За Україну, за її волю… - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » За Україну, за її волю…
   

За Україну, за її волю…

Павлюк Іванна

Ярослава Василівна Александрович (Держак) 

Місце народження й проживання: село Мушкатівка, Борщівський район, Тернопільська область;

Дата народження: 1 лютого 1930 року;

Спеціальність: головний бухгалтер;

Діяльність в повоєнні часи: зв’язкова ОУН.

Це сьогодні, на схилі літ, вона - кам’янчанка. Живе буденними турботами, завжди усміхнена, щира та говірка. З любов’ю плекає свій квітник, радіє кожній квіточці, а на великі свята прикрашає свою домівку жовто-блакитним прапором. Більшість мешканців багатоповерхівки, яка вікнами зазирає в її двір, називають бабусю дивакуватою,  дехто з посмішкою – патріоткою. 

Про своє минуле розповідає тільки внукам. Радіє з того, що вони мають щастя жити у вільній державі, про яку вона мріяла та за яку так боролася. 

Щороку, на Великдень, вона відвідує рідну Мушкатівку, що на Тернопільщині. Приїжджає, щоб помолитися на могилах рідних, побачити односельців та поклонитися отчій землі, на якій промайнуло все її життя. 

На цвинтарі височіє могила повстанцям. Вона довго стоїть біля її підніжжя, – і вмить її маленька постать виструнчується, стає величною і ніби вона знову юне дівчисько, що біжить берегом річки Циганки. А потім через золотий достиглий лан до свого дому на рідну палайку - невеличкий хутір, що за селом, в якому тільки три хати затишно притулилися біля густого лісу. На подвір’ї гамірно – батько клепає косу, бо вже жнива, мати обходить худобу, а діти безтурботно бешкетують. «Добрий господар», - так кажуть про її батька, - має багато поля, важко працює.

Був він й ідейним патріотом. З дитинства виринають спогади, як після важкої праці тато потайки читав ОУНівські листівки та слухав радіо, а потім з іншими чоловіками щось жваво обговорював. Саме за націоналістичні погляди його й було заарештовано, як ворога народу. Було це далекого та страшного 1941 року. Після смерті батька сім’ї жилося особливо важко. Мати мучилася, а діти підростали.

У день її народження

Та кривава подія відбувалася в день її народження – 1 лютого 1945 року. Готуючись до вечері, Ярослава раптом почула глухі постріли надворі й злякалась. Але брат її заспокоїв, мовивши: «От вже наші москалів гонять!». Вони підійшли ближче до брами та принишкли. Діми намагались когось розгледіти, та марно - постріли лунали аж з-під лісу. Побігли до матері, але враз постріли стали набагато ближчими та голоснішими – і вони заховались в хаті. 

Отак і сидять вчотирьох: мати з дітьми та заглядають у вікна. Недовго виглядали: троє поранених уже були на їхньому подвір’ї.Як кажуть в народі: «Моя хата скраю, першим ворога стрічаю!». Важко поранені, виснажені бійці забігли до будинку. А мати перелякавшись, каже їм:

- Хлопці, є ж ще один ліс біля нас, туди тікайте. Подумайте про мене з дітьми! Що буде з нами?»

Стояв один хлопчина, років 20, закривавлений увесь та й каже: «Що буде нам, те й вам.» 

Після цих слів, мати вибігла з дітьми на подвір’я, щоб заховатись з ними в ямі, де зберігали картоплю на зиму. Залізли, прикрились в’язкою та сидять. А на подвір’ї вже чутно шум, крики та постріли. Тієї ж миті Ярослава, котра тримала молодшого братчика Ромчика на руках, посунулась вправо на два кроки. Та через декілька секунд в те місце, де вона раніше сиділа, влучила куля. Ярослава зойкнула й енкаведисти зрозуміли, що у ямі хтось є. Почали волати: «Бандит, вилазь!», але їм у відповідь лунало перелякано «То ми сидимо, бандитів тут нема.  Не стріляйте» 

Бійці НКВС одразу ж підняли в’язку і мати з дітьми вилізли зі сховку. Почуття переповнювали родину Держаків, але емоції були стримані, адже вони добре розуміли, що будь-яка зайва дія призведе до розстрілу. Молодий боєць з жорстоким поглядом кинув у пусту яму гранату – надіявся, що там ще є хтось з бандерівців. Через певний час усю сім’ю Держаків вистроїли в ряд перед великою стодолою. Наказавши стояти незворушно, енкаведисти стали за їхніми плечима та почали стріляти в бандерівців. Ті повстанці навіть й не думали відкривати вогонь, адже кулі, ймовірніше, потрапили б у невинних мирних людей. Їм не судилося пережити той страшний день – так і полягли всі до одного.

А як все закінчилось, то родина побачили тіло одного повстанця в дровах. Ймовірно, він там ховався, але його знайшли й застрелили. Ще один лежав убитий біля брами. Перед сутичкою в хаті залишалось троє повстанців у кімнаті та один в сінях - він стояв і викидав кулі з кишені, весь окровавлений. 

Після перестрілки енкаведисти арештували Марію, матір трьох дітей. Але холоднокровним вбивцям і цього виявилось мало - вони хотіли забрати з собою також найстаршу доньку Ярославу на допит.

Та доля все ж була прихильна до неї, адже чоловіки почали сперечатися чи потрібне їм мале дівча. В результаті вони її не забрали з собою. Заарештували матір і тітку, котра жила в сусідній хаті. І залишили на Ярославу багато турбот - за двома рідними братами, сином тітки, важко хворою бабусею та господаркою.

Василь Держак, батько Ярослави (нижній ряд, посередині)

В безпорадних ситуаціях люди звертаються до Господа. У них величезне бажання схопитись за останню надію. Але та ситуація безпорадною не була. Вона була вкрай жахливою, моторошною і раптовою. Розум 15-річної дівчинки вже далеко перетинав межу 20 років. Адже на її крихких плечах залишилось все. Отямившись від кривавих розправ, вона попрямувала до сусідньої хатини, де лежала бабця, щоб приготувати вечерю. 

Вона не скаржилась на важке життя, ні, навпаки - дякувала бандерівцям, що жоден з них навіть не націлив зброю на її сім’ю. Але Ярослава не розуміла одного. Як може одна частина свого ж народу полювати на іншу? Та, знайшовши «здобич», безжально знущатись та вбивати. Кому це все потрібно? Вона знала, що в черствих душах бійців НКВС панує Диявол, якого потім назвуть великою тоталітарною репресивною машиною, що не пошкодувала не один мільйон українського люду. І потім згадають тих героїв, що повстали проти цього звіра та ціною власного життя не дали йому поглинути все добро на світі.

Готуючи вечерю, вона почула стукіт у двері - нетривалий, неголосний. Відчувалась чиясь знесилена постать за ними. Без страху вона відкрила - і свою душу, і двері… На порозі стояв поранений хлопець. Молодий, вродливий. Розповів про те, як сховався на горі в лісі, як знайшов хатину, в якій зберігали коноплю та кукурудзянку. Там і перечекав страшну розправу над своїми братами по духу та зброї. Не раз він бажав вибігти зі зловісної схованки та допомогти їм, але вкотре безсило падав додолу. Там і заснув… А прийшовши до тями, вже не було кого рятувати. І постріли не чулись…

Крізь сльози вона перев’язувала йому рану. Нагодувавши, поспішила з ним до села, щоб відвести до надійних людей. Вона розуміла, що на подвір’ї ймовірна засідка або енкаведисти можуть повернутись за тілами вбитих хлопців, а їх там лежало аж п’ять… Дібравшись додому, Ярослава почула легкі схлипування важко хворої бабусі, що через деякий час промовила до неї: 

- Світи дитино, свічку, бо я буду вмирати…
- Та що ви, бабко таке кажете? У нас 5 трупів вже є та ще ви маєте помирати?

І бабуся не вмерла. Мабуть, через розпачливі слова 15-річної дитини вона  зрозуміла трагічність тієї ситуації й завдяки цьому переборола смерть. 

Уже наступного дня Ярослава зібрала сумку з харчами й понесла матері та тітці в Скалу-Подільську, де тоді тримали арештантів. Діставшись до пункту утримання, вона зайшла всередину та побачила рідних. І в мить її серце обіллялося кров’ю, хотілось кричати від болю й чимдуж обійняти рідню, але вона стримувала себе як могла. Важливо було не привертати до себе лишньої уваги, тому вона передала пакунок і почала заспокоювати матір. Аж раптом відчула важкий подих за своєю спиною - мужній чоловік грізно та впевнено промовив до тендітної дівчини: «Вас арештовано!»

Перша думка, що промайнула в голові: як? в мене ж вдома діти! Якщо й мене візьмуть під варту, що станеться з моїми молодшими братами? 

Дівчинці допомогли жінки, що знаходились поруч. Одна з них підійшла до Ярослави й запропонувала: «А давай ми тебе так передягнемо, що вони й не впізнають?» Дівчинка погодилась. Таким способом їй вдалось втекти. Звісно ж, після такого інциденту, Ярославі аж ніяк не можна було там з’являтись. Приблизно через три тижні відпустили і маму, і тітку. Можливо, хтось щось заплатив, а може, ще якось інакше. Всі повернулись додому і на деякий час намагались не згадувати про ті болючі події.

 

Марія Держак, мати Ярослави

Розправа на Великдень

Діялось те на Великдень 1945 року. Мати готувала вечерю, а повстанці прийшли до їхньої оселі, щоб скуштувати свяченої їжі. Декілька хлопців зайшло всередину, а один залишився на сторожі. Не встигли вони до столу сісти, як нагрянув гарнізон. 

Мати схопила малих дітей та пригорнула їх до себе, а старша Ярослава швидким темпом вийшла з хати й побігла до подруги. На щастя, вона залишилась непоміченою. Перед виходом вона встигла попередити матір: «Якщо питатимуть де я, то скажіть, мамо, що в суботу пішла з товаришкою Михайлиною до церкви й додому ще не повернулась. Кажіть, що не знаєте, де я заночувала». Мати побажала доні Божої ласки й відпустила голубку.

Під гучні постріли, Ярослава добігла неушкодженою до будинку подруги Михайлини. Вона думала лише перебути там декілька годин, але залишилась ночувати. Сусіди не змогли її відпустити, боялись, що дівчину по дорозі арештують чи вб’ють. Тож Ярослава лягла спати на одне ліжко з подругою. Не встигли всі заснути, як в двері хтось почав сильно стукати. Батько Михайлини відкрив й побачив на порозі енкаведистів, які волали:

– Хто в вас є чужий в домі?
– Та нікого нема.
– А ми це зараз перевіримо!

Зайшов один з бійців до хати, поглянув на ліжко й впізнав Ярославу. І грізно каже до неї:

– Вставай, Держак! Підеш з нами!
– Та чого я буду вставати? Я ще не виспалась.

Так він декілька разів наказував їй піднятись, а дівчина все не слухала. Тоді її шахтом декілька разів вдарив й силоміць почав виводити з хати. Привели Ярославу на рідне подвір’я. Побачила маму всю в крові – сильно стиснулося серце. Бійці НКВС почали допитувати обох й одразу зрозуміли, що Ярослава попереджувала маму. Тоді вони арештовують і матір, і доньку.

Ярослава Александрович (Держак) з коліжанкою

Ведуть їх по дорозі: Ярослава попереду, мати позаду, а «поліцай» посередині. Раптом мати почала дуже плакати, а боєць каже їй: «Хозяйка, не плач, на нет и суда нет». Близько півночі привели їх до тюрми. А навпроти неї була церква: люди якраз робили «Великодній обхід». Завівши Ярославу в кімнату, поставили в кут і почали допитувати про ОУНівців, які прийшли до їхньої хати. Не отримавши жодної відповіді, боєць НКВС, почав бити дівчину тростиною, що вигиналась як лінійка. Потім прийшов ще один і наносив удари вже палицею. Так жорстоко побили, що Ярослава навіть піднятись не могла. А люди, які були на подвір’ї церкви бачили, як заводять арештанток, прибігли й почали заглядати в вікна. Тоді енкаведисти відвели дівчину в іншу кімнату, щоб ніхто не бачив та й почали знову бити. Потім, взяли її попід руки, ніби якусь річ, й кинули в підвал. 

Марію Держак допитували окремо, навіть не дозволяли бачитись з донькою. Того ж дня приїхала за ними вантажівка та повезли їх в Борщівську тюрму. 

 

Відправили їх в НКДБ, але маму до жінок, а Ярославу саму в велику кімнату. В тюрмі було дуже холодно й мати хотіла дати кофтинку доньці, але вони не дозволили, кричали: «На холодно її!». Так проходило слідство, щоразу їх викликали на допит, але знову поодинці. Садили на край лавки, ноги струнко, руки витягнути вниз й дивитись прямо в очі енкаведисту. Питали Ярославу її ім’я, прізвище, місце проживання. Дівчина відповідала на всі запитання. Ну боєць НКВС і продовжує допит: «Как твое псевдо?» Ярослава відповідає, - «Ви знаєте, в нас пса нема вдома». То, мабуть, Бог їй підказував. А він все продовжує: «Как твое псевдо?», а дівчина повторює те саме, - «Я кажу правду, в нас вдома пса нема»!

– Ти носила бэндерам штафэты? 
– Ви знаєте, що в нас не штахети, а паркан коло дому.
– Да, штафэты, что ты не понимаешь?
– Та правду вам говорю, що в нас не штахети, а паркан коло дому.

Розгніваний енкаведист почав бити дівчину з усієї сили. Лиш інколи спинявся на хвилину, давав напитись води. А далі все спочатку: допитували, били та водою кропили, щоб до тями прийшла. Маму так само били, адже й вона ні в чому не зізналась. 

– Кто-то приходил к вам из бэндеровцев? Ты кого-то из них знаешь?
– Та звідки я можу когось знати? Які бандерівці? Цілий день мамі допомагаю, а як смеркається - то ми хату закриваємо й спати лягаємо.

 

 

Марія Держак, мати Ярослави

 Марія Держак була дуже розумною жінкою. Коли почався бій у Великодню ніч, вона зламала дверний замок. Так ніхто не здогадався, що вона повстанців до хати впустила повечеряти. 

Через деякий час, Ярославу перевели з самітної кімнати до матері та жінок. Там вона й побачила, що мамі майже всі зуби повибивали. Матір також розповіла, що її хотіли повішати, але щось змусило нелюдів передумати. 

Приблизно о півночі, чутно крики в тюрмі. Енкаведисти відкрили двері й кинули на підлогу якогось чоловіка. Ніхто з арештанток його не знав. Через пів години він підводиться, прямує до Ярослави й запитує в неї:

– Що ти така молоденька тут робиш? За що взяли?

Дівчина все відповідає, що не знає і відходить від нього. А чоловік все стає біля неї та розпитує. Ярослава пішла до вікна й думала за щось, а чоловік все цікавиться:

– Розкажи, за що тебе могли заарештувати? Ти ж така молода, що ти могла вже зробити?
– За політику мене арештували.
– А за яку?
– Шом сказала козі – дідько!

Тієї ж миті, він відступає від неї та стукає в двері. Бійці НКВС відкривають і він виходить з тюремної кімнати. А хвилин через 20 приходять вже бійці за Ярославою:

– Держак, виходь!

Супроводжують її на інший поверх – відчиняються двері, а за столом вже сидить той насуплений чолов’яга й хитро поглядає на дівчину:

– А тепер будеш правду казати?
– Буду.

Питали в неї все те саме: про псевдо, і штафети, і бандерівців. А дівчина все відповідає, що нічого не знає. Тоді чоловік бере гачок з-під грубки та починає махати біля неї. Помахав трохи, але не вдарив. 

Через три тижні, матір відпустили додому, а Ярославу викликали на працю – картоплю перебирати. 

Працювали арештанти в селі. Одного разу, коли їх вели серед людей, вона надумала втекти. Дочекалась відповідної миті й побігла вулицями. Але раптом зупинилась і задумалась: «Маму вже відпустили, скоро й мене звільнять. А якщо я втечу, то вони знайдуть і мене, і маму. Діти знову самі залишаться». 

Ярослава вирішила повернутись. Наздогнала своїх і побачила, що один з бійців НКВС вже її шукає, - білий, як стіна. Як побачив Ярославу, то почав дико кричати. А вона у відповідь:

  • Не кричіть на мене, мені треба було відійти на хвилинку. Я знаю куди йти - сама б дійшла.

Ці слова його заспокоїли і вони попрямували далі. Але, енкаведист вже не зводив з неї очей. 

Якось вночі, в тюремну кімнату зайшов чоловік і наказав Ярославі збирати свої речі. Вона встала з ліжка й почала їх складати, думала, що в Чортківську тюрму перевозитимуть (зазвичай, арештантів перевозили вночі). Але бійці НКВС сказали Ярославі йти додому.

– Куди я вночі піду? 
– От, бандерівка, вночі боїться йти.
– Та йду, я, йду.
– Тільки, дивись, як будеш щось про діяльність бандерівців знати, то прийди до нас і розкажи.
– Обов’язково. Чого не скажу? Все розповім, як знатиму.

Там була прибиральниця, яка взяла Ярославу до себе переночувати, а вранці дівчина пішла додому. 

Братська Могила борцям ОУН в селі Мушкатівка

Пожежа

То був холодний жовтневий день 1946 року. Ярослава з братом Євгеном були в школі. Мати поралась на подвір’ї. Зазвичай,  до неї приходила її сестра з маленьким сином Романом – і вони разом готували обід. Той день винятком не був. 

Якоїсь миті до них на подвір’я зайшло три повстанці – один з них став в калюжу й напевно хотів перезутись. Але враз бійці НКВС вийшли з засідки й почали відкривати вогонь. Запалили солом’яний дах запальними кулями. А сестра Марії в той час була всередині хати. Вона почала вибігати звідти, але не встигла -  її застрелили. А Марія з двома маленькими Романами заховалася в шафі, що знаходилась в кутку домівки. Всі троє були поранені. 

Згодом вона почула, як енкаведисти почали перемовлятися між собою й один з них сказав: «Кидай всередину хати гранату!». Марія перелякалась, відкрила шафу й, прихопивши дітей, вибігла з будинку. 

В результаті, Марію арештували, а дітей направили до лікарні. А під вечір Ярослава з Євгеном повернулись зі школи додому й побачили тільки спалену хатину та неживих свійських тварин - корів, коней, овець та свиней.

Через декілька днів матір випустили з-під арешту й змилувались над родиною – дали їм стару хатину, в якій проживала колись сестра Марії. То був якраз період голоду 1946-1947 років.

Могла бійцям УПА на цвинтарі в селі Мушкатівка

Фотографія

Ярослава була зв'язковою ОУН з 1945 року: переносила «штафету» (тайний наказ), носила їжу повстанцям в Мушкатівський ліс Контровис. Тричі на тиждень вона приходила на призначене місце, плескала в долоні певну кількість разів. Звідти повинен був лунати такий самий звук - попередньо домовлений. Бандерівці приходили, забирали продукти й повертались до своїх схронів – партизанських криївок. 

В часи підпільної боротьби проти радянського режиму, полюбив Ярославу молодий красень – Михайло Чернега (псевдо «Циган», 1925 року народження, уродженець села Мушкатівка), представник ОУН на Хмельниччині. Бачились вони рідко, але одного разу на згадку хлопець подарував дівчині свою фотографію, де він стоїть в лісі, одягнений в повстанську форму з автоматом. Ярослава потайки від матері заховала її за образом Діви Марії, щоб прикрити діру – попередній візит бійців НКВС до їхньої домівки. Та іконка була пробита кулею в області серця, надірваною і без скла.

Михайло Чернега (псевдо Циган), представник ОУН

Одного разу енкаведисти знову запідозрили Ярославу Держак у співпраці з ОУНівцями. 1947 року відбувся черговий обшук в їхньому домі. Ввірвались й почали розривати ікони. За одним образочком знайшли фотографію хлопця двоюрідної сестри Славки. 

Михайло Чернега з побратимами (крайній справа)

Сестра її – Славка Держак, була на 5 років за неї старша. Славилась своєю активною співпрацею з ОУН – була зв’язковою. Але 1946 бійці НКВС заарештували її , довго катували й засудили до 15 років.

Коли відбувався той обшук, Ярослави вдома не було. Повертаючись селом, люди сказали дівчині, що в її домі знайшли фотографію за іконою – і вмить, вона зблідла. Думала, що фотографія Михайла Чернеги потрапила до рук бійців НКВС. То вже був очевидний доказ її співпраці з ОУН. Не треба вже було казати, що замість «штафетів» – паркан чи тому подібне. Там було би все зрозуміло – арешт або розстріл. 

Ярослава Александрович (Держак) зі своїм чоловіком Ярославом

Та Бог вберіг Ярославу й того разу – фотографія повстанця була за наступною іконою, але до неї енкаведисти не дібрались. Після завершення обшуку, мати порвала фото «Цигана». 1952 року Михайла Чернегу вбили. Довгі роки дівчина не мала ніякої чутки про повстанця. 1952 року вона вийшла заміж за простого сільського хлопця Ярослава Александровича.

 

Теги:
2015-03-06 13:52:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар