Як ми жили в XX столітті. Після визволення (Закінчення) - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Як ми жили в XX столітті. Після визволення (Закінчення)
   

Як ми жили в XX столітті. Після визволення (Закінчення)

Спогади вчительки
Галина ПЕТРОВИЧ

Читайте першу частину спогадів: Як ми жили в ХХ столітті. Голодомор

Читайте другу частину спогадів: Як ми жили в ХХ столітті. Війна і окупація

Читайте третю частину спогадів: Як ми жили в ХХ столітті. Після визволення

 

Дмитрівка

Село Дмитрівка було гарне, заможне. Голова колгоспу Кисельов (ім’я та по-батькові вже забулося) вже тоді вивів колгосп у мільйонери. Люди працювали в колгоспі з ранку до ночі, як і скрізь, але ж їм за трудодні нараховували і зерно, і гроші. В Дмитрівці були гарні будинки, і в будинках було не порожньо, і господарство було в кожному дворі – птиця, худоба. Село вже тоді було електрифіковане

Школа була семирічка, але дітей було багато, кожного класу по два, і розміщувалась вона в двох корпусах. Я викладала ботаніку в 5 і 6-му класах, зоологію і хімію – в 7-му. Робота подобалась, дітей і школу швидко полюбила, педагогічний колектив був дружній. Невеличку зарплатню щомісяця ділила на чотири купки: 200 - за квартиру і «стіл», 50 - вислати мамі, 50 - вислати чоловіку. Він мене про те не просив – просто я нещодавно сама була студенткою, якій ніхто не допомагав матеріально, і добре знала, як то жити на одну стипендію. А 100 крб. залишалося на розходи.

Ще до війни, коли я навчалась в Перекопівській середній школі, то брала  активну участь у художній самодіяльності. Ні одна районна шкільна олімпіада без мене не обходилась. Я читала вірші, грала ролі в різних постановках. Наприклад, до річниці Т.Г.Шевченка ми в школі ставили «Тополю». Я там виконувала роль «від автора», бабу-ворожку грала Мариненко Галина Антонівна, а дівчину, яка потім перетворилася в тополю – учениця 10-го класу Надя Клименко. У нас була гарно оформлена сцена, ми виготовили відповідні декорації, і тополя на сцені була зроблена, і костюми, як належить. Розпочиналося дійство піснею, що виконував хор: «По діброві вітер віє, гуляє по полю...».

Олімпіади проводилися в Глинську. В той час, тобто перед війною, в Андріяшівці вчителювала чудова вчителька Покасовська Віра Михайлівна. Під час війни вона жила з дочкою і чоловіком у своєї  мами в Перекопівці, де в 1943 році її чоловік помер. Коли Перекопівку звільнили від німців і відновили заняття в школі, вона вчителювала в Перекопівці, і мене там навчала. Пізніше Віра Михайлівна вийшла заміж за глинського агронома Терещенка Андрія Пилиповича і оселилася в Глинську, де потім вчителювала багато років.

Так от, ще вчителюючи в Андріяшівці, вона організувала в Андріяшівській середній школі танцювальний гурток, якому в районі рівних не було. У них був багатий репертуар – і українські народні танці, і «циганочка», і «лезгинка», і багато інших. Вони самі виготовляли костюми для танців, здебільшого з фарбованої марлі. Костюми були гарно оздоблені, завжди відповідно до виконуваного танцю. Мені ті танці дуже запали в душу.

Під впливом тих шкільних вражень мені дуже захотілося відтворити  танці, які колись ставила в Андріяшівці Віра Михайлівна. І я з власної ініціативи організувала в Дмитрівці танцювальний гурток, де ми розучили «лезгинку», пошили та оздобили костюми і блискуче виступали на сільських вечорах відпочинку. Правда, той перший танець виявився і останнім, тому що скоро після того я з Дмитрівки виїхала.

Швидко пролетіла осінь, за нею зима, а на першотравневі свята приїхав чоловік і ми розписалися. Скоро стало зрозуміло, що ми очікуємо на дитину. Вирішили, що чоловік переведеться на заочне відділення і ми будемо шукати роботу для нас двох у Глинському районі, щоб бути близенько від моєї мами, яка жила в Перекопівці. Глинське райвно нам знайшло таке місце, де була робота для двох вчителів -  Волошнівську середню школу.

Волошнівка

Волошнівка на той час була великим, але глухим і дуже бідним селом. В селі була школа-десятирічка; від першого до сьомого було по два класи, а в восьмий клас приходило багато учнів з навколишніх сіл, де були семирічки: з Хоминець, Нової Греблі, Ярошівки, Залатихи, Голінки. Тому щорічно у Волошнівці випускалося по три десятих класи. Інколи один десятий клас був повністю ярошівським. У Волошнівці, як і в усіх селах на той час, молоді було дуже багато.

 Ніякий транспорт у Волошнівку не ходив, якщо не вважати за транспорт молочаря, котрий щодня возив молоко з Волошнівки в Перекопівку на молокозавод. Щоб добратися до Волошнівки, треба було доїхати залізницею до станції Перекопівка (там можна було переночувати у мами), а звідти ще 22 км йти через Андріяшівку, Гудими, Чеберяки пішки.

Ні лікарні, ні поліклініки у Волошнівці тоді не було. Був лише фельдшерський пункт, який розміщувався в хаті, де жив сільський фельдшер Федір Кузьмович, прізвища якого вже не пам’ятаю. Колись і я туди звернулася, захворівши на екзему ноги. Щоправда, призначене лікування виявилося неефективним. Пізніше я звернулася до фельдшера Сеника Андрія Мусійовича, що жив у  Андріяшівці, і він мене таки вилікував.

Ще у Волошнівці був пологовий будинок. Це була звичайна сільська хата, де заодно жила і старенька акушерка. Там не було ніякого спеціального обладнання - проста собі хата, що нічим не відрізнялася від інших хат. Тому доволі часто пологи приймалися у породіллі вдома, а вже потім, на другий день, породіллю з дитям підводою відвозили в пологовий будинок. Принаймні там і мама, і дитя перебували на очах у акушерки, і якщо знадобилася б якась медична допомога, вона могла б її терміново надати.

В тому пологовому будинку породіллю не годували і пелюшок ніхто не прав – це було покладене на родичів. Так трапилося пізніше й зі мною: дитину я народила вдома, а на другий день на підводі нас відвезли до пологового будинку. Пелюшки приносила сусідка, а дещо з їжі – колеги, бо чоловік на той момент був у від’їзді.

У Волошнівці був великий гарний клуб, в якому працювали різні гуртки, була непогана художня самодіяльність. Інколи в село привозили кіно – раз чи двічі на місяць. Фільми демонструвалися в клубі.  Сеанси чомусь починалися дуже пізно – о 22 годині, навіть взимку - вже не знаю, чому.

Життя і робота у Волошнівці

Мій чоловік в інституті навчався на історичному факультеті, а я отримала спеціальність «біологія і хімія». Але спочатку нам прийшлося викладати ті предмети, на яких в школі не вистачало вчителів: я викладала російську мову та літературу і лише кілька годин біології, а чоловік – німецьку мову, бо вчителя німецької мови на той час у Волошнівці  не було. Після війни військова частина, в якій проходив службу чоловік, ще два роки стояла в Німеччині і він там непогано вивчився «шпрехать».

Для проживання нам надали малесеньку кімнатку в хаті, де була ще одна, більшенька  кімнатка, в якій жила інша сім’я – вчителька молодших класів Шульга Марія Трохимівна, чоловік в якої помер, з свекрухою і шестирічним сином Борисом. Вона дуже привітно до нас віднеслась, ми гарно дружили, вони з свекрухою нам допомагали, чим могли. Навіть дитину я народила в їхній кімнаті. Мій чоловік в той момент був відсутнім - поїхав у Ніжин на сесію, і сусідка, побачивши, що в мене почалися пологи, забрала мене до себе. Згодом Марії Трохимівні вдалося назбирати грошей і купити власну маленьку хатку, а в ту кімнату в’їхала інша сім’я. Я так ретельно все те описую, щоб було зрозуміло, в яких умовах тоді жили вчителі.

В нашу кімнатку помістилися дерев’яне саморобне ліжко, яке для нас зробив мій дядько Максим в Перекопівці і яке нам передали через молочаря, і ще тумбочка, мабуть, теж ним зроблена. Пізніше, коли в нас народилася донька, туди з трудом втулили ще люльку, яку нам позичила колега, теж вчителька молодших класів Храпко Мотря Олександрівна. Їсти варили на примусі, який також стояв у тій кімнатці. Ну, і грубка була, треба ж було ту кімнатку взимку топить.

 Зараз мені абсолютно незрозуміло, як ми тоді жили і чим харчувалися. Ні огороду, ні погреба, ніякісіньких їстівних запасів у нас не було при тому, що у Волошнівці ні магазину, ні базару не було теж. Люди жили повністю натуральним господарством. Було, правда, сільпо, але товару туди надходило мало і  рідко.

Дефіцитом було все. Хліб в селі не продавали – кожен випікав його собі сам. Для нас хліб пекла моя мама і щотижня передавала з Перекопівки по 4 буханки з молочарем. Ми ходили по хатах, просили продати картоплі, пшона. Інколи вдавалося купити малесенький шматочок старого сала, і, як правило, за нього правили дуже дорого, як на той час і на ті доходи. Картопля і суп з пшоном – це було щоденне меню. Зранку – картопля, на обід – суп. На вечерю інколи купували в когось з сельчан молоко. Були худющі, а відчуття голоду супроводжувало всю дорогу.

Але на той час бідно жили всі, і ніхто на те не звертав уваги. Одяг був «в одному екземплярі». Чоловік ходив на роботу в старих черевиках, дуже поношених сорочці і штанях, в шинелі, в якій ще повернувся з війни, і картузі  (взимку – теж, бо шапки не було). В мене з одягом було дещо краще – під час навчання в інституті мені декан виділив талон на пальто, то я мала пальтечко хоч і дешевеньке, але новіше, ніж чоловікова шинель. Але ми були молоді, життєрадісні, і того нічого не помічали.

Через деякий час у Волошнівку прислали вчителя іноземної мови, а історик, навпаки, пішов на пенсію, і мій чоловік почав працювати за фахом, а потім і мені знайшлося місце хіміка і біолога. Через рік чоловік відремонтував ще одну маленьку кімнатку, в якій раніше зберігався торф, зробив там підлогу, виклав грубку, і у нас вже стало дві маленькі суміжні кімнатки. Нам виділили шматок землі під хатою на огород і ми весною посадили там картоплю (чомусь тільки її і більше ніякої городини), а чоловік викопав у дворі погрібець.

«Коля, тепер у нас все є!»

Дуже рідко сільпо отримувало одяг. Директор школи домовлялася, щоб хоч що-небудь з тих товарів виділяли вчителям, аби ті не ходили в школу, як обірванці. Все ж – вчителі. Одного разу в сільпо надійшов чоловічий костюм 5-го зросту. Він би якраз підійшов моєму чоловіку, але в черзі на покупку стояв інший учитель – Анатолій Григорович, що був маленьким на зріст, він його і придбав. Прийшлося йому відрізати і рукава, і штанини майже наполовину.

А коли мій чоловік уже зовсім обносився, то завідуючий сільпо на прохання директора школи продав нам чоловічий костюм 46-го розміру 2 зросту, який саме привезли в сільпо, і прийшлось взяти, бо іншого не було. Оскільки мій чоловік на зріст був височеньким, то піджак на ньому виглядів, як підстрелений, а штани приходилося максимально опускати на ремінці донизу, щоб були не по коліна. А якось на день Радянської армії школярі подарували моєму чоловіку шапку, щоб не ходив взимку в картузі. Отак і одягалися.

Ще через три роки, коли на відкладені гроші ми купили в когось з місцевих жителів стареньку дубову шафу і для мене зимове бостонове пальто з каракулевим коміром (по нього чоловік їздив в Київ, і це на ті часи було розкішне пальто!), я сказала чоловіку фразу, яку ми потім неодноразово згадували протягом всього життя: «- Коля, тепер у нас все є!».

Це були чудові роки, я їх з теплотою згадую все життя. В селі нас полюбили - і дорослі, і діти; у нас підростала донька; знову ж таки, ми потроху обживалися.  Колектив у школі був здебільшого молодий і веселий. Директором школи працювала Кушнір Євдокія Іванівна, жінка молода і енергійна - пізніше її нагородять орденом Леніна «за значний вклад у виховання підростаючого покоління». Це була чудова людина - добра, щира, працьовита, прекрасний організатор, всім і в усьому подавала приклад. Коли нас посилали працювати в колгосп, вона, хоч була директором школи, працювала нарівні з усіма: сапувала в полі, працювала на молотарці, на інших роботах, які нам доручали.

Підписка на позику

У Волошнівці школа, колгосп і сільрада працювали єдиним фронтом на громадській ниві. Вчителів неухильно залучали до суспільного життя. Вони обов’язково ходили на колгоспні збори – бо повинні були знати про все, що робиться в селі і колгоспі. Жодний захід в селі без вчителів не проходив, мало того, основний наголос в проведенні тих заходів робився на вчителів.

Було, наприклад, громадське доручення, яке називали «десятихатка». Вчителю виділявся куток, приблизно 10 хат, і він повинен був з жителями того кутка  працювати – «піднімати їх загальний рівень». Збирали людей в якійсь хаті (про це домовлялись зарані) і розповідали про події в селі, колгоспі, країні, світі. Проводили політінформації, а якщо виникали якісь запитання, роз’яснювали. Частіше такі зустрічі проводилися в формі бесід. Звичайно, «зверху» перевірялось, як вчитель ті доручення виконує.

Але серед інших заходів, до яких нас долучали, був один дуже тяжкий і страшний. Це була підписка на облігації державної позики.

З сельчан комплектували бригади по троє-четверо, очолював таку бригаду хтось із сільських активістів. Для бригади виділявся якийсь куток  села і встановлювалася норма – сума, на яку ми повинні були підписати, тобто – продати - облігацій. Мене зразу ж включили в бригаду, яку очолювала працівниця пошти Марія Єфремівна (прізвища не пам’ятаю). 

Колгосп у Волошнівці був дуже бідний, слабенький, в районі «пас задніх», а люди жили ще бідніше. Зарплату колгоспникам платили раз на півроку або й на рік, і то, як правило, не грішми, а зерном. Заходиш у хату підписувати на позику і бачиш:  страшезні злидні, на голих полах лазять дітки, немає навіть рядна ті поли накрити, одежка від старості перетворилась в лахміття, а людям треба говорити, що вони повинні підписатися на позику на 100 рублів. Люди  плачуть: «- У нас таких грошей немає і зроду не було!». Язик не повертався,  а ми повинні були говорити, що треба допомогти державі, і що ці гроші не обов’язково платити зараз - їх  вирахують з вашої майбутньої  зарплати, (яку невідомо коли заплатять, а бідність така, що невідомо, як її ділить). 

Були люди, які виганяли нас з хати. Були такі, які кричали, лаялись і казали, що платить не будуть. Ще інші просто стояли і безсило плакали. А траплялися й такі, що давно звикли до суцільного насильства і ті папірці підписували. ...

Це був для нас морально дуже важкий обов’язок, це було просто насильство над людьми,  ґвалтування людей радянською владою. Чогось ще гіршого, ніж ті облігації держпозики, придумати було неможливо. Це була одна з найганебніших сторінок радянської влади.

Що стосується нас, вчителів, то одна місячна зарплатня з нашого річного заробітку перераховувалася на ту позику практично автоматично. Нас ніхто і не запитував, чи ми згодні, чи ні. Само собою, повинні бути згідними, бо ми – вчителі, і мусимо бути прикладом для наслідування. І ми звикли, що тільки два місяці на рік отримуємо повну зарплату, а десять місяців – по 90% від заробітку. Ця практика державних позик проіснувала кілька років, а потім її відмінили, коли саме, я не пам’ятаю. 

Волошнівська самодіяльність

У волошнівському клубі працювали різні  гуртки, була прекрасна художня самодіяльність, в якій я теж брала активну участь: читала вірші, а одного разу підготувала постановку на вірш Т.Г.Шевченка «Лілея», для якого навіть пошила сценічний костюм: довге біле плаття, а на голову – віночок з білих троянд. Щоб той віночок купити, прийшлося сходити в Глинськ на базар.

Пам’ятаю, одного разу ми готували вечір разом з колегою Гром Поліною Федорівною. Вона була вдовою, нещодавно повернулася в рідні краї з Західної України, де її чоловіка, западенця, убили свої ж бандерівці. Вони навчалися разом в інституті, одружилися і поїхали в його рідне село. Там він працював директором школи, був членом партії - за те його і вбили, а свекор вигнав Валентину з дитям з дому: «- Через тебе, совєтка, вбили мого сина - це ти його в партію загітувала!», хоча нічого вона не агітувала – у нього були свої власні переконання...

Так от, ми з Поліною Федорівною розучили для вечора відпочинку два танці-вистави, підготували костюми, подбали про декорації. Акомпанував нам на скрипці місцевий скрипаль-самородок. Я підготувала танець на мелодію популярної тоді пісні «Буряки рядочками стеляться листочками, ланкова перед веде», а Валентина – на мелодію вальса «Берізка».

Долучилась я і до драматичного гуртка, і чоловіка свого залучила. Сама підібрала  для постановки п’єсу А.П.Чехова «Ведмідь» і ми з чоловіком грали там головні ролі. Наші герої на протязі п’єси терпіти не можуть один одного, а в фінальній сцені, нарешті, порозумілися. Так я цілувалася на сцені зі своїм чоловіком «по ролі».

Без декретної відпустки

А взагалі під час роботи у Волошнівці вільного часу я мала небагато. У мене була мала дитина, а на декретну відпустку я не мала права, бо перевелася по роботі без наказу Міністерства освіти (були тоді такі тонкощі в законодавстві). То вже коли дитині виповнився місяць, я мусила вийти на роботу. Мені склали розклад таким чином, щоб було «вікно», під час якого я бігла додому годувати дочку. Наглядала за малою сусідська бабуся, що жила за стінкою.

Коли донечці виповнилося 10 місяців, я її віддала на виховання своїй мамі в Перекопівку і щотижня ходила їх провідувати: в суботу 22 км - туди, в неділю – 22 км назад. Була й коротша дорога – через Заруднівку і Глинськ - там було кілометрів 18, але тією дорогою було дуже страшно ходити. Вона довго йшла спочатку глухим лісом, а потім – полем, і ні там, ні там - жодної душі в радіусі кількох кілометрів. В лісі був дуже крутий спуск вниз. Влітку спускатися було важко, але хоч якось можна, ступаючи на якісь там коріння та хапаючись за кущі, а взимку спуститися зовсім ніяк – тільки сідай і з'їжджай, на чім сидиш, що і доводилося робити. При цьому розганяло, як на санчатах. Колись розвернуло головою вперед і понесло, а зупинитися ніяк, то я боялася, щоб не влетіти в якесь дерево і взагалі не вбитись.

А одного разу взимку, коли я йшла полем,  звідкись з’явився вовк. Двоє в полі – я і він, і нікуди бігти, ніде рятуватися. Я іду, і він іде. І так кілометрів зо два, доки я не дійшла до села. В той момент я не усвідомлювала небезпеки, а по-справжньому злякалася, коли вже прийшла додому.

Отакою вона була -  дорога навпростець.

А колись таким шляхом, взимку, я прийшла в Перекопівку з подругою (їй треба було їхати кудись далі на залізниці). Заходимо в хату - засніжені, запорошені, і мама моя запитує в малої: «- Ну, Ніночко, скажи, де твоя мама?». А моя маленька показує пальчиком на мою подругу. І полилися в мене сльози...

Коли дитині було чотири роки чи може трохи менше, тяжко захворіла моя мама, прийшлося забирати до себе спочатку доньку, потім маму і доглядати її. В січні 1955 року мама померла. Дитячого садочка в селі не було, а дитина потребувала догляду, то проблем вистачало.

Пам’ятаю: біжу на роботу, дитина залишається вдома сама. Все приберу з очей, що може дитині зашкодить. Прибігаю після уроку – залізло дитя в грубку - тільки п’яти стирчать - і вигрібає звідти золу... Знайшло розвагу. Тому весь період моєї громадської активності припав лише на час, коли дитина знаходилася у мами в Перекопівці.

Вперше в Москві

Одна з найяскравіших подій того часу – туристична поїздка до Москви. Це було в 1954 році. На Глинський район прийшло 10 путівок і виділили їх працівникам глинської і волошнівської шкіл. Вартість у них була пільгова і люди поїхали охоче. Пам’ятаю, що в групі були Коломієць Уляна Семенівна, Покасовська Віра Михайлівна, Кір’ян Іван Йосипович, Вовк Віра Андріївна - глинські вчителі, з якими пізніше мені випало працювати в одному колективі. Був у нашому гурті ще директор попівщанської семирічної школи.

Це була моя перша поїздка в столицю Радянського Союзу. Поселили нас в школі, в класі (діло було влітку під час канікул), де, як у казармі, стояли ряди ліжок. Згадую, як Уляна Семенівна, намагаючись розмовляти російською, комусь, хто випадком заглянув в те наше помешкання, строго сказала: «- Закрийте двер!».

У нас був чудовий екскурсовод – студент університету – і чудова програма. Де ми тільки не були – і всю Москву оглянули,  і в Мавзолеї побували,  і в Кремлі, і в різних музеях, і по театрах та концертних залах ходили - вражень за десять днів турпоїздки ми отримали на десять наступних  років. В Большому театрі слухали «Євгєнія Онєгіна», в Будинку профспілок – чудовий концерт. Потрапила я навіть на Панораму Бородінської битви, куди були страшезні черги - правда, випадково: примазалась до екскурсії військових і якось проскочила. Щоб попасти в музей образотворчих мистецтв ім. Пушкіна стояли в черзі години чотири, і ту чергу мало не втратили, бо прийшлося на деякий час відлучитися зі зрозумілих причин, а потім нас не хотіли визнавать - спасибі, якийсь студент нас пізнав і захистив.  Квитки до театрів купувала одна з наших колег, у якої це добре виходило. 

 А що вже скупилися!  Важко сказати, чого ми з собою не везли додому. В селі все було дефіцитом, тому і купували в Москві підряд, що попадалося на очі: цукор, муку, крупу, оселедці, вермішель, печиво, цукерки, щось із одягу - одним словом, все. У кожного було місць по вісім, але ж і колектив – десятеро чоловік. Дружно «ланцюжком» переносили ту гору речей з поїзда на поїзд при пересадках. Пластикових пакетів, як зараз, тоді не було, от і потекли оселедці в цукор... Але то все – дрібниці, зате стільки всього потрібного придбали!

Наші свята

Як я вже згадувала, жили ми всі дуже бідно, але ж хотілося якихось свят, спілкування і поза школою. Головними нашими святами були дні народження дітей - дні народження дорослих не святкували, мабуть, від бідності. Ніяких особливих страв тоді не готували, та й не було з чого. Все меню - бутиль самогону, картопля, може ще щось.

Коли нашій доньці виповнилося чотири роки, ми вперше вирішили теж влаштувати свято. Чоловік пішов у Глинськ, щоб купити щось з посуду, і купив високі чарки з товстого скла - вони стоять у нас у шафі й досі. Гості сиділи навколо столу на ящиках, які ми купили на паливо. Подарунки в усіх були однакові – по 2 м тканини, яку тоді завезли в сільпо. Пізніше з тієї тканини я пошила платтячко і донечці, і собі, і, здається, кофту мамі, яка тоді була ще жива.

Святкували те наше перше сімейне свято всім колективом, було дуже весело, а на другий день ще приходили досвятковувати.

Життя налагоджувалось, і ми почували себе цілком щасливими.

Але в 1956 році нам довелося покинути Волошнівку, село, в якому повністю прижились і яке полюбили.

Глинськ, школа

Глинськ був районним центром, там був районний відділ народної освіти (райвно) і в ньому звільнилося місце інспектора шкіл. Данило Тимофійович Олешко, який був тоді завідуючим райвно, «надивився» на ту посаду мого чоловіка.

Обов'язком інспектора був нагляд за роботою шкіл району, і мій чоловік, з точки зору заврайвно, для того ідеально підходив. Молодий енергійний педагог, загартований в боях фронтовик був освіченим, політично грамотним і витривалим, що теж дуже важливо. По роботі інспектору треба було проходити десятки кілометрів на день за будь-якої погоди, бо, як я вже не раз підкреслювала, транспорту в ті часи не було ніякого і  школи, що інспектувались, треба було обходити пішки.

Мені дуже не хотілося переїжджати. Я плакала, а чоловік мене втішав, говорив, що все налаштується, що і в Глинську люди живуть, і ми звикнемо, і друзі інші знайдуться. Пам’ятаю ще один його аргумент: «- Галю, я там бачив автобус! Звідти можна буде на автобусі, а не пішки, добратися і до Перекопівки, і до Ромен».

Хоч ми їхати і не хотіли,  але заврайвно питання вирішив швидко і просто: спочатку до Волошнівки направив нового вчителя історії, залишивши таким чином мого чоловіка без роботи, а потім прислав за нами машину з хлопцями, щоб нас перевезти на нове місце. Зараз навіть дивно подумати, що таке могло бути – але ж було…

Сусідка допомогла скласти всі наші речі до вже відомої дубової шафи і ми її замкнули на ключ. Хлопці швиденько завантажили ту шафу й інший нехитрий скарб на машину і повезли до Глинська. Потім шафа днів зо два простояла в Глинську надворі, поки не знайшлися чоловіки, щоб затягти її в приміщення. До речі, та дубова шафа, яку ми купили на початку 50-х років (і тоді вже не нова), жива і досі. Вона і сьогодні вірою й правдою слугує нашій колишній глинській сусідці Тетяні Підгайній - правда, стоїть давно вже не у вітальні. От що значить міцний матеріал і гарна робота!

Нам надали невеличку квартирку в будинку, що примостився зразечку ж за Будинком піонерів. Були останні числа серпня. Мого чоловіка роботою забезпечили, але ж треба було надати роботу і мені.

Завідуючий райвно Олешко Д.Т. дав розпорядження директору Глинської середньої школи, щоб мене працевлаштували. Однак вакансій в школі не було, розклад вже був сформований, години розподілені між вчителями і я, як працівник, була там абсолютно непотрібна. Але наказ є наказ, і завуч школи Корнус Григорій Денисович, виконуючи розпорядження начальства, забезпечив мене роботою, як міг – від кожного вчителя взяв по дві години і передав мені. Таким чином, він назбирав для мене 14 годин при ставці 18.

Це була жахливе навантаження: я мала калейдоскоп предметів, доводилося писати сім учбових планів, готуючись до уроків в різних класах – від п’ятого до дев’ятого, та ще й з різних дисциплін – ботаніки, зоології, біології, хімії, тваринництва і ще чогось, вже не пам’ятаю. Крім того, мені дали класне керівництво в найважчому – 5-му класі, який ніхто не хотів брати. В тому класі навчалися діти  з різних сіл – крім глинських, там навчалися школярі з Артюхівки, Чеберяків, Сурмачівки, Шумського. В позаурочний час я повинна була обов’язково ходити до всіх учнів додому, щоб знати, в яких умовах живуть і готують уроки дітки, які там виникають проблеми чи труднощі і знаходити шляхи для їх вирішення.

Батьківські збори тоді теж було заведено проводити за місцем проживання дітей, тому одні збори мені доводилось поводити по 5 разів: в Глинську, Артюхівці, Чеберяках, Сурмачівці й Шумську. Попередньо домовлялися, коли я прийду, надавали мені приміщення для зборів. Попереджували батьків. До зборів я готувалася, виписувала оцінки, розмовляла з іншими вчителями, щоб бути в курсі справи кожної дитини і говорити з батьками дітей конкретно, а не загальними фразами. І ходити туди, по селах, знову ж таки, доводилося пішки за будь-якої погоди. При цьому моя зарплатня виходила 480 карбованців при ставці 600. Одним словом, були створені всі умови, щоб я від тієї роботи відмовилась.

Взагалі, від примусового переїзду на нове місце ми з чоловіком на той момент тільки втратили: насиджене місце, де вже обжилися; спокійну роботу і для мене, і для  чоловіка; чудовий колектив, друзів та й заробітки зменшилися в обох - хоч вважалося, що чоловік отримав підвищення.  Але робити нічого, прийшлося засукати рукави і поринути в роботу.

Не можу сказати, що і завуч, і колектив прийняли мене з радістю – з моїм приходом низка вчителів постраждали матеріально, адже в них забрали їхні години, щоб віддати мені. Завуч, Корнус Григорій Денисович, теж ставився до мене більш, ніж стримано.

Серед колег були дві вчительки, які мене навчали, коли я сама ще була школяркою. Це Лазоренко Марія Денисівна, що навчала мене математиці, коли я ходила до дев’ятого класу Глинської середньої школи, і Покасовська Віра Михайлівна, яка навчала мене в старших класах у Перекопівці. Вони були дуже досвідченими і шанованими вчителями. Були й інші знайомі вчителі – з деякими ми їздили в туристичну поїздку до Москви.

Якось завуч без попередження прийшов до мене на урок. Ходити до вчителів на уроки, а потім проводити їх аналіз на педраді входило до службових обов’язків завідувача учбової частини. Пам’ятаю, в школі багато хто вважав, що з Григорієм Денисовичом працювати  дуже важко – він і сам працював, як проклятий, і того ж вимагав від інших.

Це був урок ботаніки в п’ятому класі. Тема була пов’язана з вивченням клітин. Я принесла до класу різні наочні посібники: плакати, мікроскоп, предметні стекла зі зрізами різних рослин і розпочала урок. Після викладення матеріалу діти по черзі підходили до мікроскопа, розглядали запропонований матеріал, а потім кожен отримував завдання – хтось малював побачене в зошиті, хтось – на дошці, хтось шукав подібні зображення на принесених мною плакатах. Учні снували по класу, як мурахи. Я ходила, перевіряла, що вони там намалювали, задавала питання, давала нові завдання. Так урок і пройшов. Я дуже хвилювалася, бо завуч і так ставився до мене досить стримано,  а  мені здалося, що урок вийшов невдалий.

Після уроку Григорій Денисович досить строго запитав: «- Ви самі, Галино Григорівно, як оцінюєте свій урок?». Я почала виправдовуватись, що урок вийшов не дуже вдалий, «бо ви ж прийшли без попередження і я хвилювалась».

Несподівано для мене Григорій Денисович сказав, що мій урок йому сподобався, а пізніше провів його аналіз на педраді, дав йому високу оцінку, відзначив і гарну методику, і високу активність учнів на уроці, і вдалий підбір наочних посібників. Після того випадку відношення до мене з боку Григорія Денисовича різко змінилося на позитивне, почав зростати мій авторитет в школі як фахівця і як педагога.

Пізніше Григорій Денисович пояснив мені причину свого спершу сухуватого ставлення до мене: казав, що йому до чортиків набридло працевлаштовувати жінок різних начальників, яких присилали для роботи в райцентрі, тому і мені спочатку перепало. А ще пізніше, коли я вже покидала школу, він сказав мені, що дуже шкодує, що з школи іде такий гарний педагог - це було на якомусь святі в школі, де ми сиділи поруч.

Зараз Григорія Денисовича вже немає на цім світі, але з тих часів у мене залишилося почуття глибокої поваги до нього - як до фахівця, педагога, і просто чудової, порядної, інтелігентної людини.

Відносини з колективом теж поступово стали налагоджуватися. З’явилися подруги, з якими ми потім дружили все  життя – Савченко Раїса Іванівна  і  Олешко Марія Остапівна. Наступного року ми з подругами вже гуртом (щоб було веселіше) сапували наші огороди по черзі – спочатку у Раї, потім - у Марії, а за тим -  і у мене.

Згадую, що кілька разів водила школярів на екскурсії. Я викладала предмет «Тваринництво» в дев’ятому класі, то в рамках його вивчення ми з дітьми ходили на екскурсію на тваринницьку ферму в Артюхівку. Пам’ятаю, що це було взимку, було досить холодно і сніжно, а йти туди й назад треба було кілометрів вісім.

А іншого разу (це вже була, певно, весна) ходили на екскурсію на Глинський цегельний завод - вже навіть не пам’ятаю, в рамках вивчення якого предмету. Тоді були різні предмети, пов’язані з виробництвом. Пізніше деякі з них з програми вилучили, а включили інші, то я уже і назви позабувала. Як виявилося, на цегельному заводі працював мій земляк з Перекопівки, то він особисто провів нам дуже цікаву і змістовну екскурсію.

Як я вже згадувала, Глинськ був районним центром, і час від часу райвно проводило районні конференції вчителів. Пам’ятаю одну з таких конференцій, коли вся волошнівська делегація на час конференції розмістилася в нашому будиночку. Це була дуже радісна і зворушлива зустріч з улюбленими колегами і друзями. Проходила та конференція  мабуть, взимку 1957 чи 1958 року; мої колеги (чоловік 10) прийшли в Глинськ пішки, була завірюха, і я пам’ятаю, як по всій хаті були розкладені чоловічі і жіночі бостонові пальта для просушки ( вчителі вже почали одягатися краще), і валянки зі знятими галошами, теж з тою ж метою.

Під час роботи в Глинській середній школі я вперше відвідала Ленінград – на школу виділили дві туристичні путівки і ми поїхали з Олешко Марією Остапівною. Чудова поїздка,  море вражень!

Звичайно ж, крім роботи були і свята, гулянки. Тоді на ті заходи приходили сім’ями, зі своєю половинкою і дітьми - а куди ж їх подінеш?. Ходили на гулянки в школу і ми з чоловіком і дочкою. Зазвичай святкували в шкільній їдальні. Спершу накривали стіл і годували дітей. Потім діти бігли гуртом гратися в шкільному садку, а до столу приступали ми, дорослі.

Фамільярність за тих часів була не в пошані. Ми були приблизно одного віку, але до чоловіка чи дружини колег було прийнято звертатись тільки на «ви», по імені і по-батькові,  навіть в неофіційній обстановці. З Савченко Раїсою Іванівною ми дружили все життя, але я до її чоловіка завжди зверталася «Іван Антонович», вона до мого – «Микола Іванович».

Глинськ, технікум

Тим часом з школи ніхто не звільнявся, вакансія не з’являлась, годин в мене було мало і перспективи не проглядалися. Та одного дня я отримала пропозицію від директора індустріального технікуму перейти працювати туди викладачем хімії - видно, він чув про мене, як про фахівця,  схвальні відгуки.

Технікум переживав тоді не найліпші часи. Можливо з причини слабкої технічної бази  було прийняте рішення про його згортання і за рік до того перший курс взагалі не набирали. Питання слабкої технічної бази виникало і потім ще не раз. Пізніше,  вже за директора Петровича М.І., в технікумі розпочалось і успішно закінчилось будівництво необхідних для навчання виробничих майстерень.

Тодішній директор технікуму Костянтин Васильович Ростенко їздив у міністерство, клопотався і таки добився, що технікум не закрили. В план наступного року включили набір трьох груп, а надалі планувалося збільшення набору до чотирьох груп. Для мене розкривалися непогані перспективи і пропозицію я прийняла, хоча ще один рік працювала на два фронти - і в школі, і в технікумі - в обох місцях у мене було завантаження невеличке. А ще через рік повністю перейшла працювати до технікуму.

Технікум на той час готував фахівців з двох спеціальностей: «технологія кераміки» (технологи) і «відкрита розробка корисних копалин» (гірники). Мав він союзне підпорядкування. А з цього витікало, що випускники отримували призначення на роботу по всій території Радянського Союзу. Це були цегельні заводи, заводи з виготовлення керамічної плитки, іншої кераміки, ну і кар’єри, раз були гірники. Багато випускників отримували направлення до Сум, Мінська, Харкова. Чимало призначень було в Середню Азію.

На Харківському плиточному заводі зробили кар’єру багато наших випускників, а один із них, Сухенко Віктор Йосипович родом з Перекопівки, багато років пропрацював заступником директора з виробництва. Скільки ж часу минуло, що уже і він, наш учень, нині вийшов на пенсію!

Отримати освіту і призначення для сільських дітей означало і отримання паспорту, і можливість вирватись з села, тому конкурс при вступі був стабільно високий - так, на технологічне відділення він зазвичай складав чотири претенденти на місце. Серед абітурієнтів були не тільки сільські школярі, їх географія теж була досить-таки представницька. Звісно, навчалися роменчани, сумчани, приїздили навчатися також з інших районів, областей і регіонів; з Росії, Молдавії, Кавказу. Корупція тоді була не в моді, тому діти, що вступали до технікуму, мали справді гарну підготовку, вчилися старанно і працювати з ними було значно простіше, ніж зі школярами.

Повинна відзначити, що вчитися в індустріальному технікумі було досить-таки важко. Курс навчання забезпечував дуже серйозну підготовку з креслення. Відомо багатенько випадків, коли нашим випускникам, які стали студентами вищих навчальних закладів, отримані в технікумі навички з креслення дозволяли підзаробляти на виконанні курсових робіт на замовлення. Наряду з загальноосвітніми предметами, в технікумі викладалося багато досить складних інженерних дисциплін, як електротехніка, технологія металів, деталі машин, технологія кераміки, технологія силікатів - я всіх і перерахувати не можу, та і не згадаю вже. Так що вступити до технікуму – це половина справи, треба було ще успішно провчитися чотири роки і його закінчити. 

І в ті часи, і пізніше в технікумі працював високопрофесійний викладацький колектив. Велике значення приділялося виховній роботі, адже наші учні були ще дітьми - їх ми набирали на базі семи класів навчання.

Можу згадати чудового педагога Кір’ян Любов Афанасіївну. Сама дуже освічена, організована, тактовна, вона була чудовим організатором і вихователем, а групи, в яких вона була класним керівником, завжди за всіма показниками були на перших місцях. Хочу згадати також викладача математики Тимченко Надію Федорівну – чудового фахівця, досвідченого педагога.

В технікумі працювала ціла низка досвідчених інженерів. Викладач креслення - талановитий архітектор Борисенко Леонід Костянтинович  -  високоосвічена, інтелігентна людина, автор ряду пам’ятників і споруд в Глинську і не тільки;  гірничий інженер Каплан Михайло Михайлович - автор підручника з своєї дисципліни, автор публікацій в фахових журналах. Його рівень був професорським, я навіть не розумію, як він потрапив до нашого технікуму. Зрештою, Михайло Михайлович виїхав, мабуть, знайшов роботу в якомусь вищому навчальному закладі, але кілька років він був гордістю нашого педагогічного колективу. Зусиллями цих та інших викладачів у технікумі готувалися висококваліфіковані кадри, яких знали на підприємствах країни, і наших випускників охоче замовляли під час розподілу.

Програма навчання передбачала кілька виробничих і майже річну переддипломну практики, що проходили на реальному виробництві, на тих підприємствах, куди зазвичай направляли по розподілу випускників. Там вони отримували перші трудові навички з обраного фаху і відгуки про наших учнів, як правило, були позитивні. Викладачі теж їздили на ті підприємства -  здійснювали контроль за  проходженням практики, вирішували якісь проблеми, якщо вони виникали.

Технікум мав два гуртожитки: для дівчат - двоповерхове приміщення напроти «жовтої» школи, і для хлопців - у центрі, біля ставка. Проте місць в гуртожитках для всіх не вистачало, тому багато учнів жили по квартирах. Класні керівники обов’язково ходили по тих квартирах, щоб знати, в яких умовах учні живуть і працюють. Технікум мав також власну їдальню, де учні могли харчуватися поживно і недорого. 

Поза навчанням

Крім навчального процесу, в технікумі проводилась різноманітна громадська робота. Регулярно влаштовувалися вечори відпочинку, в програмі кожного спочатку був невеликий концерт художньої самодіяльності, а потім – танці. Якщо вечір проводився з нагоди якогось державного свята, то ще була і офіційна частина – якась невелика доповідь, підсумки роботи за період, відзначення гарних учнів, а далі – концерт і танці. Щоразу за проведення концерту відповідали учні - одна або дві групи по черзі. Вони готували якусь програму хвилин на 30-40. Спостерігалося своєрідне змагання – хто краще підготує той вечір, хто цікавіші, оригінальніші номери підготує: таке собі змагання «Алло, ми шукаємо таланти». 

Ми з учнями моєї групи теж прагнули виділитися чимось цікавим, незвичним. Тому, будучи викладачем хімії, я на базі своєї групи організувала драматичний гурток, і одного разу, коли підійшла наша черга проводити вечір відпочинку, ми поставили наш перший одноактний спектакль – п’єсу Є.Кравченка «Комсомольська лінія». Прем’єра мала неабиякий успіх. Він надихнув, діти після занять з ентузіазмом бігли на репетиції.

Ми ставили й інші невеличкі одноактні п’єси – необхідний драматургічний матеріал я розшукувала в бібліотеці технікуму. Постановки подобалися глядачам, і в наш гурток почали приходити учні з інших груп.

Колектив ріс, репертуар збагачувався і навіть прийшла слава: нас почали запрошувати з концертами в сусідні села – Сурмачівку, Артюхівку. Домовлялися з нами про дату проведення таких концертів, там вішали афішу, готували приміщення, а за нами інколи навіть присилали з колгоспу машину, хоча, бувало, до місця проведення концертів «артисти» йшли пішки, несучи необхідні костюми і нехитрий реквізит. Вечір починався невеличкою (щоб не втомити глядача) доповіддю на різні морально-етичні теми (на політичні – ніколи), наприклад, «Мама в нашому житті», чи «В житті завжди є місце подвигу». Інколи вони викликали невеликі дискусії в залі - знаходили відгук. А вже потім оголошували концерт.

Хімія – дуже цікавий предмет і вдячний матеріал для проведення хімічних вечорів, які я теж організовувала і проводила силами учнів. На сцені учні показували цікаві хімічні досліди - фокуси, наприклад, перетворення «води» в «вино» і навпаки, різні ефекти з самозапалюванням, досліди з звуковими чи оптичними ефектами, з «зміями», які з’являлись і виповзали з пробірок, і т.д. Вечори організовувались таким чином: учень спочатку оголошував, яке «чудо» він зараз зробить, виконував те «чудо» і пропонував глядачам його пояснити.

Досить часто в залі знаходились такі, що розгадували секрет фокусу. Якщо ж ні – тоді «фокусник» пояснював, які він брав речовини, які властивості тих речовин використовував для проведення «чуда», і які реакції при тому відбувалися. На таких вечорах ми проводили також цікаві хімічні вікторини, куди включали питання з історії винайдення тих чи інших речовин, якісь цікаві факти з життя і роботи великих хіміків, тощо, і відзначали тих, хто виявляв знання і винахідливість. Ці вечори завжди притягували глядацьку увагу.

Учні з захватом розповідали вдома про хімічні фокуси, і одного разу за проханнями сельчан я навіть проводила такий хімічний вечір в Глинському сільському клубі. На тому вечорі програму доповнили «оновлюванням» ікон. Так не дуже популярний серед дітей і нуднуватий, на перший погляд, предмет – хімію - мені вдалося зробити для учнів улюбленим. 

Посилали нас і на сільгоспроботи в колгосп – як правило, в вересні-жовтні, десь на місяць. Якщо працювали не в Глинську, а, скажімо, в Сурмачівці, то дітей в тому селі розселяли по хатах, а годували централізовано. Ми збирали овочі, копали картоплю, віяли зерно. Як і колись моя волошнівська директорка Євдокія Іванівна, я завжди працювала нарівні з учнями, а одного разу в Сурмачівці, де моя група віяла зерно, комірник Калина (ім’я та по-батькові вже забула), спостерігаючи те, записав трудодні не тільки учням, а й мені, незважаючи на мої протести. Ті «мої» заробітки ми використали для якихось суспільних цілей.

Всі ці заходи дуже позитивно впливали на формування учнівського колективу, згуртовували  дітей, налаштовували на щирі стосунки, дружбу, сприятливо впливали і на навчання, і на загальний настрій. Зрештою, все те дало чудові наслідки. За роки роботи в технікумі класним керівником я випустила кілька груп, і щоразу мені вдавалося сформувати прекрасні учнівські колективи, які пронесли дружні відносини між собою через все життя.

З моменту випуску моєї першої групи (1962 рік) пройшло 45 років, а ті мої випускники (багато з яких, до речі, пізніше отримали і вищу освіту), досі спілкуються між собою, регулярно з’їжджаються на зустрічі і мене не забувають. По мірі того, як вони дорослішали, працювали, виходили заміж, народжували дітей, і в мене в альбомі поруч з фото улюблених учнів «росли» на фото їх діти і онуки. І сьогодні вони мене провідують, телефонують, поздоровляють з святами, діляться проблемами, радяться.

В технікумі велась велика робота з естетичного виховання учнів. В приміщенні технікуму був великий гарний зал зі сценою, на якій стояв рояль. Технікум підтримував тісні стосунки з Сумською обласною філармонією, з року в рік поновлюючи договори про співпрацю. Приблизно раз на місяць з Сум приїздили музикознавці і актори філармонії з якоюсь творчою програмою. Музикознавці знайомили нас з життям та творчістю видатних композиторів, а актори виконували їхні твори – як музичні, так і вокальні.

Учні дуже любили ті вечори, та й багато глинчан з задоволенням навідувався до залу – двері були відчинені для всіх. Таким чином, дітей знайомили з перлинами класичної музики, підвищували музичну освіченість.

І музикознавців, і акторів, що до нас приїздили, ми знали на пам’ять, з часом вирахували подружні пари в їх творчому колективі, а виступи сприймали з радістю. Згадую маленький епізод: виходить актор на сцену, входить в образ і починає співати: «Ві-івці мої, вівці!..», зворушливо простягаючи руки до глядацького залу. В залі - вибух сміху...

Крім того, керівництво технікуму вело велику просвітницьку роботу - підтримувало тісне співробітництво з товариством «Знання», і до нас часто приїздили фахівці з різних областей науки і техніки з цікавими лекціями. В технікумі проводились також зустрічі з цікавими людьми, наприклад, одного разу відбулася зустріч з українськими письменниками, серед яких був Олександр Підсуха і ще хтось з відомих поетів і байкарів.

В технікумі також працювали хоровий гурток і гурток духових інструментів, які очолював місцевий, але професійний музикант Яків Махтейович Яхно. Відтак, у технікумі був власний духовий оркестр, і на державні свята музиканти оркестру очолювали колону індустріального технікуму.

До речі, святкова колона технікуму завжди була на високому рівні. В технікумі працював фізруком і воєнруком одночасно колишній моряк Король Іван Карпович, який дуже відповідально відносився до своїх обов’язків: відпрацьовував проходження колони, щоб усі йшли рівненько, гарненько, тримали стрій. І про оздоблення колони теж ретельно дбали – воно регулярно поновлювалось і святкова колона завжди мала  чудовий вигляд.

В хорі брали участь як учні, так і вчителі - всі стояли на сцені поруч - у співах перед Яковом Махтейовичем всі були рівні. Він розучував досить складні вокальні твори на кілька голосів. Я теж співала в тому хорі. Ми мали гарний репертуар і наші виступи з сцени технікуму подобалися не тільки виконавцям, а й слухачам.

В технікумі була бібліотека, в якій працювали чудові фахівці своєї справи – Тимченко Віра Сергіївна і Устіченко Ольга Севастьянівна. Вони дали новий поштовх розвитку нашого драматичного гуртка. Наш репертуар до того був досить обмежений небагатим реквізитом та відсутністю якихось спеціальних костюмів, а коли до справи підключилися працівники бібліотеки, гуртківці змогли замахнутися і на класичні твори.

Пам’ятаю, як ставили «Ревізор» Гоголя. Ретельно підбирали виконавців (бажаючих було купа!), з ентузіазмом репетирували, силами працівників бібліотеки старанно готували костюми і реквізит. Для сцени обіду Хлестакова, якого блискуче зіграв Володя Войтенко, реквізитні страви приготували в їдальні технікуму;  стіл був заставлений справжніми салатами і котлетами, так що виконавець ролі Хлестакова отримував додаткове задоволення, жуючи під час спектаклю їжу справжню, не з якогось там пап’є-маше.

Бібліотека і її чудові працівники зіграли надзвичайно важливу виховну роль в житті технікуму. Вони працювали, повністю віддаючи себе роботі, крім того, з любові до мистецтва перетворили бібліотеку на такий собі культурний центр. Тут можна було отримати допомогу і пораду при підготуванні концертних номерів, тут виготовлялися всі костюми для вистав, а перед Новорічним святом бібліотека взагалі перетворювалась на велику майстерню з виготовлення карнавальних костюмів.

Бібліотекарі, особливо Віра Сергіївна, крохмалили вдома десятки метрів марлі - головного матеріалу для костюмів на ті часи; разом з учнями придумували ескізи костюмів, прикраси, різні цікаві доповнення; в бібліотеці все кроїлось, шилось, примірялось; там народжувались і втілювались в життя різні ідеї. Там творилися дива і чудеса. А в день свята там відкривалася ще і філія перукарні - накручувалось волосся на папільотки і щипці, викладалися розкішні локони і примхливі «фантазі». Там панувала атмосфера чудового настрою, свято починалося саме там - як  театр починається з вішалки, так наші свята починалися з бібліотеки. Бездоганний смак Віри Сергіївни допоміг багатьом дівчаткам знайти свій образ не тільки на сцені, а й в житті.

"Злочини і покарання"

Але ж діти є діти. Учні хоч і дорослішали, але бешкетували, як і належить в такому віці. Не пам’ятаю, щоб якісь проблеми були з поведінкою дівчаток. А от хлопці не могли всидіти, щоб час від часу чогось не накоїть. То розмалюють туалет - винні були спіймані і привселюдно потім той туалет фарбували; то хтось їх побачить у сусідньому селі на храму - участь учнів в таких заходах тоді вважалась неприпустимою; то десь поб’ються, то щось пошкодять чи зламають.

А колись в ніч на старий Новий рік, коли за звичаєм старим холостякам нагадують, що треба вже одружуватись, не придумали нічого кращого, як зняти хвіртку у свого неодруженого викладача Захарченка Леоніда Антоновича і підвісити високо на дереві, що росло поруч. Викладач жарту належно не оцінив, винних швидко вирахували і подали на відрахування. Довелося, в тім числі й мені, гарно докластися, щоб порятувати тих нерозумних пустунів.

Таких випадків було не один і не два, тому дуже важливо було знати, в яких умовах виросла дитина, яка в неї сім’я, які проблеми. А бувало, що  учні просто залінювались, загулювались, обростали «двійками», і їх теж подавали на відрахування. З такими теж приходилося працювати – і проводити виховні бесіди, і допомагати в навчанні, паралельно відбиваючи спроби дирекції від тих учнів позбавитися.

Так, неодноразово балансував на грані відрахування Сухенко Вітя, про якого я вже згадувала. Я знала його обставини: мати рано померла; батько, вчитель математики Перекопівської середньої школи, був репресований. І дитина жила у тітки, практично в чужій сім’ї, де вона нікому не була потрібна.

Пізніше батька реабілітували, він повернувся в село, одружився, вони з жінкою забрали хлопчика від тітки і почали виховувати. Допомогли йому підготуватися і вступити в технікум, але це вже був хлопчина з важким минулим - відсутністю любові до нього на протязі довгого часу, і це далося взнаки. Він часто виявляв агресію, кидав учитись або творив якісь інші дурниці. Довелося немало докластися, щоб він втримався в технікумі і закінчив його.

Минули роки. Вітя остепенився, згодом отримав і вищу освіту, зробив кар’єру, але навчання в технікумі – «біг з перешкодами» – пам’ятав. Одного разу, вже займаючи високу посаду на своєму заводі, він приїхав на зустріч однокашників, куди і мене запросили, і подарував мені тоненький золотий ланцюжок з словами: «- А це Вам за те, що зробили з мене людину!».

Учнів я любила, жаліла, старалась допомогти, особливо опікувалася іногородніми. Був такий випадок з Мурашковським Володею з Артюхівки. Я не була в нього класним керівником, просто викладала хімію. Володя був єдиним сином у вдови, жили вони дуже бідно, але вчився він добре, був працьовитий, сумлінний хлопець, за що його призначили старостою групи. Одягався він дуже слабенько – ну звідки у вдови ті гроші! А якось прийшов на заняття в новому костюмчику. Костюм був простенький, дешевенький, але це була перша нова річ у його гардеробі. І того ж дня біг на мій урок з учительської – як староста, повинен був приносити на заняття, а в кінці занять відносити в учительську журнал групи - зачепився кишенею за дверну ручку і відірвав у того піджачини півполи.

До класу він зайшов весь у сльозах. Я зразу зрозуміла,  в чому справа, і взялася його порятувати. Після цієї пари в мене було «вікно», а в моїй  лабораторії – голки і нитки, і все те «вікно» я старанно зашивала дірку. Такої щасливої дитини, як Володя, який побачив результати моїх зусиль, я ще в житті не бачила.

Минув час, той випадок вилетів у мене з голови. Але років 15 потому якось заїхала я в Артюхівку, де до мене буквально кинувся з обіймами якийсь чоловік. То був Володя, я його навіть не одразу впізнала. Він поцілував мені руки і вигукнув: «- А Ви пам’ятаєте, як Ви мені піджак зашили!».

І прикрість, і навіть невелике добро дитина може пам’ятати довго - по собі знаю.

Через деякий час я стала працювати завідуючою технологічним відділенням, але тісного зв’язку з учнями ніколи не втрачала. Організовувала концерти художньої самодіяльності, випуск стінгазет, вечори відпочинку та інші заходи. Старалася знати історію кожного учня, допомагала у  вирішенні різних проблем, підтримувала морально і матеріально. Знала, у кого поганий матеріальний стан, старалась добитися стипендії для тієї дитини. 

Запам’яталась історія одного абітурієнта. Він саме повернувся зі служби в армії, а мені здавав вступний екзамен з хімії. Бачу, що це - розумненький, кмітливий хлопець, якщо вступить, вчитися буде непогано, але за час служби хімію геть забув. Одягнений зовсім бідненько. Пам’ятаю, як я йому сказала: «- Звичайно, ти нічого не пам’ятаєш і більш, як на «3», не заслуговуєш, але я тобі ставлю «4» - якщо, раптом, вступиш, то щоб тобі дали стипендію». Той хлопець таки вступив, став сумлінним учнем і наступні стипендії вже заробив чесно і своєю працею, але колись значно пізніше признався, якою важливою для нього підмогою була та перша стипендія. 

Але повернімось до теми «Преступлєнія і наказанія».

Через деякий час директор Ростенко перейшов на іншу роботу і виїхав з Глинська, а мого чоловіка призначили спочатку виконуючим обов’язки директора, а потім і директором.  Під час роботи на цій посаді він запровадив, можливо і не дуже педагогічно правильну, але зате дійову і корисну кару за порушення дисципліни - «трудотерапію».

В ті часи технікум опалювався дровами і вугіллям. З останнім проблем чи перебоїв не було ніколи, а от з дровами проблеми були. Тобто, дрова завозилися, але пиляти і рубати їх не було кому. От тоді директор і завів звичай, що покарання за грубі порушення дисципліни вимірюється кількістю дров, які порушник повинен був порубати. Були розроблені «нормативи» - хлопці, що проштрафилися, рубали дрова і викладали їх сушити великими круглими штабелями, яких Микола Іванович набачився, коли після війни служив у Німеччині. Бешкетників завжди вистачало, «покарання дровами» відробляли без розмов, батькам ніхто не жалівся жодного разу і в позаурочний час на господарчому дворі практично завжди можна було побачити кількох учнів з сокирами і пилкою.

Пам’ятаю, як одного разу на двомісному інвалідському автомобільчику, що належав батькові нашого учня Савченка Юрія, десять (!) учнів технікуму поїхали на храм у Ярошівку. Ні, п’яної бійки вони там не зчинили, бо за такий «букет» їх би просто відрахували, але дрова рубали з тиждень.

На закінчення

Про технікум можна писати багато. Кожен учень – це своя історія, кожен – це моя маленька перемога. Я раділа за успіхи кожного, і переживала поразки кожного теж. Я не втрачала зв’язку з ними, а вони – зі мною.

Діти – це зміст мого життя. Я прожила щасливе професійне життя, можу сказати, не пропрацювала, а проспівала пісню. Дуже вдало обравши фах, в достатній мірі реалізувала себе на цій стезі, чого бажаю всім.

Записано зі слів Петрович Галини Григорівни

її дочкою Петрович Ніною Миколаївною

влітку 2007 року

Теги:
2013-12-12 13:35:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар