Єдиний шлях життя, - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Єдиний шлях життя,

Єдиний шлях життя,

або Євангеліє від Толстого
Ігор СЮНДЮКОВ
«Неужели люди, теперь живущие на шее других,
не поймут сами, что этого не должно быть, и не слезут добровольно, а дождутся того, что их скинут и раздавят?»

Л.М. Толстой, запис у щоденнику від 17 вересня 1891 р.

Ті люди, які сам предмет віри роблять засобом для досягнення будь-якої тимчасової мети, ці люди — найбільші невіруючі, бо якщо віра для них — засіб для досягнення якихось житейських цілей, то це вже напевно не віра» («Сповідь», 1881 р.)

ХIХ століття багате на геніїв. Не століття, а справжні Гімалаї великих, цілий гірський масив. Про деяких з них «День» уже розповідав на своїх сторінках у рамках рубрики «Особистість на фоні століття». Але є одна людина — духовна вершина цієї епохи, справжній Еверест гімалайських гір, без якого ніяк не можна вважати повною картину позаминулого (вже!) сторіччя. Його батьківщина, що борсається в пошуках «нової національної ідеї» і проголошує своїми кумирами то Петра I, то Столипіна, то Олександра III, то Сталіна, занадто часто забуває про нього та його ідеї. Але ж саме спадщина цієї людини — це, можливо, найбільший внесок Росії у духовну скарбницю людства. Коли говориш про Льва Толстого — ніякого перебільшення тут немає.

Доля більшості геніїв трагічна, — але по-різному. Трагедія Толстого теж не схожа на жодну іншу. Увінчаний воістину всесвітньою славою письменник, який щодня отримував тисячі листів з усіх кінців світу — від Австралії до Швеції (і так продовжувалося три десятиліття!) був безмежно самотній. Самотній не тільки тому, що не був зрозумілий майже всіма рідними (за винятком дочок Олександри і Марії), коли вже на схилі років рішуче переглянув свої погляди на суспільство, історію, церкву, мораль, проблеми миру і війни, прогрес. Самотній тому, що його вчення не було належною мірою оцінене країною і світом. Так, йому пощастило: він, що всю другу половину свого життя заперечував загальноприйнятне (а особливо радикально — після 70 років: найрідкісніший приклад в історії!), був проте одностайно визнаний генієм — аж ніяк не після смерті, як це зазвичай буває. Але тут і трагедія Толстого: з генія-бунтаря зробили генія- милостивого дідуся (таким він ніколи не був!). За його неспішними, довгими фразами ховалася стримувана пристрасть. Пристрасть любити людей і зробити, щоб вони були досконалішими, добрішими і прекраснішими. Це завдання не на століття, а назавжди: але Толстой, навіть у ті дні, коли, нещадно засуджуючи себе, писав у щоденнику: «І знову молюся, кричу від болю. Заплутався, зав’язнув, сам не можу, але ненавиджу себе і своє життя» (20.07.1896 р.) — жив саме заради цього.

Вельми утруднює істинне розуміння толстовських ідей живучий міф про «аполітичність» чи навіть «політичну наївність» яснополянського генія. Імовірно, це відзвук ленінської оцінки Льва Миколайовича, та ще й вкрай вульгарно зрозумілої (пам’ятаєте, поряд з визнанням геніальності Толстого як художника вождь світового пролетаріату дозволив собі написати знущальні слова: «юродствующий во Христе»?). Що ж, час показав, хто був правий: Толстой, який у тисячний раз знову повторював, що насильство не може викорінити жодне суспільне зло, а тільки спричиняє нове насильство у відповідь і починає пекельну ланцюгову реакцію, чи Ленін, його опонент... Страшно тільки, що на «доказ правоти» пішло усе століття революцій, світових і малих війн, що були загублені сотні мільйонів життів.

Лев Толстой ніколи не був наївним хоча б тому, що вмів розуміти життя у всій його суперечливості. Він чудово бачив грізні ознаки наближення страшної революції. І доказ цього — не тільки слова, наведені в епіграфі, але й, наприклад, такі: «Небезпека того, що терпець народу урветься, зростає з кожним днем, кожною годиною, і вже назріла так, що ми ледве тримаємося у своєму човнику над бурхливим морем, що заливає нас, яке ось-ось гнівно поглине і пожере нас» (1882 р., стаття «То що ж нам робити?»). Або запис у щоденнику 1881 р.: «Революції не може не бути. Ще дивно, що її досі немає». Але Лев Миколайович ніколи не поділяв віри своїх молодших сучасників-революціонерів (ось хто був дійсно наївний!) у рятівничість руйнування старого. Він ставив найпростіше, але головне запитання: добре, зруйнували, а що далі?

Ось запис зі щоденника Толстого 16 серпня 1893 року: «Розмова з соціал-демократами (юнаки і дівчата). Вони кажуть: «Капіталістичний устрій перейде до рук робітників, і тоді вже не буде пригноблення робітників та неправильного розподілу заробітку». «Та хто ж буде організовувати роботи, керувати ними?» — питаю я. «Саме собою буде йти, самі робітникі будуть розпоряджатися». — «Але ж капіталістичний устрій встановився тільки тому, що потрібні для всякої практичної справи розпорядники з владою. А буде влада, буде зловживання нею, те саме, з чим ви тепер боретеся». Мимоволі думаєш: чи не тому прогриміли на просторі колишньої імперії Романових революційні вбивчі грози ХХ століття, що «юнаки і дівчата» — революціонери (а начитаному марксисту Ульянову було в тому 1893 р. 23 роки) не ставили перед собою те просте запитання, що їм поставив Толстой?

Провидець з Ясної Поляни був людиною неймовірно складною. Все своє життя шукаючи справжню віру, благоговіючи перед Христом, він рішуче відкидав «казки про воскрeсіння» Ісуса (котрі, на думку Толстого, беруть початок від апостола Павла) і вважав за необхідне збагатити християнство ідеями мудреців Сходу: Лао-Цзи, Будди, Крішни та Конфуція (ми дотепер не просунулися на цьому шляху так далеко, як мріяв Лев Миколайович). Вірячи в Христа-людину, Толстой відмітав не тільки всю сучасну державу, засновану на неправді і насильстві — причому друге неможливе без першого — але й офіційну православну церкву — за благословення цього насильства і цієї неправди. За що і був «нагороджений» відлученням від церкви 100 років тому, у лютому 1901 року. Найбільше цінуючи щиру і просту віру в братерство людей, Толстой застерігав: «Ті люди, які сам предмет віри роблять засобом для досягнення будь-якої тимчасової мети, ці люди — найбільші невіруючі, бо якщо віра для них — засіб для досягнення якихось житейських цілей, то це вже напевно не віра» («Сповідь», 1881 р.). Непоганий рецепт для розпізнавання сучасних популістів, чи не правда?

Особлива тема — це ті вузлові питання, над якими Лев Толстой думав усе життя: прогрес, історія і свобода. Толстой- філософ завжди з великим скептицизмом сприймав панегірики прогресу, на які було так багате ХІХ століття. «Віра в технічний прогрес — марновірство, яким люди застелають від себе розуміння життя. Інакше кажучи, все розвивається, і я розвиваюсь; а навіщо це я розвиваюсь разом зо всіма — це видно буде» — уїдливо писав він у 1894 році. Творець «Війни і миру» не приймав «віру в удосконалення взагалі, тобто бажання бути кращим не перед самим собою або перед Богом, а перед іншими людьми. І дуже скоро це стає бажанням бути сильнішим за інших людей, тобто більш славним, поважнішим, багатшим за інших». («Сповідь»). Чи застаріли ці слова?

Толстой знав і любив історію — але й тут бунтівницьки заперечував загальноприйняте. Він не міг прийняти «обожнювання» виняткових особистостей минулого, лідерів, полководців, володарів. І тут виявлявся знаменитий толстовський скепсис: він досить аргументовано доводив (утім, про це сперечаються дотепер), що саме великі «вершителі доль», наприклад, Наполеон, були найбільш підневільними людьми, акторами, якими механічно рухає «зла пружина влади і жорстокості». Критик В. Шкловський колись дотепно написав, що Наполеон, «геніальна людина», показаний у «Війні і мирі» не як мисляча істота, а «як показують того, хто говорить або танцює на екрані телевізора, коли виключено звук». Зараз історики виявляють пильну увагу не стільки до розвитку держав, націй, ходу війн, скільки до долі окремої особистості. Але ще Толстой ставив ту ж саму проблему: силове поле історії і людина. Він говорив про історію так (і тут видно скептичний погляд толстовських очей): «Вся удавана дивина полягає тільки в тому, що ми хочемо розумно пояснити те, що робиться нерозумно».

Толстого не зрозуміли сучасники. Глузували з проповіді «непротивлення злу насильством», дорікаючи його в тім, що він взагалі не хоче виявляти активність волі в боротьбі зі злом (а він ставив питання так: «Вольова активність — прекрасно. Але давайте спочатку усвідомимо, навіщо вона?»). Французький критик Еміль де Вогюе писав: «Толстой зводить всі обов’язки, усі надії, усю моральну діяльність до одного предмета: знищення суспільного зла за допомогою комунізму» (1896 р.: читач може сам оцінити справедливість цих слів). Толстому дорікали за утопізм — але ж такі великі люди ХХ століття, як Ганді, Мартін Лютер Кінг, Мандела, Сахаров, Ейнштейн, Гавел підкреслювали, що є послідовниками саме його ідей і завдяки ним дуже істотно змінився вигляд Індії, США, Південної Африки, Чехії, почасти СРСР, а отже, і сучасного світу в цілому. Ненависть Толстого до війни — одне з джерел боротьби світового співтовариства проти насильства в ім’я унікальності кожного людського життя.

Французький теолог Тейяр де Шарден писав: «Я не в усьому згодний з Толстим. Але хто знає, може, років через 300 люди Землі визнають і п’яте Євангеліє — від Толстого» . Не всім дано бути генієм. Але що заважає кожному з нас дотримуватися простих слів Льва Миколайовича: «Ложь перед другими далеко не так важна и вредна, как ложь перед собой. Ложь перед другими есть часто невинная игра, удовлетворение тщеславия; ложь перед собой есть всегда извращение истины, отступление от единственного пути жизни» .

2001-05-12 09:36:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар