Хутір Малашевичів - Україна Incognita
   

Хутір Малашевичів

Зоя МІЛЕВИЧ, Ужгород

Олег Дацюк, переможець другого туру конкурсу «Експерт «Дня» і вже наш постійний автор, надіслав до редакції розповідь своєї матері — Зої Іванівни Мілевич, яка свого часу працювала в редакції районної газети на Поліссі. Її дитячі спогади про родинний хутір, думаємо, нагадають кожному з нас свою «малу батьківщину», до якої повернення немає, але воно здається таким можливим.

Хутір Малашевичів

Я ще не ходила до школи, як старша сестра вбрала мене в новеньке платтячко й повела на хутір, який був далеко за селом — аж за Осовою горою, як по-місцевому її називали.

Ми йшли битою курною дорогою, полем, довго. Сестра тримала мене за руку і розповідала про все, що ми бачили дорогою.

Десь далеко одним конем орав чоловік.

— Хто це?

— Орач. Наш родич.

А коли я зблизька побачила Осову гору — ближче притулилася до сестри. Мені стало страшно: розповідали, що коли прислухатись, то вона всередині ніби гуде.

А ще мене лякала зустріч iз дідом — Августином Малашевичем. Він був суворим на вигляд, мовчазним. З дітьми майже ніколи не розмовляв, не сідав з ними за один стіл, не брав на руки, не цілував, хоча дарунки всілякі приносив часто. І завжди давав дрібні гроші — по цілій жмені — кожному.

Ми не застали діда вдома, а бабуся лежала в ліжку — хворіла.

Я підійшла до неї, поцілувала в руку. За те вона погладила мене по голові і сказала принести свіжого меду, стиглих вишень.

Це було влітку. Хата ховалася в зелені. Кругом росли різні плодові дерева, а над дорогою — багато кущів білої акації, яка ще до цього часу, мабуть, росте там... Сам хутір давно знесено.

Дід Августин аж у 83-річному віці перейшов жити в село... Я пам’ятаю: діда хоронили взимку, за церковним обрядом — з іконами, свічками, хоругвами, батюшкою, церковними півчими.

Діда не стало. Але в кожного з його роду залишилися спогади. Це був наш рід, наш хутір, наша земля. Яка нікому з нас тепер не належить, як і сам хутір. Але в душі, в пам’яті залишилось оце «наше» — таке рідне, близьке і дороге нам усім.

Кожна людина живе сучасним, минулим, майбутнім. Наш прадід Петро Малашевич був лісничим, знався на лікарських травах, лікував ними людей і худобу, мав неабиякі здібності до столярства, розводив бджоли — мав свою пасіку. Усе це залишилося в роду — передалося його дітям, онукам, правнукам.

Місце заросло травою, бур’янами, чагарником. Залишився маленький пагорб з грудою битої цегли, скла, каміння... Але кожної весни, коли цвіте акація, сюди прилітають пташки, щоб вити свої гнізда, а бджоли — збирати мед. Це місце й тепер називають «хутір Малашевичів».

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

Теги: Полісся
2000-04-12 11:54:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар