Як ми жили в XX столітті. Після визволення - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Як ми жили в XX столітті. Після визволення
   

Як ми жили в XX столітті. Після визволення

Спогади вчительки
Галина ПЕТРОВИЧ

Читайте першу частину спогадів: Як ми жили в ХХ столітті. Голодомор

Читайте другу частину спогадів: Як ми жили в ХХ столітті. Війна і окупація

В 1943 році, коли прийшли наші, мого батька мобілізували. На той час йому було 44 роки і його визнали придатним до служби. Тоді мобілізували багатьох таких односельців.

Як я вже казала, нас всіх вважали зрадниками і наші життя нічого не були варті. Вже немолодих новобранців, не переодягнувши їх у військову форму, відправили пішки до місця призначення. При цьому їм видали зброю, якою вони не вміли користуватися і навіть ніколи в очі не бачили. Так, батькові видали якусь протитанкову зброю.

Таких – необмундированих, непідготовлених, ненавчених - їх послали в бій під Фастовом у якості гарматного м'яса. Там вони майже всі загинули - в тому ж одязі, в якому пішли з свого села. Про це розповів один односелець, який випадково уцілів у тому пеклі. В село тоді одночасно прийшло більше сотні похоронок і всі – з Фастова.

Повторюю, батько мій до війни працював бригадиром. Він був добрий бригадир, в селі його всі поважали. Знав усі землі, знав, які культури на яких полях краще саджати, знав усі роботи, мав чудові організаторські здібності. Час від часу йому давали якусь відстаючу бригаду і вона швиденько виходила в передові. Батько вмів працювати з людьми, до кожного знаходив підхід. І під час німецької окупації він теж працював бригадиром, а потім його підвищили – зробили рільником[1].

При німцях працювали рівно всі - такий був порядок - але після приходу наших всі вважались зрадниками. А найбільшими зрадниками вважалися бригадири і тим більше - рільник, бо бригадирів було кілька, а рільник – один. Їх назвали «німецькими прихвоснями». Вже батько й інші загинули на фронті, а прізвисько «німецькі прихвосні» ще деякий час залишалось…

В перші роки після визволення десятки наших людей були знівечені або загинули від кинутих у сосні напризволяще мін і снарядів. Діти порозкидали міни по всьому лісу і вони час від часу вибухали. Гинуло одночасно по 4-5 дітей. Вони палили вогнища і вкидали туди снаряди, щоб подивитися, як бабахне. В селі загинуло більше 30 дітей. Батьки забороняли дітям ходити в ліс, вмовляли не займати снарядів, мін, але все дарма.

Особливо часто вибухали міни. Одного разу, вже взимку, діти ковзалися по річці, що замерзла. Хлопчина, що ковзався, в'їхав у очерет – вибух! - хлопчина загинув. Видно, восени хтось кинув міну у воду на мілину, потім вона примерзла, і от...

Якось гурт 9-класників, в тім числі і мій сусіда Вася Зубач, пішли на хутір Писаренків, де люди вже не жили – їх переселили в село, але там залишились садки, колодязі. Вони набрали з собою снарядів чи мін і кидали їх там об цементний колодязь, щоб подивитися, як вибухне. Кинули двічі – не вибухнуло. Вася Зубач підійшов, підняв його з землі, щоб кинути ще раз, а воно (снаряд чи міна) вибухнуло у нього в руках.

Поминали Васю чомусь не в своїй хаті, а в хаті нашого сусіда Косаря. За всі воєнні роки я бачила одну чи дві пляшки горілки тільки на тих поминках, коли ховали Васю - тобто, горілку, не як товар на обмін, а що горілку пили.

На ті боєприпаси - щоб їх прибрати, знешкодити - як німці не звертали уваги, так і наші, коли прийшли. Я впевнена, що закопані хімічні бомби так і лежать в перекопівській сосні.

Коли наш Глинський район звільнили від німців, зразу ж відновилося навчання в школах. Спочатку відкрилася школа в Глинську і я поступила туди в 9-й клас, а згодом почала працювати школа в Перекопівці і я на другу чверть вже повернулася додому.

В тому 9-му класі Перекопівської школи навчалося чоловік двадцять, з них хлопців було четверо - Губський Михайло, 1925 року народження, Гулак Юрій – 1927-го, Гайдар Аркадій Васильович - 1926-го, і один хлопчик з Москалівки. Йшла війна, і хлопців позабирали на фронт, залишились тільки молоді за віком. А один наш хлопчик був калічка.

Тоді саме звільнили Донбас і була велика потреба в людях на його відбудову. Скрізь ходили, вербували туди молодь. Були рознарядки, скільки треба завербувати. Мене саму мало не мобілізували насильно – присланий з Росії новий голова сільради Камишев згадав, що я дочка «німецького прихвосня». Але мене відстояли вчителі – я була однією з кращих учениць школи і в 1945 році закінчила 10 класів з єдиною на весь Глинський район золотою медаллю.

На весь район було 12 випускників, що претендували на отримання медалі. Тільки з нашої перекопівської школи таких було п’ятеро: Вакула Марія Сергіївна, Гусак Юрій Костянтинович, Луцій Марія Йосипівна, Хміль Галина Григорівна і Зубач Олександра. Всі вони були дуже сильними учнями. З Глинська в той рік претендувала на золоту медаль Котляр Люба - я жила у них на квартирі, коли навчалася в Глинську, а дружили ми з нею і після того, як я перейшла вчитися до Перекопівки.

На шкільних випускних екзаменах була присутня дуже серйозна комісія з 5-6 представників району і області - я думаю, що на той час шкіл-десятирічок було небагато. Письмові роботи (вони були, здається, з чотирьох дисциплін) возили на перевірку в район, а потім – в область. Мені просто повезло, що тільки мої письмові роботи пройшли суворий контроль у Сумах. В інших роботах знайшли зовсім невеличкі помилочки і їх авторам понизили оцінки - наприклад, у Вакули Марії неправильно був зроблений перенос слова у творі з мови. 

Студентка

Батько загинув на фронті, а маму я майже не бачила: вона йшла в колгосп, коли я ще спала, і поверталася, коли я вже спала. Працювала вона від зорі до зорі за мізерну платню. Дідусь був інвалідом – у нього всохла одна рука, а бабуся була старенька – їй було 74 роки. Мама повинна була заробляти на всю сім'ю, а на трудодні давали дуже мало зерна, грошей не давали взагалі. Матеріальне становище сім’ї було вкрай тяжке.

А мені дуже хотілося вчитися далі, і я поїхала в Київ вступати до педагогічного інституту. У мене не було одягу. З старенької бабусиної запаски - це така незшита спідниця, якою замотувались і підв'язувались поясом, пошили мені жакетик, щоб було в чому їхати.

В ті часи конкурсу особливого не було. Зі своєю  золотою медаллю я могла вступити до будь-якого ВУЗу взагалі без екзаменів.

Жила я, навчаючись в інституті, виключно на стипендію, бо ніяких грошей вдома мені дати не могли. Навчалася добре. Мене любив, як гарну студентку, редактора газети, старосту групи декан нашого факультету Сергій Трохимович Новіков. Час від часу він виділяв мені талони на мануфактуру: то на 3 м ситцю, то на черевики. Я несла товар на базар, продавала і купувала щось поїсти: картоплю чи пшоно. Хліб нам, студентам, давали по картках – півкілограма на день.

Одного разу декан виділив мені талон на демісезонне пальто, а ще якось – на зимове. Дякуючи йому,  мені було в чому ходити до інституту.

А тим часом настали голодні 1946-1947 роки. В селі їсти не було чого. Люди вночі крали в колгоспному полі колоски, щоб хоч якось вижити. Мама теж пішла, нарізала два з половиною кілограми колосків, але її піймали. Піймали не одну її - 12 чоловік, однак тих випустили, а мамі дали 5 років і відправили в тюрму до Львова - знову згадали, що вона – жінка «німецького прихвосня».

Через рік, здається, в 1948 році, маму випустили, бо тюрми на той час були вщент набиті такими «злодіями». Вона повернулась додому, але з підірваним здоров'ям - в тюрмі з в'язнями обходилися дуже погано…

В 1949 році я закінчила Ніжинський педагогічний інститут, до якого перевелася з Києва, і отримала призначення в село Дмитрівку, що в шести кілометрах від Золотоноші. Тоді це була Полтавська область. Там я отримала місце вчительки біології та хімії. Звідти і почався, як прийнято говорити, мій трудовий педагогічний шлях.

 В мене вже був чоловік, який ще вчився в інституті на стаціонарі. Щоправда, ми тоді ще не були розписані через проблеми з документами.


[1] Рільник – щось на зразок агронома.

Читайте першу частину спогадів: Як ми жили в ХХ столітті. Голодомор

Читайте другу частину спогадів: Як ми жили в ХХ столітті. Війна і окупація

Далі буде



[1] Станіслав Косіор – тоді генеральний секретар Комуністичної партії (більшовиків) України.

[2] Старостою називався призначений німцями керівник села, старостою називався і призначений німцями керівник громадського двору – колгоспу окупаційних часів.

Теги:
2013-12-12 13:35:21
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар