викликує у нашій спільноті поблажливий усміх, а то й негодування…. Від гімназійних часів у Тернополі Сосновський був членом ОУН, а в роки совєтської окупації став членом спеціяльної групи ОУН під проводом Д.Мирона. Участь у цій групі мала великий вплив на дальше життя Сосновського. За німець­кої окупації його активність в ОУН збільшилася і він займав провідні пости в рефераті юнацтва ОУН, член Проводу ЗЧ ОУН… Ненадійна та досі невияснена смерть д-ра М.Сосновського постигла його в дні 25-го липня 1975 року у вирі громадської та журналістичної діяльности. Величаві похорони із участю Роди­ни, друзів і співробітників пера, як і представ­ників цілої великої української громади, відбули­ся в дні 30-го липня на Українському Православ­ному Цвинтарі в Бавнд Бруку. Там же посвяче­но в дні 12 червня 1976 року пам’ятник на Його могилі…».

Відомий архітектор Михайло Кравчук - (*1896-†1975), голова Товариства подолян, що було створено при Українській Вільній Академії Наук (УВАН) у Нью-Йорку) у своїй статті «М.Сосновський – журналіст-публіцист» зокрема писав: «З однорічної перспективи бачимо, яку веле­тенську втрату понесла українська визвольна справа зі смертю М.Сосновського, бачимо на­глядно, що втрата ця незаступима. Сьогодні можна мати десятки лікарів, інженерів та інших професіоналістів, але важко виростити одного молодого українського журналіста. Бо бути жур­налістом, особливо українським, це не лише професія, — це покликання. І тому ця втрата така болюча і так маркантно відчувається у на­шій журналістиці і сьогоднішній українській пресі. Михайло Сосновський був людиною широ­кого діапазону та всесторонніх зацікавлень. Він революціонер, громадсько-суспільний діяч, біб­ліотекознавець, журналіст і публіцист, редактор, який поєднував у своїй особі величезне знання, фахову журналістичну освіту, начитаність, пра­цьовитість та особистий такт, конечно потрібний для громадського діяча і журналіста. Свою журналістичну працю почав в 1946 р., поміщуючи в журналі «Самостійник», який ви­ходив у Фюрті, Зах. Німеччина, першу спробу-статтю: «Росія в минулому і сьогодні», підписа­ну О.Мирон. В цій статті автор схарактеризу­вав московську ментальність, намагання Росії вийти в широкий світ та його поневолити, нена­висть Росії до західньої культури та намагання знищити західню цивілізацію. Свій імперіялізм прикривали росіяни різними ідеями, як пансла­візм, православіє та ідея 3-го Риму, комунізм з ІІІ-ім Інтернаціоналом тощо. Все таки вільний світ має всі шанси виграти бій з московським імперіялізмом, якщо застосує відповідну страте­гію і тактику… В листопаді 1946 р. М.Сосновський почав співпрацювати в тижневику «Час» у Фюрті, ви­готовляючи статті та коментарі для історичних подій, національних річниць, а теж і на теми виховання української молоді, студентського життя та українського шкільництва… В січні 1947 р. М.Сосновський почав реда­ґувати при цій же газеті «Студентську сторін­ку», що була органом української студентської громади в Ерлянґені. В тому теж році після об’­єднання двох студентських централь в одну, стає редактором офіціозів ЦЕСУС-у «Вісті ЦЕСУС» та квартальника «Студентський Вісник», які продовжував редагувати аж до часу свого виїзду до Канади під кінець 1948 р. …Вже ранні писання М.Сосновського вража­ють ясністю думки, чіткістю вислову, розумін­ням проблематики та вдалістю аналізи і виснов­ків. Після переїзду на американський континент він став одним з передових журналістів і публі­цистів нашої епохи…».

На особливу увагу заслуговує стаття українського бібліотекаря й громадського діяча, уродженця іншого тернопільського села Великий Глибочок  Романа Борковського (*1915-†1996, Йонкерс, США), який від 1957 року працював у Нью-Йоркській публічній бібліотеці, був членом її правління, тривалий час очолював Асоціацію українських бібліотекарів Америки, п.н. «М.Сосновський у кривім зеркалі совєтської преси», якій її автор зокрема зазначає, що Михайло Сосновський належав до тих осіб української політичної еміґрації, імена яких межна зустріти на сторінках совєтської преси. Згадки про нього у тій пресі мали характер, зглядно були сполучені, з гострими атаками. Всі ці неґативні згадки та атаки не є відірваним явищем, але укладаються у ширший плян наступу на українську політичну еміґрацію, і тому доцільно буде попередити їх розгляд загальни­ми заввагами про характер і мету тих атак… На тлі сказаного яснішою стає причина, чо­му совєтська преса обрала особу М.Сосновськсго за один із головних об’єктів своїх атак. М.Сосновський лучив у собі атрибути високої якости журналіста, публіциста і науковця з вервою громадсько-політичного активіста. В нього інтелект поєднувався гармонійно з вірою в ук­раїнську визвольну справу, твереза оцінка ре­альности — з постулятом невпинної громадсько- політичної активности… Повертаючи до більш серйозних видань, можна згадати про «Радянське право» за квітень 1975 р., де в статті «Критика буржуазно-націона­лістичних перекручень суті держави» пера О.Поліщука полемізується з позицій марксизму-ленінізму з західнім розумінням держави. До теоретиків «буржуазного націоналізму» автор зачисляє М.Сосновського поруч таких осіб як Ребет, Маркусь, Галайчук та Лисий. Про перестарілі погляди автора можна тільки сказати, що марксистську теорію держави давно опро­кинули західні вчені. І в практиці єдина держа­ва, побудована на принципі клясового насиль­ства і получених з тим репресій — це СССР… В підсумках слід сказати таке: полемічним методам підсовєтських авторів, що атакують політичну еміґрацію, а в тому поіменно М.Сосновського, є такі речі, як промовчування сут­нього, перекручування, наклепи та одверта бре­хня… Ціллю тих писань є переконати читача, що українська політична еміґрація — це дуже не­значна частина української еміґрації; що її вплив мінімальний; що вона розсварена та роз’­єднана, нездатна на об’єднану акцію; що вона вся на службі чужоземних розвідок і за гроші служить капіталістам та пляновикам холодної війни... М.Сосновський багато писав; як це зробити раціонально, цілеспрямовано та реалістично, відкинувши неоправданий опти­мізм та вбивчий песимізм».

Відомий український вчений-юрист, також тернополянин з походження Микола Бараболяк (*1908-1994, Чiкаґо, США), у 1939-1941 роках  — викладач юридичного факультету Університету імені I.Франка у Львові, який за німецької окупації серед інших організував українське судівництво в Галичині та був призначений суддею у Львові, автор праць з цивільного процесуального права, член кількох академічних установ США, Американської асоціації політичних наук, а від 1964 року  — кореспондент «The New Star» («Нова зірка»), шо був вписаний у AMWS («Чоловіки та жінки американської науки»), ОЕА («Видатні науковці Америки») написав цікаву пригадку «Згадуючи д-ра М.Сосновського. Дещо про його «політичні манівці» і журналістичну етику». В цій праці д-р М.Бараболяк зокрема стверджував, що  «Д-р Михайло Сосновський не написав трак­тату на тему української «зовнішньої політики». Не встиг. Але і Волтер Ліпман, і йому подібні, писали і «розмінювали» свої таланти в газетних статтях. Все ж їхні писання, хоч не призначені для інтелектуальної еліти, а для консумції пе­ресічного інтеліґентного читача, не втратили своєї вартости і нині, їх цитується, і вони даль­ше надають стрижень і дороговказ політичному мисленню та служать як підстави політичних акцій. Таку вартість і вагу матимуть і статті Сосновського і їх треба зарахувати до найцінніших виявів нашої політичної думки та зберег­ти. Сосновський дивився на наші зовнішні полі­тичні питання з ґльобальної перспективи. А ко­ли нині можна говорити про якусь міжнародну політику нашої еміґрації, і не тільки еміграції, то тільки в межах існуючої міжнародної систе­ми. Не вивчивши цієї системи, і не маючи її повного розуміння, писати на ці теми, це більше чим спростачувати питання, це іґноранція. Уря­ди всіх держав, а навіть окремі інституції, як Сі Ай Ей, мають величезні дослідні інститути і шта­би науковців, що студіюють і аналізують події у світі, зміни, що мають місце і грядуть, та при­готовляють матеріяли у формі висновків, опцій і конкретних пропозицій для тих, що рішають. Бо тільки у результаті такої аналізи можна ро­бити перспективні і нормативні висновки, та на їх підставі накреслювати напрямні конкретних дій. У нас, на жаль, людей, що були б заанґажовані в таке діло, немає. Нема не то інститу­цій, але навіть одиниць, що не принагідно, як у нас буває, а виключно займались би студіями міжнародних стосунків з метою давати поради та вказувати шляхи, кудою мала б розвиватися наша міжнародна акція. А це діло еміґрації, бо тільки тут маємо об’єктивні умовини такі пи­тання опрацьовувати і по змсзі цілеспрямовано діяти. Студії міжнародних стосунків — це нині окре­ма наукова ділянка, дуже розвинена галузь політичний студій, в якій, на жаль, не маємо до­нині одного кваліфікованого експерта, що спе­ціалізувавсь би і мав хоч доктсрат у цій ділянці. Сосновський, як доказують його писання, був обізнаний із літературою міжнародних сто­сунків і політики. Образуючись у тій ділянці са­мостійно, намагався заповнити ту прогалину, яка існує в нашому політичному житті, а існу­вання якої таке шкідливе. Навчившись сам чи­мало, ділився тим, чого навчився, з громадою, у найкращій вірі і з метою допомогти тій грома­ді розуміти міжнародні події і діяти розумно, що так істотне для успіху акцій. На жаль, не всі ми доцінювали намагання Сосновського. Та те ще не найгірше, що ми його не доцінювали. Ми його зневажали за його вклад у розвиток нашої політичної думки. І ми його зневажали в спосіб, що був грубим пору­шенням журналістичної етики… Очевидно ні Сосновський не вважав себе, ні ніхто другий не має права рахувати себе не­помильним. Речева полеміка в таких питаннях, як міжнародна політика, все побажана, бо вона допомагає з’ясувати питання. На жаль, у реп­ліці на думки Сосновського нема нічого, що вказувало б на те, що автор тої репліки поле­мізує з Сосновським. Він поставив питання так, наче б Сосновського принцип «орієнтації» ви­ключав концепцію «власних сил», і наче б обі концепції були антитезами; і в результаті за­кинув Сосновському те, чого той ніколи не висказав: що Сосновський, говорячи про орієнта­цію, підриває віру «у власні сили», що очевид­но і непатріотично і негідно. Та ще і те можна б було простити авторові репліки, що він, причепившись античного галичанського розуміння «орієнтації», написав щось, що є звичайним непорозумінням. Чого не можна простити тому речникові ВФ (О.П. – Визвольного Фронту), то те, що він, закидуючи Сосновському те, що той — повторює­мо — ніколи не висказав, не обмежився до предметових арґументів, а виступив із особис­тими атаками на Сосновського з виразною ме­тою понизити його в очах читача. Жонґлюючи іменем Валентина Мороза та старим патріо­тичним ґаслом, як «коли орієнтація, то на Київ» — противник Сосновського вклав у свою статтю такі особисті випади, як те, що Сосновський «за­клавши ногу на ногу, в кабінетній тиші снує солодкі думи про те, якби то невеликим трудом і малим коштом стати великим «фахівцем» від зовнішної політики», що він «обдарував газету (тобто «Свободу») поверховною доповіддю на те, щоб у читача створилась ілюзія ніби то вже ось українська визвольна політика має змогу «використати китайську карту», що він «хоче парадувати перед ідейною, але ще трішки недосвідченою частиною громади в тозі «модерно­го ліберала», «новатора», і то робить він «журналіст під п’ятдесятку», що повинен би глибше застановитись над наслідками своїх писань»; що він «зорієнтований на чужі сили мінімаліст», «новатор», що посмів цитувати Донцова з пер­шого, а не останнього, зревідованого видання... Вважаємо, що робимо авторові репліки за­багато чести, пригадуючи ту його статтю. Що боляче, то факт, що Сосновський був примуше­ний відповідати на ті безосновні закиди, і його відповідь появилась у «Свободі» за 6-10 травня 1972. Нині прикро ту відповідь читати. Це жалю­гідно, що поважний журналіст почував себе приневоленим реагувати на такі безосновні і негідні журналіста закиди. Свою відповідь Сос­новський закінчує так: «У цьому загальному контексті варто ще заторкнути ролю журналіста і публіциста чи політичного теоретика», бо ав­тор протиставляє «роблення політики» теоретичним міркуванням на тему політики і окремих політичних проблем. Мало того, він навіть кпить із тих журналістів та публіцистів, які, мовляв, у «кабінетній тиші» займаються політичною спе­куляцією, не приймаючи ніякої участи у прак­тичній діяльності»… Коли розцінювати нині, з перспективи п’яти літ, полеміку, яка велась між Сосновським і йо­го опонентом на тему «китайської» політики, то лице палає зі сорому. І тому годі дивуватись, що нині шануючий себе автор вагається писати до преси і ділитись своїми поглядами з грома­дою, щоб не стати об’єктом такої особистої ата­ки, замість речевої дискусії, на яку виставляв себе так ред. Сосновський. Як боляче, що цей вдумчивий аналітик нашої «зовнішньої» полі­тики дістав таку гірку заплату за своє нама­гання піднести рівень української політичної думки. Коли провідний політичний мислитель, а таким був без сумніву покійний ред. Соснов­ський, не має змоги, не виставляючи себе на напасть, виявити своїх думок, коли ці думки су­перечать основам політичних акцій тих, що «роблять політику» на різних «фронтах», за­мість у «кабінетах», коли відкрита дискусія у нас «табу» і коли всяка дискусія мусить укла­датись у рейки мислення, чи радше не-мислення естаблішментових «теоретиків», прикладом яких може послужити опонент Сосновського, коли політичні акції не є результатом опцій і альтер­натив — продуманих і продискутованих тими, що збирають інформації й їх аналізують — то пожалься Боже над усім, що твориться у гро­мадському і політичному житті нашої еміґрації! У нас виразно пробивається яскрава тенденція  «зліквідувати» політичного противника, замість його вислухати, щоб він, боронь Боже, не «зара­зив» своїми думками читача, головно «недосвід­ченого і молодого», що закидувалось Сосновському. У нас не береться до уваги того, що той «молодий» читач мислить і аналізує і не дасть втолочити себе в стереотипи ідеологічного мис­лення. Радше існує небезпека, що він, переко­навшись про безмежну плиткість того стерео­типного мислення, відсахнеться зовсім від ук­раїнства і перестане інтересуватись українськи­ми проблемами. вірування, ми відкидаємо всяку аналізу, всяку інформацію, що могла б завадити нашим доґмам… Сосновський вчився, читав, мислив. Це бу­ло наглядне в кожній його статті. Шукав, сту­діював. Він чи не одинокий серед нас, що хоч не мав формальних студій у ділянці міжнарод­них стосунків, (а це нині окрема ділянка студій, що має нині експертів високої кляси і вимагає хоч 6-7 років студій для одержання докторату в тій ділянці), як журналіст, що мусів заробля­ти на хліб щоденний, виявив високий рівень.. Сосновський не лякався того роду напас­тей і того роду опонентів. Він уважав своїм обо­в’язком говорити так, як думав і мав відвагу це робити, хоч би коштом нести клеймо «єретика». Він атакував політичний догматизм як тенден­цію, що веде до заскорузлости і в результаті до руїни… Сосновський був учений журналіст високої кляси. Знаючи його заінтересування питаннями міжнародної політики, тому три роки в час юві­лейної конференції НТШ у Ню йорку, піддав я був йому думку, чи не взявсь би він зорганізу­вати підкомісію для міжнародно-політичних до­слідів при НТШ. Ми бачили труднощі на тому шляху, все ж Сосновський годився зі мною, що це неоране поле, та координація сил і співпраця деяких людей, що розуміють вагу солідних сту­дій міжнародних стосунків, могла б причини­тись до викоренення політичного примітивізму в нашому політичному гуляйполі…».

…1 грудня 2019 року виповнилося рівно 100 років від дня народження видатного журналіста, публіциста й суспільно-політичного діяча Михайла Сосновського, який у старовинному селі Великі Гаї, передмісті Тернополя із довоєнною назвою Tarnopolskie Gaje, в родині Івана і Марії Решетухів. Згодом він навчатися української державної ґімназії в Тернополі, а коли влада її закрила, продовжив своє навчання у приватній ґімназії «Рідної Школи» і з відзнакою склав іспит зрілості у 1938 році, згодом Михайло розпочав студії у Львівській Богословській академії, пізніше вступив на історичний факультет Львівського університету…. А доволі несподівано й досить загадково скінчив свій земний шлях 25 липня 1975 року на північно-американському континенті у Джерзі-Сіті (США).

В історичній довідці Ярослава  Решетухи «Великі Гаї в минулому» про родинне село Михайла Сосновського, зокрема, йдеться, що перша документальна згадка про Великі Гаї датується 1785 р. У XVIII ст. Тернопільські міщани, переважно українського походження, мали землі на схід від річки Серет, які доходили до меж сіл В.Березовиця, Кип’ячка, Товстолуг, Красівка, Дичків, Смиківці, Байківці, Шляхтинці. У Великих Гаях проживали нащадки відомих тернопільських міщан з родів Чубатих, Сеньковських, Онуферків, Кордубів, Давидовичів, Майків, Решетухів, Гладких, Сеників, Чумаків… Вони вважали себе тернопільськими міщанами і на них поширювалися всі ті ж права, як і на міщан, що жили в межах міста. За архівними даними,  в 1938 році у Великих Гаях проживало 280 українських родин, 60 родин поляків і 10 єврейських родин. Останні переважно займались гуртовою закупівлею зерна та худоби. Вже у 1901 році у Великих Гаях був створений осередок «Просвіти». Відкрито однокласну школу в хаті Сеників, читальню в будинках В.Кашуби, а потім - П.Пасічника, наймали стодоли для репетицій та концертів. Пізніше звели цегляну чотирикласну школу. Із Великих Гаїв вийшло багато священників (о.Я.Сеньківський, о.В.Чубатий, о.Рокіцький, о.М.Решетуха, о.В.Сеньківський, о.М.Кашуба, о.В.Королюк), вчителів (Ю.Онуферко, В.Мацьків, О.Кучинська-Боднар, В.Давидович, М.Решетуха, Я.Королюк), на рівень світової слави піднявся виходець із Великих Гаїв письменник, політичний та громадський діяч М.Сосновський.

Мною встановлено, що 20 червня  1920 року в селі Гаї Великі народився Роман Кордуба, який від 1944-року перебував на еміґрації, у 1948 році переїхав до Австралії, працював культурно-освітнім референтом у переходовому таборі Бонеґілля, а згодом у Сіднеї заснував фірму з продажу лісових матеріалів. Пан Роман з родиною вніс поважну суму на Фонд Українознавчих Студій в Австралії, він був меценатом багатьох українських установ, філантропом КУА-Центру при Університеті Макворі. Уродженцем Гаїв Великих був також отець Яким Іван Сеньківський (1896-†1941),  ієромонах-василіянин, священномученик УГКЦ, який здобув ступінь доктора богослов’я в Інсбруці. 26 червня 1941 року його арештували большевики, а 29 червня, за переказами, зварили у казані Дрогобицької тюрми. Обряд беатифікації відбувся 27 червня 2001 року у м.Львові під час Святої Літургії у візантійському обряді за участі папи Івана Павла ІІ.

Між іншим, якраз напередодні німецько-совєцької війни Михайло Сосновський, працював учителем в іншому знаменитому тернопільському селі Денисів, що над річкою Стрипою, звідки восени 1940 року й був призваний у «красную армію». До речі, якраз у цьому селі від 1874 року діяла чи не перша на Тернопіллі читальня Товариства «Просвіта», засновником був український парафіяльний священик, дириґент, громадсько-освітній діяч  Йосип Вітошинський (*1838-†1901). Саме з ініціативи цього священика й був заснований 1870 року знаменитий хор, який робив п’ять-шість концертів: на свята скасування панщини, на Шевченківські дні, вечорниці та інші свята. 1884 року зусиллями отця Йосипа було відкрито при хорі народну дворічну школу хорових дириґентів, її закінчили понад 100 чоловік; він вів курс теорії музики, сольфеджіо й дириґування, крім загального хору, цей священик організував у Денисові духовний оркестр, хор хлопчиків та мішаний хор, тоді ж відкрився громадський будинок. До речі, видатним уродженцем села Денисова, був, з-поміж інших, підстаршина летунства УГА і Армії УНР, громадський діяч Михайло Шарик (*1901-†1979, м.Сент-Катарінс, Канада), автор спогадів «Діти війни» (1956), «З віддалі 50 літ», «Важкими шляхами Канади» (1969-71), збірки поезій «Розсипані перли», який вже від 1926 року перебував на еміґрації в Канаді, де був головою Крайової Управи Українського Національного Об’єднання й Головної Управи Стрілецької Громади. У селі Денисів в різних час побували Івана Франко і Василь Стефаник, Осип Маковей та Богдан Лепкий, про що я згадував в одному зі своїх попередніх дописів.…Між іншим, у селі Денисів є церква Святого Миколая збудована у 1887 році за проектом архітектора Роттера, яку розписав відмий український маляр, представник класицизму й академізму в Галичині, письменник й публіцист, народовець Корнило Устиянович (*1839-†1903).

Як на мене, видається досить ймовірним, що змобілізований большевиками до «красной арміі» Михайло Сосновський проходив службу у підрозділах створеного 1 жовтня 1939 року Наказом НКО СССР №0157 Одеського військового округу, що був створений в результаті виділення з Київського і Харківського військового округів на території Одеської, Дніпропетровської, Миколаївської, Запорізької, Кіровоградської областей, Кримської АССР та Молдавської АССР, зокрема, у складі створеної 26 квітня 1940 року 173-ьої мотострілецької дивізії, яка розміщалася спочатку у Миколаївській області. У травні 1940 року 173-ю мсд було переформовано в 173-ту стрілецьку дивізію, а вже у червні-липні 1940 року війська Одеського округу брали участь в т.зв. «прісоєдінєніі» Бессарабії. Від 7 липня 1940 року дивізія  разом з іншими постійно дислокувалася в Молдавії (Бессарабія і лівобережжя Дністра) в районі населених пунктів Сороки, Флорешти, Бєльці. З початком німецько-совєцької війни в червні 1941 року дивізія входила до 8-го стрілецького корпусу 26-ї армії Київського Особливого військового округу, а з початком активних бойових дій була включена до складу Південно-Західного фронту, штаб якого пізніше був майже повністю розгромлений німцями поблизу моєї родинної Лохвиці на Полтавщині. Вночі 2 серпня армія, стримуючи наступ німецьких військ, відійшла на оборонний рубіж, а коли всі дороги в тилу вже на той час були перерізані німцями, й 6-а армія разом з 12-ю армією виявилася в повному оточенні, потрапивши  у т.зв. Уманський котел. Це сталося  влітку-восени 1941 року, коли після серії оточень совєцьких угрупувань - 6 та 12-ї армій в районі Умані  на початку серпня 1941 року до німецького полону потрапило біля Умані – 103 тисяч красноармєйцев, серед яких, ймовірно, був й тернополянин Михайло Сосновський.  У «Біографічному нарисі», що був вміщений книзі вибраних статей та есеїв Михайла Сосновського «Між оптимізмом і песимізмом», зокрема зазначено, що восени 1940 року він був призваний до «красной арміі» й  відбував службу в Вознесенську Миколаївської області та Сороках (Бесарабія). Після вибуху Другої світової війни він відступив з совєцьким фронтом до Харкова, де під Красноградом потрапив до німецького полону. Здійснив з тисячами інших військовополонених «марш смерті» аж до Умані, де внаслідок випадкового збігу обставин за допомогою перекладача-поляка вибирався з нацистського табору й  повернувся вже восени 1941 року додому, де кілька місяців перед прибуттям до Львова працював вчителем у великому селі Ладичин біля Теребовлі, яке розташоване на березі річки  Нішла (Водава), й напередодні війни під Польщею належало до об’єднаної сільської ґміни Микулинці, в якому на 1 січня 1939-го року налічувалося 2180 жителів, з яких  було 1310 українців-греко-католиків, 720 українців-латинників, 20 поляків, 120 польських колоністів міжвоєнного періоду й 10 євреїв.

Із доступних джерел відомо, що у 1944 році Михайло Сосновський одружився з Оксаною Завадович і виїхав до Берліна, де працював у шпиталі, після чого поїхав далі на захід до Ауґсбурґу, де й перебував до приходу американських військ. У 1945 році записався на правничий факультет Ерлянґенського університету, який закінчив 1948 року. Здобув ступінь маґістра права в Українському Вільному Університеті в Мюнхені (1949). Брав участь у студентському русі, працював редактором журналу «Український самостійник» (1946), співробітником «Студентського Вісника» і газети «Час» (1946-1948). З 1948 року в Канаді. Здобув ступінь бакалавра соціологічних (1957) та бібліотечних (1961) наук у Торонтському університеті, в якому відтоді працював як бібліотекар до 1965 року. Докторат Українського Вільного Університету (1968; політичні науки). Співзасновник Ліґи Визволення України (1949-1968; член її Головної управи в Торонто і керівник її Прес-Бюро); співзасновник і головний редактор газети «Гомін України» (1948-1949 і знову 1951-1954), парламентарний кореспондент і член Канадського Національного Прес-Бюро в Оттаві (1966-1968), член Президії Конґресу Українців Канади (1966-1969), діяч Світового Конгресу Вільних Українців (1969-1972) — екзекутивний директор). Член Асоціації канадських славістів, Спілки українських журналістів Канади й Америки, голова Сеньйорату Товариства української студіюючої молоді імені Миколи Міхновського. При  квітня в травні 1968 року він був секретарем неофіційної української делеґації на форумі Міжнародної Конференції Прав Людини в Теґерані. Помер у місті Джерсі-Сіті (штат Нью-Джерсі, США), за всією правдоподібністю, насильницькою смертю, похований на цвинтарі Бавнд-Брук.

На жаль, на початку грудня 19-го року третього тисячоліття, в часі, коли ми б мали широко, якщо не на державному рівні (!), відзначати 100-річчя від дня народження, справді непересічної людини, визначного професіонала й невтомного борця, - ще майже ніхто навіть не згадав про назаслужено забутого редактора й журналіста д-ра Михайла Сосновського, який вияввив себе, як «безстрашний воїн за правду, ґалянтний борець за українську визвольну справу» та «виїмкової якости шляхетний робітник пера, автор прецінних публікацій, блискучий журналіст і діяч», ще майже ніхто ще докладно й ґрунтовно не нагадав українському читачеві про його направду непросте життя, бурхливу діяльність, людські чесноти та ще й досі таку загадкову «ненадійну смерть». – Думається, що ця спроба дослідів полтавця з походження, колись стане початком для майбутніх узагальнень та студій серйозних науковців про уродженця славного Тернопілля редактора, вченого й журналіста д-ра Михайла Сосновського

Олександр Панченко, - адвокат з міста Лохвиці Полтавської області, доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен)

Примітки:

*Усі підкреслення, скорочення в текстах та виділення  фраґментів жирним шрифтом зроблені О.Панченком

**Світлини взято із книги М.Сосновського «Між оптимізмом і песимізмом» (1979) та українського універсального журналу «Нові Дні»

Теги:
2019-12-02 12:30:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар