Як ми жили в ХХ столітті. Війна і окупація - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Як ми жили в ХХ столітті. Війна і окупація
   

Як ми жили в ХХ столітті. Війна і окупація

Спогади вчительки
Галина ПЕТРОВИЧ

Читайте першу частину спогадів: Як ми жили в ХХ столітті. Голодомор

Шкільні роки

Восени 1933 року я пішла в школу, до першого класу. Наша чудова вчителька Прасок Ліза Миколаївна була розумною, освіченою, доброю, чуйною, інтелігентною. Не знаю, звідки вона така взялася в нашому селі. Навчала нас Ліза Миколаївна три роки, а потім кудись поділася і на зміну їй прийшла наша перекопівська  вчителька Пивоварова Марія Гнатівна.

Клименко Євгенія Іванівна - наш класний керівник, викладач української мови і літератури. Вона не тільки викладала предмет, а й проводила з нами багато часу, допомагала в різних життєвих ситуаціях, давала добрі поради, допомагала кожному визначитися з майбутньою спеціальністю. Її чоловік, Езерський Степан Лукич, теж чудовий педагог, викладав у нас математику. А чоловік Марії Гнатівни, про яку я вже писала - Пивоваров Віталій Леонтійович був вчителем фізики. З учнями він поводився дуже чемно, звертався до них на «ви» і одного разу після моєї добре зробленої доповіді сказав мені: «- Іщенко, згадаєте мої слова – ви будете професором!». Всі вони були чудовими педагогами, фахівцями, мудрими, добрими і справедливими людьми, цих вчителів я пам'ятаю все життя.

Наших хороших вчителів мені завжди хотілося наслідувати.

 

В ті часи найвищих керівників радянської держави називали вождями і наполегливо впроваджувався їхній культ. Ми всі повинні були своїх вождів знати і ми їх знали.  Кожен школяр мав спеціального зошита, куди повинен був наклеювати вирізані з газет чи журналів портрети вождів. Один листочок – один вождь. Під кожним портретом треба було підписувати ім'я вождя (біографію не писали) і оформляти гарненько сторінку. Малювали квіточки, віночки. Хизувалися один перед одним, хто знайшов красивіший портрет і гарніше його оформив. Вчителька регулярно переглядала ті зошити, хвалила, у кого він оформлений краще. Ті зошити ми завжди носили з собою.

А потім почалися дивні події. До класу приходила вчителька і казала, щоб ми дістали свої зошити, знайшли в них портрет, наприклад, Косіора[1], і вирізали з зошита цей листочок, бо Косіор – ворог народу. Потім розповідала, чому саме він ворог народу. Я не пам'ятаю, що саме вона говорила, але ми розуміли, що він проти радянської влади, проти того, щоб ми були щасливими.

Минали дні. Знову і знову вчителька називала нововиявлених ворогів народу. Ми відкривали свої зошити і вирізали листочки з портретами Постишева, Тухачевського, Блюхера, Якіра...

Слова «ворог народу» стали для нас найстрашнішими, найганебнішими.

 

А взагалі в школі я навчалася дуже добре, навчатися любила і мій батько мною дуже пишався: «- От у мене дочка, так дочка! У Ганнушки (він мене так називав) всі до одної оцінки «відмінно»,  і з себе яка гарна - вища за мене на голову!».

Закінчувалися заняття і наступали канікули. Зазвичай, на літніх канікулах перекопівські діти не ледачіли. Вони завжди мали обов'язки по господарству, а багато хто влаштовувався на канікулах на роботу. Я теж завжди знаходила якусь роботу – працювала, наприклад, по ремонту доріг, розвозила пошту, а коли стала старшенька, десь у 8-му класі, працювала в конторі помічником бухгалтера - йому подобалося, як я гарно все підраховую.

В 1941 році я закінчила 8 класів Перекопівської середньої школи і скоро почалася війна.

Війна і окупація

Вже не пам'ятаю, як саме звістка про початок війни долетіла до нас. Радіо не було ні у нас, ні у сусідів. Газети, правда, ходили, і мій батько теж виписував якусь. Можливо, це були «Сільські вісті». Можливо, десь у селі було радіо, і нам про початок війни переказали.

Мені було 16 років. Ми дуже злякалися, для нас початок війни був несподіванкою. З газет знали, що Сталін з Ріббентропом підписали пакт про ненапад, і були переконані, що війна, яка вже йшла в Європі, нас мине.

 

Зразу ж була оголошена мобілізація. Мій батько 1899 року народження на той момент чи то був віднесений до непризивного віку, чи був визнаний непридатним до військової служби. В армію його тоді не взяли, та й раніше не призивали.

Почалася евакуація. Погнали кудись великий рогатий скот. Пізніше виявилося, що німець наступав так швидко, що скот далеко відігнати не встигли – німці розвернули його назад.

Люди з села в евакуацію не їхали - принаймні, я не пам'ятаю, щоб хтось з односельців туди поїхав. Напередодні приходу німців у селі почалися безлад і безвладдя. Не знаю, куди поділися голова колгоспу і голова сільради. Можливо, вони були комуністами і їх призвали, чи може кудись виїхали.  Магазини негайно пограбували. Наша сім'я до магазинів не ходила, але люди розповіли.

Війна вже йшла, а батько мій, Іщенко Григорій Семенович, продовжував працювати бригадиром на 3-й бригаді. В колгоспі залишалися коні і воли, їх в евакуацію не погнали. У батька на бригаді теж були коні, їх треба було годувати, поїти, вичищати стайні. Пам'ятаю, що незважаючи на безвладдя, батько продовжував ходити дивитися за кіньми. А взагалі люди перестали ходити на роботу – влади не було, було незрозуміло, чи хто за ту роботу заплатить і взагалі що буде далі. Пам'ятаю, як батько вмовляв конюхів не залишати худобу без догляду: «- Хлопці, коні ж не винні, що почалася війна, а ще треба буде і сіяти, і збирати...».

 

Через Перекопівку і тоді проходила залізниця. В перші ж дні війни наші військові від колії збудували вітку в найближчий лісок («сосну»), що знаходився прямо посеред села. Прохід туди заборонили, але люди все одно ходили дивитись, що там робиться. Говорили, що наші привезли велику кількість боєприпасів – снарядів, мін, хімічних бомб, і складують їх у сосні. Можливо, готувалися якісь оборонні бої. Ми, жінки, туди не ходили - боялися, але хлопчаки, чоловіки, звісно, були в курсі всього, що коїлось.

Видно, йшов шалений наступ німців, бо ті боєприпаси розгрузили і практично зразу ж хімічні бомби почали закопувати в землю. Потім люди почули, що боєприпаси будуть підривать, щоб не дісталися німцям. Сказали, що в сосні штабелями в різних місцях складені боєприпаси, що їх з'єднують між собою бікфордовими шнурами, щоб вибухали по ланцюжку.

Справді почалися вибухи. Снаряди та їх уламки полетіли прямо на село, до хат. Ми сховалися в погребі. Зараз важко сказати, скільки тривали вибухи – коли сидиш в тісняві у погребі, то незрозуміло, скільки минуло часу. Потім стихло. Переконавшись, що вже ніщо не вибухає, ми вилізли з погреба.

У сусідів Косарів посеред двора лежав величезний уламок снаряда, що розірвався. Може, то була гільза. Косарі потім його прикопали і використовували, як ступу.

Люди говорили, що вибухи припинились, бо якийсь солдат поперерізав шнури. Якби він того не зробив, боєприпасами рознесло б все село.

В лісі залишилося ще дуже багато снарядів і мін в ящиках. Коли прийшли німці, то вони ніякої уваги на ті боєприпаси не звернули, не вивозили і не використовували їх - вони їм були просто непотрібні. Пізніше наші односельці потяглися в ліс до тих ящиків.

Люди викладали снаряди з ящиків просто на землю, а ящики забирали на дрова. Потім навчилися розбирати ті снаряди, діставали звідти тол і продавали бабам за півлітру. Тол був схожий на коротку товсту свічку жовто-гарячого кольору. Люди клали його на тарілку, встромляли ґнотики з ганчірки і використовували, як свічку. Воно не вибухало. Магазини тоді не працювали, і купити нічого ніде не можна було – ні гасу, ні свічок, ні солі, ні сірників, а світити чимось треба. Та саморобна свічка довжиною і діаметром сантиметрів вісім горіла довгенько. Може, воно було і не тол – але принаймні ми його так називали.

Скоро прийшли німці.

Від шляху почувся гул, що наростав.  Дітвора, незважаючи на заборони батьків, побігла подивитися, що там гуде. Через деякий час повернулися і сказали, що їдуть німці, але нікого не займають. Тоді на шлях почали виходити люди. Пішли і ми.

Тоді на Київському шляху асфальту ще не було, там була земляна вкатана дорога на насипу, яка називалася грейдер. І мені якось прийшлося  підробляти там влітку. Підкидали землю лопатками, закидали ямки. Зліва і справа від грейдера були узбіччя.

 Я побачила, що по грейдеру в кілька рядів іде суцільним потоком німецька військова техніка. Це, в основному, були автомобілі, на яких сиділи німецькі солдати, а по боках їхали мотоциклісти. Бачила, як той чи той мотоцикліст з'їжджав на узбіччя. Казали, що вони запитували в людей «млєко» і «яйки».

Через дорогу перейти було неможливо – техніка йшла суцільним потоком днів зо два. На людей, що виходили подивитися, німці не звертали ніякої уваги.

Одні люди підходили, інші – відходили. Додому поверталися  пригнічені. Складалось враження, що таку техніку перемогти неможливо. Ми в нашому селі з техніки на той час бачили тільки розбиті полуторки і то рідко.

Ті німецькі частини йшли в наступ. Того разу в село вони не заїжджали. Пізніше німці ще не раз проходили через Перекопівку, стояли по хатах, ночували, переміщалися далі.

 

Пам'ятаю, як німці вперше з'явились на нашому подвір'ї.

Двір наш був великий і зручний. До війни ми вибілювали на ньому самоткане полотно - розкладали на сонці намочені шматки полотна кожне по 20 м довжиною. За двором зразу ж тягнувся огород, тоді вже прибраний. Разом це був великий вільний простір.

Одного разу серед дня гул наблизився. До двору під'їхали машини, з них вискочили німецькі солдати, відкрили ворота і машини почали заїжджати в двір. Заїхало їх багато, не знаю скільки, поки вони не заповнили весь той наш вільний простір. З машин почали вистрибувати ще солдати, заґелґотіли, і почали вирубувати сад і маскувати гілками свої машини.

У нас в дворі росли два дубки, один з них німці швидко зрубали. Вийшов батько, почав просити на мигах, щоб не рубали хоч другого дубка. Ті закивали головами - погодилися. Дідусь почав показувати, що можна рубати, німці так і робили - чомусь послухались.

До війни німецьку мову у нас викладала Ніна Олександрівна, прізвища не пам'ятаю, німкеня за національністю. Вона добре навчала нас німецькій, уроки були дуже цікаві і завдяки їй за чотири роки (з 5 по 8 класи) ми досить непогано опанували розмовну мову. Ніна Олександрівна практикувала, щоб на уроках ми говорили між собою німецькою.

Солдати ґелґотіли і я відчула, що розумію, про що вони говорять. Йшлося про те, що їм доведеться тут затриматися днів на 2-3, дочекатися, поки прийде якась пошта. Крім того, сюди мала прибути кухня. Я розповіла про це своїм домашнім.

І дійсно, через деякий час у двір заїхала кухня. Німці з'їздили, видно, в колгосп, привезли свиню, зарізали її, відтяли голову, ніжки, вийняли тельбухи – печінку, легені, нирки, кишки – все це викинули в нашу помийну яму. На кухні з тої свині зварили величезний казан горохового супу, яким німці пообідали.

Звісно, ми були налякані, старались солдатам на очі не попадатись. До війни у нас йшла страшна пропаганда проти фашистів. Говорили про звірства, на які вони здатні, що вбивають, насилують і т.д. Але виходити все-таки доводилося. Першою вийшла бабуся - ніхто на неї не звернув ніякої уваги. Потім і ми повиходили. Бабуся зап'яла мені велику стару шалю, щоб не було видно, що я молода. А одяг у нас і так був слабенький.

Розташувалися німці в світлиці. Ночували вони не тільки у нас –розквартирувалися по всьому селу. Підійшла ніч, нам теж треба десь лягати. Зазирнули в хатину - там, на полах, нікого. Врешті-решт ми вляглися спати в хатині – прохідній кімнаті. Німці нас з хати не виганяли, нічим не погрожували - просто не звертали на нас ніякої уваги. Тоді бабуся осміліла, полізла в яму і дістала те, що викинув німецький кухар – свинячі голову, ніжки, нутрощі, і перенесла в погріб.

Але три дні німці не стояли. Раптом їм прийшов наказ негайно вирушати далі. Кухар покликав на мигах мою маму і показав, що залишки горохового супу – відер двоє - вона може забрати собі. Мама принесла великого казана, суп пересипали. Німці швидко зібралися і покинули двір. А ми той суп їли разом з сусідами Косарями два дні. Потім зварили і з'їли сховані в погребі свинячу голову і інше. Це було останнє м'ясо, яке перепало їсти у воєнні роки. Наступного разу ми його їли в 1949 році - тільки через 8 років!

 

Ще не раз зупинялися німці в нашому дворі. Інколи вони ночували, інколи – просто спочивали, їли їжу (завжди свою) і рушали далі.

Якось у нас заночували два німецькі солдати – високі, ставні, гарні на вигляд. Як завжди, поводилися, як господарі. Зайшли в хату, пройшли в світлицю... За мирних часів у світлиці на ліжку біля груби спали ми з кішкою Сюнькою. Сюнька за звичаєм і тепер пішла спати на своє місце, де ліг німець. Я боялася, щоб той кішку не вбив, почала її кликати: «- Сюнька, Сюнька, киць-киць-киць!». Німець вийшов, сказав: «- Сюнька – ґут», жестом показав, щоб я не хвилювалася за кішку, і Сюнька спала з німцем.

Більше, як одну ніч, німці у нас ніколи не спали, на ранок виходили далі. Це був початок війни, схоже, що в них воювали тоді теж «кадровики» – молоді, треновані, навчені.

Одного разу (це було вже не в 1941 році – пізніше) в нашому дворі зупинилася на ніч, видно, якась господарча частина. В двір наїхало повно машин з продуктами – мукою, капустою, ще з чимось. Йшов дощ, і два мішки з мукою, які лежали зверху, підмокли. Німець їх розгрузив з машини і показав мамі, що вона може їх забрати.

Ці німецькі солдати вже були старші за віком. Один, на вигляд років сорока, намагався розмовляти, знову ж таки на мигах, з моєю мамою. Він показував їй фото своєї німецької фрау і дітей, дав зрозуміти, що дуже за ними журиться і воювати не хоче. Коли вони виїжджали з двору, він відсипав мамі ще з мішок капусти.

 

Люди казали, що німці, коли приходять ночувати, просять «млєко, яйки». Бабуся вирішила на всяк випадок поховати курей на горищі - ми поставили там клітку і перенесли в неї всіх курей, а в курнику залишили одненьку, поганеньку. Раптом захочуть забрати – ось вона, беріть.

А тут прийшли німці, зупинилися на ночівлю, полягали в світлиці, а ми, як завжди – в хатині. Зранку мама наварила чавун картоплі в мундирах, дістала з погреба миску солоних огірків, поставила на полах, ми п'ятеро сіли навколо і почали снідати. Мимо туди-сюди ходили німці (хатина ж прохідна). Раптом один зупинився і звернувся до мами: «- Давай окурка!» - так ми почули.

Мама пішла в курятник і принесла ту поганеньку курку. Німець: «- Найн, дай окурка!». Поскільки вночі півень на горищі співав і видав всю «диспозицію», мама зрозуміла, що треба давати гарну курку, а не цю, поганеньку. Вона неохоче полізла на горище, дістала найкращу курку і подає німцю. Німець знову: «- Найн, дай окурка!» – підійшов прямо до нашого гурту і пальцем показав на миску з огірками.

Всі до цього моменту сиділи дуже перелякані, а тут зразу ж попустило. Мама швиденько злазила в погріб, наклала полумисок огірків, винесла, подала. Німці (інші також підійшли) огірки з'їли з апетитом, радісно гоготячи, в один момент.

За час війни, поки не прийшли наші, німці не раз проходили через наше село, ночували по хатах. Завжди запитували, чи є партизани, ми хитали головами, що ні. Жодного разу німці (принаймні в нашому селі) нічого поганого місцевим жителям не зробили.

Запам'яталася величезна кількість літаків з хрестами, що пролітали над селом. Вони літали на передову, село не бомбили. Хоча одного разу в селі вибухнули-таки дві бомби біля залізниці, але ніякої шкоди не завдали. Не знаю, хто їх скинув, можливо, навіть наші.

 

Безвладдя і безладдя в селі тривали недовго. Німці встановили німецький порядок. Вони призначили в селі декількох старостів[2] - це були люди не з нашого села. Були призначені і помічники старостів, вже з перекопівських, хто саме – не пам'ятаю. Запрацювало господарство. Всі повинні були ходити на роботу.

Найбільше роботи було в полі - з ранньої весни до осені. Ми з дівчатами працювали на різних рядових роботах - сапували, збирали урожай, молотили, віяли зерно, перевозили. Працювати приходилось в різних бригадах - і недалеко від дому, і за п’ять-шість кілометрів. За роботу платили, але не грішми – продуктами.

Крім роботи в полі були і інші ділянки робіт.

Одного разу я влаштувалася на роботу доглядати за тягловою силою в бригаду №2, недалеко від дому. Тоді мені було 17 років. Я повинна була доглядати за худобою – двома конями і вісьмома волами. Моя подруга, яка працювала теж там, доглядала за дванадцятьма кіньми. Доглядати - означало годувати, поїти коней та волів і вичищати після них двічі на день. Вдень худоба працювала.

Робота починалася дуже рано і була важкою. Щоранку воли стояли по коліна у власних кізяках, треба було все вичистити з конюшні - вигрібала великою підбірною лопатою, накладала у відра і носила на гноєвик. Потім носила воду, годувала і напувала скот. Коли вранці люди приходили забирати скот на роботу, все вже повинно було бути зроблено.  Ввечері треба було робити те саме, але тоді роботи було менше. В ті часи я запросто могла запрягти і волів (це простіше), і коней (це складніше).

Бувало, мене просили виконувати інші, додаткові, роботи – щось перевозити. Це не входило в мої обов'язки - мене просили допомогти, бо просто не вистачало людей. Всі роботи записувались, за додаткові роботи виплачували додатково - платили продуктами, грошей в ті часи ми не бачили взагалі.

Інколи мені доручали кіньми перевозити сіно. Пам'ятаю, сіно косили на луках за річкою, там сушили і перевозили на цей берег кіньми на лотках. Накладали повну лотку «до неба», прив'язували її до коней. Коні пливли через річку - річка там не глибока - і тягли лотку з сіном на інший берег.

 

В літній період в селі було дуже багато роботи. Додому приходили пізно, втомлені і було не до розваг. Взимку ж робіт в полі практично не було і вільного часу було більше. Хоча одна робота була завжди: добувати дрова. Зими тоді були холодні, морозні, дров дістати не було де, бо ліс рубати не дозволяли. Але сухі гілки збирати не заборонялося. Тому по гілки ходило все село і знайти їх була не така вже і проста справа, а знаходити треба було щодня.

Але молодість є молодість. Навіть, коли війна. Хотілося якось відпочивати, спілкуватися. Клуба в селі не було, розвага була одна –досвітки. На нашому кутку в Лантуші Оксені була велика хата, в яку господиня за умовну плату продуктами пускала молодь. Ми там спілкувалися, розмовляли, співали, грали в карти – в дурня і в козла.

Це така тільки назва - досвітки. Ходили ми, в основному, вдень, і не щодня, а у вихідні, свята. Вночі ходити боялися, принаймні я вночі не ходила ніколи.

Ще одна була така хата на нашому кутку – недалеко від хати моєї подруги Матросової Олі. Господиня була солдатка, чоловік її був на фронті. В хату теж пускала за умовну плату: хтось принесе оберемок дров, хтось – пару яєць чи трохи зерна.

Мої батьки завжди знали, куди я пішла – чи в ту хату, чи в іншу.

Такої розваги, як пити горілку чи якісь інші напої – не було і в помині. Ніякого пияцтва, ніякої розпусти - тільки спілкування, співи та гра в карти.

 

Під час війни в селі було дуже багато молоді – і дівчат, і хлопців.  Час від часу оголошували набори молоді в Германію на роботи. Спочатку дехто поїхав добровільно.

З моїх товаришок в Германію поїхало три Галі - Галя Обідейко, Галя Однолькова, Галя Влантушина - це призвісько, яким її називали на кутку, а прізвище я забула. Остання там отруїлась і померла.

А діло було так. Вони втрьох в Германії працювали на якійсь фабриці. Годували там слабо. Десь на виробництві дівчата знайшли речовину, схожу на цукор, була вона солодка, і вони почали її потроху використовувати в їжу. А то був оцтовокислий свинець – дуже отруйна речовина.  Галя Влантушина, видно, з'їла її більше за інших - хворіли всі троє, але померла вона одна.

В Германію набирали молодь раз за разом, загалом вивезли досить багато людей, але після війни повернулися додому всі, крім Влантушиної. За розповідями, працювали в різних місцях, хто – на фабриках, хто по господарях. Умови були різні, на фабриках працювати було важче, а у господарів – це кому який попався. Але рівно всі привезли з Германії багато різного барахла, багато чемоданів. Де взяли – не розпитувала.

 

Після того першого набору майже ніхто їхати в Германію не хотів -  всі тікали, ховалися. Були люди, які знали, коли буде набір, вони попереджали, як могли. Тоді я бігла ховатися до тьоті в Шумське. Коли не було вже часу бігти в Шумське, бігла ховатися на Горянку (це такий куток в Перекопівці) до тьоті Мані. Але ж не завжди вдавалось взнати про набір, та й не всі встигали сховатися.

Двічі мене піймали, але вдалося викрутитися.

Одного разу мене таки взяли, привезли в Глинськ на біржу - чи не знаю, як називався збірний пункт, звідки везли в Германію. Там мені хтось із своїх підказав, щоб я трималася гурту, де була молодь 1924 року народження, бо будуть забирати 1925-й рік. Я так і зробила. Дійсно, назавтра забрали 1925-й рік, а 1924-й відпустили додому до особливого розпорядження і я повернулася в Перекопівку.

Другого разу мене піймали і відвезли на збірний пункт у Ромни. Там скупчилось багато молоді, що чекала на відправку. Я була в одній групі з старшою за мене дівчиною Шрамко Марією Йосипівною. Дуже мені не хотілося їхати. В якийсь момент трапилась нагода вислизнути з того пункту. Це помітила Марія, сказала мені: «- Тікай!» і я втекла - пішки пішла з Ромен додому. В Бобрику мене нагнав підводою знайомий по школі поліцай – старший за мене на два роки Юрченко Вітя з Анастасівки. Він мене на підводі підвіз додому і навіть не запитав, що я робила в тому Бобрику.

 

Пізніше я влаштувалася робітницею на пункт прийому молока у Василівці й працювала там до приходу наших. Звідти в Германію не забирали, вважалося, що ми і так працювали на Германію. Начальницею того пункту була Приведьон Дуня Іванівна. Вона приймала молоко від населення і відповідала за його переробку. Ми вдвох молоко переробляли на вершки та сир і відправляли його не знаю куди, але, видно, на потреби Германії.

Я носила дрова, топила піч, носила воду, гріла її, мила, кип'ятила бідони для молока, переганяла молоко через сепаратор, відтоплювала сир, мила підлогу, прибирала. Роботи було дуже багато.

А мій двоюрідний брат Гулак Іван Іларіонович, 1922 року народження, працював на видобутку торфу в Сурмачівці. Звідти теж в Германію не забирали. Робота там була дуже важка – цілий день по коліна у воді. Рили канави, вирізали брили торфу і витягували мокру торфяну масу з води на підвищення, щоб вона сохла.

А в 1943 році, коли прийшли наші, Івана і таких хлопців, як він, мобілізували і ненавчених послали на фронт, де вони майже всі загинули. Принаймні, я не пам'ятаю, щоб хоч хто-небудь з них залишився живим і повернувся. Вважалося, що ми, які жили на окупованій території – зрадники, і поводилися з нами відповідним чином.

Читайте першу частину спогадів: Як ми жили в ХХ столітті. Голодомор

Далі буде



[1] Станіслав Косіор – тоді генеральний секретар Комуністичної партії (більшовиків) України.

[2] Старостою називався призначений німцями керівник села, старостою називався і призначений німцями керівник громадського двору – колгоспу окупаційних часів.

Теги:
2013-11-13 11:06:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар