«Я боюся не смерті, а боюся не встигнути...» - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » «Я боюся не смерті, а боюся не встигнути...»

«Я боюся не смерті, а боюся не встигнути...»

Володимир ЗЕМІТАН, лiкар, Київ

Подвижницьке життя Великої сестри милосердя повертається з небуття

Важко, будучи простим смертним, писати про великих подвижників. Їхні високі помисли і дух для нас недосяжні. Особливо в наш жорстокий час накопичення капіталу. Куди вже тут до високих помислів! Грошей би побільше! Ні, є, звичайно, такі, які щось комусь виділяють, приділяють, наділяють... Але щоб зовсім відділити себе від цього капіталу... Де ви таких бачили? І все ж таки вони бувають.

Про цю жінку не складали віршів і не писали книг. Про неї і її подвижницьке життя просто замовчували. Намагалися забути, викреслити з пам’яті народу. Однак те, що вона здійснила, не можна сховати або забути. Дуже великими були її діяння.

Велика княгиня Олександра Петрівна, а мова йде саме про неї, народилася 1838 року у царській сім’ї. Батько — принц Ольденбурзький, заміж вийшла за брата імператора Олександра II — Великого князя Миколу Миколайовича. Здавалося, все складалося якнайкраще. Та незабаром чоловік почав зраджувати, а безтурботне світське життя з його балами та прийомами ніяк не відповідало потребам душі молодої жінки. «Вихована з дитинства робітницею, а не білоручкою», за її словами, молода княгиня, маючи у своєму розпорядженні величезні капітали, намагається знайти для себе істинну, велику справу, а для душі своєї — істинну, велику любов. Будучи протестанткою, вона приймає православну вiру і з головою поринає у благодійницьку діяльність: надає допомогу різним благодійницьким установам, а потім і сама створює їх.

У Санкт-Петербурзі стараннями Олександри Петрівни було створено Покровську общину сестер милосердя, лікарню, лазарет, училище для фельдшериць, відділення для дівчаток-сиріт. Вона очолювала міську раду дитячих притулків. А в роки російсько-турецької війни княгиня на свої кошти створила санітарний загін. Та її головний внесок у велику справу милосердя був попереду.

«ІНШИЙ НА МОЄМУ МІСЦІ ВВАЖАВ БИ СЕБЕ НАЙНЕЩАСНІШОЮ ЛЮДИНОЮ...»

Під час поїздки коні понесли і викинули княгиню з екіпажу. Пошкодження хребта позбавило молоду жінку можливості ходити. Ніякі лікарні і курорти не змогли поставити її на ноги. Не в силах більше винести фізичні і душевні страждання, Олександра Петрівна приймає несподіване рішення — вона їде до Києва, до сестри. Там і клімат м’якший, і від невірного чоловіка подалі...

1881 року Олександра Петрівна поселяється у Києві, в Маріїнському палаці. Вона, як і раніше, прикована до постелі, пересувається у колясці. Проте думка її працює невпинно. Гострий розум, великі організаторські здібності, величезні фінансові можливості — все це вона прагнула віддати людям. Та яким чином? У тиші палацових кімнат поступово зріє план. Олександра Петрівна вирішує створити монастир. Не традиційний, де головною турботою була б молитва. А такий, який, зберігаючи всі встановлені правила і заповіді, став би лікарнею і допомагав незаможним. На ті часи це в наших краях було новиною. Вперше поєднувалося зцілення духовне і тілесне, вперше монастир, життя якого досі не стикалося з мирською суєтою, став виконувати соціальні функції.

Таке нововведення багато хто зустрів вороже. Однак не у правилах Великої княгині було змінювати своє рішення. У своїх планах вона бачить монастир як духовну лікарню. «Монастир без освіти — це рабство. Чернецтво має бути живим, велелюбним, — вважала княгиня, — а любов має бути діяльною. Життя у келії, заняття рукоділлям, щоб лише прогодувати себе, — таке життя непривабливе. Крім їжі й убрання, необхідне повне спілкування духом, потрібна лікарняна справа». Княгиня почала шукати місце для майбутнього монастиря. Дізналася, що на Лук’янівці, за містом, продається земля.

ЧУДЕСНЕ ПРОРОЦТВО ЗБУВАЄТЬСЯ

І ось тут починається містика, якої так багато було в житті нашої героїні. Справа в тому, що за багато років до цього у поміщика Дикого, що жив на Лук’янівці, якось гостював київський старець Феофіл, відомий своїми пророцтвами. Прогулюючись разом iз господарем маєтком, старець раптом зупинився й урочисто прорік, що на цьому самому місці стоятиме храм Божий, будівницею і правителькою його стане царствена дружина. Подивувався його словам поміщик Дикий і після відходу старця відразу ж записав до домашньої книги пророцтво.

Минули десятки років, і ось княгиня вирішила купити у дочки Дикого для свого монастиря частину маєтку, і саме там, де передбачав святий старець. Як же вона здивувалася, коли господиня показала їй запис батька про пророцтво Феофіла! Звичайно ж, княгиня побачила у цьому знак долі і перст Божий. Будівництво Покровського монастиря закінчилося в гранично короткі терміни. А вже через рік жіночий монастир почав діяти. При ньому була двоповерхова будівля лікарні, яка поступово розширювалася. Через деякий час додалися безкоштовна лікарня і аптека з безкоштовними ліками, притулки для сліпих жінок і дівчаток-сиріт.

Княгиня покинула палац і жила тепер в монастирі. Вона уважно стежила за всіма новинками вітчизняної та зарубіжної літератури з медицини, передплачувала і регулярно читала або переглядала всі нові медичні журнали, відразу ж впроваджуючи нововведення.

Коли 1898 року у Києві проходив з’їзд природознавцiв і лікарів, огляд монастирської лікарні справив величезне враження. Учасники з’їзду оглянули 12 кабінетів, де працювало близько 20 лікарів, амбулаторію, оснащену за останнім словом науки і техніки, єдиний у Києві кабінет рентгена. За визнанням варшавського професора М.Зенца, щось подібне він бачив тільки у деяких лікарнях Берліна і нових клініках Москви. Тут працював відомий професор психіатр І.Сікорський, талановитий лікар Д.Заболотний.

Велика княгиня вважала своїм обов’язком особисто прийняти кожну хвору, щоб краще дізнатися про стан її душі, втішити ласкавим словом, вселити надію. «Хворі приходять до нас із довірою. Наш обов’язок — виправдати їхню довіру і заслужити їхню любов», — невтомно вона повторювала. За звітами за 1888, рік до монастиря прибуло 455 хворих, а виписалося 440. Смертність становила лише близько 4%. За рік по допомогу звернулися 24 тисячі чоловік. Нікому не було відмовлено.

І знову містика! Незабаром після переїзду в монастир, будучи вся у клопотах і гарячих моліннях, Олександра Петрівна отримала чудодiйне зцілення і звелася на ноги!

«А ЛЮБОВ МАЄ БУТИ ДІЯЛЬНОЮ...»

Тепер її день починався о 4 ранку і закінчувався після півночі. Матінка сама розробляла плани споруд, працювала з архітекторами. Одночасно вона обслуговувала хворих як медсестра, асистувала під час операцій, доглядала післяопераційних, наглядала за дітьми.

Олександра Петрівна не мала медичної освіти, але як ніхто інший любила людей. «Якби можна було, я б охопила весь світ любов’ю», — зізнавалася вона. Любов і турбота відчувалися в усьому. Велика матінка ревно стежила, як готують і годують хворих, сама вибирала меню на кожний день, намагаючись порадувати своїх підопічних чим-небудь смачненьким, цікавилася, чи задоволені їжею.

Не було куточку в монастирі, де не побувала б за день матінка, де не доклала б своїх невтомних рук. Кожен цвях, дощечку прагнула прибити сама. Навіть у келії у неї був набір столярних інструментів. Велика подвижниця не давала собі спокою навіть вночі. Спала вона зазвичай сидячи біля відкритих дверей, щоб, почувши стогін, бігти на заклик. Турбота матінки про стражденних не обмежувалася монастирем. У лікарні можна було зустріти хворих жінок з Росії і навіть із Сибіру. А у дні епідемій двері монастиря відкривалися для всіх, хто потребував лікування. Коли почалася епідемія тифу, у монастирській лікарні відкрилося тифозне відділення на сто місць. А на боротьбу з чумою до Бомбею терміново був посланий лікар Заболотний. Допомагала матінка боротися з чумою і в Росії.

Багато уваги Олександра Петрівна приділяла духовному життю хворих, вважаючи, що у зціленні головну роль грає стан душі хворого. Вона складала листки релігійно- етичного змісту і поширювала їх серед хворих, стежила, чи читають хворі літературу з книжкової лавки, що була при лікарні. Розмовляючи зі своїми підопічними, матінка намагалася наповнити їхнє життя високим духовним смислом.

«ВСІМ — ВСЕ, СОБІ — НІЧОГО»

Вся у справах і турботах, матінка зовсім забувала про себе. Часто траплялося так, що і на їду у неї не залишалося часу, а вже про спочинок і говорити нема чого. Все це не могло не позначитися на її слабкому організмі, що привело до важкого онкологічного захворювання.

Перенісши кілька операцій у власній лікарні, Олександра Петрівна була вимушена від’їхати для лікування за кордон. Її листи звідти сповнені турботою і тривогою за сестер і хворих. У листах вона постійно запитує про стан хворих, називаючи їх поіменно, дає поради, вчить сестер-черниць, підбадьорює їх ласкавим словом. «Все близьке моєму серцю, — говорить матінка. — Всякий подих моїх дорогих хворих для мене цікавий!»

Хвороба прогресувала, але Олександра Петрівна, важко страждаючи, з хворими, опухлими ногами, не давала собі ніяких поблажок, ні хвилини відпочинку ні вдень, ні вночі. «Я боюся не смерті, а боюся не встигнути зробити все те, що я повинна зробити тут, на землі», — говорила вона. «Всім — все, собі — нічого» — таким був головний принцип цієї великої душі. Віддавши на будівництво монастиря, лікарень і їх утримання всі свої статки, вона віддала і всю свою щедру душу й любляче серце.

«Треба вміти жити, носити в собі щастя, щоб інших зробити щасливими, — ділилася з близькими Велика сестра милосердя. — Треба триматися за ідею. Інший на моєму місці вважав би себе найнещаснішою людиною, а тим часом скільки щастя і блага в нашій справі служіння церкві, народу і стражденній братії!»

Ще 26 березня 1900 року Велика матінка прийняла до лікарні трьох хворих, записавши їхні дані до зошита, який так і залишився лежати на столі в її келії, а 13 квітня, на Великдень, Олександра Петрівна відійшла до світу іншого. Похована вона там же, в такому любимому нею Покровському монастирі.

Закінчимо цю статтю словами Великої подвижниці: «Немає вище для мене щастя, ніж робити людям щастя». У цьому вся вона.

Статтю росыйською мовою читайте в газеты "День"

2000-05-12 14:01:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар