Як більшовики будували «новий світ» - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Як більшовики будували «новий світ»

Як більшовики будували «новий світ»

Держава-комуна в комуністичних і капіталістичних шатах
Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, доктор історичних наук

Більше двох десятиліть ми прагнемо перетворити радянський спосіб життя на європейський. Тим не менше Україні постійно загрожує відкат у те минуле, яке можна визначити як несвободу, поєднану з патерналізмом. Останнім часом єврооптимісти здобули друге дихання: у них з’явився неочікуваний союзник. Пов’язані більше з минулим, ніж із майбутнім, політичні сили відчули загрозу з боку північного сусіда. Правлячі кола Росії, в якій відкат у минуле цілком визначився, загрожують поглинути в нього не тільки Україну, а й їх самих.

Мільйони наших співгромадян мали можливість переконатися в незрівнянно вищій якості життя в країнах Європи. Немало з них обрали найкоротший шлях до поліпшення власного добробуту: залишилися в цих країнах. Проте чужина завжди залишатиметься чужиною. Треба створювати Європу в Україні. Дії в цьому напрямі виглядатимуть осмисленими лише тоді, коли зрозуміємо, що з нами трапилося за останню сотню років.

У переддень річниці більшовицького перевороту треба замислитися, чому народна революція 1917 року виродилася в комуністичну. Відповіді, які знаходимо в літературі, не схожі одна на одну. Варто зосередитися на розгляді ключової ідеї про державу-комуну, яку висунув вождь більшовиків Володимир Ленін після повернення з еміграції у квітні 1917 року. В ній є нюанси, яких не змогли розглядіти ні сучасники вождя, ні історики радянської й навіть пострадянської доби.

ПРИВИД ДЕРЖАВИ-КОМУНИ

1848 року К.Маркс і Ф.Енгельс опублікували «Маніфест Комуністичної партії», якому судилося стати одним із найбільш популярних в історії творів. «Привид бродить по Європі — привид комунізму» — так починали вони цей твір. Революції в Західній Європі нормалізували ситуацію, але через сім десятиліть привид комунізму з’явився у Східній Європі.

СЕРПЕНЬ 1991 р. НА ЛУБ’ЯНСЬКІЙ ПЛОЩІ В МОСКВІ ЗНОСЯТЬ ПАМ’ЯТНИК ДЗЕРЖИНСЬКОМУ — КЕРІВНИКОВІ ВЧК, ДУЖЕ ВАЖЛИВОЇ СИЛОВОЇ СКЛАДОВОЇ «ДЕРЖАВИ-КОМУНИ». ТОДІ ЗДАВАЛОСЯ, ЩО ЦЕ ЗНАМЕНУЄ КІНЕЦЬ ЛЕНІНСЬКОГО ЕКСПЕРИМЕНТУ. АЛЕ ВСЕ ВИЯВИЛОСЯ НЕ ТАКИМ ПРОСТИМ... / ФОТО З САЙТА ADME.RU

«Комуністи, — говорили основоположники марксизму, — можуть виразити свою теорію одним положенням: знищення приватної власності». Деталізуючи цю тезу, вони запевняли: «Пролетаріат використає своє політичне панування для того, щоб вирвати у буржуазії крок за кроком весь капітал, централізувати всі знаряддя виробництва в руках держави, тобто пролетаріату, організованого як пануючий клас, і якомога швидше збільшити суму продуктивних сил». Тут вражає визначення «держава, тобто пролетаріат, організований як пануючий клас». Виходить, що Маркс і Енгельс не розрізняли спільнот з ієрархічною структурою (держави, партії, армії) від неструктурних (суспільства, нації, класи). Внаслідок цього зависала у повітрі ідея ліквідації приватної власності. Хіба можна було передати засоби виробництва в руки нації або суспільства, якщо ці спільноти не мали «рук»? У такому разі приватна власність не перетворювалася на загальнонародну, а залишалася приватною, змінювався тільки власник.

Опинившись у Петрограді, В.Ленін сформулював для більшовиків на період після взяття влади чотири завдання: утворити державу-комуну; перейменувати партію з соціал-демократичної на комуністичну; прийняти нову, комуністичну програму; об’єднати споріднені партії інших країн у Комуністичний інтернаціонал. Ці завдання декларували намір більшовиків і тих, хто йшов за ними, будувати суспільство, засноване на загальнонародній власності. Доречно виявити, чи поділяв сам Ленін переконаність своїх послідовників у тому, що утворена пролетаризованими суспільними верствами держава ґрунтуватиметься на загальнонародній власності.

Вивчаючи написані напередодні і в період революції 1905 року праці В.Леніна, можна прийти до висновку, що вождь більшовиків, на відміну від К.Маркса та Ф.Енгельса, знав, як об’єднати партію комуністів із класом пролетарів у нерозривне ціле — державу-комуну. До речі, термін «держава-комуна» Ленін використав у своїх працях лише двічі. Створену ним політичну систему, яка не мала аналогів у попередній історії людства, він почав називати робітничо-селянською, або радянською владою.

ПАРТІЯ І РАДИ

Намагаючись врятувати суспільно-політичний режим у кризовій ситуації, Михайло Горбачов здійснив 1988 року конституційну реформу. Суть її полягала в ліквідації зв’язки, що існувала між компартійними комітетами і виконкомами радянських органів влади. У кожній із ланок адміністративно-територіального поділу парткоми разом із відданими їм органами державної безпеки здійснювали диктатуру, а виконкоми рад займалися буденною управлінською роботою. Аж раптом сталося так, що вся влада зосередилася в радах, а партія опинилася на узбіччі політичного процесу. Члени ЦК КПРС і депутати Верховної Ради СРСР, які схвалили реформу, були представниками третього покоління комуністичних діячів. Вони добре засвоїли в радянських вузах «науковий комунізм» з його псевдодемократичною риторикою, але мали досить приблизне уявлення про те, що станеться з державою, якщо розщепити зв’язку партія — ради.

Розглянемо, як формувалася ця зв’язка. Першою, зрозуміло, виникла соціал-демократична партія, яка одразу розкололася на меншовиків і більшовиків. В.Ленін заклав у структуру свого дітища риси, що робили її інструментом революційної перебудови суспільства за рекомендаціями «Маніфесту Комуністичної партії». Вождь цілком обѓрунтовано називав більшовиків «партією нового типу». На відміну від інших, вона функціонувала за принципом «демократичного централізму». В сухому залишку це означало, що партійна маса повинна була безумовно коритися своїм керівникам, а керівники — вождям.

У революції 1905 року народилися ради — органи, що формувалися з депутатів від страйкуючих робітничих колективів і брали на себе регулювання життєдіяльності міст під час загального страйку. Коли вони з’явилися, В.Ленін зрозумів, який зміст потрібно надати формулі основоположників марксизму про «державу, тобто пролетаріат, організований як пануючий клас». У статті, опублікованій у листопаді 1905 року, він заперечив доцільність вступу депутатів Петроградської ради в Російську соціал-демократичну робітничу партію (більшовиків), але одночасно підтримав ідею перетворення ради на революційний уряд. Знаючи гарячкову націленість вождя на завоювання влади, важко уявити, що він прагнув відсунути свою партію від ради, готової стати урядом. І справді, Ленін розглядав ради, що почали повсюдно виникати в охопленій революцією країні, як управлінську структуру, нерозривно пов’язану з диктатурою вождів більшовицької партії. Як досягалася шукана нерозривність?

Як все геніальне, це виявилося зовсім простим. По-перше, вимагалося організаційно відділити ради від партії більшовиків. По-друге, треба було витіснити з рад конкуруючі партії, щоб наповнити їх більшовиками та безпартійними депутатами, які співчували їм. За цих умов партія більшовиків набувала вигляду дволикого Януса. Одним своїм ликом вона оберталася до суспільства як політична партія, що здійснювала «диктатуру пролетаріату». Другим ликом вона ставала в очах громадян представницькою владою з вагомими управлінськими функціями. Радянські органи влади, тобто та ж сама партія, формувалися шляхом регульованих парткомами виборів. Отже, диктатура більшовицьких вождів, що здійснювалася під прикриттям абстрактної «диктатури пролетаріату», спиралася на владу, яка виростала з народної товщі, хоч залишалася незалежною від народу. Сумніватися в народності такої влади було неможливо, свої кадри вона брала з народних низів. А ті, хто все-таки сумнівався, мали справу з органами державної безпеки.

«ВСЯ ВЛАДА — РАДАМ!»

Революція 1905 року була пролетарською. Лише після того, як вона пішла на спад, антиурядові заворушення охопили селянство. Але ці заворушення виявилися переважно у погромах поміщицьких садиб і досить швидко були приборкані. Внаслідок того, що революція не розв’язала наболілих суперечностей, вона повторилися на третьому році світової війни вже як всенародна. Війна ще більше загострила суперечності між урядом і суспільством, буржуазією і робітничим класом, поміщиками і селянами. На додаток, мільйони розпорошених по селах і політично неорганізованих селян були мобілізовані в армію, тобто перетворилися в структуровану і озброєну силу, здатну протистояти самодержавному режиму.

Найбільш потужною силою в революції 1917 року виявилися ради солдатських і робітничих депутатів. Це зрозуміли лідери ліберальних і соціалістичних партій, які об’єдналися в Тимчасовому уряді, щоб спільними зусиллями забезпечити вибори в Установчі збори і легітимно розв’язати назрілі проблеми. Це зрозумів і В.Ленін, який після повернення з еміграції проголосив «Уся влада — Радам!». Його не турбувало, що ради тоді контролювали партії меншовиків та есерів. Він був упевнений, що його партія завоює більшість у радах, тому що їх стихійний екстремізм частково накладався на доктринальний екстремізм більшовиків. Витісняючи з рад конкурентні партії, більшовики перетворювали їх на знаряддя своєї диктатури. Вони не були зацікавлені у виході з революції шляхом скликання Установчих зборів.

Хоча Російська революція 1917 року була всенародною, у двох її ключових епізодах вирішальну роль відіграли ради: в лютому (березні за новим стилем), коли за вісім днів було повалено царське самодержавство, і в жовтні (листопаді за новим стилем), коли до влади прийшли більшовики. У ході жовтневого перевороту вони завоювали політичну владу тільки тому, що відмовилися на певний час від комуністичних гасел і взяли на озброєння радянські. Раднарком змушений був провести раніше призначені вибори в Установчі збори, під час яких більшовики прогнозовано програли політичним суперникам. Проте В.Ленін влади не втратив. Після підготовчої роботи, в ході якої велику роль відіграли терміново створені органи державної безпеки, він розігнав Установчі збори, які зібралися на своє перше засідання 18(5) січня 1918 року. З їхнім розгоном Російська революція зійшла нанівець, в країні запанувала диктатура держави-комуни.

ФУНДАМЕНТ ПІД СЕБЕ

Теоретики марксизму-ленінізму поділили Російську революцію на буржуазну Лютневу і пролетарську Жовтневу. Поділ мав на меті довести, що в народній революції, яка почалася з повалення самодержавства, комунізм аж ніяк не був привидом, викликаним з небуття двома з половиною десятками тисяч соціал-демократів-більшовиків. Маніпулюючи фактами, творці «наукового комунізму» запевняли, що ідея комунізму була осмисленим бажанням народних мас.

Після повалення Тимчасового уряду більшовики перейменували партію на комуністичну, прийняли на з’їзді комуністичну програму, організували Комінтерн і створили державу-комуну. Отже, поставлені у квітні 1917 року завдання реалізувалися. З весни 1918 року привид комунізму почав насичуватися плоттю і кров’ю, причому великою кров’ю. Темпоральним орієнтиром є публікація інструктивної статті В.Леніна «Чергові завдання Радянської влади» і пропагандистської брошури М.Бухаріна «Програма комуністів-більшовиків». Комуністичне будівництво здійснювалося традиційними для Росії з часів Петра I методами жахливої «революції згори».

Однак традиційними були тільки методи. Царі здійснювали модернізацію за зразками, вже апробованими передовими країнами Заходу. Вожді держави-комуни почали експропріювати своє суспільство, сподіваючись таким чином втілити в життя розумову конструкцію, що виникла у двох екзальтованих німецьких юнаків напередодні західноєвропейських революцій середини XIX ст. Юнаки турбувалися, як могли, про щасливе майбутнє людства, а у вождів більшовиків стояв перед очима холодний розрахунок: ця розумова конструкція забезпечувала їм у випадку реалізації безмежну владу над суспільством.

Колишні радянські люди прожили при комунізмі майже три чверті століття, але так і не зрозуміли, що той лад якраз і був комунізмом. Для них комунізм залишався «світлим майбутнім» з розподілом матеріальних і культурних благ за потребами. Щоб зрозуміти, чим була насправді конструкція під назвою «комунізм», треба звернутися до першоджерел.

Від «Маніфесту Комуністичної партії» і до написання Марксової праці «Критика Готської програми» (1875 рік) комунізм розглядався як однофазний лад, встановлюваний під час пролетарської революції. Однак після буржуазних революцій 1848—1849 рр. послідовники К.Маркса перестали називати себе комуністами і почали йменуватися соціал-демократами, щоб підкреслити відданість не революції, а класовому миру, встановлюваному шляхом демократичних процедур. У «Критиці Готської програми», яку було опубліковано Ф.Енгельсом вже після смерті автора, 1891 року, комунізм поділявся на дві фази. Перша фаза, яку Маркс назвав популярним терміном «соціалізм», відрізнялася, на його думку, від повного комунізму способом розподілу матеріальних і культурних благ: за соціалізму — за трудом, за комунізму — за потребами. За способом виробництва благ обидві фази комунізму були тотожними. Це означало, що комуносоціалізм (були й немарксистські різновиди соціалізму) встановлювався шляхом ліквідації приватної власності на засоби виробництва і заміни опосередкованого грошима ринкового обміну товарів безпосереднім розподілом вироблених продуктів між членами суспільства.

Вожді більшовиків запозичили саме такі уявлення про соціалізм і комунізм. Вони внесли тільки одну, але істотну поправку до тези революційного марксизму: соціалізм або комунізм стане негайним наслідком пролетарської революції, коли вона відбудеться, причому фаза визначатиметься рівнем розвитку продуктивних сил. Поправка полягала в тому, що одночасно з ліквідацією приватної власності треба займатися модернізацією і кількісним нарощуванням засобів виробництва. Таким чином, виникало поняття соціалістичного і комуністичного будівництва. Але Ленін не вважав за потрібне розмірковувати, яким чином приватна власність перетворюватиметься в загальнонародну, тобто комуністичну. Зберігаючи комуністичну фразеологію, він уже 1905 року створив, як ми бачили, цілком унікальну конструкцію майбутньої держави-комуни. Експропрійовані у суспільства засоби виробництва мали зосередитися у володінні, користуванні й розпорядженні невеликої купки олігархів-вождів. Наскільки таке зосередження відповідало критеріям загальнонародної власності? Мабуть, такою ж мірою, як політична диктатура вождів більшовизму відповідала поняттю «робітничо-селянська влада».

В. Леніну вдалося за 1918—1920 рр. націоналізувати «командні висоти» економіки. Однак у спробах замінити товарооборот контрольованим з центру продуктообміном він наштовхнувся на господарський колапс і голод, після чого був змушений перейти до нової економічної політики. Й. Сталін в 1929—1932 рр. відновив комуністичний штурм з того місця, на якому зупинився Ленін. Знову-таки наштовхнувшись на загальносоюзний голод, він з січня 1933 р. припинив спроби замінити товарооборот продуктообміном і непомітно відніс завдання ліквідації товарно-грошових відносин на другу фазу комунізму. Це дало змогу з середини 1930-х рр. заявити про перемогу соціалізму. Друга фаза комунізму постійно залишалася для радянських людей за горизонтом. Щоб не сушити голови відповідями про строки переходу до розподілу за потребами, Л.Брежнєв розпорядився в ситуації зростаючого дефіциту товарів перетворити двофазний комунізм на трьохфазний. Смуга «розвинутого соціалізму» тривалістю в кілька десятиліть рятувала третє покоління радянських вождів від необхідності платити по векселю, виданому народним масам 1917 року.

ДЕРЖАВА-КОМУНА В КАПІТАЛІСТИЧНИХ ШАТАХ

Ми бачили, що для розкриття міфологеми «Велика Жовтнева соціалістична революція» треба об’єднати повалення самодержавства і більшовицький переворот в єдину Російську революцію, після чого від’єднати від перевороту здійснювану впродовж двох десятиліть комуністичну революцію. Поняття «комунізм» треба так само реконструювати. Адже суспільно-політичний режим і соціально-економічний лад — це різні речі. Чи можна називати Китай комуністичним після реформ, здійснених Ден Сяопіном? Це країна з комуністичним режимом, не більше того. Але й не менше.

КНР була створена за радянським зразком, проте уникла долі СРСР. У нас обидві складові радянського комунізму — держава-комуна та її соціально-економічний фундамент зникли одночасно. Зникла навіть сама країна. Чи можна стверджувати, що це зникнення було невідворотним?

З фундаментом все зрозуміло: економіка пострадянських країн увійшла у світовий ринок, виробничі відносини ѓрунтуються нині на об’єктивному законі вартості. Звичайно ж, кинуто псу під хвіст три чверті століття, як висловлювався М.Горбачов, і через те пострадянський капіталізм зовсім не схожий на сучасний євроамериканський. Але тут все вирішують об’єктивні закони, і прогрес має бути невідворотним.

Гірше з тією робітничо-селянською владою, яка стала замінником більш щирого терміну «держава-комуна». ЇЇ підірвано, але не зруйновано остаточно, тому що представлено живими людьми, з їхньою ментальністю, поглядами на життя, зв’язками і звичками. Кожна структура прагне залишитися живою і відтворити себе в наступному поколінні, це закон життя. «Влада належить Тобі, а не політикам» — чи не нагадує цей девіз, який всюди розтиражовано на невідомі гроші, щось до болю знайоме? Він не такий відкритий, як гасло сучасних комуністів, — «Повернути країну народу». Однак, як з’ясувалося, відкатом у минуле загрожують не тільки комуністи, але й ті політичні сили, які переконалися на прикладі КНР, що держава-комуна здатна існувати в капіталістичних шатах.

Ця загроза особливо серйозна, тому що паразитує на прихильності мільйонів громадян України до Росії і росіян. Відкат у минуле означатиме у сучасній ситуації не повернення до «ковбаси за 2.20», а втрату незалежності. Схоже, що в урядових колах це вже зрозуміли. Важливо, щоб опозиційні сили також знайшли межу, що відділяє російські панівні кола від тієї Росії, яка в часи Бориса Єльцина зруйнувала «союз нерушимых республик свободных».

Теги:
2013-10-06 09:54:58
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар