Якщо вогнем і мечем, то без світла - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Якщо вогнем і мечем, то без світла

Якщо вогнем і мечем, то без світла

Микола ЗИМОМРЯ, доктор філологічних наук, професор Дрогобицького університету ім. І. Франка

Він радше схожий на прадіда Юзефа Сенкевича (1812—1893), ніж на уславленого діда, видатного польського письменника Генріка Сенкевича (1846—1916). Нещодавно автору цих рядків випала щаслива нагода взяти інтерв’ю з уст Юліуша Сенкевича (1932), який доводиться внуком автору відомого твору «Вогнем і мечем». 

Як відомо, 2004-й оголошений Роком Польщі в Україні. Чимало запитань виникає раз у раз в історії взаємодій двох народів-сусідів. Вони нерідко потребують однозначної відповіді. Либонь тому, невдовзі в Польщі відбудеться аналогічний Рік України. Будьмо певні: зі світлом чи без нього, а межа нині рівноправних народів- партнерів не спричинить втому від діалогу. У цьому переконує примітна розмова з Юліушем Сенкевичем. 

Ось її зміст.

— Шановний пане Сенкевичу, бесіда з вами видається особливо цікавою для українського читача, бо ж її актуальність увиразнює багато причин. Їхня сутність «приземлить» наш діалог. Будь ласка, кілька слів про себе та родину.

— Так, судилося мені бути внуком письменника Генріка Сенкевича по прямій лінії — батьковому «гербу». У родинному гнізді було четверо осіб. Хоч моя мамка, Зузанна Сенкевичева (1895—1982), власне, ніколи свого вельможного свекра не пізнала, бо ж мої батьки побралися 1926 року, себто десять літ опісля дідусевої смерті, проте мала до його славного образу справжній культ. Саме вона нам нерідко нагадувала про календарні дати з життя Генріка Сенкевича, зокрема, звісна річ, про п’яте травня — день дідикового народження. Щоправда, в нашій родині не прижилася традиція відзначати день народження; як правило, святкувався день іменин. Таким чином, дата в пов’язі з п’ятим травня не викликала якогось відлуння. Але такою постає правда: гостро запала в наші душі інша дата, а саме 15 листопада, коли помер дідусь. Відтак щороку того листопадового дня відбувалася служба Божа в інтенції святої пам’яті Генріка. Зрозуміло, часто ми всі приїжджали до Варшави з метою поклонитися могилі діда, прах якого спочиває в крипті собору...

Спалах-спомин з дитинства: мамка читає нам «голосно» уривки з творів діда. За того часу його особа сприймалася в сполуці з персонажами, змальованими, скажімо, на сторінках трилогії. В уяві поставав він то лицарем, то правдивим вождем. Коли ж кревні, а також гувернанти-навчителі нам, малюкам, усвідомили, що дідусь був письменником, а не лицарем, то його образ одразу зримо поблід у наших очах. До того ж, художник слова видавався нам таким собі «писарчуком» гміни, який часом, «з підкоченими рукавами», заглядав і до нашого фольварку. Варто додати, що наш маєток, де ми, всі четверо, народилися й де промайнуло босоноге дитинство, розташовувався в Обленгорку під Кельцами, був доброчинним дарунком, який дід отримав 1900 року з нагоди відзначення 25-літнього ювілею його письменницької діяльності.

— Певна річ, ви не шкодуєте, що судилося побачити світ у родині з таким прізвищем. Проте, хоч як це дивно, небагато людей, прецінь в Україні, відає про внука Генріка Сенкевича як мешканця Кошаліна. Чи не занадто важкою є «шапка Мономаха»? Звідси — питання про вашого батька. Ким був син Генріка Сенкевича?

— У ранньому дитинстві аура великого поляка нас не вабила, як і ентузіазм тих людей, які нас пізнавали з вигуком: «Ой лишенько! То — внуки Генріка Сенкевича!» Ці слова нас щонайменше дивували... Зважмо: ми побачили світ кільканадцять літ опісля його смерті. Малі дітлахи оцінюють образи предків, які відійшли в кращі світи, своєрідною посвідкою: «Внуки, що ж внуки — кожний мусить бути чиїмось внуком...» Але в моєму житті «шапка Мономаха» почала тяжіти наді мною вже тоді, коли мати силкувалася втокмачити нам образ діда, вивищуваний нею, ніби постать з п’єдесталу. Не беру гріх на душу, проте дідова слава не раз і не два докучала, особливо ж тоді, коли я пішов до школи. Щоправда, школярем я був не надто сумлінним, однак кмітливим на диявольські вибрики — о, так. Тому й не дивно, що мої навчителі часто здивовано повторювали: «Внук такого великого предка, а такий нікудишній у поведінці». І якось віднайшов я мужню відповідь: «А нумо, йому трішки посмертної гімнастики не завадить...» Отже, просвітлена славою дідова постать мені, власне, на дитячих зорях радше заважала. Так хотілося відшукати в його житті й ділах, як не гріх, то блуд. Коли б не був він таким прегарним, то, либонь, субординація зі мною не була б так зрима. З плином літ я достойно поцінував велич мого діда, хоч мала вона не безмежну вартість. Іншими словами, визнаю велич, однак не закриваю очі на дідові помилки, якщо вони мали місце.

До сказаного додам ще рефлексію: з переказів моїх найближчих кревних знаю напевно, що письменникова слава всуціль паралізувала дієздатність мого батька. Адже він по завершенні студій повсюди сприймався в одній іпостасі: син найславетнішого Поляка. Двері його кар’єри, сказати б, самі відчинялися. Останнє не спричиняло покору, бо прагнув, щоб зауважили його обдарування, справедливо оцінювали його знання, а не лишень факт, що він — син лауреата Нобелівської премії. А був мій батько чудовою людиною. Хто не знав архітектора Генріка Юзефа Сенкевича (1882— 1959) як фахівця? Важко мені назвати когось з такою широкою ерудицією, якою володів батько. Вільно розмовляв п’ятьма мовами, серед них досконало знав класичні — латину та грецьку. Його надзвичайна скромність просто шокувала. На жаль, не реалізував свої обдарування та пізнання. Тінь величезного дерева впала на плодоносні галузки. І батько сторонився людей. Так і відійшов 77-річним у вічність, коли мені минало 27. Досі мені його бракує... 

— Наш діалог «схожий» на новелу, бо його злободенність співвідноситься з фільмом «Вогнем і мечем». Його основу творить знаний роман Генріка Сенкевича. Проте в Україні саме цей твір відомий, м’яко кажучи, з від’ємною аурою. Цікаво б почути вашу думку як про художнє полотно, так і про його екранізацію.

— Можливо, варто б розпочати відповідь на ваше запитання передусім з повісті. Названий вами твір був для Генріка Сенкевича не тільки своєрідним дебютом, бо ж письменник вперше вдався до історичного жанру; до того ж, це взагалі було його перше широке художнє полотно. До появи «Вогнем і мечем» Сенкевич мав у доробку тільки фейлетони, новели, кілька оповідань. І ось чи не перша іскринка, яка запалила творче світло його наснаги, пов’язується з драматичним сценарієм про «дикі поля» України ХVII ст. Той образ прищепився до письменника, коли він перебував за океаном, у Америці, де супроводжували його всілякі пригоди, вестерни, життя ковбоїв — неодмінно з крісом і на конях — у степах дикого Заходу. Опрацювання конкретної історичної канви спричинили щойно видані «Історичні нариси» львівського історика Людвіга Кубала (у 80-х роках ХIХ ст.), що містили відомості про Богдана Хмельницького. До того ж, окремі пригоди, ба навіть події з життя героїв, Сенкевич запозичив з повісті «Три мушкетери» Олександра Дюма. Письменник замислив на початку написати повість з жанровими особливостями «рицарського роману», які характерні нині, приміром, для серіалу «Серце та шпага». Тут необхідно аргументовано наголосити: мій дід писав свій твір у той час, коли Польща була під чужим пануванням і як держава не існувала на політичній карті Європи. Наприклад, француз міг легко творити на мотиви «з літ минулих»; але польський письменник, якщо вже брався за подібну тематику, то мусив ударити «в струни історії» й видобути при цьому осібно патетичний тон. Отже, Сенкевичу кортіло дати польському читачеві рицарський роман. Проте з-під його пера постав епос, художній рівень якого — сама майстерність. Вабить мужність героїв, любов до Вітчизни з обох боків, власне, як з польського, так і з українського. Впадає в око Сенкевичева соціологічна інтуїція та велика художність, з якою митець передає ментальність люду тогочасної епохи. Усе це тримає читача в окресленій напрузі. Хоч, як на мою думку, має місце й суб’єктивне прочитання фактів, упереджене розуміння оцінок щодо змальованих персонажів, подій та історичних постатей. Можна б додати в цьому зв’язку й вкраплення драматичних акцентів, скажімо, щодо провідного героя твору Богдана Хмельницького: образ великого мужа, вождя народно-визвольних змагань — з карикатурними рисами, схильним до пиятики. Під її впливом пробуджується демон, і уява стає розбурханою. Якоюсь мірою пом’якшує таке ставлення автора повісті «Вогнем і мечем» до Богдана Хмельницького той факт, що у 70—80-х роках ХIХ ст. аналогічні оцінки були типові для польської історіографії, зокрема й для вже згадуваного Людвіка Кубала (1838—1918). Напевно, як досконалий знавець історії Польщі, Сенкевич усвідомлював: спалах національно-визвольної боротьби в Україні під проводом такого вождя, як Богдан Хмельницький, зримо спричинив загальне послаблення колись могутньої держави.

Могутність Польщі почала відтоді щодалі хилитися, призвівши до цілковитого поділу Речі Посполитої в 1772—1795 роках, коли Польща була стерта з карти Європи й потрапила в неволю трьох сусідніх імперій. Крізь призму цих подій вбачав мій дід в особі Богдана Хмельницького одного з головних виконавців тієї трагедії. Звідси — вся тенденційність негативних оцінок Сенкевича. У цьому зв’язку фільм «Вогнем і мечем» режисера Єжі Гофмана містить інтерпретацію, що якісно корегує Сенкевичеві підступи упередженого характеру. Це — ще одне свідчення на користь фільму, який видається просто пречудовим. Велична, хоч і кривава, панорама України у вогнищі страшної війни, зрештою, війни громадянської. У цьому сенсі маю, однак, і певні застереження. Оскільки у фільмі передусім увиразнений драматичний «трикутник» любові між Богуном — Геленою — Скржетульським, то слід розпочати з цього витка роману. Вже упродовж перших хвилин, коли перед глядачем з’являється красива, романтична постать Богуна, Гелена одразу немовби в’яне. Це проступає з її обличчя, хоч — з огляду на твір — ця сценка здається непереконливою. Відомо ж, що Богун не шляхетного стану, а правдивий козак. Але перед дивовижною завірюхою в Україні подібний поділ на стани ще не був поширеним явищем. І на сторінках повісті ця деталь прояснена, коли слуга Гелени, старий татарин Чехлин, інформує Скржетульського: «Вона ж має до нього ненависть відтоді, як я в її присутності людину чеканом добив. Кров впала поміж ними й постала ненависть». Натомість у фільмі слуга Скржетульського Жензьон (його роль чудово зіграв Войцех Малайкат) повторив ці рядки, впроваджуючи свого пана в атмосферу газдівства в Розлогах. Ще одна заувага, що прояснює історичне тло: у фільмі задекларована, проте не прокоментована, обставина, що зумовила славу Яреми Вишневецького...

— Звісно, певну славу мав цей князь, сполонізований український магнат, який репрезентував інтереси польської шляхти...

— Мовиться про інше. Не йдеться про Сенкевичів апофеоз князеві, власне, як рятівнику Вітчизни, хоч князь Ярема тішився серед сучасників і, зокрема, в колах «військового люду» славою великого полководця. Це засвідчує, між іншим, той факт, що його сина Михайла Корибута (людину буденну) 1669 року обрали польським королем. Не гадаю, що була необхідність відтворити переможну битву під його проводом (кошти кожної битви у фільмі надто великі), але цілком достатнім було б навіть речення зі своєрідним висновком про поразки коронного війська опісля низки переможних кампаній. На екрані не вистачає високої напруги, хвилин палкого зворушення...

— Свого часу Генрік Сенкевич у відповіді на запитання «Якої ви думки про Німеччину?» стверджував: «Нема на світі такої могутності, яка, спричинивши загальне нещастя, могла б протистояти загальній ненависті». Ці слова мовлені автором повісті «Вогнем і мечем» у 1905 році. Чи не містять вони певного протиріччя, коли ведемо бесіду на тему «Україна в оцінках Сенкевича»?

— Ні, тут нема мови про реальне протиріччя. Бо ж політика Німеччини в епоху Бісмарка окреслювала неоднорідні стосунки до залежних народів, які не мали своєї державності; вона радше полягала в послабленні їхньої животворчої сили. Це стосується й українців, які перебували в залежності від царської Росії. Що ж до паралелі, то в ХVII столітті, коли Україна була в організмі польської держави, дійшло до класового конфлікту з прикметами станового й релігійного егоїзму. Польській шляхті не видавався навіть можливим поділ привілеями з нереєстровим козацтвом. Типова модель (для цілої Європи) мислення «шляхетних від народин». У ХVIII ст. грянула французька революція, якій передували в ХVII ст. народні повстання в Україні. Отже, різні висновки й оцінки, висвітлення подій у повісті, з одного боку, й висловлені відповіді на запитання анкети — з другого. Наскільки собі пригадую, загальний тон тієї відповіді, що містить деякі етичні визначення любові до Вітчизни та патріотизму, не співвідноситься з Сенкевичевими оцінками всезагального повстання українського народу на чолі з Богданом Хмельницьким. Запала мені в пам’ять його формула так званого правильного, гуманістичного патріотизму. У цитованій анкеті Генрік Сенкевич дослівно пише: «Лейтмотивом патріотів повинно бути: «Від Вітчизни до народу», а не «Для Вітчизни проти людяності». Ми, поляки, так розуміємо власну ідею Вітчизни. Адже ж Польща нуртує в наших душах у сполуці з ідеєю справедливості, свободи, з правом вільного життя для всіх та з ідеєю загальнолюдських вартостей...»

Ті слова, однак, не ототожнюються з концепцією князя Яреми Вишневецького (постать якого автор повісті вивищує, ба навіть відтіняє його в барвах апофеозу), який прагнув «утопити в крові» українські визвольні змагання. Письменник не поділяє вигуку Вишневецького: «Катуйте їх так, аби відчували, що вмирають!» Як на мій погляд, не можна такі різні, суперечливі висловлювання історичних чи вигаданих персонажів повісті тлумачити в єдиній проекції відображення колориту чи соціології описуваної епохи. Знана «моральність Калі» з «У пустині та пущі»: «Що означає злий учинок? — Як хтось забере в Калі корову. — А добрий? — Як Калі забере в когось корову». Звідси — цікавий коментар автора: «...подібні погляди на злі й добрі вчинки в Європі виголошують у Європі не лише політики, але й народи загалом». Прикро мені, що автор цих примітних слів мав також дві міри. Певним чином цей факт можна б пояснити правдоподібною еволюцією поглядів Сенкевича як письменника. Коли він писав «Вогнем і мечем», то мав 37 років; коли ж відповідав на анкету про Німеччину, то був 57-річним; коли ж творив «У пустині та пущі», то сягнув 64-літнього віку.

Варто тут згадати й інших репрезентантів нашої історії та літератури. Польські письменники й історики цікавилися як географічними, так і історичними теренами, які входили до складу Речі Посполитої Трійці Народів, а не Україною як осібною державою. З часом зростало усвідомлення того, що історична «польська Україна» пережила себе; про це переконливо писав Юліуш Словацький у творі «Сон срібний Соломії». Примітний також такий факт: чимало польських творців епохи романтизму народилося в Україні, вважаючи її рідною землею, що поставала в їхній уяві ошатнішою, поетичнішою, аніж інші терени Польщі. Ще одна деталь: частина істориків, вбачаючи в Хмельниччині причинні джерела падіння Польщі, водночас увиразнювали й провини польської шляхти, її егоїзм і, в першу чергу, магнатів «на кресах» (Вишневецькі, Конєцпольські та Потоцькі), а також відсутність релігійної толеранції з боку католицької шляхти та Костьолу. До таких істориків належали Сташіць, Козмян і, не в останню чергу, Лелевель (далекий свояк Генріка Сенкевича). Тому слід висловити глибинний жаль, що автор повісті «Вогнем і мечем» не поділяв оцінки названих істориків. Адже акценти були б у цьому творі розкладені справедливіше, ніж у наявній версії.

У епоху романтизму її творці опрацьовували українську проблематику, полишивши помітний ужинок, що належить до «Української школи». До неї зараховуємо Гощинського, Залеського, Мальчевського, а також Словацького. Кожний з них описував Україну: Гощинський — Україну гайдамацьку, Залеський — Україну козацьку, а Мальчевський — Україну польську. Поспіль малюнок — постать лірника-вісника Вернигори, в особі якого маємо глашатая польсько-українського поєднання.

ГЕНРІК СЕНКЕВИЧ, ФОТО БЛИЗЬКО 1890 р.

У сучасну епоху, коли існують дві незалежні, суверенні держави Польща й Україна, повинні зникати давні упередження та антагонізм у наших обопільних діалогах. Треба пам’ятати: обидва народи були щонайменше двісті років у сфері політичних впливів Росії. Тому її немало представників і досі не може погодитися з втратою Польщі й України як сфери тих впливів. Видається зрозумілим стан польсько-українського порозуміння, а тісніший зв’язок Польщі й України був би гарантією незалежності цих держав. Зв’язок політичний, співпраця в економіці та єднання народів. Отже, хто цього не оберігає, той — сліпий. Хто постійно оглядається, роздумуючи над кривдами й образами з обох сторін, той не може ступати вперед, бо повсюди спотикатиметься, допоки не впаде й не встане...

— Як відомо, інтерпретація Єжі Гофмана, режисера зі світовим ім’ям, зримо «відбігає» від сюжетної канви Сенкевичевого твору. Годі казати про змалювання таких героїв з історичного минулого України, як Богдан Хмельницький чи Іван Богун. До речі, їхні образи переконливо відтворили у фільмі талановиті актори Богдан Ступка та Олександр Домогаров. А ваші враження й думки про екранізацію повісті «Вогнем і мечем»?

— Пан Єжи Гофман своїми попередніми екранізаціями творів «Пан Володийовський» та «Потоп» явив велику інтуїцію, зокрема в доборі акторів. Вона не підвела його й цього разу. Тим паче, що режисер запросив і закордонних учасників; їхні акторські можливості він міг достатнім чином і не знати. Проте вибір був досконалим. Богдан Ступка зіграв пречудово, створив образ, який відповідає історичному Богдану Хмельницькому — на що поскупився Сенкевич. Олександр Домогаров з Москви — це виписаний з повісті Іван Богун. Хіба не зустрінемо читача, який би в особі Єжі Богуна не впізнав Домогарова (історичний герой випадав старшим на час повстання й мав ім’я Іван). Доцільно підкреслити: змалювання цієї постаті засвідчує, що Сенкевич відтворював події з боку козаків не тільки в темних барвах.

Проте, зрозуміла річ, що історичні реалії і пов’язані з ними позиції поляків, себто тоді, коли жив і творив мій дід, цілком відмінні від нині сущих. За відомих умов Польща політично зникла внаслідок всіляких непорозумінь і діянь, а землі, що становили територіальний материк нашої держави, були поділені між монархіями. Загальна засада для польських патріотів повсюди полягала в тому, аби їхня Вітчизна повернула собі стан, що був перед поділами. Знаменні слова гімну: «...Що нам чужинець одібрав, те шаблею візьмемо...» Тут повернуся до моєї попередньої відповіді, де я стверджував: всілякі поступки, які спричиняли всі народи та їхні представники, в результаті чого сталася трагедія поділу Польщі, оцінювалися поляками від’ємно. Пейоративно сприймався егоїзм, не кажучи вже про діяння кровних магнатів, які несли на своїх прапорах відверту зраду. Упродовж багатьох історичних декад коментувалися негативно такі особи з епох трилогії, як Радзівілли, Радзієвські; етнічно чужий нам Електор Бранденбурський, а також козаччина з Хмельницьким, який першим вибив камінь з фундаменту Польщі. Звичайно, ще й досі не перевелися політичні довбні, які хотіли б мати «Польщу від моря до моря», які не відреклися від давніх східних кресів з одночасною анексією західних земель, що маємо опісля 1945 року коштом німців. Ба більше: польський Вільнюс, польський Львів (навіть Київ), а відтак польські — і Щецін, і Вроцлав. Разом з тим переважна більшість моїх краян-одноплемінників визнає, чи погодилася б з тим, що кордони, укладені після Другої світової війни, — незмінні. З цим фактом погодилися й наші сусіди — зі Сходу й Заходу. А часом, десь тут і там, ще лунають поодинокі голоси: Вроцлав і Щецін слід повернути Німеччині, Перемишль і Ряшів — Україні, Бялисток — Білорусі, Сувалки, Сейни — Литві і т.д. Але кажу, це — голоси відособлені. Для більшості громадян Польщі, України, Білорусі, Литви й Німеччини кордони в сучасних межах — незмінні.

Ще раз повернуся до думки, порушеної щойно. Серед громадян наших сусідів-росіян помітною є ностальгія за імперією, й царською, й радянською. Певною мірою це стосується й інших республік, які входили до складу Радянського Союзу (Україна, Білорусь, Литва, Латвія, Естонія), а також тих держав, які були сферою його впливу (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Болгарія та Румунія). Звідси — наші спільні зацікавлення: укласти такі союзи, такі умови приязні, щоб у випадку повернення до влади в Росії пострадянських угруповань останні не були б у змозі урвати й пригорщі землі від нещодавно утворених суверенних держав або накинути знову свій протекторат. Допоки більшість громадян Росії не визнає цілком і не погодиться із сущими кордонами новоутворених держав з колишнього Радянського Союзу, то слід бути вельми чуйними й обережними.

Та буду ближчим до вашого запитання, власне, про польсько-українські взаємини. Факт однозначний: Польща й Україна — суверенні держави, незалежні ні від кого. Це — фундаментальна засада. Але огляньмося, що нас колись ділило? Як на здорову голову, то — нічого. Егеж, мало! Єднає нас спільна турбота, аби не постали такі колізії, що могли б порушити відновлену суверенність. Чому ж тоді так буває, що не можемо знайти порозуміння? Добачаю тут дві найістотніші причини. У літописі давньої й новітньої історії мали місце дивовижні діяння з обох сторін. Кожна з них має свій порахунок кривд. Аби постала згода, кривда мусить у певному сенсі розчинитися або (і це видається мені єдино можливим розв’язанням) дочекатись пори вибачального примирення. Свого часу польські єпископи звернулися листовно до німецьких владик з промовистими словами: «Вибачаємо й просимо пробачення». Такого помислу все ще бракує в стосунках між іншими народами. Інша причина полягає в живому функціонуванні стереотипу. Не маю переконання, але мені видається, що поляки в очах українців — погордливі панки, які зверхньо трактують українців — у найкращому випадку — з протекціоністським замилуванням. Ще гірше з нашого боку, коли маємо образ українця як примітивного «різуна» «з ножем у зубах», який би навіть з поганцем явив готовність нас покатувати. Виробленню такого малюнку сприяла, на жаль, між іншим, і популярність епосу «Вогнем і мечем». Тут плідно попрацювала й пропаганда Польської Народної Республіки. Після кривавих розправ з повстанням у Бєщадах, верстви української спільноти (так звані банди УПА) були виселені комуністичними владами з Бєщад на західні землі Польщі; через них був депортований весь український народ на «землі одзискані». Застосувавши «колективну відповідальність», комуністична влада прагнула якнайглибше розпорошити українців у рамках так званої акції «Вісла». Щоб якось виправдати цю злочинну акцію, вони в чорних барвах змальовували українців та їхню ментальність. Виходили з друку навіть такі упереджено тенденційні повісті, як «Гомін у Бєщадах» Яна Гергарда, на підставі якої був знятий фільм «Вогненний майстер Калень». Був ще один аналогічний антиукраїнський фільм, що поширювався як польський вестерн під назвою «Вовче відлуння». Аби подібні стереотипи усунути, необхідно б організовувати різні заходи, проводити спільні табори для польської й української молоді. Молодь, яка не завалена баластом історії, створить нові опори для приязні. Уявляю собі також спільні відвідини молодих людей у родинних умовах — на обопільній основі. Саме вони реалізовуватимуть у недалекому майбутньому також суспільно-політичні зв’язки між двома державами, себто без оглядки на упередження й стереотипи.

— І знову — Генрік Сенкевич. Як людина — яскрава особистість, сильна натура, чи не так? Ваше ставлення до його творчого доробку?

— Ваше питання як медаль з двома боками; тут містяться два запити, а між ними — застереження. Адже як мені відповідати? Що внук судитиме про свого предка власне як про людину чи автора однієї повісті? Либонь, я вже висловив свій погляд на ці речі та вважав би його вичерпним. Але наголошу: особисто я діда не знав; він явився мені як особистість, по-перше, крізь призму його літературних творів; по-друге, крізь призму його публічних виступів; по-третє, крізь його епістолярій. У першому випадку випливає образ письменника-інтелектуала; у другому — громадянина Польщі; у третьому — особи приватної. Як письменник він сягнув найвищої вершини майстерності володіння словом і стилем. Володів природною інтуїцією драматичного й соціологічного характеру — йому вдавалося поєднати жах і гумор, суворість сцен і зворушення. Одне слово, Сенкевич був справді великим митцем. До того ж, як мені видається, він був невиліковним оптимістом, як у розумінні справ загальних, так і щодо глибинної віри в людину. У своїй повісті «Без догмату» вивів героя (в його образі можна добачити alter ego письменника), для якого характерна дистанція до всього — релігії, обов’язків, етики, ба навіть — до самого себе. Щоправда, у своїх творах, а нерідко й у публічних виступах цієї відстані не вмів зберегти. Про його тенденційне трактування неприятелів Вітчизни я вже говорив. Трапляються між його творами тексти, що виказують: автор трилогії не найкращу толеранцію мав до релігії. З другого боку, знаю, що Сенкевич толерував і приятелював з представниками різних конфесій і націй (скажімо, вельми високо цінував Льва Толстого), мав добрі стосунки з Шимоном Ашкеназі, істориком єврейського походження. Загалом можна б мого діда назвати народовцем. І тут слід зауважити: в часи залежності Польщі народовці й патріоти виглядали, немов сіамські близнята. Тому я переконаний у тому, що нинішні польські народовці (поляки-католики), антисеміти, противники інших національних меншин краю тощо були для Сенкевича огидними. Як публіцист був Генрік Сенкевич на міжнародній арені справжнім речником Польщі. З величезним ентузіазмом вів він боротьбу з екстермінацією поляків під прусською залежністю, що мало очевидний резонанс для поляків, які були під пануванням Росії. Щодо доброчинних видатків, якщо вони мали суспільну мету, то був письменник вельми щедрий. У приватному житті, що засвідчують його листи, він був людиною сердечною; завжди опікувався своїми кревними. При цьому глибоко відчував недолю людини, прагнув запобігти її болям, намагаючись, аби при цьому його допомога полишалася, якщо то було можливо, анонімною.

ЮЛІУШ СЕНКЕВИЧ

— Ваші відповіді, вельможний добродію, докладні й цікаво закроєні. Тому мав би за гріх, коли б не запитав про ваші захоплення, життєві й дослідницькі устремління. Чи благословляє ваші змагання ваша дружина, оскільки працюєте на одній ділянці й ділите між собою щоденні будні, окреслені відповідальним фахом?

— Якщо про освіту, то я — етнограф. Отже, певним чином маю справу з історією, наукою, що вивчає культуру народу. Здавна цікавила мене матеріальна культура народу. Так, приміром, ще за часу університетських студій писав я про специфіку бондарства на селі, а темою магістерської праці обрав я предмет, може, найважливіший для селянина, — віз. Понад тридцять літ досліджую спільно з дружиною Урсулою своєрідність давнього народного будівництва на Помор’ї. Упродовж двох років ми інвентаризували народні будівлі на Замойшчизні. Досі опрацьовано нами кільканадцять проектів музеїв народної забудови просто неба. Останні сім літ, власне перед виходом на пенсію, я був директором районного музею в Кошаліні. Стільки — про мої виробничі справи. З давніх-давен близькі мені історія, література, осібно письменство ХIХ століття, а також історія мистецтва. Не мислю себе без мандрівок, відвідин історичних пам’яток. А відтак — ще одна моя спеціальність, сенс якої полягає у вивченні життя й творчості мого великого дідуся.

— Якщо не родинна таємниця: чи маєте рідних в Україні? Чи доводилося бувати на Шевченковій землі?

— Моя мамка Зузанна з роду Целецьких, народилася на теренах колишнього Тернопольського воєводства, в родинному маєтку Бичківці, що під Чортковом. А бабуся — по материнській лінії — проживала до війни в місті Броди. Однак особисто мені не судилося побувати в Україні. Я мав десь острах від Радянської України. А після відновлення незалежності України в 1991 році, хоч і було кілька задумів її відвідати, все ж не вдавалося. Поклаши руку на серце, то постійно манять мене «дикі поля», себто Великий Луг України. По-перше, хотілося б побувати в місцях, описаних у повісті «Вогнем і мечем», а по-друге, там, де побачила світ моя мати.

— Кажуть, що ви охоче співаєте українські пісні; подейкують, знаєте пісенні тексти про Україну напам’ять. Хто ж прилучив вас до їхньої краси?

— Так, український фольклор вабив мене особливо — то знак докладного прочитання названої повісті Сенкевича. А ще мати знала купу українських пісень, які принадно співала. Особливо припала їй до серця мінорна пісня «Човен хитається серед води». Заспівав би і я, та пам’ять вже не та, якщо мати на оці оригінальне звучання першотвору. Проте слова самі просяться з вуст...

— До слова, чи не пригадаєте, яким було ставлення Генріка Сенкевича до творчості його українських побратимів по перу, зокрема, до його славного сучасника Івана Франка?

— Сенкевич опісля з’яви повісті «Вогнем і мечем», без перебільшення, міцно «сидів» у рамках української проблематики. Тому він завжди цікавився зв’язками з Україною, її літературою, письменством загалом. Як відомо, коли писав згадану повість, то широко використовував письмові джерела ХVII століття, зокрема рукописи, листи, тогочасні описи українських степів та козацького життя. Між іншими джерелами слід назвати українські літописи, зокрема Самійла Величка (згадаймо «Історію Русів» чи праці Пантелеймона Куліша). Це засвідчує його текст «Український колос», у якому є таке твердження: коли працював над повістю «Вогнем і мечем», то читав поему «Гайдамаки» Тараса Шевченка та інші твори цього поета. Що ж до Івана Франка, то мені видавалося, що причину цього слід шукати у Франкових світоглядних позиціях (перекладав деякі праці Карла Маркса й Фрідріха Енгельса, пропагуючи цим соціалістичні настанови), які рішуче відкидав Сенкевич і уникав їхніх популяризаторів. Але, мабуть, причина полягала в іншому. Нещодавно я натрапив на такий запис про те, що на шпальтах віденського видання (мовиться про часопис «Ді Цайт». — М.З. ) була надрукована свого часу Франкова стаття про творчість Адама Міцкевича під небуденною назвою «Поет зради» («Айн Діхтер дес Ферратес»). Це викликало в польській пресі шалені напади на автора названої праці з такою нефортунною назвою; все це було демонстрацією неприйняття цього видатного прозаїка й публіциста. Невдовзі Іван Франко збагнув свою помилку й опублікував низку вельми похвальних статей про нашого генія. Але упереджена рецепція Франкової творчості тривала й далі...

СТОРІНКА РУКОПИСУ РОМАНУ «ВОГНЕМ І МЕЧЕМ» З МАЛЮНКАМИ АВТОРА

— Було б цікаво почути дещо про родовід Генріка Сенкевича. Яким він постає сьогодні, зокрема, у пов’язі з правнуками?

— Наша родина доволі численна. Мій дід мав двоє дітей: сина Генріка-Юзефа (архітектора) та дочку Ядвігу, яка була перекладачкою з англійської (між іншим, переклала твори Конрада-Юзефа Коженьовського). Її чоловік, Тадеуш Корнілович, був закатований у Катині. А їхня дочка, Марія Корніловичівна, була також перекладачкою-літератором. не мала родини й померла у Варшаві 1997 року.

Я маю три родинні гнізда, зокрема двох дітей: сина й дочку. Син Варфоломій, історик, працює директором дослідницького центру студій Сходу у Варшаві; завдяки йому маю трьох онуків. Дочка Катерина вивчала етнологію в Познанському університеті імені Адама Міцкевича. Сестра Ядвіга має також двох дітей — сина Єжі, дочку Ганну та четверо внуків. Всі мешкають в Обленгорку. Друга сестра Зузанна має двох дочок — Марію та Ганну, п’ять онуків, мешкає в Кракові. Третя сестра Марія проживає у Варшаві, має одну донечку Малгожату та двох онучок. Отже, загалом: онуків, правнуків і праправнуків письменника — 25.

— Наша розмова добігає кінця, а її тема вичерпується. Наприкінці — традиційне: ваші побажання українським читачам.

— Завершуючи нашу бесіду, хотів би висловити мою найсердечнішу симпатію до українського народу. І хіба не симптоматично, що та прихильність постала після лектури повісті «Вогнем і мечем». Це, можливо, одна з ознак того, що цей твір не повинен ятрити наші взаємодії. До речі, усвідомлення татарських коренів стало для мене вартісним також після прочитання — у котрий раз — згаданої повісті. Таким чином, бажав би в недалекому прийдешньому чути «Поляк і угорець — то два побратими» з поширенням: «Поляк і українець — ми сущі побратими». Цілими століттями наші народи мріяли про незалежність своїх держав. У минулому мали місце обопільні суперечки й провини, але то були трагедії для наших предків, власне, їхні конфлікти. Сьогодні маємо спільну мету, до неї спільно крокуймо. Бажаю, аби квітуча й вільна Україна була багатою, краєм, де тече молоко та мед; аби жадібні вампіри з минулого й майбутнього не творили жодних ворожих комплексів і стереотипів. Знаю напевно: що складає сутність життєдайного зацікавлення для обох народів, те неодмінно переможе!

Автор висловлює подяку Сенкевичу за авторизацію перекладу інтерв’ю.

2004-04-29 09:54:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар