Волинь, Полтавщина, Канада й ментальний український хутір…. Любов Василів-Базюк: життя й творчість на українських терезах: книги, листи, спомини, рефлексії… - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Волинь, Полтавщина, Канада й ментальний український хутір…. Любов Василів-Базюк: життя й творчість на українських терезах: книги, листи, спомини, рефлексії…
   

Волинь, Полтавщина, Канада й ментальний український хутір…. Любов Василів-Базюк: життя й творчість на українських терезах: книги, листи, спомини, рефлексії…

Дуже трагічна наша доля, але вона наша, українська, - хліборобська, козацька, чумацька
Олександр Панченко

«Хутір» у концепції знаменитого волиняка, вихідця із Здолбунівщини Уласа Самчука являє собою універсальну картину селянського світу, де впродовж тривалого часу зберігалися найважливіші ознаки українського етносу, його традиції, звичаї, мораль. У своєму романі «Втеча від себе», що вийшов друком в Інституті дослідів Волині у канадійському Вінніпезі майже чотири десятиліття тому, письменник пише про хутір, як про «щось як легенда», на кшталт сакральної національної міфологеми, яка тісно пов’язана з великою містерією українського селянського життя. Хутір і хуторяни були плоттю нашого народу, що асоціювалися з білим океаном, у далечіні якого ходили покоління предків, поверхню якого краяли плугами, даючи плід землі, а ті, хто не лишався на хуторі, а йшов у всі кінці світу і скрізь ніс із собою велику душу. У.Самчук вважав збереження хуторів  запорукою існування не тільки окремої родини, алей й цілої української нації, бо там, на хуторі, «..все тут довкруги це ти сам... Суцільна простота, незламна воля, невпинна послідовність, основа основ будівлі буття…». Я народився у натепер «глухому» полтавському селі, як раніше ще мовилося, хуторі Сокириха  понад п’ять «з гачком» десятків років тому 29 вересня 1961 року. Мені й досі любі та щемні слова письменника Степан Васильченка, який колись писав: «…На моріжку коло тину сидить уже цілий гурток хуторян; біліють сорочки, видніються кудлаті голови, босі ноги, тихим блиском сяють заспані очі…». - Отой тихий блиск в очах – це щось магічне, суто українське, правічно  наше, українське, полтавське й волинське.

У давнину велике волинське село, яке важко, на відміну від моєї родинної Сокирихи, - назвати хутором, - Видерта, що раніше мало назву Видерть. Це про нього та його мешканців, волинських селян хуторянського штибу,  у своїх спогадах написала знаменита українка з Канади  Любов Василів-Базюк, яка наприкінці цьогорічного вересня святкує свій славний ювілей, донька священика, який мав парафію у Видерті від 1924-го до 1935 року: «…Велике село, старовинна церква, хата, сад, город, поле та багато болотяних лугів і лісів. Парафіяни дотримувалися своїх звичаїв, пісень та особливої поліської народної культури. Люди вигодовували худобу, випасали овець, сіяли збіжжя, крім пшениці, яка тут не родить, садили картоплю, сіяли багато льону та конопель. Займалися ткацтвом, столярством та взагалі виробами з .дерева. Селяни були побожні, ходили до церкви, святкували всі свята, що випадали серед буднів, та дотримувалися строго постів. Батько, крім духовної праці, займався разом з мамою культурною та освітньою роботою. Передплачували пресу, книжки, дитячу літературу зі Львова, очевидно, церковну літературу із Кременця та організували церковний хор. До батькового приїзду в церкві тільки співав один дяк. Хорового співу в церкві люди не чули. Мама співала в хорі, займалася молоддю разом із сином дяка. Церковні та світські видання, які приносила пошта, читала наша родина, дякова та все село по черзі. Батько також займався господарством. Вчився сам господарювати на піскових та болотяних ґрунтах від добрих господарів. Тільки купив залізного плуга та борони, бо в селі ще вживали дерев'яні. Люди ловили рибу, сушили в’юнів, збирали гриби та чорниці. Одежу шили із свого тканого полотна, вишивали та перетикали на верстатах узорами, ходили в дуже чистій одежі. Мали також святочну одежу, ткану та вишиту, а на зиму виправляли свої кожухи. В той час Польща почала висушувати болота, ставало більше доброї землі під городи. До сусіднього села Ворокомля до отця Григорія Шиприкевича (пізнішого єпископа Геннадія) ми їздили в гостину літом дорогою, а зимою санками навпростець замерзлим льодом. Дорога до Камінь-Каширського була піщана, місцями колеса застрягали до половини. Зимою було легше переїжджати, тільки небезпечно, бо нападали стада вовків. Батько був молодий, повний енергії, ентузіаст, не щадив своїх сил, тісно співпрацював з селянами та передплачував журнал «Сільський Господар». Сам вчився і людей учив, як пристосовувати нові методи та розвинути молочну господарку. За допомогою батька село закупило до спілки молочні центрифуги, січкарні, парники для варення картоплі худобі, та інше. Зорганізував у селі кооперативну систему, купили вовнодерки, машини бити олію та відчинили у селі крамницю кооперативу. Крім піднесення економічного стану селян, що було дуже потрібним, батько брав активну участь у всіх діях та роботах парафіян. До мами зверталися жінки в різних справах: догляд дітей, гігієна, здоров'я та навіть куховарство. Мама ходила часто з донькою дяка Мартою на вечорниці. Навчилася багато поліських пісень, приспівів, а сільську молодь вчила співати козацькі, народні, з інших областей України, пісні, а також пісні на слова Тараса Шевченка. Бідні парафіяни засівали поле священика, беручи собі половину врожаю, а не третину, як це водилося на інших парафіях, та також тут до батькового приїзду. Парафіяни приходили радитися з різними справами, а батько мав таку настанову, що завше мав час для своїх парафіян. Польський уряд почав переслідування. Призначив учителів-поляків, які також мали неписані обов'язки, а саме, стежити за священиками, селянами та доносити до влади. Учительки перевіряли, які книжки, газети та дитячі журнали несуть люди від священика. А треба було проходити біля школи. Вони зупиняли людей, питали та вимагали показати їм книжки та газети. Люди почали ходити городами та болотами, а учительки почали роздавати в школі польські книжечки, кажучи, що вони є кращими від тих, що позичає їм отець Йосип. На десятому році завзятої праці у Видертій польська влада почала вимагати викладати українським дітям у школі релігію польською мовою (поляків у селі не було), читати святе Євангеліє та говорити проповіді тільки польською мовою. Батько ніяк не міг на це погодитися. Відмовлявся різними причинами, отримував нагадування від «Поліського Старости», сам скаржився до свого єпископа Олександра у Пінську та шукав захисту, але все це було даремним. Єпископ Олександр нічого в тій справі не робив. Він був за походженням росіянином і доля Полісся, української мови та священиків-патріотів його не цікавила. Приїжджаючи на візитацію парафій, говорив російською мовою. Приїжджав дуже рідко, боявся села, селян, болота, туберкульозу та тифу, що панував кожної весни, і тому не скидав з рук своїх білих рукавичок. Він «забував», що священики сповідають вмираючих на тиф та на туберкульоз, відвідують хворих та духовно розраджують цілі родини…».

 Любов Йосипівна Базюк (з дому – Василів) - моя давня заочна приятелька й респондентка,  щира українка, волинянка з походження, уродженка того ж таки села Видерть, побачила світ 30 вересня.  Відтак, ми – обоє за знаком Зодіака – Терези. Подейкують, що  Терези-чоловіки дуже щедрі як на гроші, так і на поради, яким далеко не всі можуть слідувати: спираючись на логіку і холодний розрахунок, герої нехтують людською психологією, як малозначимим чинником. До речі, свої побажання вони часто висловлюють у критичній формі, забуваючи, як важлива для інших дружня підтримка. Бачачи помилки інших, Терези не помічають власних і часто можуть здатися занадто черствими і без підстав самовдоволеними. Терези ж жінки, при всьому своєму зачаруванні, наділені деякими типово чоловічими рисами й прекрасно про це знають. За чарівністю і легким характером жінок-Терезів майже напевно буде ховатися тверда, якщо не сувора вдача. Втім, жінки-Терези намагаються не показувати своєї зверхності над іншими, тому у спілкуванні вони милі і приємні.

            Йдучи за цими загальними визначеннями, можна стверджувати, Любов Йосипівна Базюк, волинська українка з далекої Канади   «…зазвичай не відступає від зробленого вибору та інтуїтивно розподіляє зусилля таким чином, щоб досягати поставлених цілей в порядку їх значимості. Особливо важливо те, що Терези жіночої статі не відхиляються від обраного шляху, ніби не помічаючи оточуючих їх спокус. Активно беручи участь у суперечках й диспутах, вони не стільки відстоюють свою точку зору, скільки насолоджуються інтелектуальним поєдинком, її знак Зодіака дійсно породжує мислителів, а не робочих. Взагалі, то вміючи й люблячи продумувати майбутнє у дрібницях, вони зазвичай стають відмінними проектувальниками, письменниками-фантастами або вченими-футурологами…».

Отож Любов Йосипівна Василів-Базюк, що волею долі замешкала натепер у канадійському Торонті, побачила світ  наприкінці міжвоєнного вересня в родині протоієрея місцевої православної церкви Йосипа Василіва та Єлизавети Білецької. Початкову освіту вона здобувала в школах сіл Білогородка, нині Дубнівського району Рівненської області, та Боголюби, що поблизу Луцька. Восени 1940 року сім’я переїхала на Холмщину, де жила в селах Циців і Жмудь Холмського повіту. У 1941 році пані Люба  вступила до Холмської ґімназії, у 1944 році їхні  родина через Лемківщину та Словаччину перебралася до Баварії, де опинилася в американській зоні окупованої Німеччини. У 1948 році в місті Новий Ульм Люба закінчила Українську гімназію, після чого переїхала до Канади. Там закінчила торгівельне училище, у Торонтському університеті вона отримала ступінь бакалавра, а в університеті міста Лондон Онтаріо – ступінь маґістра з бібліотечної справи та інформатики. Протягом 28 років працювала за фахом в установах міста Торонто. Разом з чоловіком, уродженцем Львова, випускником Торонтського політехнічного університету вона виховала двох дітей. Її перу належить цілий ряд книг, виданих і розісланих по усій Україні, від Волині до Києва й Полтавщини.

Любов Василів-Базюк - авторка книг «Спогади про діда і батька. Вони служили церкві і українському народові» (2003, 2004); «У вирі тоталітарних режимів» (2005); «Не вір» (2006); «Україна на тернистому шляху до Духовного визволення» (2008); «П’ять колосків» (2009) та інших творів. Усі її твори написані на основі власних спогадів, спогадів очевидців та документальних матеріалів. Одна із її крайніх книг – «Дороги життя: історичний роман» (Чернівці: Букрек, 2015) - це своєрідний роман-спогад про непросту долю її великої української родини. Любов Йосипівна досі співпрацює з громадськими та церковними організаціями в Україні, активно займається творчою та видавничою діяльністю, донедавна брала участь спостерігачем під час виборів в Україні. Згідно з рішенням вченої ради Волинського державного університету імені Лесі Українки від 31 березня 2005 року її було обрано почесним професором цього вузу. На спомин про свого батька, отця Йосипа Василіва, в 2002 році пані Люба  заснувала іменну стипендію незаможним студентам Волинської і Рівненської духовних семінарій. За велику жертовну працю, з благословення Патріарха УПЦ КП Філарета, вона була нагороджена орденами Св.Миколая, Св.Варвари та Св.Кирила і Мефодія…

Як людина енциклопедичних знань, Любов Йосипівна знає дуже багато з життя українців в Краю та на чужині, бо спілкувалася з багатьма видатними людьми українського роду, цікавилася долями їхніх родин, брала участь у культурному й громадському житті, а ще вона стала моїм довголітньою респонденткою. Ось у своєму чи не першому листі до мене трирічної давнини, від 31 січня 2016 року, вона зокрема пише:  «…Ваше прізвище пане Панченко таке мені знайоме. На Волині в Луцьку до 1939 р. жила родина священика отця Панченка, старшини УНР до половини вересня 1939 р. Під час польсько-німецької війни, як падали німецькі бомби в Луцьку, родина Панченків, священик уже не був при житті, а паніматка з донькою панночкою Вірою і двома синами переховувалися в нас у селі Боголюби, в нашій родині, мій тато священик о. протоієрей Йосип Василів, був знайомий з родиною і тому вони до нас прийшли, а це тільки було 5 км. У друге ми зустрілися в Берліні в листопаді 1944 року, тато навіть ночував у родині Панченків, п.Віра була вже замужем, мала маленьку донечку Віру, не пригадую, де були сини її брати. Ми втікали від бомб з Берліна і тільки чули, що родина Панченків залишилася жити в Німеччині, пані Віра хворіла. Один син Панченко був священиком у Канаді, але я не зустрічалася. З Лохвиці був пан Гончаренко, старшина УНР на еміґрації на Холмщині в селі Жмуді, що була на захід від ріки Буг, це Холмщина, 20 км. від столиці князя Данила – Волинсько-Галицького. Пан Гончаренко був дяком і дириґентом, як наша родина втекла від большевиків у січні 1940 року за ріку Буг. Тато був на парафії в Жмуді, разом працювали з паном Гончаренком, тато його дуже шанував, він у нас часто бував, він за Польщі провадив велику патріотичну роботу, це була волость, а у волості поляки – римо–кат. повалили 4 церкви, залишилася одна в с.Жмуді. Ми втікали дальше на Захід у червні 1944 р., а пан Гончаренко з дружиною і сином залишилися та були насильно депортовані поляками до совітського союзу. Отець Медвідь родом з Жмуді, що ще при житті та живе в Рівному, мені розказав, що п.Гончаренка большевики арештували і замучили в в’язниці в Одесі. Отже не знаю, чи Ви знали про ці дві патріотичні родини Панченко і Гончаренко. Я, Любов Василів-Базюк, живу в Торонто, Канада, маґістер бібліотекарства й інформацій, автор 8 книжок та багатьох статтей, поезії. Про мене є на Інтернеті і в анг. та укр. мові. Ваші статті читаю в «Свободі», тому і бажаю Вам дальшого успіху в Вашій праці….». За кілька днів, 01 лютого 2016 року,  пані Люба вже інформує мене:  «..Думаю, що з Олексієм Коновалом ми кінчали ту сам гімназію в місті Новий Ульм, де жив письменник Іван Багряний, Воскобійники, видавалася газета «Українські Вісті». Я закінчила гімназію в червні 1948 року. В Новому Ульмі я жила на приватному помешканні і тільки ходила до табору на лекції. Я була приписана до табору з батьками в Цуффенґаузені, Штуттгарт…». - І далі: «….Думаю, що мистець Михайло Дмитренко був у Торонто в 1950–60 роках, поки виїхав до США. Катедра св. Володимира є розмальована мистцем Михайлом Дмитренком. Навіть була знайома, бо мій шваґер родом з Кривого Рогу, мистець Петро Сидоренко разом організували та працювали в УСОМ… … Знала особисто М.Дмитренка, шукайте його родину в Детройті. Родина Петра Дяченка жила в Чікаґо…». -  «Прочитала на Інтернеті про Вас, пане Олександр Івановичу, що Ви (не) стали головою міста…. Прочитала Вашу програму і все, що Ви зробили перед тим, як Вас (не) вибрали на таку важливу посаду як голова міста. Я працювала 28 років як суспільний працівник міста Торонто. Була в Україні 11 разів, не по готелях, а їздила автобусами, потягами по всій Україні, не все ще побачила. Але те, що побачила то в мене створювалися такі погляди. Що попередні президенти не дбали над вихованням Українського народу. Не змінили напливу немудрих серіалів російських кримінальних фільмів, на які гидко дивитися. По радіо все йшла московська музика… Вулиці всі мусять мати українські назви, а парк «Побіди», треба знати якої побіди, яка це «Побіда» над Мазепою, над УНР, то додайте повну назву, а якщо це «Побіда» «Майдану – Помаранчевої Революції» – чи то «Побіда» Революції Гідности – то треба подати, бо то Українські жертви – змагання за правду, за свою Свободу, без Москви… Подумайте, як треба виховувати наш народ. Запрошувати хори, театри, що співали мудрі пісні, а не теперішню модерну «гидоту» що повторює ті самі слова по багато разів, ми маємо багато чудових народних і клясичних творів, пісень. Шукайте добрих працівників, патріотів, що будуть Вам помагати виховувати наш заспаний народ, щоб їм не було «всьо равно, або моя хата з краю, я нічого не знаю. Дай Боже Вам сили, бо під стоячий камінь – вода не біжить…». - «…Я тільки написала, що я є Українка багатьох частин України, та люблю всю Україну. Ви не налякалися моїх думок, я в справах України не могла спокійно спостерігати жахливу московську послідовну політику. Тому і почала писати книжки на історично–політичні теми, може ті, що прочитають – подумають, що з нами роблять москалі. Тепер пробуджується наш народ, але одні проливають кров, а другі справляють весілля по тижневі часу…».  А за два роки,  у квітні 2018 року Любов Василів-Базюк знову пригадує у листі до мене про наших славних земляків-полтавців: «..Перший  раз  я  слухала  великий  концерт  в   грудні  1944  р.  в  Берліні  під  проводом  п.Китастого.   Бомби  в  Берліні  падали,  серени  на  аларм  гуділи,  а  ми  не  випускали  з  сцени  Капеллю.   Всі  еміґранти  витирали  сльози,  концерт  був  довгий,  бо  не  пускали  з  сцени.   У  Торонто  слухала  багато  разів  концерт.   А  моя  товаришка  Ліда  Король  була  дружиною  сина  Китастого.    З  п.Мішаловим  знайома  та  слухала  його  виступи  та  з  капелою…..».. «…Я  вже  наперед  написала  вірш  про  Томос,  (першому) висилаю  Вам:

«У  день  Святої   Вечері   у  Констянтинополі

 Томос  для  України  в  церкві  був   освячений. 

 А  в  Україні  мороз,  ворожі  кулі   з  вітром  свистали,

Святого  Вечора  -  Різдва  -  Донецькі та  Луганські  не  відзначали.  

           Горілки  найманцям  Путін  не  жаліє, 

            П’яним   командирам    накази   дає,

            Нищити,  убивати -  нові  республіки   будувати,

            Українську  державу  руйнувати. 

Ненависть,  злість  у  Москві  зростає  кожної  хвилини,

Їх   церква  в  Україні  пропадає.

Народ  молитись  разом   з  ворогом  давно  вже   не  хотів, 

До  рідної  церкви  поспішає,  свою  державу  прославляє.

            Путін  обвинувачує   всіх,  навіть  Америку,

            Канаду,  Францію  -  цілий  світ.

            Кірілл   з  Онуфрієм  усіх  безбожниками  називають,

            Пеклом  лякають,  розкольниками  називають.

Отак  Українська  Церква  від  1620-х   років  терпіла,

На   царський  нелюдський  строгий  наказ, 

 Всі  стародруки  в  українській  мові   силою  збирали, 

Вогнища  будували,  щоб  все  згоріло  та  не  збереглось.

            Покорена  москалями,  зі  заходу  розбита  унією,  поляками 

          Українська  Церква  Гетьмана  Сагайдачного -  козаків  чекала.

            Дух  свободи  не  помирав,   століттями  змагалась,

            *

Все  перетерпіла:    руїну,   розстріли,  голод,  жорстоке  заслання.

День  Воскресіння  Держави  і  Рідної  Церкви вже  настав

І    Томос  у  ніч  народження  Ісусика  - дитини

На  святий  Вечір  з  Божою  благодаттю  поспішав,

Народ,   державу  Україну,  Рідну  Церкву  звеличав»

                                                                       6-го  січня,  2019 р.Б.»

 

…Чому, думав я собі, пані Любов Василів-Базюк такого зворушливого й щемного вірша? - Та чи не тому, що цілих сім (!) церковнослужителів походило лишень із однієї (!) родини з Тишівця на Холмщині!  «….Містечко Тишівці, - пані Люба детально описує ці родини, - відзначилося тим, що там жили споріднені п’ять родин, а саме: Кутасів-Василівих, Левчуків, Грисюків, Гутків і Трохимовичів. Вони були споріднені в першому поколінні, а вже їхні сини, що народилися між 1859 і 1900 рр. увійшли в історію Православної церкви, як визначні церковні діячі. Родина Кутасів-Василівих дала для монашого чину та для Волинської духовної семінарії архімандрита Серафима (в миру – Степан Кутас-Василів), який будучи вдівцем прийняв монаший постриг у Загаєцькому манастирі Волинської єпархії 16 грудня 1912 р., а потім від 1914 р. був перенесений до Кременецького Богоявленського Монастиря, де став викладачем гумілетики та практичного Богослужіння, а також духівником владики Олексія Громадського та семінаристів. Архімандрит Серафим служив у монастирській церкві кожного ранку. На службу Божу приходило багато парафіян і церква мала великий прихід від свічок, панахид та молитов – за здоров’я та упокій. Ці гроші архімандрит Серафим збирав на допомогу бідним семінаристам, а також потребуючим людям в місті Кременці та його околицях. Архімандрит Серафим – це мій дідуньо. Його наймолодший син Йосип (мій тато) від семи років виховувався при сестрах: у родині Марії в Тишівцях та у Павли – в Люблині. Від чотирнадцяти років за допомогою найстаршого брата Василя навчався у чоловічій гімназії в Житомирі, яку закінчив у червні 1917 р. Воєнну хуртовину перебув у Тишівцях на господарці сестри Марії, а після того вступив до Волинської духовної семінарії, жив у келії з батьком і готувався до висвячення, що відбулося в день св. Димитрія 1923 р. Тато – отець Йосип був великим українським патріотом, відданим Православній церкві. З цього приводу йому дуже важко було працювати у Пінській єпархії з єпископом-москвофілом. Вимоги уряду про насильне спольщення, передусім польською мовою читати Святі Євангелії, виголошувати проповіді та вести навчання релігії о.Йосип відкидав. Це й призвело до того, що згідно з польським законодавством, він взагалі мусив залишити Полісся протягом 24 годин. В іншому випадку йому загрожувала небезпека жити на території Польщі, а тим більше на землях окупованих нею після зловісних Версальських договорів. За те, що тато вів службу Божу українською мовою, то на Волині спочатку тільки заступав хворих священиків у Кореці, Вовничах, Золочівці, а потім його перевели з Білогородки до Боголюб, бо сусіди, священики-москофіли писали на нього доноси, що, мовляв, бунтує молодь, веде підривну роботу по селах. За свій патріотизм потрапив до польських списків українських націоналістів, членів ОУН. Большевики, вступивши 1939 р. на західноукраїнські землі, забрали польські архіви небезпечних священиків, і тата почали викликати до НКВД, що змусило за допомогою хлопців з Боголюб, членів ОУН, перейти через річку Буг на Холмщину, яка була під німецькою окупацією. Життя на німецькому боці, переслідування народу, забирання на примусові роботи до Німеччини, а потім польське паління українських сіл та вбивання невинного народу ночами, приносили страшні переживання та вимагали великої дипломатії, щоб сусідні польські колонії не спалили 20 українських сіл, що належали до татової парафії у селі Жмуді. З наближенням радянського «визволення» довелося попрощатися з рідним краєм. Через Лемківщину, Словаччину добиратися до Німеччини. Бомби, голод, табори – все це відбивалося на здоров’ї тата. Приїзд до Канади – фізична праця, бо парафій вільних не було, а конфлікт між митрополитом Полікарпом та митрополитом Іларіоном залишив багато священиків без духовної пастирської опіки. Тато в Німеччині був адміністратором канцелярії синоду УАПЦ та працював безпосередньо з єпископом Платоном у його єпархії, але Митрополит Іларіон змусив тата залишити посаду, бо, мовляв тато не мав «відпускної грамоти», а тому не міг працювати в централі УАПЦ – очолюваної митрополитом Полікарпом. Тато, будучи людиною дисциплінованою, залишився з Митрополитом Іларіоном. Митрополит Іларіон увійшов до Канадської Церкви спочатку тільки з отцем Григорієм Метюком, а решта священиків, які прибули з Холмщини, тоді були змушені шукати роботи деінде, не маючи можливості займатися працею несення слова Божого до мирян. Життя тата на чужині не було легким. Він говорив, що як тільки Україна звільниться від москалів-комуністів, то повернеться в Україну. На жаль, так не сталося, бо здоров’я було підірване. Тато упокоївся на 64-му році життя, похований у місті Торонто в 1964 р. Родина Левчуків – два брати моєї бабуні – Григорій та Іван закінчили Духовну семінарію в Холмі. Царський уряд насильно вивозив мешканців Холмщини під час Першої світової війни в т. зв. «біженство» і тому багато холмщаків залишилися у Східній Україні. Отець Григорій загинув трагічно. Спочатку ховав людей, помираючих на Полтавщині від голоду, а потім москалі-комуністи арештували його та домучили в Одеській в’язниці. Життя отця Івана, який досягнув ступеня архіпротопресвітера при правлячому єпископі Іларіонові (Іван Огієнко) в Холмі, було повністю присвячене Православній церкві. Під час того, як Польща повалила 185 церков на Холмщині, мій дідуньо (брат бабуні по татові), віддано обслуговувал всіх, де не було вже церков і парафій, писав скарги до польського уряду, просив митрополита Діонісія Варшавського обороняти церкви та народ, якого ночами гнали приймати римо-католицизм та ставати поляками. Після приходу німців, дідуньо на наказ митрополита Діонісія Варшавського став адміністратором Холмської церкви, вибирав професора Івана Огієнка на єпископа та допомагав українізувати Холмську церкву. Після від’їзду Іларіона на еміґрацію, о.Іван знову став адміністратором Холмської і Підляської церкви. Коли Москва вимагала, щоб приєднати церкву в Польщі до Московської патріархії, то митрополит Діонісій дав розпорядження о.Івану їхати і підписати відповідні документи. О.Іван так тим зажурився, не хотів їхати, відмовлявся, хоч іншому не було кому їхати, що напередодні від’їзду захворів. Наступив інфаркт, та так закінчилося життя великого церковного діяча, кришталевої вдачі, вірного сина Холмської Землі, Українця, Православного. Церква в Польщі не перейшла до Московського патріархату, а дідуньо не став зрадником. Двоюрідний брат мого тата, отець Михайло Трохимович, його одноліток 1900 р. н., закінчив також Волинську духовну семінарію і ніс слово Боже на парафіях Волині, а за німецьких часів на Холмщині. Під час польських знущань, він був першим православним священиком, якого замордувала польська партизанка – Армія крайова (АК) у селі Бусні, ранком у день Св.Трійці 1942 р. Залишилася паніматка з чотирма донечками, віком від 13 років до 4 місяців життя. Ховав отця митрополит Іларіон у Холмі, тато брав участь у похороні, а я з учнями Української гімназії теж була там присутня. Митрополит Анатолій Одеський і Херсонський, у світському житті - Андрій Грисюк, народився у Ковелі. Але його батьки також походили з містечка Тишівці. Він приходився двоюрідним братом моїй бабуні по татові. Закінчив Волинську духовну семінарію у Житомирі, академію в Києві, кандидатуру наук з богослов’я у Салоніках, в Греції. Москалі забрали його з професорської посади з Києва до Москви, а потім перевели до Казані. Був тричі засуджений на заслання, битий у Бутирській в’язниці у Москві, де йому поламали ребра та щоку. Другий раз відісланий у Туркменію, де відбув повну ізоляцію на протязі чотирьох років. Гнаний по Московщині. Вкінці у сані митрополита Одеського і Херсонського (також короткий час і Харківського) арештований та засланий до республіки Комі, де закінчилося його життя у великих муках, у січні 1937 р. Московська церква і Українська Московського патріархату канонізували його як св. Анатолія. Святий Амвросій, у миру Василь Гутко, також двоюрідний брат моєї бабуні, народився в Тишівцях, закінчив Холмську духовну семінарію, академію в Петербурзі, кандидатуру в Салоніках, Греція. Маючи великі здібності, засновував православну церкву у Кореї, на Алтаї, Донщині. В Україну йому дозволили приїхати як ректорові Волинської духовної семінарії у Житомирі, де після того висвятили в єпископи на Волинську єпархію. На Холмщину не пустили, хоч вірні Православної церкви Холмщини просили, щоб він очолив їх церкву, а Московська патріархія призначила для їх церкви москаля Євлогія. Єпископ Амвросій не міг погодитися з розпустою в московській церкві, по мoнастирях, з насильним переведенням татар на християнство. Тому він став невигідним для московської церкви і його заслали на покуту до манастиря в Свяжеськ, де він продовжував засновувати «Братство Тверезих», забороняв монахам варити «бражку», вести аморальне життя та виступав проти комуністичної пропаґанди. Його двічі арештовувала комуністична влада. З особистого наказу Лейби Бернштейна (Троцкого) був замордований 9 серпня 1918 р. на станції Тюлем. Московська церква його тепер канонізувала. Написала про життя наших малознаних холмсько-волинських діячів на церковній ниві, які працювали для свого народу, але наші «добрі сусіди» – поляки та москалі – визначили для них інший шлях. Характерним є те, що вони були відданими захисниками Української Православної Церкви та Українського Народу. Вічна їм Пам’ять і Слава...».


На конференції Наукового Товариства ім. Шевченка в Канаді, з ліва до права,  сидять - Богдана Фуртак, Любов Василів-Базюк, Дарія Даревич, Христя Стоділка-Цурковська  - 2016 р. (світлина із газети Свобода)

У крайньому листі до мене з Торонто до Лохвиці від 21 вересня 2019 року, якраз в день святкування Рідзва Пресвятої Богородиці, - Любов Василів-Базюк доповнює свою розповідь про трагічний шлях українського священицтва: «…З  мого тата  родини  10  людей  забили  в  містечку  Тишівці,  біля  Червенських  Валів,  колишньої  столиці  м.  Червень  Волинської  держави,  яка  об'єднувала  Велинян,  Дулібів  і  Деревлян,  я  там  була,  а  між  забитими  людьми з  Тишівець  був  тата  двоюрідний брат  і  товариш  по  Духовній  Семінарії  в  Кременці,   о.Михайло  Трохимович.  Його  замордували  поляки  на  сходах  до  церкви  на  Святу  Трійцю  в  селі  Бусні,   як  ішов  служити  в  1942  р.   Похорон  був  у  Холмі,  тисячі  народу  і  всі  священики,  мій  тато,  вся  гімназія  і  всі  школи  Холма  ховали  о.Михайла.   Собор  Холмський  німці  віддали  Українцям, бо  поляки  перший  раз  забрали  в  1921 р.  Саркофаги  під  собором  княжої  родини  Данила  розбили  і  тлінні  останки  розкинули  по  підвалі.  Митрополит  Іларіон   (Іван  Огієнко)  з  сященниками  відновили  саркофаги,  зібрали  тлінні  останки,  де  також  був  похований  князь -  король  Данило,  відновили  підземелля,  служили  служби,  панахиди,  а  поляки  вдруге  забрали  собор 1944  р.  осінню  і  цементом  залили  підземелля.   У  соборі  за  перших  часів  защекатурили  стіни  і  весь  розпись ікон,  викінули  чудові  іконостаси,  бо  було  три  іконостаси,  Собор  дуже  великий,  а  тепер  вдруге  викинули  іконостаси,  змінили  на  костел.   Я  була  три  рази  в  Холмі  та  оглядала  Собор,  де  служив  і  був настоятелем  брат  моєї  бабуні  о.  аріпротопресвітер  Іван  Левчук.   Ікону  Чудотворну  Матері  Божої  зберіг  і  вивіз  з  Холма  отець  Гавриїл  Коропчук,  батько  о.Мученика  Лева,  і  його  сестри  в  Луцьку,  бо  москалі  комуністи  шукали,  але  не  знайшли,  тепер відновили  ікону  за  України.   На  Холмщині  і  Підляшші  замордували  8  священників,  які  були  канонізовані  і  піднесені  до  Лика  Святих.    Ви  мені  нагадали  страшні  часи,  я  ж  чотири  роки  була  в  Холмі  в  гімназії,  це  була  перша  еміґрація,  втікли  від  большевиків,  були  б  тата  і  нас вивезли  на  Сибір,  тато  не  хотів  підписати  вимоги  стати  стукачем,  донощиком  на  парафіян,  в  селі  Богоюби,  за 5  км.  біля Луцька,  де  всі  молоді  хлопці  належали  до  ОУН,  тато  з  молоддю  працював,  ОУН  перевело  тата,  отця  Василя  Варварова  (шваґра  моєї  мами),  полковника  армії  Симона  Петлюри   з  села  Озденіжа,   і  разом  з  11-ма  молодими  хлопцями  з Боголюб  при  кінці  січня  1940  року  по  льоду  ріки  Буг,  границі,  на  німецьку  сторону.    ОУН  доставляло  сани,  зима,  снігу  багато,  кожних  4  села  міняли  коні  і  сани,  днями  переховувалися  і  куняли  по  клунях,  а  ночами  їх  члени  ОУН  перевозили  все дальше  до  ріки  Буг,  зайняло  4   ночі  доїхати.   З  села  Боголюб  усіх  вивезли  на  Сибір,  лишилося  три  родини  з  чудового  села.    Мій  тато  не  міг  пережити  польського  звірства  над  людьми  Холмщини  і  всього  Закерзоння,  а  про  москалів  не  міг  спокйно  говорити.   Мав  у  Канаді  на  заході  парафію,  пів  року,   і  парафіяни  вимагали,  як  Сталін  помер,  щоб  тато  служив  панахиду  по  ньому,  тато  їм  сказав,  що  за  ним  навіть  собаки  не  будуть  вити,  а  молитись  за  нього  не  буде,  бо  він  не  був  Християнином,  а  катом,   то  тато  їм  не  сподобався,  бо  вони   були  комуністи,  а  щоб  їх  Канадський  уряд  не  переслідував,   то  мали  церкву.    Потім  та  парафія  поділилася,  ті  що  не  були  комуністами  залишилися,  а  комуністи  відійшли,  їм  дали  другого  священика,  а  батьки  повернулись  до  Торонто,  тато  вже  не  хотів  їздити  по  Саскачевані,  хотіли  бути  з  нами  доньками,  особливо  з  сестрою,  яка  лікувался  проти  туберкульозу,  який  почався  в  Західній Німеччині,  там  трохи  підлікували,   а  в  Торонто  перевірили  на  праці  і  вимагали  один  рік  лікуватися, - лежати, нічого  не  робити.   Спочатку  я  доглядала,  допомагав  мені  мій  чоловік,  бо  я  працювала  і  була  вагітна,  а  тоді  приїхала  мама і  тато  і  помогли  мені.    Тато  був  не  зломний  патріот…».

…Що ж, думаю я собі, уважно читаючи уривки з книг та своєрідні листи-сповіді з Канади від письменниці й патріотки Любові Василів-Базюк, - дуже трагічна наша доля, але вона наша, українська, - хліборобська, козацька, чумацька й, зрештою, - хуторянська, дякувати Богові! – «…Не проміняємо ми її на городянську, нібито кращу, і свити своєї чесної і неповинної не оддамо ні за які саєти і оксамити…», - як писав колись філософ історії й «перворядна зірка» українського письменництва, «один із корифеїв нашої літератури» уродженець північної України Пантелеймон  Куліша, - бо ж «хутір», його на думку, відрізняється від міста простим, натуральним, природним життям, чистою людською душею та праведним образом мислення. - На моє тверде переконання, таку чисту душу й праведний спосіб мислення має наша знаменита ювілярка українського роду з Канади, Любов Василів-Базюк, яка 30 вересня цього року святкує свій славний ювілей. -  «Многії Літа Вам, пані Любо!», - лунає з полтавських теренів.

Підготував Олександр Панченко, адвокат з міста Лохвиці Полтавської області, - доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен)

Теги:
2019-09-25 15:30:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар