Втрачена можливість - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Втрачена можливість

Втрачена можливість

Поляки та українці під час Другої світової війни
Тарас ГУНЧАК, професор історії Раттгерського університету (США)

Польсько-українським відносинам під час Другої світової війни надали чіткої форми могутні сили, які змінили долі націй внаслідок глобального характеру змагання за владу й панування, а також спадщина українсько-польського конфлікту, який мав історичні корені, але поглибився внаслідок зростаючих антагонізмів міжвоєнного періоду. Цей конфлікт зростав протягом 20-х років і після заснування Організації українських націоналістів (ОУН) у 1929 р. призвів до конфронтації між польською та українською громадами.

Слід зазначити, що хоча в 30-х роках помірковані елементи українського політичного спектра пристали б на автономний статус в рамках Польської держави, лідери ОУН не схвалювали нічого іншого, як тільки незалежну та суверенну Українську державу. Своєю репресивною й антидемократичною політикою проти українського населення польський уряд мимоволі лив воду на млин радикальних українських елементів.

Отож 30-ті роки підготували ґрунт для трагічних польсько- українських подій під час Другої світової війни. Зростаюча радикалізація в обох громадах призвела до відкритої конфронтації під час війни, внаслідок якої загинули тисячі людей з обох сторін. Можна поставити основне запитання: чи існувала будь-яка можливість компромісу між поляками й українцями, народами, які претендували на одну і ту саму територію? На жаль, відповідь на це запитання мусить бути негативною тому, що кожний компроміс вимагає принаймні готовності застосовувати політику взаємних поступок, а такі умови взагалі не існували, принаймні на початковому етапі війни.

Українці були повністю віддані справі здобуття цілковитого суверенітету над всією українською етнографічною територією; в той час, як поляки наполягали на принципі status quo ante bellum, тобто становище, що існувало до війни. Неспроможні розв’язати територіальне питання мирними засобами, обидві сторони вдались до кривавої війни, яка скидалася на етнічну чистку. Політичний керівник Української Повстанської армії закликав поляків покинути українську землю і перейти за Буг, а поляки, у відповідь на українське насильство, видали летючки, закликаючи українців перейти на Схід – за Збруч.

Два варіанти — одне, чорно-біле, бачення історії. Обкладинки книг: «Геноцид українських націоналістів щодо польського населення Волині 1939—1945» Владислава і Єви Сємашків та «Трагедія Волині» Володимира Сергійчука. Осмислення братовбивчої трагедії Волині 1943 року буде воістину плідним лише у тому разі, якщо результатом стане усвідомлення обопільної вини — як поляків, так і українців. Вимагати одностороннього вибачення від будь-кого в цій ситуації — то шлях в глухий кут Кривава війна між сусідніми народами не була випадковою, а радше результатом взаємної підозри, антипатії і, насамперед, браку пошани один до одного. Отож, наприклад, принаймні два звіти з Польщі називають українцями тільки тих, хто жив у Радянському Союзі. До українців, які жили в Галичині, території, яку поляки вважали своєю, вони використовували принизливу назву «русини», що нагадувало, так би мовити, кривди з боку українців у міжвоєнний період. Було б наївно вважати, що Німеччина й Радянський Союз не використовували польсько-українського конфлікту. Друга світова війна, оця боротьба між двома тоталітарними недолюдками, завдала безпосереднього удару українсько-польським відносинам. Польський звіт з квітня 1943 р. натякає на те, що «совєти» були причетними до деяких найкривавіших дій на Волині. У своїй політиці проти українців і поляків німці також грали в гру «поділяй і владарюй», таким чином загострюючи уже й без того напружені взаємини між обома народами. Коли, наприклад, українські поліцейські відділи (приблизно 5000 чоловік), створені з місцевого населення,приєдналися до українського націоналістичного повстанського руху (19 березня — 14 квітня 1943), німці зорганізували польські поліцейські відділи, створені з місцевого населення і з фольксдойчів (расових німців) з познанського регіону. Це саме ті відділи, які приєдналися до німецьких каральних операцій проти українського населення. Це не означає, що українські акти тероризму проти польського населення були оправданими.

Реальність вимагала, щоб Польський екзильний уряд зробив переоцінку свого ставлення до національних меншин взагалі і до українців зокрема, аби висунути легітимні претензії до Східних територій довоєнного періоду. Лондонський уряд таки зробив це у двох окремих заявах з 18 грудня 1939 р. та 24 лютого 1942 р., в яких сказано, що він має намір гарантувати українцям цілковиту рівноправність у кожній сфері діяльності. У тому ж дусі взаєморозуміння й співпраці з меншинами 31 березня 1943 р. Рада Міністрів схвалила резолюцію стосовно українців, в якій уряд пообіцяв українцям усі права, яких вони будь-коли домагалися б, якщо схочуть жити у Польській державі. Але саме в цьому крилася проблема – українці хотіли бути незалежними.

Два варіанти — одне, чорно-біле, бачення історії. Обкладинки книг: «Геноцид українських націоналістів щодо польського населення Волині 1939—1945» Владислава і Єви Сємашків та «Трагедія Волині» Володимира Сергійчука. Осмислення братовбивчої трагедії Волині 1943 року буде воістину плідним лише у тому разі, якщо результатом стане усвідомлення обопільної вини — як поляків, так і українців. Вимагати одностороннього вибачення від будь-кого в цій ситуації — то шлях в глухий кут Коли ми говоримо про польську або українську позицію, ми, звісно, узагальнюємо і зводимо різні погляди до того, що могло б вказувати на ставлення до цієї проблеми з боку більшості. Мета цієї статті не полягає в тому, щоб проаналізувати політичні програми чи то польської, чи то української груп. Проте слід зазначити, що детальнішим вивченням цих проблем зайнявся Ришард Тожецький у своїй авторитетній праці під заголовком «Поляки і українці».

Без уваги на будь-які обіцянки рівноправності для українців у складі майбутньої Польської держави, польський уряд підійшов до українського питання з домінантної позиції, з позиції міжнародного учасника гри, який міг вести справу з українцями як об’єктом східноєвропейської геополітики. І справді, поляки думали, що в них кращий шанс на те, що вони вийдуть переможцями у їхньому змаганні з українцями за землі колишньої Східної Польщі. Поляки сподівалися, принаймні на початку війни, що цього досягнуть в узгодженні з Радянським Союзом і з допомогою західних союзників.

Що стосується польського ставлення, то доволі показовою є таємна доповідна записка генерала Владислава Сікорського, прем’єр-міністра Польського Екзильного Уряду, яка була відправлена тільки найбільш високопоставленим польським урядовцям. Ця доповідна записка, яка датується 19 листопада 1942 р., намагається пояснити, що польсько-радянська угода 30 липня 1941 р. не тимчасова, а повинна також стати «поворотним пунктом у житті обох держав та населення, яке живе в них». Посилаючись на скороминущу співпрацю між Петлюрою і Пілсудським, Сікорський сказав, що все завершилося невдачею. «Повернення до будь-якого варіанту такого роду експериментів було б божевіллям».

Очевидно, політика Сікорського проти СРСР виключала можливість будь-якого польсько-українського діалогу, мета якого – досягнути порозуміння між обома націями. Здається, що єдине, що могли зробити обидві сторони, було якнайбільше розширити вплив свого підпілля в окупованому регіоні – а ця діяльність призвела до кривавої конфронтації між поляками й українцями. Водночас польський уряд заохочував польське підпілля домагатися співпраці з українцями й обережно встановлювати зв’язки з ними, з метою довідатися більше про них. Ці дії ні в якій мірі не повинні зобов’язувати Польщу в політичному чи військовому відношеннях тому, що тільки уряд може встановлювати зобов’язуючі угоди. Поляки очевидно вважали, що час сприяє їм і тому неохоче давали українцям будь-які зобов’язання.

Все-таки в уряді знаходилися особи, які мали більш позитивне ставлення до українського питання, наприклад Директор відділу з питань меншостей, доктор Олґерд Ґорка, який 21 листопада 1942 р. підготував доповідну записку, в якій закликав уряд Сікорського осудити як фальшиву й недемократичну національну політику Польщі перед Другою світовою війною. «Чи нам це подобається, чи ні, чи польській громадській думці це подобається, чи ні, — писав О. Ґорка, — залишається факт, що, якщо ми бажаємо воювати політично за повернення усіх наших Східних територій, ...ми мусимо публічно й чесно оголосити про основну зміну в нашій політиці проти українців». Подібний арґумент висунув Станіслав Папроцький у своїй доповідній записці 23 листопада 1942 року. Він уважав, що «не було могутнішого арґументу... на оборону цілісності Польської Республіки... як усвідомлення польсько-українського взаєморозуміння». Те, що радили обидва ці автори, була саме політика пристосування, яка в майбутньому могла б привести до примирення між народами.

Рій УПА під командою «Чумака» з сотні Володимира Щегельського («Бурлака»). Середина 40-х рр. ХХ ст. І Волинь, і Галичина з 1939 р. до початку 50-х років стали суцільним полігоном, на якому боролися різновекторні сили: нацисти, більшовики, загони УПА, боївки ОУН і «Поліська Січ», польська Армія Крайова, польська комуністична «партизанка»... Внаслідок посилення насильства на Волині питання будь-якого виду взаєморозуміння з українцями перестало бути суто політичною справою майбутніх кордонів Польщі. Для багатьох воно стало питанням не життя, а смерті. Відгукуючись саме на цю реальність, 11 березня 1943 р. лідер польського підпілля генерал Ровецький повідомив Лондон про те, що українці прагнули розпочати спільні військові операції проти німців і «совєтів» та водночас хотіли сприяти припиненню воєнних дій між поляками й українцями на Волині. На думку Ровецького, українці відмовляться від своїх планів здобуття незалежності в процесі своєї співпраці з поляками. Наприкінці свого донесення він, натякаючи на те, що польсько-українські переговори не слід далі відкладати, попросив, щоб уряд відправив йому вказівки щодо політичних принципів, якими він повинен керуватися.

Генерал Сікорський неприхильно поставився до прохання Ровецького тому, що він проводив інший курс, що базувався на ідеї здобуття територіальної мети Польщі шляхом міжнародних взаємин, наріжним каменем яких було досягнення взаєморозуміння з Росією. Гра Сікорського, в якій ставки були дуже високі, не впливала на ситуацію у східних територіях передвоєнної Польщі. Там кровопролиття й доноси безупинно продовжувалися. Польське підпілля, заявивши, що Польща наближається до перемоги, типово для взаємин між паном і дрібним чиновником видало пересторогу українцям, закликаючи їх схаменутися, інакше наприкінці війни вони будуть покарані за їхню кримінальну поведінку. Дуже подібним щодо свого змісту був заклик до українського народу, що його видала 30 липня 1943 р. Крайова Репрезентація Політична. Аби уникнути непорозумінь, зміст заклику чітко заявляв, що Польща не відмовлятиметься від своїх Східних територій. Більше того, автори заклику наказували українцям, що вони не повинні шукати Україну ні в Галичині ні на Волині, «а на ріці Дніпро, в Києві та в Харкові».

Навряд чи тон і зміст цих закликів могли б сприяти покращанню стосунків між обома націями. Зі свого боку українці не виявили чванливості поляків, але все-таки висунули такі ж самі категоричні претензії до Західних територій, в яких українці становили більшість. Саме за таких обставин Митрополит Української Греко-Католицької Церкви Андрей Шептицький, за взаємною згодою з керівництвом бандерівської фракції ОУН, запропонував, що він візьме участь у переговорах з відповідними представниками Польщі. ОУН, пропонуючи антинацистську й антирадянську співпрацю, була готова відкласти рішення щодо польсько-українського кордону.

Українська ініціатива надійшла в дуже критичний період. Радянсько-польські відносини зазнали величезного напруження внаслідок розкриття могил польських офіцерів у Катинському лісі. Ця національна трагедія перетворилися в дипломатичну катастрофу, коли Радянський Союз розірвав свої стосунки з Польщею. Згодом, в липні 1943 р., Сікорський загинув у загадковій повітряній аварії в Ґібралтарі, обставини якої досі нез’ясовані. Польський уряд, що його очолив новий керівник у Лондоні, був змушений не тільки реагувати на міжнародну обстановку, але також знаходити нові підходи до української проблеми. Невідкладність українського питання для польського уряду пояснюється наближенням Червоної Армії до Польщі після перемоги під Курськом в липні 1943 р.

Не було жодної негайної відповіді від поляків на українську ініціативу. Було чимало причин цього: не останні з них – відстань і проблема проведення нарад за участю впливових людей в умовах німецької окупації. Але правдоподібно найголовнішою причиною такої повільної реакції на українську ініціативу, як у Польщі так і в Лондоні, була незгода між членами польського керівництва щодо способу ведення справи з українцями. Відомо, наприклад, що далекосяжні концесії та гарантії, які уряд у Лондоні запропонував українцям своїм рішенням від 31 березня 1943 року, викликали певну занепокоєність серед поляків Південносхідного регіону (Галичини). На їхню думку, ці обіцянки були рівнозначні наданню українцям статусу територіальної автономії.

Розкол між урядом у Лондоні та польським підпіллям чітко віддзеркалений у тому факті, що підпільне керівництво модифікувало урядове рішення, датоване 31-м березня, яке мало бути оголошене українському населенню, і опублікувало його у формі Заклику до українського народу 30 липня 1943 р. Вищезгаданий заклик ряснів звинуваченнями, погрозами й категоричними вимогами. Він практично звів нанівець позитивні пропозиції рішення з 31 березня. Якщо уважно прочитати Заклик, то не можна не дійти висновку, що метою підпільного керівництва було образити й антагонізувати саме тих людей, з якими лондонський уряд прагнув дійти якогось «модус вівенді». Переконливим доказом факту, що підпілля не було готове вести переговори з українцями у справі Східних територій, була відставка генерала Казімєжа Савіцького, командира Регіону III Польського підпілля, який не міг погодитися з інструкціями уряду про те, як трактувати українське питання. Савіцький вважав, що основою польсько-українських переговорів повинно бути польське ставлення до питання Східної України, беззастережна позиція щодо питання цілісності польських Східних територій — Волині та Галичини, підпорядкування питання меншостей на цих територіях польським державним інтересам, повернення польського майна довоєнного періоду, покарання тих, хто чинив злочини державі й населенню під час війни тощо.

Це була справді трагічна ситуація, в якій опинилися обидві нації, коли поляки й українці збагнули, що потребують одні одних для досягнення своїх національних ідеалів, а водночас мучили себе, займаючи позиції, які могли тільки віддаляти одну націю від другої. Отож на конференціях, які відбулися між 1943—1945 роками, учасники висловлювали емоційне зобов’язання й безкомпромісну позицію щодо територіальної справи в той час, як інші питання стали лише другорядними справами. Тільки учасникам конференції, яка відбулася у Львові в березні 1944 року, вдалося піднести дискусії на вищий рівень. Згідно з протоколом цієї конференції, обидві сторони зійшлися в думках про те, що існування суверенних держав Польщі та України було в їхніх взаємних інтересах, а для безпечного майбутнього обох націй – історичною необхідністю. Представники обох сторін погодилися, що кордони між двома державами визначать суверенні держави Польщі та України. Слід відзначити, що виникли деякі розходження в поглядах, як зазначено в протоколі конференції.

Навіть у той час, як продовжувалися конференції між поляками й українцями, звинувачення й взаємна ненависть залишилися домінантним елементом відносин між обома народами. Ворожість польського населення до українців у Східній Галичині була віддзеркалена не тільки у взаєминах між окремими особами, але також і в підпільній пресі. Будь-який натяк на концесії відкидалися апріорі. Керівництво українського підпілля у відповідь на тривалу ворожнечу між обома народами опублікувало в лютому 1944 року Заклик до українських поліцейських, настійно прохаючи їх не служити знаряддям німецького імперіалізму, який прагне використовувати польсько-український конфлікт. Автори Заклику, в якому перелічені різні кривди, що їх заподіяли поляки, критикують «польських імперіалістів», але водночас застерігають українців від чинення будь-яких актів насильства проти польського народу тому, що німецькі й більшовицькі імперіалісти використовуватимуть польсько-український конфлікт у своїх власних інтересах.

В той час як Червона Армія наближалася до довоєнних кордонів II Речі Посполитої, польське політичне керівництво дуже занепокоїлось. Тепер вже стало ясно, що західні союзники не будуть підтримувати польські територіальні претензії і що Червона Армія визначить межі радянської сфери впливу. Мабуть, тому поляки нібито поставилися більш примирливо до українців. Всупереч комуністичному пануванню, декотрі особи в польському уряді виявляли охоту зробити українцям унікальну пропозицію, аби здобути їхню підтримку. Йдеться про проект, що виник в офіційних польських колах, які – правдоподібно Папроцький – склали план документа «Нотатка щодо українського питання», датованого 10 січня 1945 року. В Нотатці, яка була написана з наміром представити її на Ялтинській конференції, сказано, що уряд повинен заявити, що він трактує українців як рівноправних і як спільного господаря спільної ж держави. В документі також сказано, що уряд повинен на наступному скликанні сейму схвалити закон, який перетворив би Польську Республіку в дуалістичну державу, що складалася б із Польщі та галицько-волинських земель. У новій державі, назви якої ще не було визначено, польська й українська мови втішатимуться цілковитою рівноправністю.

Незважаючи на незвичайні поступки, ця доповідна записка, яка була по суті планом збереження польської присутності у Східних територіях, підкреслює, що «совєти», «прагнучи заволодіти Східною Польщею і Волинню, завжди говорять від імені українського народу. Ми мусимо зробити все, щоб викрити в міжнародній громадській думці політику совєтів проти українського питання».

З вищесказаного повинне бути очевидним, що не було жодної реальної можливості, що поляки й українці зможуть дійти згоди, коли обидві сторони домагалися цілей, які взаємно виключали одна одну. Поляки прагнули відтворити незалежну Польську Республіку в межах кордонів, які існували до Другої світової війни, і з цією метою Польський екзильний уряд робив значні зусилля.

Метою українського націоналістичного руху було створення незалежної Української держави в межах етнографічної української території. В результаті поляки й українці воювали за ту саму територію; й ні поляки, ані українці не були готові добиватися компромісу в цій справі. Проведені розмови й конференції були важливим відходом від політики сили, але вони тільки обминали цю справу. Проблема залишилася невирішеною на час війни.

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

2003-03-29 14:32:24
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар