«З одчаєм, люттю і сміхом...» - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » «З одчаєм, люттю і сміхом...»

«З одчаєм, люттю і сміхом...»

«Відродження нації» Володимира Винниченка: прозріння та ілюзії
Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Хто спроможний правильно зрозуміти причини поразки, той робить перший крок на шляху перетворення поразки на перемогу. Отже, і політик, котрий знаходить у собі сили чесно й відповідально провести життєво необхідну «роботу над помилками» — може сподіватися (але винятково при виконанні вказаної умови!) на досягнення омріяної мети. Ані тіні такої надії історія не залишає лідеру-«нарцису», що страждає на комплекс самозакоханості і через це, бачачи дійсність лише крізь рожеві окуляри, щиро вірить, що пані Кліо, неначе та Золота Рибка у Пушкіна, буде служити йому.

Українська національно-визвольна революція 1917—1920 років завершилася трагічною поразкою. І природно, що перед її керманичами (серед яких був і видатний письменник, публіцист, політичний та громадський діяч Володимир Кирилович Винниченко) постало надзвичайно складне завдання: винести гіркі, але неминучі уроки з багатющого досвіду Революції, узагальнити їх та таким чином скоригувати своє бачення майбутнього Батьківщини. Особливо важко було, мабуть, саме Володимиру Винниченку: адже він перший створив і оприлюднив (випущено у світ у Відні та в Києві у 1920 році) цикл спогадів у трьох томах, фундаментальних за задумом та масштабом, під назвою «Відродження нації». І зараз, більш ніж 85 років по тому, цей твір залишається для нас воістину унікальним джерелом з історії українських визвольних змагань початку ХХ століття; більше того, саме цей тритомник Винниченка, як, мабуть, жодна наукова розвідка про ту добу, дає нам можливість з максимальною повнотою та об’єктивністю (попри відому кожному історикові суб’єктивну обмеженість такого специфічного жанру, як спогади, та ще й відомого політичного діяча) уявити собі не лише перебіг конкретних подій, але й настрої, помилки, ілюзії різних груп, класів та партій українського суспільства. В цьому цінність «Відродження нації», саме з цієї причини книга ця мала б бути настільною для сучасного українського патріота. Мала б, проте не стала — чи не тому, зокрема, що видається вкрай рідко й скромно...

Хто знає, яким був Володимир Винниченко-людина, його характер (дуже далекий від бажаної для мемуарного жанру «олімпійської» неупередженості), той одразу ж зрозуміє, наскільки складно йому було дотриматись, створюючи «Відродження нації», власної настанови, викладеної в передмові до спогадів: «В свідомости ваги істини, в свідомости значіння щирого, нелукавого й чесного виявлення подій, я вживу всіх усиль, щоб одсунути від себе всяке національне чи партійне лицеприяття, одійти від усяких особистих сімпатій чи антіпатій і розглядати весь хід нашого руху в усій об’єктивності, на яку я зможу бути здатним» (орфографію автора збережено, І.С. ). Завдання неймовірно, майже нелюдськи важке! Тим більше, що, як вказував сам Винниченко, створювалась його праця в такий момент, коли «майбутність України закутано в диму крівавої ненависти, неситого зазіхання ворогів, безсилля й знесилля нашого». (липень 1919 р.). І все ж таки, маючи неабиякий хист політичного публіциста, «історика сучасності», ба більше — глибокого аналітика (сказане аж ніяк не означає, що все написане Володимиром Кириловичем слід беззастережно приймати), Винниченко здійснив величезної ваги місію — створив своєрідне дзеркало, в якому і теперішня Україна несподівано для себе може побачити багато притаманних їй рис...

Звісна річ, в цій короткій статті немає сенсу систематично, з дотриманням хронології переповідати всю сюжетну канву тритомника Винниченка, починаючи з весни 1917 року — доби становлення Центральної Ради — і закінчуючи роком 1919-м. Наше завдання — коротко розкрити лише головні, ключові проблеми, яких торкається один з лідерів української революції. Уже на перших сторінках мемуарів Винниченко, узагальнюючи трагічний досвід перших двох з лишком років революції, дає чітку, карбовану формулу, що її зовсім не зайве було б добре затямити і найвищим представникам теперішньої української влади: «Всякий закон, всякий трактат є тільки констатування й фіксація взаємовідношення сил двох контрагентів у той момент, це тільки часове завішення зброї. Дійсний же закон і право є законом і правом сили». Звучить не дуже «демократично», чи не так? Але у Винниченка справді були всі підстави стверджувати це. І головне — він дуже добре знав (і з досвіду переговорів, і з досвіду особистих спостережень) провідників російської демократії — саме ці люди, їх позиція та політична практика спонукали автора «Відродження нації» написати ці гіркі, нещадні слова.

Вже в квітні-травні 1917 року, стверджує Винниченко, склався на перший погляд цілком неймовірний, але, по суті, враховуючи спільність матеріальних інтересів та національних почуттів обох «друзів» — абсолютно очікуваний — таємний союз російського чорносотенця з російським демократом (саме так формулює суть цього потворного явища видатний український письменник!). Адже «руський інтелігент потребував якогось оправдання свого консерватизму й шовінізму. Йому треба було яких-небудь, хоч вигаданих, хоч безглуздих, але підстав для опозиції українським домаганням, для заспокоєння свого «чистого розуму», який хоч-не-хоч мусів визнавати рівність (українців з росіянами. І.С.) . І чорносотенство, добре розуміючи природу свого інтелігента, підносило йому ці підстави в формі ріжних пльоток і чуток: українці збіраються на конгресі оголосити федерацію (йдеться про гасло автономно-федеративної структури новопосталої Російської держави з широкими правами для України в її складі, популярне серед більшості членів Центральної Ради весною 1917 року.— І.С . ) ; українці будуть виганять з України всіх руських, євреїв і поляків; українці наміряються зривати дінамітом усі руські школи; українці ведуть переговори з німцями, щоб прорвати фронт. Брехня була явна, але руський інтелігент охоче хапав її й нею аргументував свої кулаки».

Дуже цікавим є генезис тих несамовитих криків про «насильницьку українізацію», того гвалту, що його зчинили в шкільному питанні у 1917 році «чорносотенці й демократи» в момент, коли, як слушно пише Винниченко, «ще не було зроблено ні одного розпорядження уряду про фактичне заведення української мови не то що в вищих чи середніх, але й нищих, народніх школах; коли не було видано на українізацію ні одної копійки з тих міліардів, які щороку смоктались з українського бюджету і коли в Київі тільки на приватно-громадські кошти закладались українські гімназії»! Між тим «Група корінних Малоросів» (по суті — чорносотенців, по формі — лібералів, уточнює Винниченко) вже 30 квітня 1917 року надсилає міністру Тимчасового уряду А.Мануйлову телеграму такого змісту: «У вільній російській державі, збудованій на точно додержаних правних основах, усім громадянам повинна належати воля культурно- національного самоозначення й через те тим з молоросів, які вважають себе за українців, себто за представників цілком окремого народу, повинна належати широка воля культурно-національного самозначення, але (Винниченко справедливо підкреслив це «але»! І.С ) тільки при умові недопущення ніяких проявів примусової українізації тих малоросів, які вважають себе руськими та при умові непорушного збереження за руською мовою значіння державної мови». Ця телеграма (показова вже сама її назва: «Протест проти примусової українізації школи в Малоросії») є воістину прецікавим документом! Адже ми й зараз є свідками того, як певні політичні сили, що страждають алергією на все українське — чи варто називати їх? Щодня можна почути цих політиків по телебаченню! — демагогічно волають про «утиски» та переслідування» російської мови в Україні, через що цій мові як повітря необхідний статус другої державної, використовуючи при цьому ті ж самі «аргументи», що й «Малороси»...

Знову зауважимо: не з усіма твердженнями Винниченка можна цілком погодитися. Але хіба історія не підтвердила гірку правоту гнівних, саркастичних рядків цього письменника, в яких мова йшла про лицемірство значної частини російської «соціалістичної» та «демократичної» інтелігенції: «В кабінеті, в газетах, у промовах — цілком щирі слова про рівність усіх народів, про рівність української нації, про права її, а на кухні, а в буденному житті — штик, кулак, ляпаси за те, що вікова наймичка нарушає прівілеї й смаки «барина». І там щирість, і тут щирість. Інтелект живе одним життям — емоція другим... Розуміється, витворена ненормальними обставинами псіхологія російського інтелігента не могла змінитися в один місяць. Парадні, інтелектуальні портрети лишились портретами, а за портретами — буденні, емоціональні таргани, прусаки й блощиці. Всі люди — рівні, а звощику й кельнерові всякий руський інтелігент цілком легко, привично й добродушно говорить «ти»... Емоція його, практичний розум утворив йому давню звичку дивитись на українців як на «хахлоф», як на частину руського народу, тільки якусь собі смішну, недозрілу, гіршого сорту, щось вроді візника чи кельнера серед національного громадянства Росії».

Сказане зовсім не знімає відповідальність з лідерів українського національного руху, які проявили навесні 1917 року подиву гідну довірливість та безвідповідальну, романтичну «ейфорійність», вперто не бажаючи бачити реальності (недарма один iз розділів книги Винниченка йменується «Простодушність недобитого родича»!). Хід думок Грушевського, та й самого Винниченка був тоді приблизно такий (знову надамо слово Володимиру Кириловичу): «Ми стали частиною — органичною, активною, живою, охочою частиною — єдиного цілого. Всякий сепаратизм, всяке відокремлювання себе від революційної Росії здавалось смішним, абсурдним, безглуздим. Для чого? Де ми знайдемо більше того, що тепер ми матимемо в Росії? Де по всьому світі є такий широкий, демократичний, всеобхоплюючий лад?». Ось чому було вирішено обмежитись лише вимогами автономії України в складі єдиної російської держави. Фатальна помилка... Попереду був жовтень 17-го!

Винниченко ніколи не був безстороннім літописцем, котрий «добру и злу внимает равнодушно». Через це тих, для кого незалежність України дійсно є найвищою духовною (не тільки політичною!) цінністю, не можуть не хвилювати його пророчі застереження. І його натхненні, ніби кров’ю серця написані слова з щоденника (1917 рік): «О Господи, яка то страшна, тяжка річ відродження національної державности! Як вона в історичній перспективі буде уявлятися легкою, само собою зрозумілою, природною, і як трудно, з якими надлюдськими зусиллями, хитрощами, з яким, часом, одчаєм, люттю й сміхом доводиться тягати те каміння державности й складати його в той будинок, в якому будуть так зручно жити наші нащадки».

2006-02-18 11:20:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар