До 150-річчя від дня народження митрополита Василя Липківського - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » До 150-річчя від дня народження митрополита Василя Липківського

До 150-річчя від дня народження митрополита Василя Липківського

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Ця виняткова за своєю відданістю Христу, Україні й нашій національній православній церкві людина все життя — аж до останнього подиху — свято зберігала вірність вічним заповідям Сина Божого. Вірність Христовим словам про «Пастиря Доброго», який готовий життя своє покласти задля ближніх своїх (задля рідного народу!). Вірність заповіту Сина Божого — брати свій хрест та йти вперед, за ним. Бо «той, хто витерпить усе до кінця — отой і буде спасенний», спасенний для Царства Небесного. Митрополит Василь Липківський, цей найбільший, можливо, український мученик за віру ХХ століття, безжально вбитий НКВДистами на 74-му році життя, залишив нам нетлінний приклад — єдності думки, віри й подвижницького, самовідданого діяння, приклад, який безмежно важко наслідувати. Але саме цей приклад може і повинен бути дороговказом для українців, хай би до якої християнської конфесії вони належали. Бо йдеться про людину, яка пожертвувала життям заради великої справи — утворення і зміцнення Єдиної, Соборної Української автокефальної православної церкви. Чи варто повторювати, що і зараз це — одне з найважливіших, фундаментальних завдань?

Творець відродження 1921 р. Української автокефальної православної церкви, митрополит Київський і всієї України (1921—1927 рр.), останній настоятель та доглядач Софії Київської (1919—1927 рр.), видатний богослов, мислитель, публіцист, педагог, проповідник, перекладач і релігійний письменник, Василь Костянтинович Липківський народився 20 березня 1864 р. у селі Попудні Київської губернії (нині — Черкаська область) у родині сільського священика. Родинне коріння предків Василя Липківського сягає Галичини, проте згодом цей рід перебрався на Наддніпрянщину. Як і в багатьох сімействах, Липківські зберегли в багатьох поколіннях перекази (достовірні або, може, напівлегендарні) про справи давно минулих часів. Ось що міг чути про це малий Василь.

Розповідали, зокрема, що прадід майбутнього митрополита в середині ХVІІІ століття працював домашнім учителем дітей одного польського магната — власника обширних земель понад Бугом. Колись весною двоє його синів — старший, Фотій, дід нашого героя, і молодший, Лаврентій — під час сильної повені, катаючись річкою (йдеться про той самий Буг) на човні, не впоралися з бурхливою течією, і їхній човен, який понесло вниз руслом Бугу, опинився у степах Поділля. Хлопці не змогли, а може, й не схотіли повертатися додому; спочатку вони жебракували навколишніми селами, а потім влаштувалися на роботу до одного з місцевих дяків. Якось священик того села попросив старшого брата, Фотія, відвезти важливого листа у Київ, до митрополита. Владика у Вічному місті над Дніпром уподобав Фотія й вирішив залишити його в себе — у хорі та канцелярії. За декілька років митрополит вручив Фотієві особисту грамоту, в якій наказував юнакові відшукати собі «в глибинці» парафію, стати священиком та одружитися. Він так і вчинив. Після одруження Фотія на світ з’явився Костянтин — батько митрополита Василя Липківського.

Юний Василь здобув початкову освіту в Уманській бурсі (1873—1879 рр.), згодом навчався у Київській духовній семінарії (1879—1884 рр.) і, нарешті, закінчив з відзнакою (1889 р.) Київську духовну академію, отримавши учений ступінь кандидата богослов’я. Ще за два роки (20 жовтня 1891 р.) Липківського було висвячено на священика, а невдовзі — призначено настоятелем собору в місті Липовці Київської губернії та водночас — повітовим інспектором місцевих парафіяльних шкіл. Від 1903 р. отець Василь (Липківський) — уже протоієрей, а крім того — директор нововідкритої Київської церковно-вчительської школи, навчального закладу, в якому готувалися кадри для церковно-парафіяльних шкіл. Йому не було тоді й 40 років.

Здавалось би, перед молодим богословом і педагогом відкривалася «широка», блискуча кар’єрна перспектива. Проте ось у чому річ: з кожним роком, з кожним місяцем у душі Василя Липківського міцніло відторгнення, навіть відраза до офіційної, імперсько-бюрократичної, «вірнопідданої» Російської православної церкви. Уже тоді майбутній митрополит усвідомив, що утворилося «величезне провалля між зовнішньою величністю і внутрішньою нікчемністю церкви російської, яка трималася державно-поліцейською підтримкою» (це — діагноз на сто років наперед!). Буремні часи — «охоронно»-репресивні заходи: революційного 1905 р. Василя Костянтиновича усунули з викладацької роботи за звинуваченнями в «українофільстві» й ліберальних поглядах та призначили (з «пониженням») настоятелем невеликої Свято-Покровської церкви в Солом’янці, тодішньому передмісті Києва. Ще одна пам’ятна віха в житті нашого героя: того ж 1905 р. його обирають головою з’їзду духовенства Київщини, на якому було висунуто вимогу: запровадити українську мову в церковне богослужіння та викладання в духовних школах.

Доленосний 1917-й став знаменним рубежем у житті В. Липківського — парафіяльного священика й викладача церковних шкіл (до речі, аж до самої Лютневої революції він перебував під постійним наглядом поліції — це показово!). Саме після повалення самодержавства отець Василь Липківський став одним із лідерів руху за утворення Української автокефальної православної церкви — певною мірою за зразком Грузинської православної церкви, яка саме тоді, 1917 року, відновила свій автокефальний статус. Прихильники відновлення соборних та виборних засад у церкві, переведення богослужіння на українську мову, будівництва церков у національному українському стилі згуртувалися у «Братство воскресіння Христа», одним з очільників якого був Василь Липківський. У листопаді 1917 р. було організовано Всеукраїнську православну церковну раду (ВПЦР), яка мала очолити церковно-громадський рух із підготовки до Всеукраїнського церковного собору, завданням якого була докорінна реформа української церкви і досягнення її реальної незалежності від московського православ’я (так, принаймні, бачив це сам Василь Липківський).

Скликання цього Собору виявилося тривалою, небезпечною та водночас надважливою справою; справедливо буде сказати — справою всього життя Василя Липківського. Змінювалася влада в Києві та Україні (Центральна Рада, більшовики, знову Центральна Рада, уряд гетьмана Скоропадського, Директорія УНР, знову більшовики), а Собор то відкладався, то саботувався, то його просто грубо забороняли... Гетьман Павло Скоропадський та лідери Директорії УНР проголошували у своїх документах нагальну необхідність створення Української автокефальної православної церкви, проте не могли (чи не хотіли) втілити це у життя. А Василь Липківський продовжував невтомну боротьбу за нашу Помісну Незалежну Церкву. У квітні 1919 р. з активною участю отця Василя Другий збір ВПЦР вирішив приступити до утворення українських парафій. За місяць, 22 травня 1919 року, в супроводі хору під орудою Миколи Леонтовича Василь Липківський особисто відслужив першу літургію українською мовою (!) в Микільському соборі на Печерську, збудованому ще гетьманом Іваном Мазепою. Пізніше митрополит Василь так згадував про це: «На всеношній і службі Божій зібралася така сила народу, що не тільки в Соборі, а й навкруги його було тісно; весь нарід плакав, чуючи Апостол, Євангелію, Псалми рідною мовою; всі відчували, що це вперше після віків неволі «моляться на волі невольничі діти», як провіщав Шевченко». Окрім інших талантів, Василь Липківський був блискучим проповідником, володів живою, пристрасною, образною мовою; у своїх промовах він порівнював плин життя Церкви з течією Дніпра, а дух служіння — з банею храму й закликав вірних до єднання з чистим повітрям неба. Незабутні (і надзвичайно актуальні саме зараз, у березні 2014 р.) слова, сказані отцем Василем у серпні 1919 р.: «Коли ти не станеш згуртовано в обороні своєї Вітчизни, то плакатимеш у московській неволі, як у Святому Письмі плакав колись народ Ізраїлю, на ріках Вавилонських, у вигнанні...»

І ось, зрештою, звершилася справа життя Василя Костянтиновича: 14 жовтня 1921 р., на свято Покрови, в Софії Київській зусиллями Липківського та його однодумців було скликано Перший Всеукраїнський церковний собор, який урочисто проголосив автокефалію Української православної церкви. Серйозною проблемою стало у ті дні те, що жоден єпископ не взяв участі в Соборі українських православних        — бо всі вони належали до Російської православної церкви в Україні. Постало питання канонічності самого Собору в цих умовах. На нього дуже чітко відповів у своїй промові Василь Липківський (21 жовтня 1921 р. саме його було обрано на Соборі митрополитом Київським і всієї України — главою Української автокефальної православної церкви). Ось на чому він наголосив: «1. Усі вірні, які прибули на Собор, є не приватні особи, а обранці — представники своїх церковних громад, і тому на Соборі лунає голос усієї Української церкви. 2. Усі члени Собору зібрались для вирішення справ Христової церкви в Україні, отже, з нами перебуває сам Христос. 3. Усі члени Собору вірують, що Українською церквою керує Дух Святий і що їх зібрала на Собор благодать Св. Духа. 4. Це все означає, що Собор має всі умови для того, щоби бути цілком канонічним. 5. Московські єпископи не прибули на Собор через те, що вони не вважають себе членами нашої Церкви або не вважають себе обранцями нашої Церкви». З ініціативи Василя Липківського Собор особливо наголосив, що благодать Святого Духа притаманна не окремим єпископам, а Церкві загалом, тобто громаді вірних, і саме тому Українська церква, наразі незалежна від Москви, також має повне право покласти на обранця свої руки і звести на нього благодать Святого Духа, як це було за євангельських часів.

ПАМ’ЯТНИК ВАСИЛЮ ЛИПКІВСЬКОМУ РОБОТИ СКУЛЬПТОРА ПЕТРА КАПШУЧЕНКА

А потім — були неймовірно важкі роки боротьби за ствердження й розвиток (не просто за виживання) в умовах тоталітарної більшовицької влади. Поступово була висвячена нова, незалежна від Москви, українська православна ієрархія, затверджені головні засади життя Української церкви — відокремлення від держави, автокефалія, соборність, а також рідна мова в храмах та церковних школах. Собор окремо наголосив на непідпорядкуванні Української автокефальної православної церкви керівництву будь-яких інших церков, визнавши при цьому примусовий перехід Київської церкви під владу Московського патріарха незаконним та аморальним актом (!). Серед мирян новоствореної церкви були такі видатні українці, як академіки Сергій Єфремов та Агатангел Кримський, письменники Григорій Косинка, Людмила Старицька-Черняхівська, композитор Кирило Стеценко. Звертаючись напередодні закриття Собору до українських православних вірян, митрополит Василь Липківський цілком слушно сказав: «Все, що сталося, було підготовлено найкращими силами України. Кожен з вас має бути апостолом Церкви Української».

Поза сумнівом, ці слова дуже добре почули представники більшовицької верхівки — як в Україні, так і поза нею. Попри свій войовничий атеїзм, вони не ставилися байдуже до того, чи буде православна церква в Україні справді національною, чи ні. Їм потрібна була кишенькова, «керована з Москви церква. Один із більшовицьких бонз УРСР (доволі наближена згодом до Сталіна людина), Дмитро Мануїльський розробив хитромудрий план «приборкання» нової незалежної української церкви. Він писав: «Ще задовго до вилучення церковних цінностей у нас розпочалась боротьба Української автокефальної церкви проти російської екзархічної. Ця національна релігійна боротьба не завершилася й нині. Розкладання церкви у нас повинне піти по двох лініях: з одного боку, в загальнофедеративному масштабі по відношенню до пануючої російської екзархічної церкви шляхом виділення із неї обновленських елементів. З другого боку, нам належить звернути особливу увагу самої оновленої автокефальної церкви, яка є політичною фортецею петлюрівщини (! — І. С.). Ми повинні розпочати кампанію за видалення з останньої (тобто із церкви, заснованої В. Липківським. — І. С.) тих прошарків духовенства, які засуджують петлюрівський рух і стоять на ґрунті визнання соціальних і політичних завоювань Жовтневої революції».

Ці слова допомагають осягнути зміст, безперечно, розробленої ГПУ спецоперації з усунення від керма незалежної Української церкви митрополита Василя Липківського. А потім і знищення самої церкви. Митрополит заважав владі, став небезпечним для неї. Був підступно спланований і здійснений розкол УАПЦ. Причому сам митрополит ясно й переконливо пояснив причини ворожого ставлення більшовиків до його церкви: «Влада скоро спостерегла, що наша Церква виростає в міцну і для влади небезпечну гору, вона проголосила себе «автокефальною», незалежною від московського церковного руху, а незалежність церковна криє в собі думку про незалежність державну; вона дуже захоплює народ, а це для протицерковної влади найгірше неприємно; вона, нарешті, є національна, виховує народ в національній свідомості, а радянська влада проти всякої національної свідомості, особливо української».

На початку жовтня 1927 р. внаслідок лютих погроз, спільного потужного тиску агентів ГПУ, церковних ієрархів-розкольників і заздрісників, а також просто слабодухів на Другому Всеукраїнському Церковному Соборі митрополита Василя Липківського було позбавлено сану. Незабаром і всю УАПЦ було піддано нещадним репресіям. Після 1927 р. Василь Костянтинович жив у злиднях, усіма забутий, під постійним наглядом; його періодично заарештовували. 22 жовтня 1937 р. 73-річного отця Василя (він щойно отримав запрошення очолити Українську церкву в Канаді й дав на це згоду) заарештували востаннє. Вироком «особливої трійки» при Київському управлінні НКВД старого митрополита за звинуваченнями в «антирадянській агітації у великих масштабах», а також у створенні «антирадянської» організації українських церковників, яка ставила за мету відторгнення України від СРСР», було засуджено до розстрілу. Вирок було виконано 27 листопада 1937-го. Вражає, що точне місце поховання Василя Костянтиновича ми не можемо з абсолютною достовірністю назвати й досі; лише на Лук’янівському кладовищі у Києві встановлено символічний пам’ятний хрест...

***

Академік Агатангел Кримський цілком слушно назвав Василя Липківського «апостолом українського релігійно-національного відродження» (вдумаємось: апостоли — це безпосередні учні Христа, натхненні НИМ!). Нехай же для всіх українців-християн усіх конфесій  — віримо в їх грядуще об’єднання) духовною вищою настановою будуть слова митрополита, що їх він промовив під час його примусового усунення 1927-го: «Чого злякались? Чого перестрашились? Чи не знали раніше, куди й для чого ідете? Не бійтеся, хто служить Богові й любить свого брата! Не бійтеся, хто щиро хоче спасати свою душу! Не бійтеся і відганяйте сумнів! Коли наша справа правдива й угодна Богові, ніхто нас не переможе!»

Він не боявся.

Теги:
2014-03-21 10:34:20
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар