Волинська трагедія-1943: як розширити «простір згоди»? - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Волинська трагедія-1943: як розширити «простір згоди»?

Волинська трагедія-1943: як розширити «простір згоди»?

Щоб зрозуміти це, журналіст «Дня» побував у Луцьку, Любліні й Варшаві
Ігор СЮНДЮКОВ, «День», Київ — Люблін — Варшава — Київ

Зрозуміти іншу людину — то завжди праця розуму й душі, часом праця непроста, тяжка, іноді — так може здаватися — невдячна. Це — загальновизнана істина. Проте наскільки ж важче порозумітися не окремим особистостям, а цілим народам, надто коли важко подоланою перешкодою є історична пам’ять — кривава, люта, страшна, та, що закликає нічого не забувати, нічого не пробачати, прагнути до відплати...

А порозумітися не просто «добре було б» — порозумітися двом народам, українському та польському, життєво необхідно. Іншого просто не дано, іншого просто не може бути. Бо від відносин наших народів і держав й сьогодні значною мірою залежать (гео)політичні процеси в Європі (не лише Східній), залежить європейське майбутнє відродженої України. Адже цілком мав рацію видатний польський кінорежисер Єжи Гофман, який стверджував, що від українсько-польських кривавих конфліктів минулого завжди вигравала третя сторона (або треті сторони), проте ніколи — наші країни.

Одностороння історія: про сучасне минулих польсько-українських стосунків

Правдою є те, що одним із найжахливіших таких конфліктів у кривавому ХХ столітті була Волинська трагедія (Волинська різанина, Волинське протистояння, Волинський сегмент польсько-української війни — визначень і термінів тут існує чимало, про їхній зміст ми ще стисло поговоримо) 1943 року. Порозумітися в цій важкій проблематиці означає зробити доволі суттєвий крок до порозуміння загального. «День» неодноразово звертався до цієї трагічної теми. Відповідний розділ є в книжці «Війни і мир, або Українці-поляки: брати/вороги, сусіди...» (вийшла одночасно українською і польською мовами 2004-го, третє перевидання здійснено 2012 року).

 

А днями групі українських журналістів за сприяння Польського інституту в Києві, Посольства Республіки Польща в Україні, Інституту національної пам’яті (Варшава), за що автор цих рядків висловлює всім цим інституціям глибоку й щиру вдячність, було надано можливість здійснити «студійний візит» до Луцька, до Любомльського району Волинської області (де наша делегація відвідала меморіальні місця в пам’ять про польські села Острівки та Воля Острівецька, винищені 30 серпня 1943 року, як переконані польські історики, бійцями УПА), до Люблінського бюро публічного просвітництва Інституту національної пам’яті та до Варшави, де ми зустрічалися із заступником міністра закордонних справ Польщі пані Катаржиною Пельчиньською-Наленч, депутатом Сейму Республіки Польща Мироном Сичем та радником президента Польщі Генриком Вуйцем, а також з представниками центрального керівництва Інституту національної пам’яті та провідними польськими істориками (зокрема Даніелем Ротфельдом, Гжегошем Мотикою, Адамом Сівеком, Анджеєм Кунертом, публіцистом і дослідником Волинської трагедії Євою Сємашко).

Як бачить читач, програма студійного візиту (він тривав з 9 по 13 червня) була доволі насиченою. І цей візит дав можливість нам, українським журналістам, почути доволі розгорнуту аргументацію польських учених-істориків, дипломатів, політичних і громадських діячів із проблематики, пов’язаної з Волинською трагедією, її причинами, перебігом, наслідками, політичною, правовою, моральною її оцінкою. Важливим, на думку автора цих рядків, було те, що значно чіткіше — внаслідок наших розмов та контактів — окреслились як, по-перше, «простір згоди» (або принаймні «простір порозуміння») у підході до трагедії, так і, по-друге, пункти незгоди (часом дуже принципові) двох сторін, що дає змогу навіть скласти певний (неформальний, звісно) «протокол розбіжностей». Стратегічним завданням польських та українських істориків і політиків (можливо, передусім саме науковців) є розширення, поступове й неухильне, оцього «простору згоди». Саме це й дозволить «деполітизувати», гуманізувати на християнських, загальнолюдських засадах важку пам’ять про трагедію (що в жодному разі не означає забути про неї!). Завданням же нас, журналістів, є добросовісна, чесна розповідь про всі наявні погляди — без надмірної політичної заангажованості, хоч би як важко це було. Автор цих рядків спробує це зробити.

ТОЖ У ЧОМУ ЗАРАЗ ЗГОДНІ ПОЛЬСЬКІ ТА УКРАЇНСЬКІ ІСТОРИКИ (ІЗ ПОЛІТИКАМИ ВАЖЧЕ, ВІДЧУТНИЙ РАДИКАЛІЗМ)?

• По-перше, ніхто не заперечує, що в роки Другої світової війни (1943—1944) на Волині було скоєно масове винищення людей («людобойство» польською мовою) — як поляків, так і українців, що має певні ідеологічні та історичні передумови, але не має й ніколи не може мати жодного виправдання з огляду на закони Божі й людські.

• По-друге, нашим народам і державам, глибоко засвоївши жахливі уроки історії, слід насамперед думати про майбутнє. Це означає, що жодної альтернативи порозумінню, примиренню, співпраці, якнайтіснішому партнерству двох наших братніх народів немає.

• По-третє, усвідомлюючи, що покаяння (тут є дуже важливий момент: взаємне, а не одностороннє!) є шляхом до «світла душі», про що не раз говорив Папа Римський Іван Павло II, обидві сторони офіційно підтверджують свою відданість формулі «Пробачаємо й просимо нас пробачити» як єдиного способу досягти щирої згоди між народами. На духовному рівні мається на увазі звернення вищих ієрархів української та польської Wерков (зокрема кардинала Любомира Гузара), яке пролунало 2003 року, на 60-ті роковини трагедії, й буде, як наголошується, в тій чи іншій формі відтвореневу липні цього року, а на політичному рівні йдеться про відому всім декларацію «Кучма — Квасневський» того ж 2003 року. Передбачається, що чільні українські та польські політики до 70-х роковин трагедії виступлять зі зверненням схожого змісту, проте конкретні деталі ще, мабуть, опрацьовують.

• По-четверте, є згода в тому, що з обох сторін конфлікту, як серед поляків, так і серед українців, були «люди справедливості» (праведники), котрі, ризикуючи життям, часто реально гинули, рятували життя сусідів «протилежної» національності — а нерідко й зовсім незнайомих людей. Це — потужний потенціал для гуманістичного примирення. Саме про це згадував під час зустрічі з нашою групою голова Волинської обласної держадміністрації Борис Климчук, виважена й мудра людина. Пан Борис згадував, як — ще перед Другою світовою війною — наші два народи пам’ятали про людські засади толерантності та поваги один до одного: на католицьке Різдво селяни-українці не працювали, щоб не ображати сусідів; аналогічно чинили й поляки в дні Різдва православного. Пан Борис сказав нам, що його дід був убитий в часи «протиукраїнської акції» в січні 1944-го. Проте народи порозумілися!

• По-п’яте, є спільне розуміння того, що спеціальні питання (з’ясування правдивої кількості жертв — неймовірно складна проблема, відтворення реального перебігу подій тощо) слід якомога «деполітизувати» й віддати фахівцям-історикам, а питання етики, гуманістичних норм, потоптаних під час війни, — духовним авторитетам, релігійним і культурним діячам. Це — найбільш конструктивний підхід.

• По-шосте, історики Польщі й України згодні в тому, що найскладнішою проблемою є не тільки (й не стільки) пошук і виявлення фактів і джерел, як (передусім!) їхня інтерпретація. Отут є широке поле для докладання зусиль.

• По-сьоме (дуже важливо). Необхідний постійний, максимально широкий, гранично щирий і толерантний діалог між нашими істориками, політиками, громадськими діячами та пересічними громадянами. Треба розмовляти — попри й усупереч тимчасовому нерозумінню, образам, просто відсутності інформації про Волинську трагедію (особливо в Україні, де ця проблема й досі має, на відміну від Польщі, не загальнонаціональне, а регіональне забарвлення), попри відчутну часом політичну аморфність наших українських позицій. Слід мати на увазі, що українські історики й досі не мають консолідованої позиції щодо трагедії й чітко розподіляються щонайменше на дві групи: «поміркованих» (лібералів) та «яструбів» —радикалів, що впливає на хід розмов і спричиняє певний хаос.

А ТЕПЕР — ПРО ПУНКТИ «ПРОТОКОЛУ РОЗБІЖНОСТЕЙ», ПРО ТІ ПОЗИЦІЇ, ДЕ ПРЕДСТАВНИКИ ДВОХ СТОРІН Є ПОКИ ЩО ДАЛЕКИМИ ВІД ПОРОЗУМІННЯ

• По-перше, що було сигналом, поштовхом, імпульсом до початку трагедії? Чи були накази (письмові або, що ймовірніше, усні) щодо знищення (винищення, депортації) поляків Волині? Чи стосувалися ці накази, якщо вони були (польські науковці стверджують, що доказом їхнього існування є сама логіка дій вояків УПА щодо мирних польських сіл, а також численні звіти «на виконання» відданого, хай усно, наказу, котрі були надіслані на ім’я чільного провідника ОУН на Волині Клима Савура — Дмитра Клячківського), усіх теренів Волині, всього польського цивільного населення — або ж лише окремих районів на Заході Волині, як пише у своїй останній книжці про трагедію Володимир В’ятрович? Скільки польських сіл було атаковано загонами УПА конкретно в ніч з 10 на 11 липня 1943 року — до 150, як пишуть польські історики, або максимум 23—25, як стверджують Володимир В’ятрович та Іван Патриляк?

• По-друге, хоча обидві сторони визнають, що тисячі й тисячі українців теж загинули під час збройних акцій з польського боку (кількість жертв називається при цьому діаметрально різна різними сторонами: поляків — від 60 до 100, іноді до 150 тисяч, українців — від 6 до 36 тисяч; утім, встановлення достовірної цифри — річ страшенно складна, бо принципово іншою є інтерпретація, здавалося б, тих самих письмових джерел або усних свідчень), проте принциповим залишається питання: чи була ця «антиукраїнська акція» з боку польської Армії Крайової, яка орієнтувалася на лондонський уряд у вигнанні, справедливою відплатою за «людобойство» в польських селах, хай жахливою й важкою (це — погляд із Варшави, який ми, українці, прийняти не можемо), чи вона була спричинена ворожим ставленням Армії Крайової як військової структури до УПА й до незалежної України (включно з Волинню!) взагалі? Коли в Польщі поставлять пам’ятник на місці трагедії українських сіл Сагринь і Павлокома, спалених у 1944—1945 роках?

• По-третє, чи була антипольська акція на Волині 11 липня 1943 року організованою й ретельно підготовленою з боку  — чи мала стихійний характер, була вибухом стихійного обурення українських селян, котрі ненавиділи польський колоніальний гніт? До речі, останній провідник УПА Василь Кук відстоював саме цю точку зору. Це — питання принципове.

• По-четверте, якою в цілому була роль Організації українських націоналістів (і особливо — її ідеології «інтегрального націоналізму») у Волинській трагедії? Польська сторона жорстко ставить питання про безумовну відповідальність цілої ОУН як «злочинної», «тоталітарної» організації за скоєне. Історик Гжегош Мотика, який має репутацію «центриста», пояснює цю позицію так: «Напевно, в Польщі є певне усвідомлення того, що суперечка про Українську повстанську армію є в певному розумінні також суперечкою про те, має Україна право бути незалежною чи ні. Але більшість польських істориків не ставлять за мету скомпрометувати Україну. Йдеться про те, щоб назвати злочин по імені й засудити зло, яке відбулося під час Другої світової війни, ті мерзенні злочини, які було скоєно проти цивільного населення (й українського, й польського? Чи лише польського? — І.С.). Якщо під таким кутом подивитися на позицію польських істориків, то можна легко побачити, що їхня рішучість у цьому питанні значною мірою виникає з етичних міркувань. І нам немає куди відступати, бо будь-який крок назад, вибачте за такий вираз, був би de facto визнанням, що злочини проти цивільного населення є нормальним методом у боротьбі за незалежність. Ми не можемо йти проти своїх етичних переконань». Це — польський погляд. Натомість українці (особливо Галичини та Волині) дають чітку відповідь: УПА — це наші герої, ми маємо право на своїх героїв, без них не було б незалежної України, не чіпайте їх!

• По-п’яте, якою була роль Речі Посполитої, її політичного режиму у виникненні передумов майбутньої трагедії. Частина польських істориків (не всі), по суті, заперечують дискримінаційний щодо українців, напівколоніальний щодо не польського населення характер цієї держави (стверджувалося, наприклад, що націоналістичною партією, в точному сенсі слова, з усіх політичних сил, представлених у тодішньому Сеймі, були лише «народовці»). Натомість Гжегош Мотика визнає вагомість фактору «Другої Речі Посполитої», пов’язаних з цим «санацій» і «пацифікацій» українців у виникненні Волинського конфлікту. Серед інших факторів цей історик вказує також на: а) територіальну суперечку навколо майбутньої державної приналежності Волині після війни; б) вкрай націоналістичну політику ОУН, прагнення побудувати не просто незалежну, а й «етнічно чисту» Україну; в) вплив уже здійснених на той час радянських масових депортацій — бо вони показали, що подібні акції є технічно можливими.

А ось як (це цікаво порівняти) визначив перелік причин конфлікту кандидат історичних наук, професор Микола Кучерепа (Східноєвропейський національний університет):

1) драматична історія польського та українського народів впродовж XIV — XIX стст.;

2) гіркий досвід українсько-польської війни 1918—1920 рр.;

3) неврегульованість українсько-польських відносин після Першої світової війни;

4) міжнаціональна політика міжвоєнної Польщі;

5) підбурювальна роль третьої сторони (нацистських та сталінських спецслужб);

6) різні погляди на територіальну приналежність Волині в післявоєнний час;

7) те, що й українці, й поляки в роки війни стали бездержавними націями;

8) деморалізуючий вплив Другої світової війни — було забуто святий принцип «не вбивай»;

9) ефект «закритого казанка», коли щонайменшого тиску вже достатньо, щоб стався вибух.

• По-шосте, як кваліфікувати антипольські акції на Волині: «людобойство» (геноцид)? Етнічна чистка? До речі, саме так мають бути кваліфіковані й масові вбивства українців, які частина польських істориків розуміють як обгрунтовані «відплатні акції». Це визначення є, схоже, одним із ключових у всіх проектах резолюції до 70-річчя Волинської трагедії, внесених до польського Сейму. Як розповів нам депутат Сейму Мирон Сич, станом на 12 червня (читач, звісно, вже знає, як розвивалися події надалі) в узгодженому тексті проекту йдеться про «етнічну чистку з елементами геноциду», спрямовану проти польського населення, в той час як в проекті Селянської партії відверто й чітко йшлося про геноцид. Тобто маємо певний компроміс у Сеймі. Остаточне голосування має відбутися найближчим часом. «Турнір на словах, який влаштували депутати перед виборами», — так визначив те, що відбувається, Мирон Сич, додавши: — Це не є добра дорога, бо ми тоді не йдемо до примирення. Ми говоримо про політичні суперечки, але забуваємо про жертви тієї трагедії. Щоп’ять років збираються депутати, і вони хочуть гулюкати на Волині. А вам, українським журналістам, скажу: маєте свою рідну хату, свою державу — то бороніть власну правду!»

А радник президента Коморовського, пан міністр Генрік Вуєць (один із найбільш прихильних до України сучасних польських політиків), говорив нашій журналістській делегації про те, як болісно, тяжко, проте й необхідно для поляків було усвідомити себе не тільки жертвами зла (під час війни), а й його творцями (йдеться про винищення єврейського населення невеликого містечка Єдвабне 1941 року). Це був моральний шок — і водночас катарсис, очищення. І ще цікава інформація, почута від панів Сича та Вуйця: президент Лех Качинський, який загинув у авіакатастрофі під Смоленськом 10 квітня 2010 року, був проти такого формулювання, як «геноцид поляків на Волині 1943 року». А ось його брат, лідер парламентської опозиції Ярослав Качинський, порівняв у «Газеті Виборчій» трагедію на Волині з гітлерівським геноцидом євреїв у роки Другої світової війни...

* * *

І, нарешті, необхідно бодай коротко розповісти про дуже важливу зустріч у міністерстві закордонних справ Польщі із заступником міністра пані Катаржиною Пельчинською-Наленч. Ця чарівна жінка, молодий і перспективний дипломат (до речі, зустріч відбулася в залі імені Єжи Гедройця — це символічно!) донесла в гранично толерантній, проте доволі жорсткій за змістом формі офіційну позицію (це було підкреслено нею кілька разів) польського МЗС і польського уряду з Волинської проблематики. Ця позиція зводиться до таких тез — доводимо їх до відома читачів «Дня»: а) Волинська трагедія є винятково важливою складовою українсько-польських відносин; б) для порозуміння в цій проблематиці, безумовно, є необхідним примирення, прощення й покаяння в дусі ідей Єжи Гедройця. Але ми вважаємо, що цього вже недостатньо, хоча все це дасть короткотерміновий політичний ефект. Ми вважаємо, що необхідна правда, вся правда, хоч якою б страшною й гіркою вона була. І тоді примирення буде справді стійким та непорушним, чого, сподіваємося, бажають щиро обидві сторони. (Тут автор цих рядків дозволив собі запитати пані міністра, чи не здається їй, що така постановка питання — в умовах, коли в українців і поляків є своя правда в кожного, а шлях до «третьої «правди» є наразі безмежно важким — означає спробу, хай підсвідому, непряму, домогтися покаяння та визнання провини лише однією зі сторін — а другу сторону залишає в дещо більш політично «комфортних» умовах?). Пані Катаржина відповіла, що жодна зі сторін не має ні наміру, ні можливості нав’язати партнеру «свою правду», й додала, що курс «Гедройця — Куроня» є незмінним, а Польща обов’язково сприятиме Україні в євроінтеграції...

І насамкінець — про підхід покійного Яцека Куроня, видатного польського мислителя, уродженця Львова, до Волинської трагедії. Польський журналіст Павел Смоленський дослідив трагедію винищених українців села Павлокома на Перемишлянщині й запитав у Куроня, чи правильно він робить. Отримав таку відповідь: «Ви не маєте рації, бо друга сторона — українці — вміла поводитися з поляками так само жахливо, а Волинська різня — це один із найбільших злочинів тієї війни. Ви ж займаєтеся переважно польськими злочинами». «І саме тому, — тут же додав Куронь, — ви маєте рацію. Бо поляки повинні платити за свої провини, не озираючись на провини, скоєні щодо них. Цього вимагають честь і порядність».

Теги:
2013-06-19 13:28:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар