Який народ є непереборним? - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Який народ є непереборним?

Який народ є непереборним?

Ігор Сюндюков

...Осінь 1014 року. Майже десять століть тому. Лише кілька місяців лишилося жити вже важко хворому Великому князеві Київському Володимиру-хрестителю Русі. У Новгороді вже декілька років княжить його син Ярослав — майбутній наступник батька і продовжувач його справи. А тим часом на Балканах, за Дунаєм, за 1800 кілометрів на південь від Києва відбуваються воістину трагічні події.

Армія могутньої Візантійської імперії оточує під горою Бєласицею військо, зібране болгарським царем Самуїлом для захисту своєї держави від загарбників із Константинополя, і невдовзі розбиває воїнів Самуїла. 15 тисяч болгарських вояків потрапило в полон візантійців. Імператор Східної Римської імперії Василій ІІ — переможець битви під Бєласицею — наказує осліпити всіх полонених до одного й відправити їх до царя Самуїла, якого не було на полі бою. Наказ було виконано (за це Василій ІІ отримав у придворних літописців «почесний» титул «болгаровбивця»). Самуїл, побачивши цих 15 тисяч нещасних, не витримав горя й невдовзі помер від серцевого нападу. Через три з половиною роки Болгарія остаточно потрапила під владу Візантії, ставши однією з північних провінцій Імперії. Імператор Василій ІІ із задоволенням сказав: «Цього народу більше немає. І ніколи його відтепер не буде».

Він помилявся — болгарський народ відродився, попри жорстокі, нелюдські утиски. Відродився, хоча візантійське ярмо тяжіло над країною дуже й дуже довго — 168 років (1018 — 1186). Відродився, як він не раз робив у своїй історії й пізніше. Наче птах Фенікс із попелу. Саме тому знання історії Болгарії (бодай основних її віх) є насправді необхідним, якщо ми чесно шукаємо відповіді на ключове й для українців запитання: який народ (і завдяки яким саме своїм рисам) є непереборним перед лицем стократ потужніших ворогів? Як це, власне, відбувається; може, це — просто диво, якийсь чудесний збіг обставин? Конкретно в історії болгарського народу: що дало йому сили витримати 168 років владарювання візантійців, а потім — 482 роки (!) панування Османської імперії, відродити національну пам’ять, відродити душу народу і — як результат — відродити свою державність.

Все це не може не становити інтересу і для українців. Тим більше, що трагічний досвід боротьби болгар за свободу й державу (впродовж 10 століть!) близький й зарозумілий нам. Тим більше, що йдеться про направду братній (без лапок) нам слов’янський народ, котрий ніколи не хворів на комплекс «старшого брата» і ніколи нікому не прагнув нав’язувати свою волю, проте вже під час Російсько-турецької війни 1877—1878 рр. мав такий високий ступінь національної самосвідомості, що Федір Достоєвський, який (у цьому його трагедія) постійно озвучував тоді в своїй публіцистиці думку Олександра ІІ, дозволив собі написати про «невдячність болгар щодо росіян-»визволителів» (мовляв, ми проливаємо кров, аби їх звільнити від турків, а вони прагнуть своєї незалежної держави, причому орієнтованої не на Росію, а на Німеччину і Австро-Угорщину! Про те, що справжньою метою війни з боку царя Олександра було аж ніяк не визволення пригноблених слов’ян, а захоплення Константинополя й приєднання його до імперії, Федір Михайлович «делікатно» промовчав, хоча в інших статтях «Дневника писателя» писав про це не раз).


СВЯТИЙ КЛИМЕНТ ОХРИДСЬКИЙ — НАЙБІЛЬШ ЗНАМЕНИТИЙ УЧЕНЬ КИРИЛА І МЕФОДІЯ. СТІНОПИС СОБОРУ СВ. КЛИМЕНТА У МІСТІ ОХРИД (СУЧАСНА РЕСПУБЛІКА МАКЕДОНІЯ)

Отже, історія Болгарії є винятково цікавою для українського читача. Але одразу варто додати, що знає про цю історію «пересічний» українець дуже й дуже мало (ще менше, ніж про історію Візантії — багатовікової суперниці болгар). Баба Ванга, «трояндове масло», чорноморські курорти Болгарії, може, ще такі суперечливі постаті новітньої болгарської історії, як Тодор Живков, Георгій Дімітров, якоюсь мірою співак Філіп Кіркоров — усе назване вже складає мало не весь «джентльменський набір» знання про Болгарію, характерного для масової свідомості. Це ганебно мало, катастрофічно мало, це — взагалі ніщо. І, сподіваємося, нам вдасться переконати в цьому читача — навіть при вкрай стислому й поверхневому огляді історії країни.

***

1  Отже, чи відомо Вам, читачу, що болгари — один із найбільш древніх (якщо не перший — є підстави й так вважати) державотворчих слов’янських народів Європи? Згідно з даними археологів, болгарському місту Пловдив — шість тисяч років (!). Перша болгарська держава, вже досить потужна і міцна, утворилася 681 року (це приблизно на половині часової відстані між князюванням у Києві легендарних Кия, Щека та Хорива, з одного боку, та правлінням теж напівлегендарного князя Аскольда — 400 років після Кия). Ця держава являла собою союз слов’янських племен, які стали селитися на Балканах під час Великого переселення народів VI-VII ст., окрім того, тюркомовних протоболгар («булгар»)-кочовиків, які прийшли зі степів Азії (від них згодом і стала йменуватися ця слов’янська держава Болгарською, а населення її — незалежно від етнічного походження — болгарами), і, по-третє, фракійців, корінного населення тих земель.

2  Цікаво, що болгари вже в період Першого царства (681—1018) мали одну з найкращих кіннот в Європі — хлопчики сідали на коня у три-чотири-річному віці. Завдяки цьому предки сучасних громадян Болгарії у 680 — 681 рр. завдали болісної військової поразки візантійцям й змусили їх (681р. — це й є момент виникнення нової держави) підписати договір, згідно з яким Візантійська імперія, на той час — євразійська потуга, не лише зобов’язувалася визнати незалежність болгар, а й мусила виплачувати їм данину! Столицею держави стало місто Пліска. До її складу увійшли, повторимося, слов’яни, тюркомовні протоболгари (утворили аристократію й керівництво армії) і порівняно невелика частина місцевих фракійців.  

3  Християнство було прийнято давньою Болгарською державою в 865 р. (за 123 роки до офіційної дати хрещення Русі, інакше кажучи — за часів загадкового київського князя Аскольда). Одразу після цього, за роки правління царів Бориса (852—889) й особливо Симеона (893—927), почалося вражаюче, потужне національно-культурне відродження болгарського народу (у нас тоді правили Олег Віщий та князь Ігор). Болгарія перетворилася на велику балканську державу, виступала гідним військово-політичним супротивником Візантії, значно розширивши свої кордони від Адріатики на заході (включаючи сучасні Македонію, Сербію, Чорногорію) й до грецького Егейського моря на півдні. Симеон проголосив офіційно себе царем й домігся міжнародного визнання цього титулу. В 919 році було обрано першого болгарського православного патріарха, незалежного від Константинополя.

Ще важливішим для майбутнього країни був дивовижний розквіт слов’янської писемності та книжності за часів Бориса та Симеона. Тут, звичайно, на думку приходять імена геніальних слов’янських першовчителів — Кирила (Константина, 827—869) і Мефодія (815-885), чиї життя і звершення користуються в Болгарії високою пошаною і в наші дні. Власне кажучи, християнську культуру, книжність та слово принесли в Болгарію прямі учні Кирила та Мефодія — Климент, фундатор першого в історії слов’янського університету в Охриді (нині — Македонія), Наум та Константин. Причому вони не лише поширювали на Балканах (а вся ця земля тоді входила до складу Першого Болгарського царства) слов’янську писемність, створену Кирилом та Мефодієм, але — що дуже суттєво — масово перекладали богослужбові книги давньоболгарською (давньомакедонською, вона ж, значною мірою, старо— або церковнослов’янська) мовою. Зауважимо, читачу, що саме цією мовою, значно ближчою до народу, ніж офіційна обрядова грецька (мова Візантії), читали святі християнські книги люди Київської Русі, наші предки. Значення цього факту важко переоцінити.


ХРЕЩЕННЯ ЦАРЯ БОРИСА (ІХ СТОЛІТТЯ). З МІНІАТЮРИ ХІV ст.

Показово, що процес засвоєння християнської культури, який консолідував болгар-слов’ян, болгар-тюрків й болгар-фракійців у єдиний народ (на основі слов’янської складової цього етносу), був активно й потужно підтриманий і царем Борисом (котрому довелося навіть осліпити власного сина, Владимира, який відстоював язичництво), і царем Симеоном, блискуче освіченою людиною (вчився у Константинополі, у Магнаврській академії, де свого часу навчався Кирил, вільно володів грецькою й латиною), щедрим меценатом, який вкладав величезні власні кошти у нові переклади з грецької на давньоболгарську (потім, майже через 100 років, ці переклади підуть на Русь!). Взагалі не буде перебільшенням порівняння (хоч це в історії — справа вельми ризикована) царя Бориса з нашим Володимиром Хрестителем, а царя Симеона — з Ярославом Мудрим. Тільки болгарські монархи діяли раніше.

4  Симеон — так часто трапляється в історії — не зміг підібрати собі гідного спадкоємця. Його наступником став добрий, проте слабкодухий цар Петро (927—969), який одверто говорив батькові, що його мрія й покликання — бути ченцем, а не правителем. Поступово Перше царство занепало; невипадково після смерті Петра на землі його ослабленої держави прийшов київський князь Святослав й ходив на болгарську столицю — Преслав (Переяславець-на-Дунаї). Пам’ятаєте зафіксовані в літописах слова Святослава матері, княгині Ользі: «Не любо мені княжити в Києві — хочу княжити в Переяславці, там-бо буде серцевина землі моєї». Було це сказано якраз близько 969 року. Через три роки Святослав загинув від меча печенігів...

5  971 року візантійці спустошили й окупували східну частину Болгарського царства; великий Преслав було перейменовано в Іоаннополь, царя Бориса ІІ вивезли до Константинополя, де йому було надано, на знак приниження, невисокий титул магістра. Західна Болгарія (столицею стало місто Скоп’є, потім — Охрид) опиралося ще понад 40 років. Розв’язка настала за часів царя Самуїла та імператора Василія ІІ. Ми про це розповіли на початку цих коротких заміток.

Що було згодом? Довгі десятиліття (майже 17 десятиліть) візантійської колоніальної влади (а колись цар Симеон заявляв, і не без підстав, що гідний посісти трон у Константинополі — візантійські імператори реально побоювалися його...). Проте пам’ять народу, історична пам’ять, ця перша й засаднича передумова цивілізованості (болгарський просвітитель Х ст. Константин Преславський писав про те, що душа безграмотної людини є мертвою, маючи на увазі не тільки знання, а й розуміння історії свого народу!) — була непідвладною Візантії. У 1186—1187 рр. (час створення «Слова о полку Ігоревім») тирновські боляри («бояри») — брати Асен і Петро, розпочали повстання проти візантійців. Ненависне іноземне ярмо було скинуто, щоправда, боротьба була запеклою і тривалою (Асен був убитий, остаточну перемогу здобув 1201 р. його брат, Калоян, взявши штурмом Варну й перебивши увесь візантійський гарнізон: вороги, пам’ятаєте 1014 рік?!). почалася доба Другого Болгарського царства (1187—1396 рр.) зі столицею в Тирново. Ця держава досягла найбільшої могутності за часів царя Івана Асена ІІ (1218—1241 рр.). Цей правитель перетворив Болгарію (включаючи Македонію, сербські, албанські й грецькі землі) у найбільшу державу Південного Сходу Європи, потужнішу за Візантію. Було відновлено болгарську патріархію (1235 р.).

6  Проте історична трагедія болгарського народу ще далеко не була завершена. Навпаки, попереду чекали нові, неймовірно важкі випробування. Після Івана Асена ІІ Друге царство занепало — давалася взнаки ворожнеча місцевих князів; відчутним ударом була навала монголів 1242 р. Після цього держава поринула у тривалий хаос й міжусобиці (нічого Вам не нагадує, читачу?). Наприкінці 70-х рр. ХІІ ст. Болгарію «струсонуло» антифеодальне повстання під проводом Івайла, колишнього свинопаса (!), який спромігся, правда, ненадовго, навіть посісти царський трон. У ХІV ст. Друге Болгарське царство фактично розпалося на кілька окремих князівств (Добротиці, Івана Срацимира, Івана Шишмана...).

А тим часом на Болгарію (і на Балкани взагалі) рушив новий надпотужний завойовник — турки. 1353 року вони переправилися в Європу, 1362 року взяли Пловдив, 1382-го — Софію (колишній Средець), а 1393-го, після тримісячної облоги, завоювали столицю — Велико-Тирново. 1396 року, після падіння останніх оплотів болгар — Нікополя й Відина — Друге Царство припинило своє існування. Попереду були 482 роки (здавалося, нескінченні) османського іга. Болгарської держави більше не існувало. Її територію (як і Сербію) було включено в Румелійське бейлербейство — європейську провінцію Османської імперії. Масове заселення османами болгарських земель зробило присутність у країні іноземних поневолювачів щоденною, щогодинною, щохвилинною. Болгарам доводилося терпіти повсякденні приниження. Їм заборонялося будувати красивіші й вищі будинки, ніж ті, в яких жили турки, носити яскравий, красивий одяг, зводити церкви де і як їм хотілося. Кожен християнин Османської імперії сплачував султану «харч» — податок за життя. Ще сплачували «девширме», тобто кревну данину християн султану, коли міцних, красивих болгарських хлопчаків забирали до султанського війська — в яничари. Частина людей вимушено прийняла іслам (проте мову зберегли!). Інші ховалися від деспотії високо в горах...

7  Як болгари витримали ці 482 роки? Відповідь — у творі великого болгарського просвітника, сучасника нашого Григорія Сковороди, ченця Паїсія Хілендарського (1722—1773), що назвається «Слов’яно-болгарська історія про народи й царі болгарські». Там є, зокрема, такі слова: «О нерозумний та юродивий! Чого соромишся ти наректися болгарином, чого не читаєш книги мовою рідною й не розмовляєш нею? Чи не було у болгар свого царства і власної держави? Скільки років царювали вони, і славетними були, і відомі по всій землі, й давали їм царі та королі доньок своїх у дружини, щоби мати мир і любов із царями болгарськими... І з усіх слов’янських народів найславетнішими були болгари, вони перші назвали своїх государів царями, у них перших був патріарх, вони перші хрестилися... То навіщо ти, нерозумний, соромишся роду свого й тягнешся до чужої мови? Згадай, хто ти є і ким ти був; хіба зречеться хтось з інших народів своєї мови, своєї віри й роду свого, як ти? Немає тобі ніякої користі від приниження роду свого! Ти — болгарин, і не обманюй себе самого, знай рід свій й мову та навчайся мовою своєю... Бо бачив я багатьох болгар, які роблять так: шанують чужу мову, чужі звичаї, а свої паплюжать. Тому і написав я це не для тих, хто ображає батьків своїх, хто не любить рід свій та мову свою, а для тих із вас, хто прагне знати й чути про рід свій і мову, написав, щоб і ви знали».

Іноземців, які відвідують Болгарію, зокрема Софію, завжди вражає величезна кількість скульптурних пам’яток, назв вулиць і площ, пов’язаних із подіями далекого минулого, присвячених духовним й світським керманичам: пам’ятники Паїсію Хілендарському, патріарху Єфімію (видатний просвітник ХІV ст.), вулиці царів Бориса, Симеона, Івана Асена, Калояна, Народна бібліотека імені Кирила і Мефодія, Софійський університет імені Климента Охридського... Так, історія Болгарії дивовижно багата, драматична, цікава, має універсальну, загальнолюдську цінність; кожен народ знайде в ній щось близьке для себе (ще один цікавий аспект для українців — це життя і викладацька діяльність Михайла Драгоманова в Софії). Все це — запрошення для кожного: знайомтеся з історією Болгарії, і тоді ви неодмінно краще зрозумієте душу цієї прекрасної країни.

Ілюстрації надані автором

2015-10-16 03:45:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар