Воєнно-історичні сторінки біографії Леоніда Бронєвого - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Воєнно-історичні сторінки біографії Леоніда Бронєвого

Воєнно-історичні сторінки біографії Леоніда Бронєвого

Павло КОЗЛЕНКО, кандидат філософських наук, Сергій СОКОЛЮК, кандидат історичних наук, Валентина ДЕРЕЧІНА, Головний спеціаліст відділу науково-довідкового апарату Державного архіву Одеської області

Днями у Києві пройшли гастролі московського театру «Лєнком», кожна вистава якого традиційно завершалася аншлагом. Утім, один з членів трупи, мабуть, вирішив затриматися на своїй малій батьківщині…

Так, мало які ЗМІ днями не повідомляли про те, що після гастролей до міського центру серця потрапив провідний актор театру і кіно, широко відомий вітчизняному глядачеві за роллю досвідченого «Мюллера» із культового серіалу Тетяни Ліознової «Сімнадцять миттєвостей весни» та інших, Леонід Бронєвой. На щастя, усе обійшлося.

А справа в тому, що Київ для Л. Бронєвого є рідним містом. Так-так, саме у Києві 17 грудня 1928 року народився майбутній народний артист СРСР.

Навчався Леонід у музичній десятирічці при Київській консерваторії (по класу скрипки) у професора Давида Соломоновича Бертьє. Мама Леоніда Броньового була бухгалтером, а батько, отримавши юридичну освіту, поступив на роботу в економічний відділ НКВС України. У 1937 р. батька заарештували як «ворога народу», а матір з малолітнім сином заслали в місто Малмиж Кіровської області. Леоніду довелося забути про уроки музики...

У травні 1941 року Броньовим дозволили повернутися до Києва, але через місяць почалася війна, і вони опинилися в евакуації в місті Чимкенті Південно-Казахстанської області…

1944 року Леонід екстерном закінчив десятирічку, причому одночасно з навчанням підробляв: трудився учнем пекаря, секретарем-друкарем, у пошивному цеху лялькового театру.

Після закінчення школи вирішив продовжити освіту, але вибір був обмежений – заважало тавро сина «ворога народу». За порадою матері поступив до Ташкентського інституту театрального мистецтва імені О.М. Островського. Тільки там не вимагали заповнювати ніяких анкет.

Під час навчання працював диктором на радіо, вів передачі на узбецькій мові.

У 1950 році після закінчення інституту і розподілу Леонід Бронєвой опинився в Челябінській області, в Магнітогорському драматичному театрі імені А.С. Пушкіна. Через деякий час переїхав до Оренбурга і влаштувався на роботу в місцевий драмтеатр. Одного разу він побачив по телебаченню спектакль Московського художнього театру «На дні» з Олексієм Миколайовичем Грибовим. Гра великого актора справила на молодого артиста настільки сильне враження, що Бронєвой написав зовсім незнайомій людині захоплений лист. І... незабаром отримав від Грибова відповідь.

Їхня перша зустріч відбулася в Москві – Олексій Миколайович Грибов сприяв молодому актору у прослуховуванні в Школі-студії при МХАТі і його відразу ж прийняли на 3-й курс.

У 1955 р., по закінченні Школи-студії, актор знову виїхав у провінцію: спочатку працював у Театрі імені М.Ю. Лермонтова в Грозному, потім у драмтеатрі Іркутська, а з 1958 по 1962 рік – у Театрі імені Кольцова у Воронежі. У цьому місті Леоніда Броньового спіткало нещастя – померла його перша дружина, залишивши 4-річну доньку. Актор переїхав до Москви, де кілька місяців безуспішно намагався влаштуватися на роботу в театр.

Восени 1962 р. був прийнятий в трупу Театру на Малій Бронній, на чолі якого стояв Андрій Гончаров. У цьому театрі актор пропрацював 25 років, з яких 16 років – з великим Анатолієм Ефросом. Його партнерами по сцені були Станіслав Любшин, Олег Даль, Валентин Гафт, Олександр Ширвіндт, Олексій Петренко, Олена Коренєва. Він створив силу-силенну образів у виставах А. Ефроса. О. Дунаєва, Л. Дурова, Є. Лазарєва, інших режисерів.

У кіно Леонід Бронєвой дебютував в 1964 році у ролі жандармського полковника у фільмі «Товариш Арсеній». Особливу популярність актор завоював після виконання ролі шефа гестапо Мюллера в легендарному телефільмі Тетяни Ліознової «Сімнадцять миттєвостей весни» (1973 р.). Роль Мюллера стала візитною карткою Леоніда Броньового…

Але це було значно пізніше. А до того…

Одеса, лютий 1905 року, Військовий узвіз, 2, кут Приморської вулиці. Звичайний одеський дворик того часу. Хто тут тільки не жив. І портові вантажники і матроси торгового флоту і робітники РОПІТ. По вулиці, в порт, на Миколаївську пристань гнали етапи каторжників в кайданах, в безкозирках. Тут на другому поверсі в 2-кімнатній квартирі, в сім'ї робітника фабрики Крахмальнікова, Йосипа Факторовіча народилися двійнята: дівчинка (назвали Женею) і хлопчик, якому дали ім'я Соломон. Сім'я була велика 13 осіб (7 братів і 4 сестри). Хлопчик встиг до революції закінчити 2 класи в 17 народному училищі на Приморській вулиці. Потім працював в перукарні на 8 майстрів Володі Варласа, в пекарні Абрама Зубокрицького, чистильником взуття, у театрі «Колізей». У важкі часи продавав газету «Одеські новини».

Грянула лютнева революція. І юнак з натхненням сприйняв її. Почалися демонстрації робітників порту на бульварі, мітинг біля Міської думи. Коли стали організовуватися загони Червоної гвардії, Соломон, якому було всього 12 років, подався до її лав. У загоні вже були його брати: Саша – 19 років, Абрам – 17 років і Міша – 15 років. Штаб організації розташовувався на вул. Торгівельній, 4, у дворі, в напівпідвальному приміщенні. Тут відбулася перша зустріч Соломона з товаришем Чижиковим. Так Соломон Факторовіч став кур'єром загону Червоної гвардії. Завдання він отримував безпосередньо або від Чижикова, або від Моні Кангуна.

У міських боях січня 1918 р. загинув рідний брат Соломона, Абрам, який з групою матросів підірвали броньовик, який перекривав шлях до вокзалу. Батько Соломона Йосип був замучений денікінцями. Соломон перейшов на роботу в Совдепії і Румчерод, які розміщувалися у Воронцовському дворі.

В автобіографії, написаній Бронєвим С.Й. у 1972 році, який мешкав на той час у м. Ростові-на-Дону, та спогадах, написаних у 1973 р. для Історико-краєзнавчого музею, зазначено, що з 1920 р. по 1936 р. Соломон Йосипович працював у ВЧК-ОГПУ-НКВС, спочатку в Одесі, потім у Києві на посадах від самокатника до начальника відділення економуправління НКВС УРСР. Був членом різноманітних комісій при ЦК ВКП (б). У 1920-1923 роках працював в ОГПУ, після закінчення юридичного відділення робітфаку в Києві (де познайомився з майбутньою дружиною – студенткою економічного відділення) – в апараті Інституту народного господарства Української РСР, але в 1927 році був виключений з партії за звинуваченням у троцькізмі і звільнений з інституту. У 1928 році, незадовго до народження сина, Соломон Йосипович за клопотанням старшого брата (згодом начальника 2-го відділу економічного управління та відділу кадрів ДПУ УСРР, у 1936-1937 роках заступника наркома охорони здоров'я України Олександра Йосиповича Бронєвого, 1898-1940 рр.) потрапив до київського окружного економічного відділу ГПУ, потім був відряджений до Іваново, у 1933 році нагороджений орденом Червоної Зірки і в 1934 році у званні майора держбезпеки (відповідало тодішньому армійському комбригу) призначений начальником 6-го відділу НКВС УРСР. У 1935 р. він був звільнений з органів держбезпеки і призначений начальником Київського парку культури і відпочинку. 13 вересня 1936 р. арештований і 9 березня 1937 р. засуджений до 5 років ув'язнення (після продовження терміну звільнений в 1946 році, з 1950 року – на поселенні), усього – 18 років. Мати розвелася з ним і змінила синові батьківство на «Сергійович», але це не допомогло – як «сім'ю ворога народу» їх із сином Леонідом відправили на заслання в місто Малмиж Кіровської області.

Під час війни мати і сестра Ліза з дочкою були розстріляні в Бабиному Яру гітлерівцями, брати Михайло та Яків загинули при обороні Києва, брат Олександр – репресований у 1937 р., помер від розриву серця у 1940 р., реабілітований посмертно.

Після звільнення з табору, Соломон Йосипович був реабілітований. Працював на різних керівних посадах в Ростові-на-Дону. За своє багате на події життя був нагороджений орденом Червоної Зірки, медаллю «За бойові заслуги», двічі іменною зброєю від колегії ОГПУ СРСР, знаком «Герою революційного руху». Помер Соломон Йосипович у віці 90 років.

Ви запитаєте: «При чому тут «Мюллер», чи то пак, Бронєвой?

Повернімося ще раз до 1918 р., коли брат Соломона, Абрам, підірвав броньовик у боях за Одеський вокзал. З тих пір сім'ю Факторовіч стали називати «броньовані», а з часом родина отримала прізвище Бронєвой, яке, урешті-решт, і оберігає свого власника…

Примітка: При підготовці статті використані автобіографія та спогади С.Й. Бронєвого з фондів Державного архіву Одеської області, статті «Одесские корни «Мюллера» та «Провинциальный артист – это труженик», Вікіпедії – та сайту «Кино-Театр.ru».

2012-10-09 09:30:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар