Внесок наших предків у незалежність - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Внесок наших предків у незалежність

Внесок наших предків у незалежність

Упродовж першої половини ХІХ століття селянство підросійської України провело тисячі судових процесів проти своїх поміщиків. Справи своїм кріпакам програвали навіть сенатори
Євген ЧЕРНЕЦЬКИЙ, краєзнавець, геральдист, генеалог, кандидат історичних наук

Дискусія щодо існування чи неіснування колись і тепер української еліти має вже свою історію. Погляди коливаються від цілковитого заперечення до детальної оцінки кожної особистості (патріот чи ворог?) та спроб розв’язання проблеми через деталізацію питання (еліти творчі, технічні, фінансові тощо). Емоції, що вирують навколо української еліти, свідчать, вочевидь, про актуальність і гостроту цього питання. Для України, як і для інших держав, що постали на ідеологічній руїні СРСР, це була й є проблема історичної ідентичності та легітимності. А розв’язання її можливе через створення національного міфу, тобто цілком чи частково позаісторичної концепції, з якою ідентифікує себе більшість громадян.

Пострадянський ідеологічний вакуум штовхнув до використання вже напрацьованих колись концепцій, а разом з тим — і до спроб націоналізувати минуле. І на цьому засадничому, з погляду державотворення, рівні відбилася вся глибина відмінностей між країнами, які, з погляду сучасних кремлівських ідеологів, становлять єдиний простір. Проблема полягає в тому, що в ідеологічному відношенні пострадянські держави об’єднують нині лише геополітичні інтереси офіційної Москви. Натомість національні міфи розвиваються в різних напрямах.

В Україні відбулося «покозачення» минулого й сьогодення та українізація давньоруської спадщини. Це відбилося, зокрема, в наших державних Гімні та Гербі. Основою білоруського національного міфу стало Велике князівство Литовське. Найскладніше триває формування національного міфу в Російській Федерації, де державні герб, прапор і гімн, а також політичні ритуали нагадують про Російську імперію (1721—1917) та СРСР.

Зміна ідеологічної стратегії Москви за часів першої каденції Путіна впливає на значну частину пострадянського простору. Об’єднавча ідея Великої Перемоги, підтримана популяризацією культурного спадку СРСР, почала свою ходу з Білорусі, де президент Лукашенко 1995 року змінив історично вмотивовані державні герб і гімн на радянські аналоги та розпочав тривалі розмови з Борисом Єльциним про створення союзної держави. Згодом цю ідею підхопили в Москві, де імперських двоголового орла та триколор доповнили осучасненою версією радянського гімну (2001 рік). Україна наразі зберегла свою історично обѓрунтовану символіку, хоча ідеологічна парадигма Великої Перемоги активно виборює своє місце на наших теренах.

На тлі цих ідеологічних процесів українська еліта (власники основних активів, які приватизували політичну владу) досить виразно продемонструвала власну непевність у своїй історичній легітимності. Перші спроби визначити місце для свого коріння знайшли свій вираз в оголошенні всіх «козаками» та створенні козацьких ієрархій з відповідними «званнями» та врученням кожному черговому президентові гетьманської булави. Проте штучність козацького минулого в загальноукраїнському вимірі, обмеженість руху внутрішнім українським культурним простором та ідеологічна конкуренція з російськими «казакамі» призвела до певної девальвації цієї ідеї на найвищому рівні. Разом із тим місцеві еліти зберегли цю форму неформальної самоорганізації, а її організаційна подрібненість у масштабах України кидає світло на структуру самої еліти.

Із козацькою ідеєю в середовищі української еліти розпочала конкурентну боротьбу ідея аристократична. Вступ до різних «орденів», прийняття «титулів», купівля «нагород» дуже швидко поширилися. Пасткою стала необізнаність української еліти щодо сучасних монархій та їхніх правових норм, справжньої європейської аристократії (яка досі існує, зберігає традиції та успішно реалізує свої політичні амбіції), а також панування в українському середовищі хибної переконаності у самодостатності грошей. Отже, почалася девальвація й аристократичної ідеї.

У цій ситуації проблема історичної легітимності української еліти лишається нерозв’язаною. Рішення цієї проблеми ще в 1990-х роках почали напрацьовувати нечисленні аматори, які взялися досліджувати свої родоводи. Архівні документи неспростовно продемонстрували, що дуже велика частина наших співгромадян має серед своїх предків і козаків, і шляхтичів, і дворян, пов’язана з монаршими та аристократичними родами, римськими папами, київськими митрополитами, українськими гетьманами... Виявилося, що замість вигаданих пройдисвітами «титулів» можна дослідити цілком реальний і, що найбільш важливо, справді ВЛАСНИЙ родовід.

ЛЮДИНУ, ЯКА ДОСЛІДЖУЄ ВЛАСНИЙ РОДОВІД, НАБАГАТО СКЛАДНІШЕ НАГОДУВАТИ РІЗНОБАРВНОЮ ІСТОРИЧНОЮ БРЕХНЕЮ

Отже, проблема історичної легітимності української еліти та історичної ідентичності українського суспільства в персональному вимірі отримала шанс знайти своє розв’язання на реальному ґрунті, а на обріях національного міфу замаячила перспектива більшої вірогідності на підставі переконливих джерел.

Людину, яка досліджує власний родовід, набагато складніше нагодувати різнобарвною історичною брехнею, що поширюється в ЗМІ. Вона знаходить своїх предків серед представників різних соціальних, етнічних, фахових і релігійних груп, завдяки чому зростає рівень її толерантності. Дослідник стає громадянином з вищим, за середній, рівнем політичної відповідальності. Усе це спирається на поглиблення, деталізацію історичних знань та велику внутрішню роботу. Можна сміливо говорити про початок формування нової якості громадянської позиції та самосвідомості.

Популярність дослідження родоводу поступово поширюється й серед української еліти, хоча там цей процес має свої негативні особливості. Політики не мають часу на власні пошуки в архівах і бібліотеках, тому цю роботу краще чи гірше роблять найняті дослідники. Навіть у випадку з високим рівнем виконання таких пошуків їхній результат лишається повністю чи значною мірою чужим для замовника. Останній не пережив процес пошуків і не виріс завдяки йому в духовному сенсі. Політик просто купує інформацію і здебільшого стає її пасивним власником.

Відомі спроби створення для політиків міфічних родоводів. Ми вже бачили, як політики використовували власне походження в політичній рекламі. Слід зауважити, що такі піар-кампанії мають спиратися на наукові публікації, про які, власне, й «забувають».

ЧАСОМ УКРАЇНСЬКІ КРІПАКИ ДЕМОНСТРУВАЛИ НАВІТЬ БІЛЬШУ ЗАТЯТІСТЬ В ОБОРОНІ СВОЇХ ПРАВ, НІЖ КОЗАЦТВО ЧИ ШЛЯХТА

Яких предків знаходять досить нечисленні нині українські генеалоги (аматори і фахівці)? Чим ці знахідки відрізняються від загальнопоширених уявлень?

Почнімо з того, що в українських архівах зберігаються мільярди документів, які охоплюють переважно XVI—XX століття. Мабуть, не менше документів про українські терени лежать в архівах Польщі, Російської Федерації та інших країн світу. Всі ці документи написано різними мовами та вимагають певного хисту при опрацюванні. Існують також певні проблеми щодо пошуку цих джерел, коли йдеться про поглиблене дослідження, що виходить за межі ХІХ—ХХ століть. Проте найголовнішим є існування цього колосального інформаційного багатства та реальна можливість дослідження значної частини родоводів — від Середньовіччя до наших днів.

Більшу частину українського суспільства в давні часи складало селянство. Досі в масовій свідомості поширений похмурий спосіб життя українських кріпаків першої половини ХІХ століття. У багатьох виникає питання: чи варто досліджувати історію селянських родів, які жили в нелюдських умовах, сповнених щоденним стражданням? Звісно, життя селянства не було солодким, проте й цей страшний образ не відповідає дійсності. Він був сформований на іншому образі — житті російських кріпаків. Проте, як слушно зауважив наш другий президент, Україна — не Росія. Українське кріпацтво мало свої межі. Панщина визначалася лише певною кількістю днів на рік. Переважно її відробляли на жнива. Однак, якщо цих днів не вистачало, поміщик мусив платити грішми своїм кріпакам за понаднормові дні. Якщо ж вони відмовлялися, то пан шукав, де б найняти людей на цю роботу.

У середовищі українського селянства було поширено козацький міф як образ волі та досконалого суспільного устрою. Про це сліпі лірники співали в козацьких думах та сиві дідусі оповідали своїм онукам.

Місцеве панство добре відчувало межу своєї влади над селянством. Втручання російської адміністрації в місцеві відносини, що розглядалися як опозиція між «православним російським селянином» та «римо-католицьким польським поміщиком», створила чимало юридичних інструментів для відстоювання селянами своїх прав. Отож справа не обмежувалася палінням панських скирт. Впродовж першої половини ХІХ століття селянство підросійської України провело тисячі судових процесів проти своїх поміщиків, і чимало родин довели незаконність закріпачення й були звільнені (тоді не було проблеми з виконанням судового рішення). При цьому досить часто такі справи закінчувалися в найвищій апеляційній інстанції — Сенаті Російської імперії. Справи своїм кріпакам програвали навіть сенатори!

Таким чином, замість темної та забитої маси постає цілком інший образ українського селянина — людини свідомої своїх прав та готової боронити свою гідність. Українські кріпаки дали приклади успішного життя. Симиренки та Яхненки викупилися з неволі й стали дуже багатими людьми і відомими меценатами. Завдяки своєму талантові Тарас Шевченко став символом українськості. З українських селян походить частина старої української інтелігенції (серед її нащадків можна назвати, наприклад, Ліну Костенко). Часом українські кріпаки демонстрували навіть більшу затятість в обороні своїх прав, ніж козацтво чи шляхта.

ДРІБНОШЛЯХЕТСЬКА КУЛЬТУРА ТА РОСІЙСЬКА ІМПЕРІЯ

Попри, а може, й завдяки культу українського козацтва існує певний міф у міфі щодо цього соціального стану. В масовій свідомості поширений образ цілковитого знищення всіх прав і кінця козацтва як стану за часів російської імператриці Катерини ІІ. Це переконання пов’язане з реальними подіями — знищенням Запорозької Січі (1775 р.), скасуванням гетьманського уряду (1764 р.) та козацького полкового устрою (1786 р.). І на тому, як вважається, настав кінець давньому українському козацтву...

Достатньо піти дещо далі шкільних підручників, щоб переконатися в неправдивості такого погляду. Всі згадані події другої половини XVIII століття пережило рядове козацтво. У Російській імперії було створено спеціальні закони, які регулювали функціонування козацького статусу. Отже, козацькі громади існували й у ХІХ, і на початку ХХ століття, а офіційний статус «козак» був цілком звичайною справою на Полтавщині, Чернігівщині та Слобожанщині. Отже, й вільнокозацький рух часів Української революції 1917—1921 років спирався не лише на певну культурну традицію, а й на прямих нащадків українського козацтва часів Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка, Івана Мазепи, які навіть в юридичному відношенні зберегли козацький статус. Щоб переконатися в цьому, достатньо відкрити будь-яку метричну книжку початку ХХ століття з окреслених теренів та прочитати в ній, що власний дідусь чи прадід народився, наприклад, 1909 року в родині КОЗАКІВ! Із цих метричних книжок видавали свідоцтва про хрещення, а це були документи, які за своєю юридичною силою аналогічні нашим свідоцтвам про народження.

Козацтво на Лівобережжі й Слобожанщині в ХІХ та на початку ХХ ст. своїм господарчим життям практично не відрізнялося від селянства. Різниця полягала в престижі, пов’язаному з козацьким статусом. Аж до падіння Російської імперії селянські та козацькі громади мали, згідно із законодавством, свої окремі організації в межах сільської та містечкової людності. Це, безумовно, сприяло збереженню козацької станової самосвідомості.

Так само й на Правобережжі дрібна шляхта власноруч орала землю. Її самосвідомість була пов’язана з Річчю Посполитою, й це сприяло збереженню польськості як серед нащадків коронної шляхти (власне поляків), так і серед українських, білоруських, литовських, татарських, французьких, німецьких, італійських, шотландських родів, з яких складалося правобережне шляхетське середовище, спрощено окреслене польськими патріотами та російськими чиновниками «польською шляхтою». Разом з тим польськість досить часто обмежувалася пестливою формою імен та відповідним культурним вектором, що, втім, не мав певного наповнення. Зберігався поділ кладовищ на «польську» та «мужицьку» частини, проте землю обробляли однаково, та й розмовляли всі переважно українською мовою. Різниця полягала в тому, що Франя дивилася з погордою на Горпину, частина шляхетських хат хизувалася ѓанком, та ще шляхта могла використовувати у своїй мові кілька польських слів. Власне, йшлося про престиж шляхетського статусу. Принаймні так було в Київській та на поліській частині Волинської губернії. На історичній Волині та, особливо, на Поділлі мешкали цілими громадами мазури (так називали селян з Мазовії, проте в українському випадку це етнічне окреслення може бути й збірною назвою поляків-селян). Вони доклали значних зусиль щодо збереження своєї ідентичності.

Що ж до українізації правобережної шляхти, то найбільш виразним її результатом стало поглинання козацьким міфом шляхетської свідомості. Зараз у багатьох шляхетських за своїм походженням родинах розповідають про своїх... козацьких предків. Культурний світ українського селянства виявився сильнішим за родові герби й знаменитий шляхетський гонор. Тож архівні документи дають нині досліднику правобережної шляхти майже 100% інформації, бо її нащадки переважно не мають поняття про своє походження.

Заради справедливості слід визнати, що значні зусилля щодо знищення дрібношляхетської культури на теренах Правобережної України доклала Російська імперія. Впродовж 1832—1864 років переважну більшість правобережної шляхти було декласовано (юридично позбавлено шляхетського та дворянського статусів). Проте петербурзькі політики реалізували такий масштабний соціальний проект в очікуванні розчинення цього бунтівливого русофобського середовища в масі «російських православних селян», якими вони вважали українське селянство. Проте пробудження України й наступне політичне оформлення української нації визначило для нащадків дрібної шляхти та багатьох представників аристократії цілком інший дороговказ.

УКРАЇНОФІЛЬСЬКІ НАСТРОЇ СЕРЕД АРИСТОКРАТІЇ ЩЕ ЧЕКАЮТЬ НА СВОГО ДОСЛІДНИКА

У масовій свідомості панує думка, що національно орієнтованої, української в політичному сенсі аристократії не існувало та що в ХІХ столітті йшлося вже про полонізовану, германізовану, русифіковану українську аристократію. Факти свідчать про неприйнятність такого погляду. Достатньо пригадати популярність козацької старовини у формі творів Тимка Падури в другій чверті — середині ХІХ століття. Його спів слухали не в селянських хатах, а в розкішних резиденціях польської аристократії на Правобережжі. Місцеве панство одягало в козацькі строї своїх слуг та читало романтичні романи про українську старовину. Наше літературознавство фактично відкинуло ці важливі твори, й нині вони відомі як українська школа польського романтизму. Тим часом саме на цих романах і поемах виросли хлопомани. Ця літературна течія мала свого часу значний вплив, і тому її можна поставити поряд з «Енеїдою» Котляревського.

Український національний підйом захопив багатьох аристократів та панів. Достатньо згадати хлопомана і діяча Старої Громади, етнографа, римо-католика Тадея (Тадеуша-Томаша-Збігнєва) Рильського, римо-католика графа Романа-Марію-Олександра Шептицького, який згодом став греко-католиком та митрополитом Андрієм, Єлизавета Іванівна зі Скоропадських Милорадович, завдяки пожертві якої у Львові почало свою діяльність Наукове товариство імені Шевченка, та ідеолога українського консерватизму, римо-католика В’ячеслава (Вацлава) Липинського. Таких прикладів чимало. Йдеться про відомі долі та вчинки, а українофільські настрої серед аристократії ще чекають на свого дослідника. Крапкою в цих настроях стало масове спалення українським селянством панських резиденцій, знищення більшої частини нашого культурного спадку, що розпочалося наприкінці 1917 — на початку 1918 років під впливом більшовицької агітації.

Майбутнє вимагає індивідуального переосмислення минулого. І тут немає нічого однозначного. Зараз живуть сотні тисяч, якщо не мільйони, українців, прямі предки яких 1651 року билися під Берестечком у складі обох армій — Речі Посполитої та Українського гетьманату, 1659 року знищили московське військо під Конотопом, 1709 року побороли одне одного під Полтавою...

Як нащадки оцінять дії своїх предків? Які висновки вони зроблять? Як це вплине на майбутнє України? І головне — коли? Вочевидь, не скоро, адже дослідження власного родоводу не є нині для більшості українців усвідомленою необхідністю. Проте дедалі більше наших людей обирає терни пізнання замість щасливого невігластва. Браму правди відчинено — шлях пошуків кличе!

Теги:
2012-08-24 09:42:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар