Я вже не їду до мами - Україна Incognita
   

Я вже не їду до мами

Про що нагадує сімейний альбом
Наталія МАЛІМОН

В iнший світ, де немає ні журби, ні печалі, моя мама, Любов Пилипівна Некротюк- Стаднікова, відійшла на світанку страсної середи у квітні минулого року. Десь за тиждень до смерті їй приснився сон, наче бачить вона урочисту процесію, йде багато людей, і хтось з натовпу каже (не до неї, але вона чує): «Христос Воскресе! Христос Воскресе!»

— Значить, дитинко, до Великодня дотягну!

На свято світлого Христового Воскресіння вона сподівалася так, наче б мала сама воскреснути з хвороби. Але того року і Великдень, і сама весна до нас не поспішали. Тридцятиградусні морози трималися до другої декади березня: на Волині бувають такі роки, коли у січні—лютому — справжня весна, а зима повертається з першим весняним місяцем. Потепліло якраз тоді, як маму винесли з дому на сонечко, але вже у труні. Весна забуяла відразу, та я ще встигла посадити перші квіти на їхніх з батьком могилах. Хотілося, аби нагадували їхнім душам про розкішні квітники під нашою хатою.

За життя вона ніяк не могла вибрати, де її поховати. То хотіла біля своєї мами, але не обгородила, як прийнято у Лаврові, шматок землі, і невдовзі майже всі вільні місця були зайняті. А коли покійна баба Марта з початком маминої хвороби почала денно і нощно їй ввижатися (і все хотіла забрати з собою), мама надумалася жити довго й не згадувати про місце останнього спочинку. Інколи, правда, сердячись, що душа матері не дає спокою (бо ці видіння мали б свідчити про близьку смерть), наказувала поховати біля свого батька. Та дід Пилип віддав Богу душу ще у тридцятих роках минулого століття, й у тому закутку старого лаврівського цвинтаря вже могила на могилі...

— Ще б три роки прожити — як мине тридцять літ по смерті Петра — і можете мене хоронити над вашим батьком у другий «поверх», — жартувала мама навіть незадовго до відходу з цього життя.

Більшого за неї оптиміста я не знала, хоча її життєва дорога тривалістю у 83 роки могла обірватися ще у далекій юності. Та драматична історія трапилася у 1945, коли після німецької окупації у Лаврів знову увійшли радянські війська. За те, що у моєму рідному селі було немало бандерівців (звідси походив і крайовий провідник ОУН — УПА Ананій Закоштуй), німці спалили Лаврів майже дотла. З півтисячі хат осталося хіба два десятки. Пішло з димом і обійстя баби Марти. Пам’ятаю, як ми з мамою ходили на родинний хутір (мабуть, це був десь початок 60-х). Вцілілі від старого саду височезні здичавілі дерева на краях хутора, густий спориш під ногами — і поросле бур’яном місце пожарища...

На пожарищах люди зводили примітивні землянки. В одній з них (молодість брала своє) хлопці й дівчата збиралися на вечорниці. Пряли, вишивали, жартували... Заходили на вогник каганця і радянські солдатики. Один — звався Ніколаєм — ніби випадково зачепив курок своєї гвинтівки, та вистрелила... Коли розвіявся дим і стихли зойки, виявилося, що куля вцілила у лоб («Тільки дірочка й цятка крові!») маминій подрузі Насті, котра сиділа поруч.

— Кого застрелил? Хоть не Любку?.. Настю?.. Хрен с ней! — лише на таку реакцію і спромігся стрілець.

Історію, може, й випадкового, але нахабного, власне, розстрілу єдиної дочки нашої родички баби Ярини я знала з раннього дитинства. А про те, що маму й інших лаврівців її віку, яких навіть на тих фатальних вечорницях не було, ще довго тягали до Луцька в НКВС, вона мовчала аж 60 (!) років. І, вже маючи 80, під настрій розказала, як слідчі змушували визнати, що дівчину Настю застрелив не п’яний радянський солдат, а... бандерівці.

— Слідчий казав: «Не плачь, Любка. Москва слезам не верит! Говори правду — что бандеры забили. Или вы хотите сидеть в тюрьме?.. Вы будете сидеть в тюрьме!»

Не було таємницею, що у бандерівці пішов рідний мамин брат Макар, один з найактивніших учасників довоєнної «Просвіти» у Лаврові. Він і в УПА мав псевдо «Козак», бо дуже любив Україну й добре знав її історію: збереглося фото тридцятих років, на якому стоїть гордовито у шикарних козацьких строях. Макара поранили під час бою між упівцями й совітами неподалік від Лаврова, у селі Красне, що на Рівненщині, де й похований. Він тяжко помирав на руках мами, якій встигли передати сумну звістку. Вірогідно, що ОУН — УПА симпатизував й інший її брат, Альоша, з яким у мами був, мабуть, найтісніший духовний зв’язок, між ними різниця лише два роки. А може, його просто загребли під одну гребінку, коли чохом арештовували молодь від двадцяти до тридцяти: «бандерівське» ж село! Альошу разом з іншими утримували у луцькій тюрмі. Мама пекла пиріжки й пішки (15 кілометрів туди — стільки ж назад) через день-два носила передачі.

Якщо вірно кажуть, що ім’я значною мірою визначає долю і характер людини, то маму Любу люди по життю любили. Навіть у луцькій тюрмі пригледів її один з солдатиків-охоронців, допомагав з передачею (могли ж і не прийняти). Скільки там вони спілкувалися — доки пиріжки прийме, а все казав: «Какие ж, Любушка, у тебя глаза красивые — с поволокой!»

— А я прожила стільки літ — і донині не знаю, які це — з поволокою?.. — роздумувала вона й за часницю, як кажуть, до смерті.

Одного дня прийшла до тюрми — а брата повезли на Північ... Через багато літ лаврівці, яким пощастило повернутися з ГУЛАГу живими, розказали, що 25-річний Олексій помер з голоду у вологодському таборі.

 

***

 

ЗА СВОЄ ДОВГЕ ЖИТТЯ МАМА МАЙЖЕ НЕ ЗНАЛА ЛІКАРІВ. Лежала у лікарні один раз: коли брата народжувала. Вперше серйозно злягла за рік до смерті, так само навесні. Підозрювали інсульт. Жінки у церкві говорили, що «вже й Люба між йолки зібралася» (сільське кладовище обсаджене старими ялинами). Та приснився їй віщий сон.

— Наче ми з Яшею у клуні ціпами обмолочуємо снопи жита. Стебла такі довгі-довгі!.. Мабуть, як мої літа. А потім він каже: «Не спіши, треба ще полуниці прополоти!» Дивлюся: цвітуть полуниці, землі за білим цвітом не видно. Значить ще поживу.

Той чоловік, Яша, родом зі Східної України, у Лаврів потрапив з совітами. Служив у «ястребках». Вийти за нього заміж не дозволила баба Марта.

— А криниця на подвір’ї?.. — коротко пояснювала мама. Мовляв, за шлюб з «ястребком» могли і туди спустити.

Хоча вірогідніше — перемогли інші міркування: мама мала добру роботу на молочарні й годувала усю родину. А відповідальність перед родиною (не завжди, ясна річ, взаємна) була у неї, я б сказала, занадто розвинута. Через те не пішла заміж і за одного з вояків УПА, корінного львів’янина. Пропонував виїхати на Донбас, щоб міг легалізуватися, а згодом, вірив, повернулися б на Галичину.

— І жила б собі у Львові як пані! — не раз казала мама, повертаючись напівживою з плантації колгоспних буряків.

З раннього дитинства пам’ятаю зловтішні репліки за моєю спиною: «Твоя мати — бандерівська медсестра і зв’язкова!» Насправді юна Любка Некротюк місцем проживання і сімейним оточенням була змушена підтримувати ОУН — УПА. Подалися «воювати за вільну Україну» брати, як і десятки інших лаврівських хлопців. На обійсті баби Марти схрону не було, але він був у найближчих сусідів. За кількадесят метрів від родинного хутора — ліс, рідний дім для бандерівців. Уночі могли постукати у вікно, наказати приготувати їсти, попрати бинти, полікувати пораненого. Відмовишся — у дворі криниця...

— Вдень наробишся — уночі посилають з грипсом (запискою) в сусіднє село. Не піти не можна. До ранку мусиш обернутися, щоб бути на роботі. Я, правда, ніколи записку у руки не брала, запам’ятовувала зміст напам’ять, — розказувала вже 80-річна мама.

Не поїхавши ні на Сумщину, куди кликав Яша, ні на Донбас, куди кликав його політичний суперник, у 23 роки моя майбутня мама опинилася у... тюрмі. Разом з іншою дівчиною була зраджена одним з бандерівців. Чоловік утрапив у полон до енкаведистів і здав не лише бойових побратимів, а усіх, кого можна було підозрювати у симпатії до оунівців (опісля хлопці з лісу спромоглися скарати його на смерть). Її арештували у Суховолі, з сільради відправили в НКВС. Камера на десятьох... Спали на підлозі покотом. О шостій — підйом. Опухали ноги у чоботях. Від гумової палиці — чорне тіло. І знаєте, що їй найбільше пекло у тюрмі? Не фізичний біль, а душевний, бо на оправку виводили усією камерою.

Випустили аж через три місяці (увесь цей час баба Марта не знала, де Люба, і марно оббивала пороги енкаведистів). Найперше розрізала чоботи, аби зняти з опухлих ніг. У хаті суховільського батюшки не пошкодували онуч і чунів (високі калоші), а вже випав сніг...

— Признатися?.. А Сибір?.. 10 літ щонайменше дали б. Все перенесла! І яка ж я терпляча...

Коли вже стала незалежна Україні й біля трибун шикувалися все нові патріоти, вона ніколи не згадала про свою непросту юність, у якій було більше любові до України, ніж в інших, не виставила себе борцем за цю Україну, як інші. Хоч могла.

 

***

 

МИНУЛЕ ЩЕ РАЗ НАГАДАЛО про себе у п’ятдесятих роках, коли на роботу у Лаврівську школу направили мого майбутнього батька. Петро Андрійович Стадніков приїхав не один: мав 11-річного сина Володимира від першого шлюбу. Чому доводилося самому виховувати дитину, я вже не раз писала раніше. Нагадаю. Вперше він одружився на своїй батьківщині у слободі Манино (котру заснували українці), що на Воронежчині. Невдовзі пішов на фронт Другої світової. А дружина, народивши сина, знайшла іншого. Новий чоловік написав на фронт лист: «Забери своего сына, у нас с Полей будут свои дети». Рідна мати Володю ще й батькові... продала. У нас вдома довго зберігалася розписка: «Полина Стадникова отдает сына Владимира на воспитание Стадникову Петру Андреевичу, до 18 лет не будет иметь претензий, и за это получила от Стадникова П.А. 1000 рублей». Тому ласкаво «мамкою» Вовка, старший від мене на 12 літ, називав Любу Пилипівну.

А шлюбу між моїми батьками могло б і не бути. Один з лаврівських комуністів (на могилі якого не пам’ятник з зіркою, а таки хрест) попередив, що «Любка співчувала бандерівцям...» Не суть в тім, співчувала чи не співчувала, у «бандерівському» Лаврові «співчувальників» вистачало й без неї. Але для вчителя-комуніста такий шлюб міг стати у подальшому вовчим білетом. Проте батько сказав:

— Я їй довіряю.

Цікаво, що майбутній чоловік мамі теж... приснився. Наче спускається з горбочка від її брата Василя — у білій сорочці, рукави закачані... У Лаврові батько справді спочатку затоваришував з Василевою родиною: дядькова дружина Марія Мефодіївна була завклубом (а батько гарно співав, декламував і ставив вистави).

— Йди за нього, Люба, — порадила братова.

Я народилася у 1955-му ще у землянці, спорудженій на згарищі родового обійстя. Пологи приймала баба Ярина, мати застреленої совітом на вечорницях Насті. Опісля батьки спромоглися на невеликий дім. І до смерті мама жаліла, чого «вилізли на шкарпу» — на горбок над центральною дорогою. Все літо подвір’я накривали хмари пилюки від машин. Проте це було колишнє панське поле, «нічийна» земля (у селі ще пам’ятали, де і якого господаря морги), а на «хазяйському» та пожарищі селитися не захотіли.

Мама знала свій родовід до сьомого, як кажуть, коліна. З дитинства пам’ятна її розповідь про бабу Химку (від неї народився мій дід Пилип), родом з Білостока, яку у часи кріпацтва лаврівський пан виміняв на породисту... суку (хорта). 16 річною дівчиною та сталапокоївкою у панських покоях. Мама походила з великої родини, у якій були твої, мої і наші діти. У молодої вдовиці Марти — син Макар. У вдівця Пилипа — три сини, старшому вже до тридцяти. І ще народили чотирьох: Любу, Альошу, Ольгу й Василя. Маючи велику родину, мама усе життя могла покластися лише на себе. Макар загинув, Альоша згинув у таборах. А нащадкам Пилипових синів давно не цікаво навіть, де могила діда і прадіда... Отож як старша сестра дбала про двох менших. Братові (мав непересічний талант музиканта) за великі гроші купила у чеських переселенців скрипку. Допомогала спорудити хату: сподівалася жити при його сім’ї, поховавши власні надії на заміжжя. Але Господь таки дав їй мого батька. Сестрі справила весілля й гарне придане. Рік (доки не привела перше телятко теличка з приданого) віддавала їй молоко від власної корови. У неї не було помочі у вигляді матері чи батька. А у нас — бабусь і дідусів, які б доглядали чи залишили, як іншим, якийсь статок (батькова мама померла при пологах, а батько, дід Андрій, мешкав з другою жінкою далеко і рано помер).

Вона ніколи не уміла робити впівсили. Вже маючи 80, пересуваючись з палицею, вставала вдосвіта і йшла... полоти, спираючись на мотику, город сусідці. Бо свій упораний, а руки просять роботи. І завжди комусь допомагала. То родичам, які приходили наче у службу милосердя, то сільським пиякам, бо «у них дітки». Було, що за це її й сварили. Та я перестала це робити після однієї фрази:

— Я знаю, що не віддячать. Але як маю чим помогти і не поможу — я слаба!

А коли захворіла, за п’ять місяців її поріг з тих, кому допомагала, кого вважала рідними, мало хто й переступив.

 

***

 

В ОСТАННІЙ МАМИН ДЕНЬ на цій землі я поїхала до Луцька. Ще не знала, що підходить до кінця майже п’ятимісячне сидіння біля неї по черзі з братом. А треба було купити деякі ліки. Надвечір на подвір’ї зупинив брат:

— Мабуть нашого Кузю хтось отруїв. Нічого їсти не хоче!

Великий домашній пес лежав на порозі з печальним виразом обличчя і не зводив погляду з хати, у якій доживала його господиня. Власне, Кузя не мав апетиту вже кілька днів... Коли стемніло, прийшла мамина племінниця, дочка брата Василя.

— Нінка, цієї ночі буде... — важко промовляла мама слова, — смерть моя йде.

Вона померла (як завжди передчувала) над ранок. Уже стулила губи, але ніздрями ще видихала останнє повітря. Склала на грудях руки — і лише після того, наче добротно виконавши найважчу у житті роботу, назавжди закрила очі. Незадовго до смерті я маму запитала, а коли ж вона була найщасливішою.

— Як хату оцю закінчили. Ходила з порожньої кухні у порожню кімнату, і мені здавалося, що то хороми...

Через сорок днів по маминій смерті я зловила себе на відчутті, що наша стара, невелика й тісненька невелика хата стала наче... більшою. Власне це відчуття переслідувало вже у день її смерті. Але тепер, коли мамина душа покинула не лише дім, а, якщо вірити Святому Письму, і грішну землю, це стало ще більш очевидним. Відтоді дорога у рідне село веде мене не на рідне подвір’я, а тільки на старий лаврівський цвинтар.


Теги: Волинь
2008-03-07 10:47:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар