З ясним поглядом на світ - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » З ясним поглядом на світ

З ясним поглядом на світ

Iсторія одного «забутого» суду
Святослав ЛИПОВЕЦЬКИЙ, Тернопіль

18 листопада 1935 року у Варшаві розпочався найбільший судовий процес над українцями — членами підпільної Організації Українських Націоналістів. На Варшавському та Львівському процесах над «Степаном Бандерою та товаришами» (так журналісти назвали політичні процеси, які відбулись протягом кількох місяців), було обвинувачено 29 осіб. У підсумку обвинувачені були засуджені на 213 років, 6 місяців в’язниці, 4 довічні ув’язнення, 3 смертні вироки (які теж по амністії були замінені довічними термінами), дві особи було виправдано. Відповідно до судового вироку, дані політичні процеси, які відбувались у Польській державі, навряд чи є менш резонансними, аніж їхні сфабриковані аналоги в Радянському Союзі. Та коли в Києві чи Харкові засуджували ні в чому не винну сивочолу інтелігенцію, то Та коли в Києві чи Харкові засуджували ні в чому не винну сивочолу інтелігенцію, то у Варшаві та Львові на лаві підсудних сиділи студенти, за плечими яких була реальна боротьба за Українську державу.

«Справа Пєрацького». Формальною підставою Варшавського процесу стало вбивство бойовиком ОУН міністра внутрішніх справ Польщі, генерала Пєрацького. Рішення здійснити політичні атентати було прийнято на спеціальній нараді Проводу ОУН ще у квітні 1933 року. У Варшаві мав загинути міністр освіти або міністр внутрішніх справ, у Львові — шкільний куратор, а на Волині — волинський воевода.

До теракту готувались довго і ретельно: спостерігали за ймовірними жертвами майбутніх замахів, обирали місце і час, підбирали бойовиків. У грудні 1933 року прийнято остаточне рішення про вбивство генерала Пєрацького. З весни 1934 здійснюється постійне спостереження за польським міністром.У цей же час Степан Бандера — крайовий провідник ОУН (очолював організацію на українських землях) підбирає виконавця атентату. Слід зауважити, що бойовик ОУН мав підірвати себе разом з міністром, і на цей смертний чин зголосились три особи. Вибір упав на 20-літнього Гриця Мацейка — «Гонту».

15 червня 1934 року, о 15.40, міністр внутрішніх справ Польщі Броніслав Пєрацький під’їхав до «Товариського клубу», де він зазвичай обідав. Проходячи наче випадково попри нього, Мацейко натискає на вибуховий пристрій, але бомба не спрацьовує. І коли генерал був уже на порозі клубу, бойовик ОУН кількома пострілами з пістолета вбиває його.

А далі смертнику дивним чином вдається втекти з Варшави. За Мацейком бігла охорона, його переслідувала поліція, він опинився в оточенні, коли забіг у житлові будинки. Та коли переслідувачі полювали за чоловіком в «зеленому плащі», то з інших дверей будинку спокійно вийшов молодий чоловік, який прилучився до великого гурту спостерігачів. А потім ще було подолано 50-кілометрову відстань від Варшави з переховуванням по конспіративних квартирах. У результаті Григорія Мацейка таємно переправляють в Аргентину, де він і провів решту свого життя.

По-іншому склалась доля його друзів, які були причетними до цієї справи. Майже випадково 14 серпня, за день до вбивства Пєрацького, польська поліція натрапляє на слід краківської хімічної лабораторії, де, як згодом виявиться, була виготовлена бомба для атентату. Було проведено ряд арештів у Кракові та Львові. Серед ув’язнених — Степан Бандера.

Значно більша невдача трапилась ще раніше — у Празі було виявлено і передано у руки польській поліції так званий архів Сеника — архів ОУН, який зберігався членом Проводу ОУН Омеляном Сеником. Яким чином архів потрапив у руки чеської поліції, а потім був неофіційно переданий польським урядовцям — таємниця, яку й до сьогодні не розкрито. Але саме матеріали архіву поляки майстерно використали під час слідства та допитів членів ОУН: засекречену інформацію підсовували ув’язненим, переконуючи, що її здобуто від того чи іншого члена організації. Таким чином створювалась ілюзія, що всі товариші призналися і поліції відомо усі деталі операції — отже ж, зникала потреба щось утаємничувати. Втім, з 12 підсудних, які брали участь у Варшавському процесі, лише троє зізнались у своїй участі.

Політичний процес над Бандерою та товаришами у Варшаві тривав від 18 листопада 1935 до 13 січня 1936 року. Серед 12 підсудних найстаршому — інженеру Богдану Підгайному — виповнився 31 рік, наймолодшій учасниці процесу — студентці Катерині Зарицькій — 21.

Акт обвинувачення, складений після тривалого слідства, містив 102 сторінки машинопису, а додані до нього протоколи слідства, повідомлення поліції та інші доказові матеріали становили 25 томів з приблизно десяти тисяч сторінок.

Варшавський процес. Політичний процес не став звичайною політичною розправою, підсудні та свідки використали його для пропаганди ідей ОУН. Усі підсудні, окрім одного, відмовились відповідати польською мовою, вимагаючи права розмовляти українською. Подібно поводились і свідки. Так, коли в судовий зал ввійшла Віра Свєнціцька, донька директора Національного музею у Львові, то привітала всіх підсудних окликом: «Слава Україні!» і категорично заявила, що відповідатиме на запитання судді тільки українською мовою. За це отримала покарання у сумі 200 злотих, які замінено на десять днів ув’язнення, а за націоналістичне привітання — ще добу темниці. Вслід за Свєнціцькою ще вісім свідків повторили її приклад. Багато інших свідків погоджувались відповідати польською з метою відкликати свої попередні зізнання.

Парадоксально, але коли обвинувачені і свідки не могли висловлюватись, пропагандою ідей ОУН довелось займатись оборонцям. Це найвідоміші українські адвокати, доктори права, які після закінчення процесу отримали спеціальну подяку від Зборів українських адвокатів за «працю й жертовність в обороні української молоді». Виступи адвокатів були яскравим свідченням того, наскільки справа ОУН була важливою і для старших та шанованих у суспільстві українців. Навіть поляки зауважували, що «в історії польського судівництва ще ніколи не записано, щоб суд відкидав стільки заяв оборонців».

Вирок було зачитано 13 січня 1936 року — за українською традицією надвечір’я Нового року Степан Бандера, Микола Лебідь і Ярослав Карпинець — кара смерті з заміною, на підставі амністії, на довічне ув’язнення. Микола Климишин і Богдан Підгайний — довічне ув’язнення, Дарія Гнатківська — 15 років тюрми, Іван Малюца, Роман Мигаль і Євген Качмарський — по 12 років тюрми, Катерина Зарицька — 8 років, Ярослав Рак і Яків Чорний — по 7 років.

На цю вістку українське суспільство відреагувало національною жалобою — відмінено усі імпрези з нагоди святкування Нового року, а на багатьох українських хатах з’явились чорні стяги.

Варшавський процес викликав надзвичайний ажіотаж по всій Польщі. Відомий польський журналіст та політик Ксавери Прушинські ще на початку процесу писав у «Вядомосцях Літерацьких» (ч.50, 15.12.1935):

«Процес проти українських терористів, що ведеться вже більш ніж три тижні, помалу міняє те своє обличчя, що його ми бачили на початку розправи… Тепер оце, замість «типів з понурим виглядом», бачимо двоє дівчат і кількох хлопців, молодих, а навіть молоденьких, що дивляться нам у вічі сміливо й ясно. «З- під лоба», як писала преса, не дивиться ані Гнатківська, ані Лебедь, ані той 26- річний провідник революційної Екзекутиви та її Трибуналу, звихнений студент політехніки Бандера, якому хіба повіримо на слово, що його шукали під чотирма псевдонімами бойовика. Робиться людині дивно, що можна цілими місяцями полювати на ближнього, мов на звіра, а по тому дивитися так ясно в очі цілому світові. За параграфами, що їх вичислив прокурор, стоїть, мабуть, смерть. У найкращому випадку стоїть коли не кінець життя, то кінець щойно початої молодості, ще не перешумілої. Вже тепер повинна б увійти в жили цих людей мертвеччина, завмирання та отяжілість довгих років тюрми. Але в них того немає….

Ті люди вбили, бажаючи служити справі свого народу. Ми не думаємо, що таким чином вони їй добре служили. Успішно служать вони їй щойно тепер: три четвертини польської преси, що протягом сімнадцяти років не хотіли знати слова «український», протягом цих трьох тижнів навчилися цього слова і вже його не забудуть. А люди, які не писали інакше, як про «гайдамаків», сьогодні соромляться того дурного клейма про «понурий вигляд» цих людей».

Львівський процес.с Продовженням Варшавського процесу став політичний процес над ОУН у Львові. І хоч кількість підсудних збільшилась до 23 чоловік, головні обвинувачені постаті залишились ті ж самі.

Процес, що розпочався у Львові 25 травня 1936 року, став ще більш резонансним для громадськості — жоден з підсудних не виступив із засудженням своєї діяльності (включно з трьома обвинуваченими, які зламались під час Варшавського процесу, а тепер відкликали свої свідчення). Але найважливішою обставиною став дозвіл для підсудних розмовляти українською мовою.

Перший конфуз трапився на початку: коли останнім в зал ввели Степана Бандеру, усі підсудні встали, вітаючи його окликом: «Слава Україні«», за ними піднялись оборонці, а також трибунал та лава присяжних. А втім, суддя не став карати підсудних, оборонців, а разом з ними й лаву присяжних та себе.

На Львівському процесі підсудні домовились, що ті, проти кого були незаперечні свідчення про їхню належність до ОУН, виступили як члени Організації. А ті, проти кого таких даних не було, заперечували своє членство, хоча позиціонували себе як націоналісти. Так, коли суддя запитав у підсудного Івана Равлика, як він може бути націоналістом і не належати до ОУН, і як він оцінює діяльність ОУН, Равлик відповів, що не вважає судову залу відповідним форумом для таких дискусій. Судді залишилось тільки зауважити, що підсудний є «знаменитим діалектиком».

Унікальним свідченням головних ідеологічних засад та цілей діяльності ОУН стали восьмигодинна промова прокурора, виступи оборонців та «останнє слово» підсудних. Щоб не допустити пропаганди українських ідей, представники польської адміністрації скликали представників ЗМІ, щоб надати їм детальні інструкції того, як слід висвітлювати процес. Проте виступи оборонців та підсудних постійно переривались суддею, який вбачав у них небезпеку для громадськості.

Користуючись правом останнього слова, Степан Бандера сказав: «Тому, що в цій залі розглядали атентати, що їх виконувала Організація, міг би хтось думати, що Організація не числиться з життям людини взагалі і навіть з життям своїх членів. Коротко скажу: люди, які ввесь час у своїй праці є свідомі, що кожної хвилини самі можуть втратити життя, такі люди, як ніхто інший, вміють цінити життя. Вони знають його вартість. ОУН цінує вартість життя своїх членів, дуже цінує…»

На Львівському процесі над Бандерою та товаришами 27-річний Крайовий провідник ОУН, вдруге за останній рік, отримав вирок: довічне ув’язнення.

Щоб не склалось враження, що діяльність Організації Українських Націоналістів була справою групки фанатиків, наведемо статистику присудів проти українців, які були підраховані на підставі повідомлень в українській пресі (реальна кількість, напевно, є ще більшою). Отже, за шість років діяльності ОУН (1929— 1934) було засуджено 1024 українці на загальну кількість 2020,5 років тюрми, чотири смертні вироки і 16 довічних ув’язнень. Це без Варшавського і Львівського процесів…

2011-11-18 00:51:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар