Вождь з характером - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Вождь з характером

Вождь з характером

Юрій ШАПОВАЛ, професор, доктор історичних наук

1957 року в Мюнхені було видано «Конспективний нарис історії КП(б)У», що належав перу Всеволода Голуба. Коментуючи рішення червневого пленуму ЦК КП(б)У 1953 року, на якому першим секретарем було обрано Кириченка, автор, зокрема, зауважив: «...На чолі КП(б)У вперше за всю її історію став українець, Олексій Ілларіонович Кириченко, маловідомий одеський більшовик, що висунувся на провідні партійні посади щойно після Другої світової війни. Є деякі підстави стверджувати, що О.Кириченко ніби походить з села, з Одещини, з Первомайського або Кривоозерського районів, що він відзначився на партійній роботі в Одесі під час її оборони від німців у 1941 році. Після війни був секретарем Одеського обкому партії, поки не став другим секретарем ЦК КП(б)У».

Ось такий «конспективний», з деякими неточностями, виклад біографії тодішнього лідера Компартії України можна вважати своєрідним «знаком долі»: маловідома ще за життя Кириченка, його політична біографія та сама його постать виявилися майже забутими протягом багатьох десятиріч після раптового фіналу його кар’єри. Лише у 1988 році, у зв’язку з 80-річчям Кириченка, було надруковано дві короткі газетні статті про основні етапи його життєвого шляху. Цього року, схоже, про його сторіччя забули всі, включно з нинішніми комуністами.

Кириченко народився 25 лютого 1908 року в мальовничому селі Чорнобаївка на Херсонщині у робітничій родині. Нелегким було його дитинство, як і в багатьох його ровесників iз незаможних сімей. Перша світова війна забрала батька — робітника-залізничника, який загинув на Південно-Західному фронті в Галичині. Мати лишилася з шістьма малолітніми дітьми. Ось чому, закінчивши лише чотири класи початкової школи, хлопець змушений був розпочати трудову діяльність, рятуючи родину від злиднів. Підпасок, пастух, наймит, чорнороб у кам’яноломні, робітник служби ремонту шляху Катеринославської залізниці, згодом — тракторист сільського товариства взаємодопомоги — такими були початкові етапи «життєвих університетів» Кириченка.

1927 року він став слухачем однорічних курсів автотракторних інструкторів-механіків при Українській професійно-технічній школі у місті Херсон — це був приблизний еквівалент сьогоднішнього технікуму. Після закінчення курсів він спочатку працює механіком у автотракторних майстернях у Херсоні, а пізніше, з осені 1928 року, — в далекому Казахстані — механіком у великому Кустанайському держзернорадгоспі. Через рік Кириченко повертається, стає старшим механіком, а через три місяці й керуючим відділенням зернового радгоспу «Червоний Перекоп» на Херсонщині.

Кмітливий, енергійний, хоча вже й тоді не дуже делікатний, хлопець мріяв про вищу освіту. І ось з серпня 1931 року він — студент Інституту інженерів-механіків соціалістичного землеробства, що знаходився у місті Зерноград у Азово-Чорноморському краї.

Ще студентом Кириченко (а в партію він вступив у 1930 році) брав участь у громадському житті інституту й міста, в роботі партійного осередку, за дорученням якого виїздив у села уповноваженим райкому партії під час колективізації та хлібозаготівель. Ці обставини, сама атмосфера «великого перелому», безумовно, сприяли виробленню у нього нахилів до жорстокого стилю роботи з людьми, котрі опинилися перед реальною владою уповноваженого майже беззахисними. Йому подобалося командувати, перебувати в центрі уваги. Протягом всіх студентських років він обирався членом партійного комітету інституту, три роки очолював комсомольську організацію ВНЗ. Одночасно інститут в Зернограді дав йому більш-менш реальне знання сільського господарства. Потім був приїзд Кириченка у місто Охтирка Харківської області, де він обіймає у серпні 1936 року посаду завідуючого учбовою частиною технікуму механізації сільського господарства й одночасно веде викладацьку роботу.

О. КИРИЧЕНКО. КИЇВ, СІЧЕНЬ 1955 РОКУ

«Великий терор» мав відчутні наслідки для України: тисячі й десятки тисяч досвідчених фахівців, представників національної інтелігенції, управлінці були фізично знищені, кинуті в табори, а замінити їх було ніким. Необхідно було ліквідувати дефіцит кадрів, швидко підбирати нових працівників усіх рівнів. Згадуючи про свій приїзд в Україну в 1938 році (з січня саме цього року він почне виконувати обов’язки першого секретаря ЦК КП(б)У), Микита Хрущов зауважував у спогадах: «Коли ми прибули на Україну, Косіор розповів нам про наявні труднощі... Скидалося на те, що на Україні не залишилося жодного із секретарів обкомів і виконкомів, жодного члена Ради народних комісарів і навіть нікого з їх заступників».

За таких умов стався прихід Кириченка в апарат ЦК КП(б)У. Він прийшов туди у березні 1938 року на посаду інструктора. За неповних два роки Кириченко встиг попрацювати інструктором відділів науки, керівних парторганів, кадрів, завідуючим сектором відділу кадрів, завідуючим транспортним відділом ЦК — кар’єра, що й казати, блискавична. Хрущову, якого Сталін направив для роботи в Україні, потрібні були «свої», лояльні, не просто дисципліновані, а особисто віддані працівники, здатні, попри все, «провести лінію».

Одним із них став Кириченко, який досить швидко й успішно засвоїв «натискні» методи керівництва. А саме такі методи стали одним iз наймогутніших важелiв у вирішенні переважної більшості проблем, коли успіх так часто залежав від могутності голосу керівника, від його вміння «притиснути»... Кириченко (і цьому, напевно, сприяли його людські якості) добре вивчив закони цієї системи, проникся ними і сприйняв їх як керівництво до дії, як зручну форму самореалізації.

Важливо було б дізнатися, де, як, коли і за яких обставин відбулася перша зустріч, а з часом i більш ґрунтовне знайомство Хрущова й Кириченка. Але, на жаль, ані в архівних документах, ані в спогадах про це немає жодної згадки. Та зі слів очевидців — людей, які в ті роки працювали в апараті ЦК КП(б)У, можна стверджувати, що вперше познайомилися вони не пізніше літа 1938 року (нагадаю, що Кириченко почав працювати в апараті ЦК КП(б)У лише в березні того ж року). Займаючись кадровими питаннями, він мав службову необхідність і можливість спілкуватися із секретарями ЦК, у тому числі й iз першим секретарем ЦК КП(б)У Хрущовим.

Енергійність, знання сільського господарства, іноді навіть невиваженість, ексцентричні риси в поведінці, розмові, манері спілкуватися єднали Кириченка з Хрущовим, робили невимушеною кожну розмову між ними. Вже наприкінці 1940 року політбюро ЦК КП(б)У включило та затвердило кандидатуру Кириченка в список резерву на посаду секретаря ЦК КП(б)У. А у лютому 1941 року 33-річний Кириченко став уже секретарем ЦК по промисловості. Проте на цій посаді йому довелося працювати дуже недовго — трохи більше чотирьох місяців.

З початком війни з Німеччиною Кириченко, одержавши у липні 1941 року військове звання бригадного комісара, поряд із значно більш досвідченими й відомими Микитою Хрущовим, Леонідом Корнійцем, Михайлом Бурмистенком відразу призначається членом Військової ради Південно-Західного фронту, який відповідав за роботу органів та підрозділів військового тилу і постачання. Він бере участь у всіх важких операціях оборонного періоду, допомагає проводити евакуацію промислових підприємств та залізниць України.

ОЛЕКСІЙ КИРИЧЕНКО (ЛІВОРУЧ) У ПРЕЗИДІЇ НА ОДНОМУ З ЗАСІДАНЬ. 1948 РІК

У липні 1942-го, після поразки радянських військ під Харковом, Південно-Західний фронт перетворюється на Сталінградський. Кириченко стає членом Військової ради цього фронту, а з вересня того ж року — членом Військової ради Донського фронту. Коли у жовтні 1942-го так званого першого члена Військової ради корпусного комісара О.Желтова переводять на інший фронт, Кириченко займає його посаду, відповідаючи за всю політичну роботу у військах. Однак у складних умовах Сталінградської битви брутальний стиль роботи Кириченка, його прагнення втручатися у всі оперативні питання, а до того ще й низький рівень військової підготовки, некомпетентність у оперативно-стратегічних проблемах, самовпевненість, призводять до конфлікту з начальником штабу Донського фронту генералом М.Малініним, а з часом і до напружених стосунків з командуючим військами фронту генерал-лейтенантом К.Рокосовським. Щоб розв’язати конфлікт, Кириченка забирають на Сталінградський фронт, де Військовою радою фактично керував Хрущов. Кириченко став членом Військової ради фронту по тилу.

Разом з Хрущовим він перебуває і на Південному фронті, одержує у грудні 1942 року звання генерал-майора та орден Червоного Прапора за внесок у перемогу під Сталінградом. Доки на фронті працювали Хрущов і генерал А.Єрьоменко, Кириченко розумів своє реальне значення і місце у складному механізмі фронтового управління, намагався не демонструвати характер. Аж ось у березні 1943-го Хрущов став членом Військової ради Воронезького фронту, а Єрьоменко ще в лютому поїхав лікуватися після поранення. Командуючим військами фронту стає вольовий і рішучий генерал Р.Малиновський. З ним Кириченко не спрацювався. Коли навесні 1943 року Південний фронт очолили командуючий військами генерал Ф.Толбухін та начальник штабу генерал С.Бірюзов, у штабі фронту перманентно виникали конфліктні ситуації через прагнення Кириченка «демонструвати владу».

Саме це призведе до того, що ще до кінця війни Кириченка знову «повертають» до партійної діяльності. У лютому 1944-го його обирають секретарем ЦК КП(б)У по кадрах. З липня 1945 року Кириченко працював, за рекомендацією ЦК КП(б)У, на посаді першого секретаря Одеського обкому партії, а з вересня 1946 року одночасно очолював і міський партійний комітет Одеси. Саме тоді він близько познайомився з Маршалом Радянського Союзу Георгієм Жуковим. Адже Кириченко у 1945—1949 роках одночасно обіймав і посаду першого секретаря обкому партії, й посаду члена Військової ради Одеського військового округу, а Жуков, який потрапив у «немилість» до Сталіна, з 1946 до весни 1948 року командував військами цього невеликого округу. Про це тепер багато хто знає із популярного телесеріалу «Ліквідація».

Саме на Одещині пережив він і тяжкий період повоєнного голоду. Ось що згадував Хрущов: «Незабаром стали надходити офіційні донесення про людей, які померли від голоду. Відмічалися випадки людожерства... Кириченко, який був тоді секретарем Одеського обласного комітету партії, сказав мені, що він їздив до одного з колгоспів перевірити, як люди переносять зиму. Йому запропонували зайти до однієї жінки, яка працювала в цьому колгоспі. Ось як він розповідав про це: «Я побачив жахливу картину. Жінка різала на частини труп своєї дитини, що лежав на столі. При цьому вона примовляла: «Манечку ми вже з’їли. Тепер ось засолимо Іванечка, протримаємося ще трішки». Уявляєш собі все це? Ця жінка збожеволіла від голоду і зарізала власних дітей!»

У грудні 1949 року Кириченка обирають другим секретарем і членом Президії ЦК КП(б)У. І ось нарешті сталося: вперше в історії Компартії України її вождем став українець. У червні 1953-го, після відставки Леоніда Мельникова (на якій наполіг Лаврентій Берія), першим секретарем ЦК став Кириченко.

2—4 червня 1953 року відбувся пленум ЦК Компартії України, який розглянув питання «Про постанову ЦК КПРС від 26 травня 1953 року «Питання західних областей Української РСР» і доповідну записку тов. Л.П.Берії до Президії ЦК КПРС». Доповідачем на цьому пленумі був Кириченко, який діяв за принципом: «Усе, що кажуть у Москві, все правильно». А на той момент головним фахівцем з «українського питання» був Берія. Зачитавши його доповідну записку, Кириченко, зокрема, сказав: «20 травня питання про становище в західних областях розглядалося на Президії ЦК КПРС, куди був викликаний секретар ЦК КП України тов. Мельников.

ОЛЕКСІЙ КИРИЧЕНКО (ЛІВОРУЧ) ПІД ЧАС ЗУСТРІЧІ ЙОСИПА БРОЗ ТИТО НА КИЇВСЬКОМУ ВОКЗАЛІ. 4 ТРАВНЯ 1956 РОКУ

У ході обговорення стану справ у західних областях тов. Мельников замість того, щоб детально проаналізувати становище там та розкритикувати припущені помилки і недоліки, звів свій виступ до окремих дрібниць та став заперечувати деякі питання становища в західних областях...

Тоді Президія ЦК КПРС створила комісію для підготовки цього питання, на яку викликала членів ЦК КПРС товаришiв Коротченка, Корнійчука, Кириченка і кандидата у члени ЦК КПРС тов. Корнійця, де 26 травня детально розглянуто становище в західних областях і вислухано міркування з цього питання кожного з викликаних.

На Президії ЦК КПРС та на комісії товариші Г.М.Маленков, Л.П.Берія, В.М.Молотов, К.Є.Ворошилов, М.С.Хрущов, Л.М.Каганович, А.І.Мікоян піддали гострій і справедливій критиці Бюро ЦК КП України, Раду Міністрів УРСР і, зокрема, секретаря ЦК КП України тов. Мельникова за припущені серйозні помилки і недоліки в керівництві західними областями України».

Наслідком саме цієї критики і стало усунення з посади першого секретаря ЦК КП України Мельникова, який виступив на пленумі з «покаянною» промовою.

Проте невдовзі ситуація змінюється: Хрущов усунув Берію як свого можливого конкурента на партійне лідерство. Уже 29—30 липня 1953 року пленум ЦК Компартії України під керівництвом Кириченка схвалить рішучі заходи ЦК КПРС по ліквідації наслідків «злочинної діяльності Л.П.Берії та його поплічників». А за кілька тижнів до цього в Києві були заарештовані двоє дуже впливових учасників «беріївської змови»: міністр внутрішніх справ УРСР генерал-полковник П.Мешик, якого спеціально для цього викликав до себе Кириченко, та перший заступник міністра внутрішніх справ генерал-лейтенант С.Мільштейн.

Ще 9 липня 1953 року, у виступі на об’єднаному пленумі Київського обкому і міськкому партії, Кириченко говорив про те, що Берія прагнув мати на місцях відданих йому людей, серед яких були не тільки Мешик і Мільштейн. «Між іншим,— зазначав Кириченко,— у розстановці кадрів МВС по всьому Радянському Союзу Берія виявляв таку підозрілу поспішність. Буквально перед розкриттям його, він протягом двох годин на Україні замінив майже всіх начальників обласних управлінь МВС, причому всі призначення заступників міністрів і начальників обласних управлінь МВС робилися без відома обкому партії та ЦК партії. Цим самим здійснювалась зрадницька місія Берії, скерована на те, щоб насадити своїх гайдуків, які б допомогли йому реставрувати капіталізм в нашій країні».

Після XX з’їзду КПРС починається короткочасна й мінлива «відлига», критика «культу особи», робота по реабілітації жертв репресій. І Кириченко активно впроваджував ці нововведення в життя — займався реабілітацією в Україні, багато їздив по регіонах. Чи змінила ця доба Кириченка? Не дуже. До того ж, з ростом обсягу влади в його руках, що давало відчуття всемогутності, з можливостями впливу на державні та партійні справи все сильніше давалися взнаки особисті, надзвичайно несимпатичні риси характеру комуністичного вождя — схильність до грубощів, нетактовність у стосунках із людьми.

Наведу один вражаючий приклад. У 1956 році Кириченко раптово викликав до себе секретаря парткому і одного з проректорів Київського університету. У своєму кабінеті (в будинку на вулиці Орджонікідзе, а нині Банковій) лідер КПУ заявив, що в університеті розвелося забагато націоналістів, а їхнім розсадником є чотири конкретні факультети: історичний, філософський, філологічний і економічний. Відтак Кириченко запропонував від імені університетської вченої ради подати клопотання про негайне закриття згаданих факультетів. Запрошені отетеріли. Потім почали щось заперечувати, але Кириченко був «міцним горішком»: упродовж 40 хвилин він «виховував» професорів у таких вербальних категоріях, яких вони зроду не чули. Завершивши хамський монолог, Кириченко відпустив їх, підкресливши — «на солодке» — що їхнє виключення з партії — справа недалекого часу. Щоправда, викладачів з партії не виключили, можливо, тому, що Кириченко отямився, а може й з інших причин.

ОЛЕКСІЙ КИРИЧЕНКО (КРАЙНІЙ ЛІВОРУЧ) З МИКИТОЮ ХРУЩОВИМ У ДОНБАСІ. КІНЕЦЬ 50-х РОКІВ

У 1953 році він став кандидатом у члени президії (так називалось колишнє політбюро) ЦК КПРС, а у 1955-му — членом президії ЦК КПРС, увійшовши до складу вищого політичного керівництва СРСР. Він рішуче підтримав Хрущова у запеклій боротьбі з «антипартійною групою» Маленкова, Молотова, Кагановича. Не дивно, що Хрущов належним чином оцінив відданість Кириченка: у грудні 1957 року пленум ЦК КПРС обирає його другим секретарем ЦК КПРС. Тоді ж, у грудні, він на кілька днів повертається до Києва, де на пленумі ЦК Компартії України рекомендує на своє місце Миколу Підгорного, а невдовзі переїздить до Москви.

У лютому 1958 року Кириченко був удостоєний найвищих у країні знаків уваги керівництва країни. 25 лютого центральні газети надрукували його портрет з нагоди 50-річчя та текст привітання ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР, в якому, зокрема, говорилося, що ЦК КПРС і Рада Міністрів Радянського Союзу «гаряче вітають Вас, видатного діяча Комуністичної партії і Радянської держави, у день Вашого п’ятдесятиріччя... Від усієї душі бажаємо Вам, наш друг і товариш, дорогий Олексій Ілларіонович, багатьох років здоров’я і подальшої плідної роботи...». Того ж дня був надрукований указ Президії Верховної Ради СРСР про нагородження Кириченка орденом Леніна.

Тим часом поведінка Кириченка почала дратувати все більше членів Президії ЦК КПРС. Зокрема, він не міг знайти спільної мови з А.Мікояном, Н.Мухітдіновим та О.Куусіненом, а також з М.Сусловим. Він відкрито почав називати себе «другою людиною в партії й країні». Особливо його амбіції посилилися після того, як він заступав Хрущова під час відпустки останнього у 1958 та 1959 роках.

Тоді ж у розмові з Анастасом Мікояном, як свідчив його син Серго, Кириченко в брутальній формі вимагав неухильного виконання всіх його наказів та розпоряджень, знову став кричати, що він «друга людина». Старий політик Мікоян, з іронією подивившись на Кириченка, неголосно кинув: «Якщо ви будете так себе поводити завжди, то я дуже боюсь, що скоро ви, Олексію Ілларіоновичу, станете останньою людиною в партії...». І вийшов, грюкнувши дверима. Так чи не так все було насправді — сказати важко, хоча версія сина Мікояна видається ймовірною.

У січні 1960 року Кириченко раптово і без оголошення справжніх причин змушений був залишити посаду секретаря ЦК КПРС. «У зв’язку з переходом на іншу роботу», як мовилося в офіційному повідомленні в «Правді». Травневий пленум ЦК КПРС, у тому ж 1960 році, вивів його зі складу президії ЦК партії.

І почалася розплата за брутальний характер. Кириченка покарали серйозно, хоча, ясна річ, i не розстріляли, як траплялось за часів Сталіна. Недовго він очолював Ростовський обком партії, але на цій посаді не втримався: з’ясувалось, що колишній «вождь», коли дійшло до конкретної роботи, керувати... не вміє. Уже у червні 1960 року його звільняють від обов’язків першого секретаря обкому. З серпня 1960 до березня 1962 року він працює директором дизельного заводу в місті Пенза, а з березня по червень — директором «Всесоюзного науково-дослідного інституту Типприбор» у цьому ж місті. Це були його останні керівні посади: з червня 1962 року, у 54 роки, він став персональним пенсіонером союзного значення.

Потягнулися роки організованого колишніми товаришами відпочинку. В останній період свого життя Кириченко прагнув написати спогади. Навіть взявся за роботу. Деякі немолоді працівники колишнього Партійного архіву Інституту історії партії при ЦК Компартії України розповідали авторові цих рядків, шо Кириченко навіть кілька разів приїздив шукати необхідні йому для роботи документи. Постарілий, якийсь безпорадний, позбавлений звичних для нього на все готових помічників та штатних «літописців», Кириченко намагався працювати самостійно. Та відчувалося, що це йому вдається погано: він не знав, як підступитися до роботи, що відібрати. Зрозумівши, що копання в морі документів, складні архівні розшуки не для нього, він невдовзі кинув роботу та повернувся до Москви. Вирішив, мабуть, спиратися лише на власну пам’ять, якісь наявні документи, листи, фотографії. Але мемуари закінчити не встиг. Вони не були впорядковані до кінця і не вийшли друком.

Помер він рано, на 68-му році життя. Це сталося 28 грудня 1975 року. Це була смерть «інкогніто». Наслідуючи тодішнім звичаям просто не згадувати про політичних діячів минулих часів, жодна центральна газета не надрукувала некролог про смерть колишнього члена політбюро й секретаря ЦК КПРС. Лише в газеті Міністерства оборони «Красная Звезда» з’явилося маленьке повідомлення про смерть «активного учасника Великої Вітчизняної війни, генерал-майора інтендантської служби у відставці Олексія Ілларіоновича Кириченка». У газеті було сказано й про те, що «з січня 1944 року протягом ряду років до виходу на пенсію Кириченко перебував на відповідальній партійній роботі в ЦК КПУ та ЦК КПРС. Він неодноразово обирався до складу керівних партійних органів, був депутатом Верховної ради Союзу РСР». Навіть назвати нагороди покійного автори некрологу забули. Чи не насмілились. Так у останній публікації колишній секретар ЦК КПРС був перетворений у невідомого нікому генерал-інтенданта.

За чотири роки до смерті Кириченка помер Хрущов. Це сталося 1971 року. Характерно, що цього ж року у Лондоні побачила світ книжка мемуарів «Хрущов згадує». Спогади супроводжувалися коментарями видавців. І знов-таки, як і у випадку з книгою Всеволода Голуба, Кириченкові «не поталанило». В одному з коментарів помилково стверджувалося, що у 1949 році Кириченко «замінив Хрущова на посту першого секретаря Компартії України». Говорячи про фінал його кар’єри, автори коментаря зауважили, що «у 1960 році він був раптово розжалуваний з причин, які завжди замовчувалися». Як ми вже з’ясували, замовчувались не лише ці причини, а фактично вся біографія Кириченка.

...Втім, ще за його життя існував своєрідний «пам’ятник» йому і керівникам його генерації: в одному з райкомів партії на Кіровоградщині зберігся розбитий стіл. Він був розтрощений міцною рукою Олексія Кириченка під час робочої наради, коли вождю з Києва не вистачило словесних аргументів, і він вклав всю силу свого невдоволення в могутній удар. А удари тодішніх вождів міцними таки бували...

2008-03-01 14:19:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар