«Я нікого не виказала і не зрадила, нічого не вкрала і нікому не збрехала» - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » «Я нікого не виказала і не зрадила, нічого не вкрала і нікому не збрехала»
   

«Я нікого не виказала і не зрадила, нічого не вкрала і нікому не збрехала»

Доля Ганни Климчук - зв’язкової УПА
Олександр КЛИМЧУК, 1940 р. н., Київ

Мій брат Іван і дядько Олексій (брат моєї матері) воювали в УПА. Нашій сім’ї поталанило: після війни Івана забрали працювати в шахти Донбасу, а з його соратників ніхто не «стукнув», тому наша сім’я вціліла. Дядько Олексій отримав двадцять п’ять років таборів, а його батьків та сестер вивезли до Хабаровського краю. Те, що мені розповідала в 1990-ті роки тоді ще жива тітка Вівдя, яка вижила й повернулася у своє село після заслання, страшніше за пекло. Уміла і любила радянська влада катувати народ.

Сестра моя, Климчук Ганна Власівна, була зв’язковою УПА, її прізвисько було «Сумна». Її вислідили та схопили увечері в лісі з продуктами, що їх вона несла воякам УПА, які жили там у криївці (глибокій ямі в землі, замаскованій згори). То був уже 1952 рік. Майже добу її катували у відділенні МГБ міста Дубно. Хапали за коси й били головою об стіну, об грубу: «говори, сука, где схрон». Вона мовчала. По черзі троє били кулаками, ногами, шомполом по спині - лише кров цвиркала по стінах. «Говори…». Вона мовчала. Були в лісі й інші криївки, і вона не могла допустити, щоб викрили всю мережу, не могла зрадити й видати тих людей, які там переховувалися. А лише молила Бога, щоб скоріше її добили.

До самої своєї смерті 28 лютого 2012 року тітка пам’ятала прізвище тих дубнівських катів - Агапов, Шевченко і Фролов. Не добившись від неї жодних зізнань («с тебя бы хорошый шпион получился», - казали їй), вони її, всю синю та закривавлену, просто викинули у двір. Насилу дісталася вона до батьківської хати. А через добу по неї приїхали і запроторили в тюрму міста Рівного. Там тактика допитів була іншою: їй два тижні не давали спати. Увечері для всіх був «відбій», а її тягли на допити, вранці усім «підйом», а її відводять у загальну камеру. А вдень уже конвой слідкував, щоб сестра часом не задрімала, і так було два тижні.

Лише в тюрмі на очній ставці у слідчого вона дізналася, що доніс на неї в органи сільський хлопець, який хотів, щоб вона вийшла за нього заміж, а вона йому відмовила: «Якби ти один був на цьому світі і я одна, все одно за тебе не пішла б».

Сестра моя Ганна, на той час, зрештою, ще дівчисько, адже їй був тоді двадцять один рік, цей іспит людяності склала з гідністю. Не раз, розмовляючи з нею, я дивувався - ну, звідки у неї стільки сили, мужності, терпіння, волі. Щоб пройти тим шляхом, що їй випав, і не зламатися...

Про криївку в лісі знала не одна сестра, знали про неї і ще дві старші жінки, їх теж схопили в лісі. Можливо, хтось із них не витерпів катувань, бо вояки з криївки опинились у тюрмі. І дуже швидко ці хлопці «попливли». Один із них сказав на слідстві, що Ганна була його коханкою - тюремний лікар це заперечив. Другий вояка на очній ставці у слідчого, коли сестра сказала, що не знає його і бачить уперше, вибухнув: «Ну що вона меле, що не знає, ви подивіться на її сукню!». І він загорнув низ холоші своїх штанів - там була підшита така сама лиштва, як і її сукня. А було так. Сестра вже уміла трохи шити одежу. А той у криївці уже зовсім обірвався, то вона за свої гроші купила якогось краму й пошила йому штани. Краму було обмаль, тому вона внизу штанів підшила лиштву із залишків клаптиків від своєї сукні. То вояка за те, що сестра годувала його, обшивала, - віддячив тим, що сказав слідчому, що вона бреше. Сестра розплакалася, і конвой її вивів, а вояк їй услід голосно крикнув: «ти не думай, що тюрми будували для коней».

Вирок закритого військового трибуналу сестрі був суворий: двадцять п’ять років таборів і п’ять років поселення з «поражением прав».

В ув’язненні сестра стала віруючою. Там їй, молодій сільській дівчині, вижити допомогли старші віруючі жінки. Звільнили її достроково, після смерті Сталіна, 1956 року.

Вийшла заміж за доброго чоловіка, теж віруючого, народила дітей, дочекалась онуків. Була доброю, розсудливою, не заздрісною і не злою, щедрою та гостинною. Всі її любили і часто навідувалися до неї з різних міст як України, так і Росії. Розповідала, що й в ув’язненні, а пройшла вона декілька таборів, бувало й людське ставлення табірних начальників. Завжди була лідером, як сама про себе казала з усмішкою - закоперщиком. Після звільнення жила в невеликому селі Стара Миколаївка, що по трасі між містами Дубно та Крем’янець. Її, немолоду сільську жінку, зійшлось і з’їхалося провести в останню путь стільки людей, що двір не вміщав, процесія розтягнулася на декілька сотень метрів. І що дивно - найбільше було молоді.

Дуже значущий факт. За декілька днів до смерті племінник своєю автомашиною привіз до неї лікаря. Оглядаючи хвору, той посилався на вік, а сестра сказала: «Де ж може бути здоров’я, коли мене били так головою об стіну і відбивали внутрішні органи? Але я нікого не здала, не виказала і не зрадила, за мене ніхто не постраждав, я нікого не обманула, нічого не вкрала і нікому не збрехала». То чи багато з нас, а тим паче із владної камарильї, наприкінці життя зможуть сказати, бодай самі собі, такі прості й щирі слова?

Теги:
2012-08-08 16:22:11
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар