«За нашу і вашу свободу!» - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » «За нашу і вашу свободу!»

«За нашу і вашу свободу!»

Військово-політичний союз УНР і Польщі 1920 року: надії та реальність
Володимир ГОРАК, кандидат історичних наук

Квітень вже далекого 1920 року виявився досить продуктивним у плані розвитку відносин між двома державами — Українською Народною Республікою і Польщею. Саме тоді представники УНР і польської держави підписали союзний договір, який ввійшов в історію під назвою Варшавського. Буквально через день після цієї події підписання польські й українські війська виступили разом у похід проти більшовиків, що захопили Україну, загальним девізом якого стало старе повстанське гасло 1830 року — «За нашу і вашу свободу!».

Серед патріотів і прихильників Української Народної Республіки знайшлися ті, хто або позитивно поставився до цього договору, або принаймні виправдовував його. Проте їх голос швидко «потонув» у гучному й обуреному хорі переконаних супротивників цієї угоди, які назвали її зрадою національних інтересів України, а його «хрещеного батька» Симона Петлюру затаврували як зрадника України і авантюриста. Примітно, що в такому далеко не втішному ставленні до Симона Васильовича і його «діяння» зійшлися навіть непримиренні вороги — російські більшовики і багато прихильників української національної незалежності, виявивши при цьому одностайність, яка завжди була для них досить рідким явищем. Проте, як ми постараємося показати читачам у нашій статті, історична дійсність 1920 року була дуже складною і суперечливою, щоб цей українсько-польський союз можна було оцінювати так прямолінійно і однозначно, як це робили і роблять як старі, так і сучасні супротивники Симона Петлюри...

Вільне дихання: без дозування

ВІД ВІЙНИ ДО МИРУ

Характерною особливістю озброєної боротьби війська Української Народної Республіки в 1917 — 1920 роках була наявність у нього досить великої кількості реальних або принаймні потенційних ворогів: гетьманці, німецькі окупанти, більшовики, антантівці, білогвардійці, поляки, а також різні озброєні повстанські формування, керовані Нестором Махном, отаманом Зеленим, Никифором Григор’євим і іншими. Нерідко одягнутим в українську уніформу солдатам доводилося давати одночасний бій проти кількох ворогів, що спричиняло цілком природне прагнення керівників УНР спростити «партію», скоротивши кількість своїх супротивників. Саме розв’язанню цієї задачі були підпорядковані мирні, а також союзні договори української держави з більшовиками (жовтень 1919 року), військами Антанти (січень 1919 року), махновцями (грудень 1918 і вересень 1919 року), зеленівцями (квітень 1919 року), німецькими інтервентами (листопад і грудень 1918 року), поляками (квітень 1920 року). Потрібно наголосити, що в дипломатичних заходах такого плану одне з головних місць посідала Польща, війська якої практично завжди загрожували УНР і її союзниці — ЗУНР (Західноукраїнської Народної Республіки) з тилу...

11 листів Симона Петлюри

Перша спроба перейти у відносинах з Польщею від війни до миру була зроблена ще в кінці — грудні 1918 року. Потім українські й польські дипломати сідали за стіл переговорів у січні, травні, серпні, жовтні та листопаді 1919 року. Проте виконати головне завдання — перетворити Польщу з ворога на мирного сусіда — українській стороні ніяк не вдавалося; єдине, що вдалося їй домогтися, так це укласти два перемир’я (у червні й вересні 1919 року), які ще до того ж виявилися тимчасовими. Те, що дипломати УНР не змогли досягнути поставленої мети, пояснюється різними причинами, однак головною з них, звичайно, було негативне ставлення керівництва Української Народної Республіки до наполегливої вимоги поляків дозволити їм анексувати на вічні часи територію Західної України, і передусім — Галичину і Волинь. Крім цього, не завжди виявлялися поступливими і представники дипломатичного корпусу Польщі. Вони, бувало, не ставили свої підписи під запропонованими угодами, чекаючи тієї години, коли зростаючі труднощі примусять українців піти на максимальні поступки. Час засвідчив, що такі розрахунки виявилися в значній мірі правильними...

Петлюра, якого ми все ще не зрозуміли

НА ШЛЯХУ ДО ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКОГО СОЮЗУ

Війна УНР з білогвардійцями генерала Денікіна, яка почалася в кінці вересня 1919 року, виявилася для петлюрівських солдатів і старшин аж ніяк не легкою прогулянкою. Денікінці міцно тримали ініціативу у своїх руках, примушуючи українців здавати місто за містом. Ситуація особливо ускладнилася після того, коли в листопаді 1919 року на бік білих перейшла союзна петлюрівським військам українська Галицька армія. Окрилені цим успіхом, білогвардійці кинулися на ослаблену армію С. Петлюри, денікінська кіннота, прорвавши фронт в кількох місцях, з’явилася в петлюрівських тилах, і підлеглі Головного отамана, щоб не потрапити в «котли», змушені були поспішно відступати все далі на захід, кидаючи військову техніку. 10 листопада білі захопили Жмеринку, 14 листопада — Могильов —Подільський, а 22 листопада — Проскурів. Тоді ж, фактично порушивши союзний договір, направлений проти білих, більшовицькі загони вибили петлюрівців з Бердичева...

ЮЗЕФ ПІЛСУДСЬКИЙ

У ситуації, що склалася, Петлюра зі своїм штабом і військами змушений був поспішно відступати на Старокостянтинів, де 26 листопада 1919 року Головний отаман провів державну нараду з членами свого уряду і видними петлюрівськими воєначальниками. Там на нього чекав ще один удар. Командир Гайдамацької бригади Омелян Волох, піддавши дії глави української держави і української армії різкій критиці, запропонував приєднатися до Червоної армії і разом з нею бити «світову буржуазію». Через чотири дні, 1 грудня 1919 року, Волох разом з двома іншими отаманами (Божком і Данченком) відкрито виступив проти Петлюри під червоним прапором. Користуючись політичним розколом в армії УНР, денікінці без великих зусиль захопили міста Старокостянтинів і Любар. Приблизно тоді ж польські війська ввійшли до Кам’янця-Подільського, приєднавши цю територію до польської держави...

Пам’ять і пам’ятники: Полтава без Мазепи і Петлюри

Пропоную і прихильникам, і супротивникам С. Петлюри стати на його місце і подивитися на обстановку, що склалася, його очима. Вона, без перебільшення, стала катастрофічною. Контрольована петлюрівцями територія поменшала до мінімуму, практично від усюди їх оточували вороги — білогвардійці, більшовики, повсталі волохівці й поляки. До того ж повстання «червоних петлюрівців» (Волоха, Божка і Данченка) відкололо від армії УНР, яка і так не перевищувала 10 тис. бійців, не менше половини солдатів... Тих же, хто залишився вірний жовто-блакитному прапору, продовжувала косити страшна хвороба — тиф, вже злягли багато кращих воєначальників Петлюри. Щоправда, під сильними ударами більшовиків незабаром «вийшла з гри» денікінська армія (білогвардійці змушені були очистити тоді території Поділля і Волині), однак, по суті, це принципово нічого не міняло у відчайдушному становищі Симона Васильовича і його солдатів. Головний отаман чудово розумів, що радянські війська, вивільнивши свої сили, буквально за день зможуть ліквідувати його невелике військо. Проте те ж саме могла зробити і Польща: відстань від її військ до петлюрівських загонів не перевищувала і двадцяти кілометрів...

Поставимо аж ніяк не надумане запитання: що залишалося робити Петлюрі, якого чекала «гарантована» поразка, але який хотів за всяку ціну, за будь-якої ситуації продовжувати боротьбу за незалежність України? Якщо оцінювати становище, в якому опинилися він і армія УНР, гранично тверезо і реально, то він зміг би реалізовувати своє бажання, тільки спершись на допомогу іншої, і при цьому — досить серйозної у військовому відношенні політичної сили. Тоді, в грудні 1919 року, такою силою реально могла стати тільки Польща, яка, на відміну від країн Антанти і більшовицької Росії, була готова на певних умовах визнати незалежність України.

Пам’ять про високий обов’язок

Разом з тим, на мій погляд, такої безвихідної ситуації в житті Петлюри могло б і не бути і сама допомога «білопанської» Польщі йому могла б абсолютно не знадобитися. Однак для цього Головний отаман армії УНР повинен був ... перестати бути самим собою, точніше — перестати належати до того політичного напряму, який він репрезентував. Справжня трагедія Симона Петлюри полягала в тому, що в загальнополітичному плані він практично завжди був центристом, відкидаючи як більшовицько-радянський шлях розвитку незалежної України, так і її «буржуазну» перспективу. Його центристські симпатії давали йому в другій половині 1919 — 1920 роках найменшу армію — не більше 20 тис. «стійких» бійців. Особисто для нього було б набагато краще, якби він раніше чи пізніше став Головним отаманом армії незалежної соціалістичної і радянської України, оскільки в цьому разі його військо могло б досить швидко вирости до 100 тис. солдатів (підкреслимо, що ідеал незалежної соціалістичної України був тоді властивий переважній більшості українського селянства). Гіршим, але все-таки непоганим був би «результат» Петлюри, якби він став на чолі армії, що складалася з українських заможних селян і поміщиків — у цьому випадку, за оцінками істориків, у ній зібралося б не менше 40 тис. солдатів. Цілком очевидно, що в обох випадках (і особливо — в першому) Симон Васильович уник би того «глухого кута», в якому він опинився зі своїми нечисленними військами в кінці листопада — на початку грудня 1919 року. Але історична драма пише себе сама без чернеток і чистовиків, і переписати її, відповідно, неможливо. 5 грудня 1919 року Симон Петлюра поїхав до Польщі, відправивши в похід по тилах денікінської і більшовицької армій практично всі сили, що були у нього (близько 4 тис. бійців). Українська Народна Республіка як держава, що має певну територію, перестала існувати. Однак вже стукотіли колеса потягу, на якому Головний отаман їхав до Варшави — їхав, щоб за допомогою Польщі відродити УНР...

ВАРШАВСКИЙ ДОГОВІР

Зазначимо, що ще 2 грудня 1919 року, тобто ще до приїзду С.Петлюри до Варшави, там побував міністр юстиції УНР Іван Ливицький, якому вдалося укласти з польським урядом (на чолі його стояв маршал Юзеф Пілсудський) договір загального характеру, згідно з яким дві країни (Україна і Польща) переставали ворогувати і ставали державами-союзниками. Нелегко сказати, чи послав Ливицького до Пілсудського сам Петлюра, чи міністр юстиції діяв абсолютно самостійно. Проте в будь- якому разі його візит заклав міцну основу для переговорів Пілсудського і Петлюри, які незабаром відбулися. Польський маршал позитивно сприйняв прохання Симона Васильовича про організацію спільного польсько-українського походу проти більшовиків, що захопили владу в Україні. Пілсудський наголосив, що в майбутній військовій кампанії візьмуть участь три нові українські дивізії загальною чисельністю до 12 тис. чоловік, створення і забезпечення яких всім необхідним польська сторона візьме на себе. Проте, зрозуміло, позитивна відповідь на прохання Петлюри коштувала вельми недешево. В обмін на це Головний отаман (а ще до нього — і Ливицький) погодився на свободу дій Польщі щодо західноукраїнських територій...

Пілсудський — Петлюра

Навіть багато хто з близьких соратників Симона Васильовича оцінив такий крок з його сторони, як зраду українських інтересів. Однак справи, на мій погляд, стояли тоді далеко не так просто. По-перше, Петлюру можна було назвати зрадником тільки в тому випадку, якби він став в ряди будь-якої військово-політичної сили, яка ставила за свою мету ліквідацію незалежності України. Проте цього не сталося, навпаки, Головний отаман буквально горів бажанням розпочати боротьбу за українське національне визволення буквально з нуля, використовуючи для цієї мети Польщу. Інша річ, що в тій конкретній обстановці Симон Васильович міг реально розраховувати на польську допомогу, тільки пішовши на велику жертву у вигляді територіальних поступок або, висловлюючись філософськими категоріями, втрачаючи частину в ім’я цілого. Адже якби він цього не зробив, то польська армія цілком змогла б виступити на Україну і без нього, і той певний шанс, який дали Петлюрі поляки на відродження УНР, він би пропустив, і цілком можливо — що назавжди. По-друге, потрібно додати, що на момент переговорів Пілсудського і Петлюри польські війська вже захопили західноукраїнські землі, тобто Польща володіла ними вже де-факто, і Симон Васильович погодився на те, що вже фактично відбулося.

Звичайно, як вже досить досвідчений державний діяч і політик, Головний отаман чудово розумів, з яким союзником він має справу. Насильна анексія території Західної України, вельми характерний кам’янець-подільський епізод — все це серйозно говорило на користь того, що йому доведеться спиратися на допомогу досить агресивної держави, яка явно прагнула перетворити Україну на свою вотчину і відповідно в боротьбі за її реальну незалежність була аж ніяк не зацікавлена. Перед Петлюрою і його близькими соратниками постало досить нелегке завдання — не допустити перетворення українських політиків і української армії в знаряддя польської агресивної політики щодо України і, навіть більш того, зробити так, щоб самі поляки стали інструментом в реалізації українських національно-визвольних планів. Виникає важливе, цікаве і разом з тим досить складне запитання: а чи існував у Головного отамана конкретний план дій, за допомогою якого він зміг би успішно переграти своїх польських союзників? Найімовірніше, такого плану у Петлюри не було, однак безперечно те, що він мав намір провести фактичну ревізію Варшавського договору (про нього мова піде нижче) шляхом поступового посилення позицій національно-патріотичних сил в Україні.

Петлюра: погляд сусiдiв зі Сходу

Розуміння Симоном Васильовичем суті політики польських керівників щодо України було абсолютно правильним. Їх конкретні цілі полягали в тому, щоб прибрати до рук економічні багатства України, створити на українській землі залежну державу- буфер, спроможну захистити Польщу в разі наступу «більшовицьких орд» на захід, укріпити свій власний престиж у своїй державі і, нарешті, розрядити соціальну напруженість в польському суспільстві шляхом переключення уваги поляків з внутрішніх питань на зовнішні. Інакше кажучи, маршал Пілсудський і його найближче оточення «цілилися» на суто завойовний похід, вирішивши суто з тактичних міркувань прикрити його реальну суть вивіскою формального відродження Української Народної Республіки.

Незабаром, узимку і навесні 1920 року, з українських військовополонених, які утримувалися (до речі, в жахливих умовах) в таборах Рівного, Луцька й інших міст, були створені дві українські дивізії — 6-а піхотна Січова і 3-а Залізна. 25 квітня 1920 року ці дивізії перейдуть разом з польськими військами в рішучий наступ проти Червоної армії. Проте ще до цього — 21 і 24 квітня 1920 року — українська і польська сторони підпишуть дві конвенції — політичну і військову, які разом і склали зміст вже відомого читачу Варшавського договору.

Якими ж були найважливіші положення цих документів? Відповідно до них уряд Польщі беззастережно визнавав суверенну державу — Українську Народну Республіку — і брав на себе зобов’язання не укладати з будь-якими країнами угод, які могли б зашкодити інтересам УНР. У свою чергу, українська сторона зобов’язувалася передати керівництво українськими військами польському військовому командуванню, віддати в розпорядження поляків залізниці України, організувати на своїй території доставку польським військам усього необхідного, а у випадку неспроможності зробити це, дозволити полякам самостійно отримувати від населення все, що їм буде потрібно, передати в розпорядження Польщі весь свій торговий флот, забезпечити безмитну транзитну торгівлю через Одесу терміном на десять років. Крім того було вирішено, що принаймні до вироблення нової конституції УНР, будуть відновлені позиції польських землевласників, серед яких (особливо на Правобережжі) було немало поміщиків.

Постріл у Петлюру

Неважко помітити, що конкретні положення Варшавського договору, які фактично передавали економіку України та її збройні сили в польські руки, логічно суперечили декларативному визнанню польським керівництвом незалежної української держави. Насправді над Україною нависла похмура перспектива чергової втрати національного суверенітету...

«НАС ЗАВОЮВАЛА ЧУЖА АРМІЯ...»

Польсько-українським військам, що були готові до походу, й які нараховували не менш ніж 50 тисяч солдатiв і офіцерів, протистояли дві більшовистські армії (12-та та 14-та), чисельність яких не перевищувала 13 тисяч бійців. Таким чином ті, хто наступали спочатку, мали велику, майже 5-кратну, перевагу в живій силі, що відразу ж позначилося на ході битв. Станом на початок травня 1920 року союзники захопили Вінницю, Житомир, Коростень, Малин й інші міста, а вже 6 травня польські та українські загони вступили до Києва...

24 травня 1920 року до Києва прибув Симон Петлюра, який разом із відомим польським воєначальником генералом Рідз-Смігли прийняв тут парад українських і польських військ. Незабаром почав функціонувати уряд УНР, який відразу скасував закони, які раніше діяли в Україні, як радянські, так і білогвардійські. Надалі, за підрахунками доктора історичних наук С. Литвина, українські міністри ухвалили не менш ніж 240 різних законів. Однак за таких обставин у сучасників аж ніяк не виникло враження, що відновлюється Українська Народна Республіка. Навпаки, жителі України досить швидко відчули, що в квітні — травні 1920 року відбулася чергова чужоземна окупація української землі. «Нас завоювала чужа армія — це було зрозуміло всім» — свідчив один із тих, хто пережив лихоліття громадянської війни. І в таких оцінках, як свідчать факти, була значна частка правди.

Бандерівський отаман Петлюра

Наведемо кілька характерних фактів. Поляки не дозволили уряду УНР розташуватися в Києві, відвівши йому спочатку Вінницю, а потім — Староконстянтинів. Вдавшись до такого кроку, вони відразу дали всім зрозуміти, хто є справжнім господарем в «українському домі». І в центрі, й на місцях реальна влада, по суті, належала полякам (у центрі — польському військовому командуванню, на місцях — польській окупаційній адміністрації, до якої нерідко входили польські великі землевласники, і в яку якщо і допускалися українці, то суто символічно). І це, незважаючи на обіцянку поляків передати українцям владу на території, яка б склала не менше десяти повітів! Симонові Петлюрі тоді не вдалося істотно поповнити дивізії УНР новобранцями, і знову ж таки — тому, що раніше польські союзники говорили про можливості уенерівської військової мобілізації в кількох областях України, а на ділі — дозволили петлюрівцям провести її лише в кількох повітах. Більш того, навіть та невелика кількість добровольців, які виявили бажання служити в українських військах, була насильно відправлена по домівках за наказом самого Пілсудського... Проте, навіть якби Симон Васильович мав тоді набагато більші мобілізаційні можливості, притік новобранців до українських дивізій був би далеко не масовим. Політичний рейтинг Головного отамана, в зв’язку з польською окупацією Правобережної України, впав практично до нуля...

І потрібно визнати, що українці мали право дивитися на речі саме так. За досить короткий час польської окупації Правобережної України тут встигли відновити свої економічні позиції (причому — у вельми жорстокій формі) польські поміщики. Яскравим прикладом цього були дії великого землевласника Сангушка, який у своєму селі поставив всіх селян від малого до старого на коліна і протримав їх із схиленими колінами цілих вісім годин, а тих, хто не бажав коритися й зазнавати подібних знущань, польські солдати розстрілювали на місці. Крім того, в життя українських селян тоді міцно увійшли нескінченні реквізиції польськими «жовнірами» коней, поросят, борошна й інших речей, причому відмова задовольнити непомірно високі апетити польських вояків являла собою загрозу для селянина бути розстріляним на місці. Ще один характерний факт. Поляки зажадали від уряду Петлюри безкоштовно надати в їхнє розпорядження 500 тис. тонн цукру, що в разі реалізації цієї вимоги практично б позбавило «солодкого продукту» українців... В цілому ж, польські окупанти найжорстокішим чином придушували будь-яку опозицію проти себе. За непокору своїй владі польські карателі спалили цілий ряд населених пунктів. У Шепетівці за них з’явилися шибениці, на яких скінчили своє життя ті, хто не побоявся сказати «ні» загарбникам. Додамо, що навіть своїх союзників — петлюрівців — поляки аж ніяк не жалували. Піклуючись виключно про себе, вони практично не займалися постачанням вояків, незважаючи на обіцянку Пілсудського робити це.

Внаслідок такого «звільнення» в Україні виникло те, що не могло не виникнути, — сильний повстанський рух, направлений як проти польських окупантів, так і проти їхніх українських союзників. А що ж Симон Петлюра? Безсумнівно, він із великим смутком для себе усвідомив, що УНР із самого початку виявилася фікцією, і що він та українські війська були не більш ніж фігурою на шахівниці польських стратегів. Справжнє відродження самостійної української держави руйнувалося, що називається, на очах, і за відсутності досить сильної армії Симон Васильович реально не міг цьому протистояти. Особисто я не виключаю, що в той час в голову Головному отаману цілком могла прийти думка про організацію загального озброєного повстання проти поляків, тим більше, що не так давно (точніше, півтора роки тому) він виступав у ролі одного з керівників боротьби проти німецької окупації та гетманської диктатури. Одначе навіть якщо така думка і спадала на думку Петлюрі, то вона дуже швидко була нейтралізована іншою — що, в цьому випадку, боротьба українців і поляків як не можна краще зіграє на руку російським більшовикам, а саме російський більшовизм Головний отаман вважав головним ворогом України. Симон Васильович обмежився написанням листів-протестів до Варшави, які, проте, особливої дії на польський уряд не мали...

ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКИЙ СОЮЗ У ЧЕРВНІ — ЛИСТОПАДІ 1920 РОКУ

Полякам, однак, не судилося довго відчувати себе господарями України. Вже 5 червня 1920 року радянське військове командування організувало масивний контрнаступ, і 12 червня солдати Юзефа Пілсудського та Симона Петлюри змушені були здати Київ. У подальшому, в ході чудово організованої операції більшовистських військ Південно- Західного фронту від поляків і їхніх союзників-петлюрівців було очищене практично все Правобережжя, радянські дивізії швидко наближалися до Варшави та Львова...

Що ж робив Симон Петлюра в ті непрості для нього часи? Звичайно, і він, і його солдати докладали величезних зусиль для того, щоб зупинити наступ червоних. Крім того, Головний отаман, користуючись помітним ослабленням польської влади в Україні, доклав усіх зусиль, щоб створити на місцях реальні органи української адміністрації й провести реальну, а не символічну мобілізацію до лав української армії. У липні 1920 року Петлюра виступив із зверненням до населення Подолії, в якому наголосив, що поляки надали йому тут повної свободи дій і що скоро настане та година, коли подоляни побачать свою, українську владу. Треба зауважити, що наступ Червоної армії дещо підвищив авторитет Петлюри серед українців, які боролися за національне звільнення, його армія виросла до шести повноцінних дивізій. Крім цього, за нових обставин Симон Васильович буквально «бомбив» Пілсудського настійливою вимогою відмовитися від західноукраїнських земель. Але на цю вимогу польський маршал ніяк не реагував, зате всіляко перешкоджав поповненню українських дивізій новобранцями з Галичини...

У серпні 1920 року сталося «диво на Віслі» — нищівна поразка більшовистських військ під самими стінами Варшави, яка означала крутий поворот у ході війни. Ініціатива у військових діях знову перейшла до військ Польщі та УНР, вони знову, громлячи ворога, вийшли на безкрайні простори Подолії. З 10 по 24 жовтня 1920 року війська Симона Петлюри вибили більшовистські війська з Вінниці, Коростеня та Жмеринки, і просунулися до Києва, до якого залишалося вже не більше 150 кілометрів.. Успіхи петлюрівців, думається, могли б бути і більш значними, якби на фронті більш активно діяли союзники-поляки. Однак ще у вересні 1920 року маршал Юзеф Пілсудський, зустрівшись з Петлюрою в Станіславові, повідомив українському союзнику про те, що громадська думка польської держави схилилася до мирних відносин із Радянською Росією. І в цій інформації не було жодного слова неправди. У ході війни поляки добре усвідомили, на що здатна Червона армія, і повторно випробовувати свою долю в поєдинку з нею аж ніяк не бажали. 18 жовтня 1920 року між армією Польщі та Червоною армією було укладене перемир’я, а менш ніж через місяць, 9 листопада 1920 року, — мирний договір. Це було 100% зрадою Головного отамана і його бійців із боку польських союзників, які, як уже знає читач, взяли на себе зобов’язання не укладати жодних угод із третьою стороною, які могли б зашкодити Україні. Для армії УНР це означало одне — найближчим часом вона повинна буде битися з набагато сильнішою за неї більшовистською армією один на один...

Проте сам маршал Пілсудський дещо «підсолодив» Петлюрі та його військам вельми скорботний для них факт виходу Польщі з війни. Він, зокрема, організував неофіційне постачання петлюрівських загонів патронами, снарядами, обмундируванням і продуктами харчування. Однак як стверджував згодом Головний отаман, така допомога далеко не повністю покривала реальні потреби української армії, і передусім, — у таких необхідних їй патронах.

Цей (не)потрібний Петлюра

10 листопада 1920 року радянські війська перейшли в рішучий наступ на петлюрівському фронті, який їм удалося прорвати. У критичній ситуації, фактично, всупереч усім військовим канонам, Симон Петлюра віддав наказ про контрнаступ. Його солдати зуміли розгромити на своєму шляху дві червоні дивізії й захопити Літин, але це був останній успіх армії УНР. Частини Червоної армії знову перейшли в наступ, і він виявився настільки могутнім, що незабаром Петлюра вже не думав ні про що, крім порятунку на правому, польському березі річки Збруч. Симон Васильович зв’язався з Пілсудським і попросив його надати армії УНР хоча б один повіт, який би вважався територією УНР. Цей факт свідчить про те, що Головний отаман, як і раніше, розглядав Польщу як державу, здатну допомогти йому у важку хвилину. Але відповідь поляків викликала у Симона Васильовича великий смуток. Йому заявили, що на території Польщі війська УНР можуть бути лише інтерновані. 21 листопада 1920 року петлюрівська кіннота надійно прикрила переправу основних сил армії Української Народної Республіки через ріку Збруч на територію своїх, на цей раз уже колишніх, союзників...

2012-05-23 10:48:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар