Визвольна боротьба українців із-за кордону в часі «холодної війни» - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Визвольна боротьба українців із-за кордону в часі «холодної війни»
   

Визвольна боротьба українців із-за кордону в часі «холодної війни»

Олександр Панченко

«Пролог», «Сучасність», Анатоль Камінський, Микола Лебедь, Стефан Скубік та інші

Про дослідно-видавниче об’єднання із назвою «Пролог» відомо здебільшого із Вікіпедії та інших доступних джерел, в яких йдеться про  «Операцію «Аеродинамік» (англ. Operation AERODYNAMIC), - як одну з ряду таємних операцій ЦРУ проти СССР, що проводилися у співпраці зі спецслужбами Великої Британії, Італії та ФРН. Для виконання операції залучалися українські націоналісти. Операція була розпочата в 1948 році під кодовою назвою CARTEL, основним партнером при проведенні була обрана ОУН(б), основною ж контактною особою був перший керівник СБ ОУН(б), урядуючи провідник ОУН(б)-ОУН СД в часі німецько-совєцької війни Микола Лебедь. У 1977 році структура «Пролог», була створена в рамках операції в 1956 році, при персональному сприяння Збіґнєва Бжезинського й розширила свою діяльність на більш широку авдиторію в СССР, включаючи підсовєцьких євреїв-дисидентів. На початку 80-х років XX століття кодову назву було змінено на QRDYNAMIC, потім на PDDYNAMIC, а незадовго до завершення операції на QRPLUMB. Формально операція була припинена в 1990 році. Створені в рамках операції структури продовжили своє існування. Микола Лебедь формально вийшов у відставку в 1975 році, неодноразово відвідував Україну після 1992 року. - В архівах СБУ зберігається довідка про діяльність ОУН та УПА №113 від 30.07.1993 року. У ній зазначено, що ще в 1944 року представники англійської розвідки «Сікрет інтелідженс сервіс» (СІС) встановили контакт з командуванням УПА… У березні 1945 року у Відні керівні представники ОУН на Українських Землях, серед яких були Мирослав Прокоп і Микола Лебедь, зустрічалися з лідером Закордонних Частин ОУН Степаном Бандерою. На зустрічі обговорювалися перспективи діяльності і за її результатами було створено Закордонний центр ОУН(б) - ЗЦ ОУН. Представниками ОУН(б) був запропонований пакет інформації, що включав в себе значний обсяг відомостей по підконтрольному їм антисовєцькому руху і його аґентурної мережі… Уже на початку вересня 1945 року представниками Корпусу контррозвідки (CIC) США почав проводити опитування серед членів УПА, що  прийшли з совєцької окупаційної зони. Після березневої промови В.Черчілля 1946 року, яка проголосила початок «холодної війни», т.зв. антисовєцькі угруповання Східної Европи стали становити особливий оперативний інтерес для спецслужб США і Великої Британії… З ще більшим «охолодженням відносин» між СССР і її колишніми союзниками в Европі стала наростати військова загроза і вже навесні 1948 року ЦРУ готувало початок війни з СССР. В рамках операції ICON ЦРУ вивчило більше 30 різних еміґрантських груп і рекомендувало використовувати проти СССР «групу Гриньоха-Лебедя,... як найбільш підходящу для таємних операцій». У розпочатої в 1948 році під кодовою назвою CARTEL операції основним партнером була обрана ОУН(б). ЦРУ забезпечувало фінансову, матеріальну підтримку та тренувальні бази, а також здійснювало підготовку аґентів і їх подальшу закидання по повітрю на територію СССР. Незабаром операція отримала кодову назву AERODYNAMIC… У зв’язку із загрозою життю Миколі Лебедю було прийнято рішення перекинути його в США, в той час як о.Іван Гриньох був залишений для координації діяльності в Мюнхені. 4 жовтня 1949 року Микола Лебедь разом з родиною (дочка й дружина) з оформленими ЦРУ еміґраційними документами прибув до США, щоб стати основною контактною особою в операції AERODYNAMIC. Він оселився в Ню Йорку, йому було надано дозвіл на проживання, а потім американське громадянство. Це забезпечило йому безпеку від замахів і можливість повертатися в США після службових поїздок до Европи, а також дозволило вести переговори з українськими еміґрантськими колами. -  У 1977 році радник президента Картера з національної безпеки, Збіґнєв Бжезинський допоміг розширити програму через те, що він назвав «вражаючими дивідендами» і «впливом на певну авдиторію в цільовій області»...

Обкладинка книги А.Камінського (упорядник та автор передмови О.Панченко)

1.Камінський, професор Анатоль (*1925-2019)

У червні 2019 року мій давній приятель із Ню Йорку, відомий громадський діяч і журналіст Микола Галів повідомляв у часописі «Свобода» (Н.Дж., США): «…Голова Політичної Ради ОУН за кордоном Анатоль Камінський перейшов у Божу вічність 28 травня у Варвіку, Ню Йорк‚ і похований на цвинтарі св. Духа у Гемптонбурґу‚ Ню-Йорк. Ми подружились у далекому 1949 році, у Реґензбурзі‚ в Німеччині, у лавах Закордонних Частин (ЗЧ) ОУН і разом студіювали на правничо-економічному факультеті УВУ у Мюнхені. Він народився 17 травня 1925 року у селі Кoшляки, Збаразького повіту. З батьківської хати виніс родинне виховання і любов до українського народу та України. Середню освіту здобув у Львові. З юнацьких років А.Камінський був активним членом ОУН. Після Другої світової війни проживав у Мюнхені. Крім студій‚ активно діяв у лавах ЗЧ ОУН. Мав природний нахил до секретности і розвідки. Строго додержувався оунівського принципу – розмовляй про організаційні справи не з ким можна, але з ким треба. Належав до секретного кола «Крайовий зв’язок» ЗЧ ОУН. А.Камінський був один з інструкторів, який секретно вишколював кур’єрів в Україну. Все це відбувалось при допомозі англійської розвідки. Під кінець 1950-их років завершив студії права на УВУ, а згодом продовжив й успішно завершив студії міжнародних відносин у Лондонській школі. На запрошення Миколи Лебедя еміґрував до США і довгі роки працював у Дослідній асоціяції «Пролог» у Ню Йорку. Вся дослідна праця «Прологу» мала завданням здобувати інформацію про події у Радянському Союзі, а зокрема в Україні. Ці новини були про активно діючий дисидентський рух і поодиноких дисидентів, як Петро Григоренко‚ Іван та Надія Світличні‚ Микола Руденко й інші, а також про Ґельсінкську групу. Усі ці новини друкувались в українській пресі. У 1983-1989 роках А.Камінський був директором української служби Радіо Свобода у Мюнхені. Коли він перебрав керівництво української секції Радіо Свобода, у складі працівників було від п’ять до сім осіб, а стараннями А.Камінського українську секцію було поширено до понад 40 осіб. Він же був професором УВУ, де викладав міжнародні відносини і був деканом. Також на запрошення читав лекції в університетах Києва і Львова‚ був членом редакцій журналів «Український Самостійник» і «Сучасність»‚ друкувався у «Свободі»‚ був дійсним членом Наукового Товариства ім.Шевченка‚ автором наукових і публіцистичних праць. Був дружнім і приємним у товаристві, жертвенним і готовим допомагати потребуючим‚ дбайливо записував книгу свого життя добрими ділами. Хай йому гостинна американська земля буде легкою, а світла пам’ять про нього іде з роду в рід…».  Мабуть, до цих щирих, дещо стриманих, але зворушливих слів одного з найближчих співпробітників Покійного  професора Анатоля Камінського, на перший погляд, навряд чи можна було ще щось додати.

др. Анатоль Камінський (з ліва) та др.Мирослав Прокоп під час похорону Патріарха Мстислава

Хоча громадська діячка української еміґрації  Ніна Ільницька (з дому – Козак) (*1924-†2016), - дружина мґр.Романа, мати професора Олега-Степана Ільницьких, яка у 1965-90 роках  працювала у дослідно-видавничому об’єднанні  «Пролог» (Ню Йорк).  До її обов’язків в «Пролозі» належало теж читання української радянської та іншої преси, переписування статей i текстів для публікації в журналах і книжках,як і відчитування та перепису­вання самвидавних матеріялів, переклади, участь у висилці «Інформаційних листів» в Україну та інших матеріялів з пропаґандивних операцій і т.п. У книзі Анатоля Камінського про «Пролог» (2009), Ніна так описала свою працю: «Коли я почала працювати в «Пролозі» дехто із знайомих питався, що я там роблю. Я жартома відповідала, що я є Mädchenfüralles  (дівчина для всього), хоч у тому жарті таки й було бага­то правди. Спочатку моїм основним завданням була адміністра­ція «Сучасности». Я упорядкувала сітку передплатників в Канаді й опісля в США, вела кореспонденцію з передплатниками, стяга­ла заборгованість, висилала рахунки, находила нових передплатників, вела картотеку, займалася продажем книжок, виготовляла каталоги наших видань....  Про самвидавні матеріали вона писала: «Часто це були маленькі «писульки», написані маленьким, як мак, письмом, часто на сигарет­ному папері і тоді приходилося сліпати над ними з побільшую­чим шклом....».  Щодо «інформаційних листів», «...то ми їх виготовляли так, щоб вони виглядали як приватні особисті листи, а адреси ми ви­бирали з радянської преси й інших видань. Ми були свідомі, що багато їх пропадає, але, наприклад, коли я почала висилати їх зі своєю адресою (поштової скриньки), ми діставали неодноразові відгуки від них». А про свої переклади Ніна згадувала: «Не раз треба було робити переклади на українську мову. Мірко (Мирослав Прокоп) кидав мені на стіл якийсь переклад і просив його «переписати і вишліфувати трохи мову»... Часто легше було, коли я робила переклади на українсь­ку мову сама....  - Микола Лебедь був типічним провідником старох підпільної націоналістичної школи. Вроджений лідер, який в силу своїх високих постів у революційному визвольному русі, привик давати накази своїм підпільникам й вимагав, щоб вони беззастережно і повністю їх виконували. Вважав себе  провідником  і компетентним – скрізь й у всьому. Був вимогливим до себе і до інших… Міг теж сердитись і «вибухати». Не був добрим психологом і не розумівся як слід на людях…  І водночас у товариському житті він міг бути зовсім іншим. Я і мій муж Роман мали близькі товариські зв’язки з Лебедями. Вони не раз гостювали у нас. І мушу скзати, що Микола був дуже приємним гостем, а також дуже милим господарем, коли приймав гостей у себе… - На мою думку, з усіх «прологівців», Анатоль Камінський був найбільшим конспіратором. І це не тільки  тому, що його діяльність цього вимагала (зв’язки з Україною). Але ще й тому, що він є людина дуже скритої вдачі. Я, властиво, ніколи його добре не пізнала. Я знала про нього багато від інших, але нічого від нього самого. Знала, що між ним і Миколою Лебедем «Любови не було», хоч ніколи не чула одного слова від нього про Миколу. З ним я мала тільки розмови про те, що відносилося до праці. Єдині «приватні» дискусії були про іншомовні слова, якими він залюбки орудував у своїх статтях. За них я його критикувала.  Про якісь особисті справи з ним було говорити неможливо. До таких розмов він не допускав. Властиво, як подумаю, мені здається, що в «Пролозі» він мене не любив, може тому, що я часто «сунула носа не в свої справи».  І мусіло минути багато років, щоб зрозуміти, що хоча ми люди цілком протилежних вдач, можемо гарно спілкуватися…».

Гриньох, отець Іван

Слід особливо згадати, що як свідчать документи Галузевого  державного архіву СБУ  (ф.16, спр.1062, арк.106-132) та (ф.16, спр.1009, арк.252а-252б), якраз Анатоль Камінський  1970-ті роки висунув та разом із соратниками почав реалізовувати «розгорнуту програму боротьби проти СССР» та запропонував перенести боротьбу національних центрів безпосередньо на територію СССР. Це видно, зокрема, із  інформаційного повідомлення Голови КҐБ УРСР тов.В.Федорчука тов.Щербицькому В.В. (ЦК КПУ), в якому зазначено, що: «…Каминский выдвигает развернутую программу борьбы против Советского Союза…». Ось якраз тримаю в руках два надзвичайно цікаві документи підсовєцької доби: 1)цілком таємне інформаційне повідомлення  №376 від 17 липня 1977 року, адресоване Центральному Комітету Комуністичної партії України товаришеві Щербицькому В.В. написане російською мовою  за підписом Голови Комітету «ґосударствєнной безопасності» при «совєтє міністров» Української ССР В.Федорчука, разом з анотацією  на 25 аркушах на книгу А.Камінського «Динаміка визвольної боротьби» та 2)Довідку №3668 від 18 травня 1972 року того ж таки генерала  КҐБ В.Федорчука  про нараду, яка відбулася у лютому 1977 року «…главарей «Закордонного представительства  украинского главного освободительного совета» (ЗП УГВР), на котором с информацией о январских арестах на Украине выступил член политического совета «Организации украинских националистов за кордоном» (ОУН-з) Каминский Анатоль».  Слід такорж віддати належне аналітикам  з КҐБ УССР, які досить пристойно вивчили книгу «активного врага Советской власти» Анатоля Камінського «Динаміка визвольної боротьби»,  автора інших ґрунтовних праць з стратегії, теорії і практики українського національного руху, які також згадуються в зазначеному тут інформаційному повідомленні - «На новому етапі» та «За сучасну концепцію української революції»,  запропонувавши свої шляхи й методи  боротьби проти українських націоналістів за кордоном для «товарища Щербицкого В.В.». - У загаданому мною  інформаційному повідомлені КҐБ-істів  зазначалося, що у книзі та діяльності А.Камінського  «особлива увага присвячена російському питанню, переченню боротьби наццентрів на територію СССР» (О.П. – тут і далі довільний переклад з московитської мови мій). В анотації йдеться, що «Аналізуючи стратегію і тактику центрів ОУН на сучасному етапі, Камінський висуває розгорнуту програму боротьби проти СССР. Головним завданням націоналістичної  еміґрації він вважає перенесення підривної діяльності та територію Совєцького Союзу. На думку автора, націоналісти мають використовувати  будь-які леґальні, напівлеґальні метоли з метою пробудження  визрівання т.зв. «національного потенціалу» та  підготовки націоналістичних кадрів до «вирішальної битви». «Фронт боротьби», за задумкою Камінського, має проходити по всіх лініях громадсько-політичного життя «від дитячого садка і школи до академії наук» та «від колгоспу до промислового комбінату». Він пропонує зосередити головні зусилля  на питаннях «боротьби за зміцнення національної самосвідомості, проти «русифікації», розгортання індивідуального терору, саботажу, диверсій та інших ворожих акцій… Вказуючи на необхідність перебудови психології вислужництва та холуйства стосовно всього російського… Автор намагається ототожнювати себе і всіх українських буржуазних націоналістів з минулого і сучасного з українським народом… На відміну від попередніх буржуазно-націоналістичних концепцій «уничтожения Москвы» Камінський пропонує різними шляхами впливати на населення РСФСР, встановлюючи зв’язки з російськими «антирежимними» елементами, сприяти «принципу гуманізації і демократизації» серед російського населення з метою можливого у випадку необхідності залучення його до загального фронту боротьби всіх народів СССР… Поширення «бандеровской заразы» в таборах, яке мало місце після війни, під сучасну пору, як радить Камінський, має бути перенесено на корінні землі Росії... Камінський наводить грубу брехню на органи КҐБ, руками яких, як він пише здійснений наступ на українську культуру в 1960-их роках…».

Скубік Стефан

Я особисто запізнався з  професором Анатолем Григоровичем Камінським у липні 1998 року в часі своїх студій в Українському Вільному Університеті в Мюнхені, де уважно слухав його курс «Вступ до міжнародних відносин». Тоді я чи не вперше почув  про геостратегію, почув про «м’яку силу», «амбадасадорів» й «офіцерів спецслужб», які «живуть» у міжнародних відносинах, про роль Канаріса і Розенберґа,  про Голодомор українців та  «населення, як фактор сили у міжнародних відносинах», про Карла Гавсгофера й Юджіна Стейвея,  Мекіндера і фон Мольке,  зрештою, запам’ятались висловлювання московита Сорокіна, наведене в одній із лекцій А.Камінського, що «суттю міжнародних відносин є сила». Ніби передбачаючи, московитську аґресію на Сході та Півдні України, ще тоді професор А.Камінський різко критикував одного із ідейних натхненників цієї аґресії Алєксандра Дуґіна.  Ще мені запам’яталось, що, читаючи свої лекції, він мав звичку брязкати ключами, які тримав в кишені свого темно-синього піджака із золотавими ґудзиками, носив штани світло-бежевого кольору, мав невелику борідку, був завжди дуже зібраним й стримано усміхненим. Крайній раз професор Анатоль Камінський потелефонував мені напередодні свого відходу у Вічність вже у травні 2019 року. Він, як завжди,  цікавився подіями, що відбулися після президентських виборів в Україні, часто й сумно зітхав з цього приводу, не забував запитати й про мою родину – дружину та доньок, бо ж  мою сім’ю він добре знав, одного разу навіть побував у Лохвиці, - це було під час подій Помаранчевої революції.  Майже в часі кожних  його відвідин України ми зустрічалися з ним у Києві. Анатоль Камінський зазвичай призначав мені зустріч коло Головпоштампу на Хрещатику. Довго розмовляв зі мною, ніколи не перебивав, уважно дивився в очі, питав, уточнював, хотів зрозуміти моє бачення подій в Україні.  Реалії ж та мої міркування майже завжди, як, власне, й під цю пору, - були сумними й не дуже перспективними.

Обкладинка книги С.Скубіка про генерала Паттона

Тут, мабуть, слід навести ширшу біографію останнього очільника українських закордонних націоналістів, яких ще й досі популярно називають як «двійкарі». Анатоль Григорович Камінський обіймав посаду Голова Політичної ради  ОУН за кордоном від червня 1991 року, був лавреатом Міжнародної премії ім.П.Орлика (1994), дійсним членом НТШ(від 2000). У 1943 році пан Анатоль закінчив ґімназію у Львові, далі, з часу закінчення Другої світової війни до 19523 року,  вивчав право в Українському Вільному Університеті в  Мюнхені. Протягом трьох років, від 1956-го по 1959-ий, навчався у Лондонській Школі економічних і політичних наук (Велика Британія) за спеціалізацією — «теорія і практика дипломатії». Від 1960-го по 1980-ий рік працював на різних посадах у видавничому об’єднанні «Пролог» в Нью-Йорку, був його секретарем та заступником голови (1973-1980). Протягом 1983-1989 був керівником (начредом) Української служби Радіо «Свобода»» в Мюнхені. Друкувався в журналах «Сучасність», «Український самостійник», щоденнику «Свобода». Від 1989 року викладав міжнародні відносини і міжнародне публічне право в УВУ. Читав лекції в Інституті міжнародних відносин у Києві, Львівському державному університеті ім.І.Франка. Протягом 1954-1958 займав посаду Голови Екзекутиви Закордонних Частин ОУН — ОУН за кордоном (ОУНз). У 1973-1981 роках був членом Президії Середовища Української Головної Визвольної Ради (УГВР) та заступником Голови Середовиша УГВР у 1981-1995 року.  Був автором книг «На новому етапі» (1965), «За сучасну концепцію української революції» (1970), «Динаміка визвольної боротьби» (1973), «Між двома революціями» (1974), «Край, еміґрація і міжнародні за куліси» (1982), «На перехідному етапі» (1990), підручника «Основи міжнародних відносин» (2001) та інших, всього написав і видав 14 книг.

Аллен Даллес

Понад два десятки років тому, 18 жовтня 1998 року, Анатоль Камінський писав у листі до мене:  «…Ваш задум написати роботу про ОУН вартий труду. Думаю, що не буде труднощів зі зібранням матеріалів, ти більше, що у Вас вже, напевно, дещо призбиралось. Ну а щодо трактування самої тематики, то прийдеться Вам трохи «походити по розпечених каменях», але тим не варто перейматись… ». На початку 2000-го року, 10 січня, він зауважував: «…Дуже радий, що Ви рішились зайнятись глибинно розпрацюванням проблематики ОУН, УПА, УГВР – цієї так важливої матерії нашої найновішої історії. І тим більше, що робите це не лише із наукових мотивів, а й з Вашого особистого духовно-ментального нав’язання і пов’язання з цієї добою визвольної боротьби. То ж, щасти Вам! Для цього маєте всі кваліфікації…». І далі, вже 25 червня 2000-го, продовжував у своєму черговому листі: «…Це дуже добре, що Ви візьметесь за опрацювання окремих персонажів Воюючої України, бо тут дійсно вакуум, що його треба чим скоріше заповнити, адже час не стоїть на місці. Бажаю Вам успіхів і особисто готовий Вам завжди допомогти у цьому важливому ділі. Думаю, що Вам потрібно в першу чергу зібрати максимально дані від ще живих провідних учасників визвольної боротьби – про них самих і їхніх співучасників, - маю на увазі, наприклад, д-ра Прокопа, З.Марцюка, Ірину Козак (вона з молодших, але знала особисто Р.Шухевича, О.Гасина), В.Кука й інших та їхніх рідних…». Далі у мене було чимало різних розмов та плідне листування  з шановним українським професором із-за океану. Ось далі гортаю його записки. Він в різний час зокрема писав: «Дорогий Олександре Івановичу!…Щире спасибі Вам від моїх колеґ і від мене за Вашу велику роботу про ОУН за кордоном. Вам належиться за неї особливе признання і подяка. Ви завдали собі немало труду і Ваша праця є вагомим вкладом в історію ОУН і цілого націоналістичного руху… Головне – поширити книжку в Україні, починаючи з книгарень, бібліотек, важливіших часописів… - 20.09.2003 р.»-  «Ворвік, 10.04.2009. - Дорогий Олександре Івановичу! Нав’язуючи до нашої останньої розмови, рішив Вам написати цього листа стосовно Ваших контактів з О.Тягнибоком, точніше подати короткі коментарі до деяких питань, що про них була мова. Роблю це ому, що вважаю, що Ви маєте всі дані вплинути на те, в якому напрямі під «Свобода», якщо йдеться про випрацювання того, що в загальному  має назву ідеологічною програмовою матерією. Коли пишу про ідеологічні напрями, чи просто шляхи, якими може піти «Свобода», то в основному бачу дві можливості: або вона нав’яже до европейського демократичного націоналізму ХІХ і початків ХХ ст. – Мацціні, Гердер, Руссо, Блюнчлі, частинно  - Фіхте, - або піде в керунку того, що Морґентау називає «універсалістичним націоналізмом» (фашизм і нацизм); до речі, у тому що вони напр.., перестали називати себе «українськими націонал-соціалістами», відкинули «змодифіковану свастику», тощо, - бачу відворот від цих небезпечних тенденцій. Але це далеко не все. Потрібна власне здорова, сучасна ідеологічна база, якої не заступить т.зв. орженізм з його емблемами і символами, радикалізм, самі гасла і т.п. Зрештою, це радше чисто «методологічно-організаційні» прийоми, а не ідеологічний політикум, як такий. Як виглядає, програмові тенденції в «Свободі» йдуть по лінії заперечення демократії, а здоровий конструктивний націоналізм не є її запереченням. Навпаки. Адже навіть такі скрайнє праві націоналісти, як французькі Лє Пена, чи австрійські покійного Гайдера, - не відкидають…». 

Обкладинка Збірки праць Миколи Лебедя (упорядник О.Панченко)

2.-«Пролог»…

Між іншим, у травні 2016-го року в американському місті Ворвіку тепер вже, на жаль, покійний Голова Політичної Ради ОУН за кордоном професор Анатоль Камінський подав мені цікаві факти щодо співпраці представників різних українських визвольних середовищ на чужині у повоєнні роки зі спецслужбами США та країн Заходу. Він, зокрема,  повідомив інформації про нью-йоркську фірму-корпорацію «Пролог», видавництво «Сучасність», важливі документальні дані про налагодження, хід та підтримку української визвольної боротьби із-за кордону в часі «холодної війни». Анатоль Камінський написав у своїх записках, переданих мені: «…У 1952 pоці започаткував  свою діяльність  «Пролог» - дослідно-видавниче  Товариство, в Нью-Йорку, точніше в Мангеттені на 875 Вестенд Авен’ю, як леґальна інституція Закордонного Представництва Української Головної Визвольної Ради (ЗП УГВР) і Генерального Секретаря УГВР. Його зареєстрованими, формальними засновниками  були о.Іван Гриньох, Микола Лебедь, Мирослав Прокоп, Омелян Антонович, Юрій Лопатинський і Богдан Чайківський. За цим стояли ще й інші провідні діячі ЗП УГВР і Референтури зовнішніх зв’язків (РЗЗ) та представництва  Проводу ОУН в Україні (Дарія Ребет, Василь Охримович), що їх у липні 1944 pоку Президія УГВР і Провід ОУН  на Українських Землях вислали за кордон, із завданням інформувати Західний світ про визвольну боротьбу українського народу на Рідних Землях і старатися здобути для неї моральну, політичну та матеріальну допомогу. Йшлося передовсім про нав’язання контактів із західними альянтами, головно американцями і бритійцями. Перші  заходи в цій справі, які були зроблені ще перед закінченням війни в Юґославії й Італії в 1944-45 рр, не були вповні успішними і в деяких випадках кінчалися навіть трагічно.Так, наприклад, один із емісарів УГВР - Роман Мирович, попав був у руки тітовських партизан, які його згодом розстріляли. У книзі «Двобій без компромісів», що її авторами є Дмитро Вєдєнєєв і Генадій Биструхін, подано на базі матеріалів з Галузевого Державного Архіву СБУ (ГДА СБУ), що «...У січні 1945 р. вояки 9-ого корпусу Народно-визвольної армії Югославії захопили в Словенії емісара  генерального секретаря  закордонних справ УГВР М.Лебедя Р.Мировича. Останній прямував зі Львова з листами до урядів Англії, Італії та Папської курії, в яких містилися  відомості про політичні завдання ОУН та були висловлені побажання щодо встановлення двосторонних відносин (посланця  «після первинного допиту внаслідок обставин, що склалися, розстріляли»). - Бували й такі «дивні» пригоди, що їх мав вже безпоредньо  після закінчення війни  Карпо Микитчук. Після представлення себе, як речника визвольного руху в Україні і поінформування про нього певних військових бритийських чинників в Римі, англійське командування вирішило завести його до совєтської Місії. На щастя, хоча, мабуть, не припадково, сержант, який віз Микитчука , погодився висадити його перед Місією, мовляв, іди туди сам... Серед різних спроб у цій ділянці слід згадати важливі зустрічі, які відбулися в Цвікау і Ерфурті  літом 1945 p між представниками американських військових властей і Закордонного Представництва УГВР, що його репрезентували о.Іван Гриньох і Мирослав Прокоп. Контакт з американцями нав’язав автор цих рядків в Цвікау, який звернувся відразу після приходу американських військ до цього міста, як представник місцевої української громади для нав’язання співпраці з американськими властями. Американська команда спрямувала його до контррозвідочного відділу, СіАйЕй, (CIA) і, на щастя, він натрапив тут на спеціального аґента цієї інституції Стефана Скубіка, українця з походження, в загальному доволі добре обізнаним  з українськими справами, головно в США. До речі, він мав бути доволі активним в українську громадському житті та  був протеже  проф.Лева Добрянського у Республіканській партії. Він і був тим, який й заранжував дальші розмови і зустріті з американськими представниками. Відбулося кілька зустрічей, в яких нашим головним завданням було поінформувати американські чинники про визвольно-революційну боротьбу в Україні та тодішнє становище в СССР, як також в загальному наше бачення міжнароної ситуації і т.п. Порушено теж низку конкретних справ, які стосувалися біженців і в тому числі, напр., заходи для охорони біженців проти репатріації і т.п. Передано теж низку інформаційних матеріалів і меморандумів на англійській мові, які стосувалися цих питань. Зауважимо, що всі ці матеріали були виготовлені  ще наприкінці війни  у двох мовах англійській і французькій. В парі із з’ясуванням ситуації в Україні, СССР і у Східній Европі, в поодиноких меморандумах зверталось  увагу на небезпеку для Заходу совєцького аґресивного імперіалізму та конечність запобігти дальшим експанзивним планам Москви, допомогу визвольній боротьбі українського та інших поневолених народів. Між іншим,  крім цих матеріалів, були ще окремо розпрацьовані доволі детальні інструкції як ініціювати зустрічі з аліянтськими властями, як з ними поводитися, як допомагати в організуванні таборів і приміщень для біженців, аранжувати для них суспільну опіку тощо. Подекуди відбулися теж спеціальні сходини, присвячені цим питанням. Автор цих рядків брав, наприклад, участь у вужчих сходинах у Відні, якими проводив Лев Ребет….».

Візнер Франк (Frank Gardiner Wisner)

Цікавою, як на мене, є постать українця з походження Стефана Скубіка, у тому числі з огляду на те, що відомі автори Білл О’Рейлі і Мартін Дуґард, написали в 2014 році книгу під назвою: «Killing Patton: The Strange Death of World War II’s Most Audacious General» (Вбивство Паттона: Дивна смерть самого зухвалого генерала Другої світової війни), яка вже відома в Польщі під назвою «Zabić Pattona. Niezwykła śmierć najzuchwalszego generała II wojny światowej». Автори цього твору, посилаючись на доповідь розвідки США «Studies in Intelligence» тому 19, де стверджують, що Степан Бандера 16 травня 1945 року зустрічався з офіцером американської військової контррозвідки CIC Стівеном Скубіком. Скубік отримав від свого начальства завдання організувати мережу аґентів в слов’янських країнах. Бандера був одним з них. Згідно з позицією О’Рейлі та Дуґарда, - Бандера серед іншого тоді поінформував Скубіка, що НКҐБ отримало від Сталіна наказ убити генерала Паттона. Пізніше в книзі автори прямо пишуть про шпиґунство Ст.Бандери проти совєтів для американців і англійців. На польському сайті wolna-polska.pl вийшов «сенсаційний» матеріал під назвою «Бандера був американським аґентом».  У своїй книзі про вбивство генерала Паттона сам Стівен Скубік, який працював в Управлінні  стратегічних служб США під керівництвом генерала Вільяма «Дикого Білла» Донована, пише про його власний досвіду роботи в контррозвідувальному корпусі та про його українські зв’язки; книга також містить короткий біографічний нарис Джорджа Паттона як хлопчика, чоловіка та солдата та генерала, який служив під командуванням генерала Дуайта Ейзенхауера, в якій автор також пише про свої підозри у вбивстві Паттона, де пояснює, чому він вважає, що того вбили: «…Я не намагаюся довести свою твердження, бо не можу. Все, що я можу зробити, - це теоретизувати, як і ким було задумано та виконано вбивство…».

Тім Вінер (Tim Weiner) - автор книг

Навіть уродженець українських теренів такий собі  Філіп Денісовіч Бобков (*1925-†2019),  колишній начальник 5-го управління КҐБ СССР (1969-1983), а пізніше навіть «пєрвий замєстітель прєдсєдатєля КҐБ СССР» (1985-1991) у своїй книзі «КГБ и власть. Пятое управление: Политическая контрразведка» зазначав, у розділі своєї праці «Виклик для СССР робився інтелектом і руками ЦРУ», що американці стали шукати еміґрантські групи, які мали б зв’язки з підпіллям в совєцькому Союзі. І скоро їх знайшли за допомогою генерала Р.Гелена, колишнього керівника розвідувальної служби німецького генерального штабу, яяки тоді  за домовленістю з ЦРУ створював свою службу в Західній Німеччині, поблизу Мюнхена. Найбільш дієздатної серед цих груп виявився якась рада зі звільнення України, головою якого був Степан Бандера - один з бойових вождів Організації українських націоналістів (ОУН). Він виступав під гаслом «Або здобудемо Українську Державу, або загинемо у боротьбі за неї!». Вела його по цьому шляху ідеологія крайнього, так званого інтеґрального націоналізму, який пронизував всі сфери життя людини і вимагає виняткового самопожертви в боротьбі за національну ідею і жорстоку кару для незгодних… І ось у вересні 1949 року співробітник ЦРУ, випускник Єльського університету Стів Таннер, який працював з українцями з мюнхенського штабу Бандери, закидає підготовлену групу на територію підсовує цької України. Тут пошлюся на американського дослідника Тіма Вейнера, який у своїй книзі «ЦРУ. Правдива історія», який розповідає, що було далі. «Кілька місяців по тому ці люди повернулися з Прикарпаття з донесеннями від українського підпілля... Ці численні записки свідчили про міцніючої русі опору, представники якого могли надати цінну інформацію про події на Україні ...». -  У штаб-квартирі ЦРУ на цей проєкт покладали ще більш високі надії. Керівництво ЦРУ вважало, що «існування такого руху може мати важливе значення в ході можливого відкритого військового конфлікту між Сполученими Штатами і СССР». Тобто в разі військового конфлікту мережу ОУНівських формувань могла виконати роль «п’ятої колони» на території совєцького Союзу, сприяти його окупації. - Разом з американцями активно включилася в підтримку оунівських формувань на території підсовєцької Західної України і англійська розвідслужба СІС. ЦРУ і СІС постачали бандерівське підпілля зброєю, боєприпасами, документами, совєцькими грошима, використовуючи для цього літаки, які вторгалися в повітряний простір СССР і в обумовлених районах, знижуючись до висоти 200-250 метрів, скидали ці вантажі. - Особливо старалися англійці, які увірували в силу і могутність ОУН. Але першими прозріли американці. Тут є дуже цінні спогади Кіма Філбі («Моя незрима війна»), який в 1949-1951 роках був представником СІС в американському ЦРУ. Ось що він пише: «Нападки американців на співпрацю між Бандерою і СІС стали різкими в 1950 році, і, працюючи в США, я витратив багато часу на передачу уїдливих послань з Вашинґтону в Лондон... ЦРУ висунуло... заперечення проти Бандери як союзника. Його «крайній націоналізм» з фашистським відтінком був перешкодою, яке завадить Заходу вести підривну роботу в совєцькому союзі з використанням осіб інших національностей, наприклад російських. ...Заява англійців, що Бандера використовується тільки в цілях збору розвідувальної інформації і що таке його використання не має будь-якого політичного значення, було відкинуто американцями. Останні заперечували, що, якою б не був характер зв’язку СІС з Бандерою, сам факт зв’язку з цим може підняти його престиж на Україні. Американці висловили побоювання, що будь-яке посилення послідовників Бандери загрожує небезпекою розколу «руху опору» на Україні, з яким вели роботу вони самі»…  Важливою справою ЦРУ в 1950-і роки стає «розхитування» відносин між різними народами СССР. Цьому сприяло прийняття Сенатом і палатою представників Конґресу США в липні 1959 року Закону про звільнення поневолених націй (Public Law 86-90), який був затверджений президентом Д.Ейзенхауером. Цей закон створив правову базу для втручання Америки у внутрішні справи СССР і вивів політичну війну, пов’язану з національними відносинами в совєцькому Союзі, на новий рівень. В цьому законі перераховуються «поневолені нації» - більше двох десятків народів, кого Московщина «позбавила національної незалежності шляхом прямої і непрямої аґресії»… Цей Закон дозволив ЦРУ розгорнути потужні програми радіомовлення на мовах республік, що входили в СССР, які були націлені на розчленування совєцького союзу. Ці досить витончені програми здійснювалися радіостанціями «Свобода», «Вільна Европа» і «Голос Америки». Одночасно ЦРУ стимулювало створення націоналістичних антисовєцьких груп у національних республіках СССР. У цьому Законі СССР був названий «великою імперією». - Як вважав Бобков, саме в слові «велика» і захований сенс устремлінь деяких держав, готових воювати з Росією, щоб розчленувати її. Він звертає увагу на те, що цей Закон живий досі і дозволяє США втручатися тепер уже у внутрішні справи як Росії (Московщини), так і окремих держав - колишніх республік СССР, які отримали незалежність у 1991 році. - Але повернемося ще раз до директиви Ради національної безпеки США з приводу таємних операцій - СНБ-68, в якій говорилося: «Нам потрібно вести відкриту психологічну війну з метою викликати масове зрадництво стосовно Совєтів». - Не інакше як подібного роду програмні документи СНБ надихнули американських політиків на нові пропозиції щодо ослаблення совєцького Союзу на роки вперед. Американський сенатор Г.Хемфрі писав президенту США, що «для історика культури ... немає нічого більш цікавого, ніж ретельний і об'єктивний аналіз наших новітніх основних зусиль надати рішучий вплив на культуру іншого народу прямим втручанням в процеси, через які проявляється ця культура».  У 1950-60-ті роки програми таємної війни ЦРУ виявляються все більш пов’язаними зі сферою культури. Саме в ці «культурологічні» війни уряд США вкладав величезні кошти, особливо в секретну програму пропаґанди, яка впливає на творчу інтеліґенцію в европейських країнах і особливо в совєцькому Союзі. Керувало такою культурною діяльністю Центральне Розвідувальне Управління США. До цього висновку прийшла англійський історик Френсіс Стонор Сондерс у своїй книзі «ЦРУ і світ мистецтв: культурний фронт холодної війни». Організатором цієї таємної  культурологічної кампанії став Конґрес «За свободу культури», який управлявся двома управліннями ЦРУ - координації політики, на чолі з відомим Френком Уізнером, і управлінням міжнародних організацій, на чолі з Томом Брейденом. Конґрес «За свободу культури» мав відділення в 35 країнах, видавав престижні журнали, мав новинними та телевізійними службами, займався книговидавничої діяльністю, проводив міжнародні конференції, виставки художників, музичні фестивалі, кампанії нагородження найяскравіших діячів культури і мистецтва… Предтечею Конґресу став якийсь консорціум - широке і впливове співтовариство інтелектуалів, політичних стратегів, корпоративної еліти, пронизаних університетськими зв’язками «Ліґи плюща» (об’єднання найстаріших університетів, куди входив і Гарвард). З цього інтелектуального співтовариства ЦРУ і сколотити «Конґрес за свободу культури», який працював в ім’я однієї мети: захистити світ від комуністичної зарази, відвернути інтеліґенцію Західної Европи від захоплення марксизмом і комунізмом, привести її до сприйняття «американського способу життя» і полегшити просування інтересів США в світі…  Боротьбу за «американське століття» тоді очолило ЦРУ, що з’явилося після УСС (Управління стратегічних служб - американської розвідки в роки Другої світової війни) ЦРУ виявилося більше ніж розвідкою. ЦРУ стало інструментом таємної політичної та ідеологічної боротьби за інтереси США в глобальному світі. - Саме такий напрямок діяльності отримало ЦРУ за часів, коли його директором став Аллен Даллес, «людина підступна і безжально честолюбна», за висловом американського дослідника Тіма Вейнера. - Еліту самого ЦРУ також складали члени «Ліги плюща», цього університетського об’єднання, які знаходили кадри для Управління в радах директорів компаній, академічних установах, провідних засобах масової інформації, в юридичних фірмах. Вони були виховані «на принципах інтелектуальної потужності, спортивної завзятості, благородного поводження і твердої християнської етики». - Ф.Сондерс досить таки точно висловила суть цих людей: «У довгих розмовах, підігрівались інтелектуальною пристрастю й алкоголем, їх бачення нового світового порядку почало набувати форму. Орієнтовані зовні, сповнені духу змагання, різкі, ці люди мали непохитної вірою в свою систему цінностей і були готові запропонувати її іншим. Вони були патриціями сучасної епохи, паладинами демократії і не бачили в цьому ніякого протиріччя. Це була еліта, яка направляла американську зовнішню політику і формувала законодавство всередині країни. Через інтелектуальні центри, фонди, правління, членство в джентльменських клубах ці «мандарини» були міцно пов’язані один з одним як приналежністю до організаціям, так і спільною вірою в свою перевагу. Їх завданням було встановлення, а потім виправдання післявоєнного Pax Americana. І вони були вірними прихильниками ЦРУ, яке стало швидко укомплектовуватися їх шкільними друзями, товаришами по бізнесу, а також старими бійцями з УСС…».

Джеймс Форрестол (James Forrestal) міністр ВМС США

«….Слід зауважити, - зазначав далі Анатоль Камінський, - що після закінчення Другої світової війни табори біженців стали об’єктом оперативних зацікавлень та розпрацювань аліянтських спецслужб в обох напрямах: контррозвідочному  і розвідочному. Так, зокрема,  в 1947-48 p.p. американські контррозвідочні органи провели операцію проти совєцької аґентури під  кодовою назвою «Огайо», що до неї мали безпосереднє відношення люди із Закордонного Представництва УГВР і Закордонних Частин ОУН (ЗЧІ ОУН). Без того, однак, щоб вони виступали перед американцями як представники цих інституцій. Операцією з української сторони займався Роман Петренко, колишній шеф Жандармерії УПА на Волині, який заанґажував до цієї справи передовсім своїх давніх знайомих і приятелів з УНРівських кіл, які під час Другої світової війни працювали в німецькому Абвері. Останні, у свою чергу, зорганізували своїх співробітників з воєнних часів з Абверу. Серед них були теж росіяни; так, наприклад, один із московитів, досвідчений контррозвідник жив тоді у Реґенсбурзі. Оперативним шефом «Огайо» з української сторони був полк.Петро Дяченко, його заступником - пполк.Петро Самутін; в склад штабy, який находиася у Візбадені, входили ще майор Кость Мандзенко, сотник  Старовійт і два члени Закордонних Частин ОУН (ЗЧ ОУН). Ці  могли користати із оперативних матеріалів, які СБ ЗЧ ОУН давало в їхнє розпорядження. Між іншим, ця операція закінчилася була численними арештами підозрілих, назагал, однак, не була повністю успішною. Слід згадати, що від Проводу ЗЧ ОУН «куратором» для зорганізованої Петренком групи полк.Дяченка був Микола Климишин, який з ним зустрічався.

Джордж Фрост Кеннан (George F. Kennan) - американський дипломат, політолог та історик

Якщо ж йдеться про розвідочні заходи американських й інших аліянтських спецслужб  і  спроби збоку українських політичних середовищ  нав’язати  контакти і співпрацю з ними, то вони мали, звичайно, такий формат: американцям було вигідніше  вдержувати оперативні контакти  з поодинокими особами, які формально, чи неофіційно,  належали до того  чи того політичного середовища. Така постановка, у свою чергу відповідала, звичайно, теж стосовним середовищам. В міру, однак, загострення холодної війни, західні спецслужби старалися нав’язати контакт і співпрацю  безпосередньо з політичними проводами.

Головними авторами і архітекторами  цієї нової американської політики,  що її завданням були широко закроєні великомасштабні т.зв. закриті операції і заходи проти агресивного диверсійного наступу  совєтських спецелужб і совєтської політики в загальному, були Джеймс Форесталь, Секретар морфлоту і пізніше Секретар оборони, славнозвісний Джордж Кеннен, Аллен Даллес і  Джордж Маршал (між іншим, закриті спецоперації фінансувались частинно з фондів Плану Маршала). Тім Вінер пише, що якраз «Джеймс Форесталь і Джордж Кеннен були творцями і командирами закритих операцій ЦРУ...». (Tim Weiner, Legacy of Ashes, History of the CIA, Doubieday, 2007, p.38). - До речі, Вінер подає ревеляційну історію про самогубство Форесталя, пишучи що перед  вискоченням через вікно із 16-ого поверху, він, переписуючи грецьку поему «Хор із Аяксу», зупинився був посередині слова «соловейко», дописав ще слово «ніч» і покінчив з собою. Згідно з Вінером, «соловейко» був кодованою назвою для української підпільної сили, що її створення Форесталь авторизував для секретної війни проти Сталіна» (Алюзія є тут виразна до батальйону Дружин Українських Націоналістів «Нахтіґаль» («Соловейко»). - При цій нагоді нагадаємо, що ще 27 вересня 1947 pоку Джордж Кеннен передав був Форестелеві детальний план як організувати «повстанський  воєнний корпус».

Вільям Коффін (William Sloane Coffin Jr.)

14 грудня 1947 pоку  Рада Національної Безпеки США видала перший таємний наказ для ЦРУ, в якому доручала проводити закриті операції проти совєцьких й  інспірованих совєцькими чинниками акцій. В той час відділом закритих акцій керував Франк Візнер і, як твердить Вінер, Візнер плянував розбудувату принаймні 36 станиць  протягом півроку. Він зумів зорганізувати 47 станиць протягом трьох років. Майже кожне місто, де була станиця ЦРУ, мало двох шефів: один, який керував закритими спецакціями і підлягав Візнерові й інший, який керував розвідочною (шпиґунською) роботою для Бюро Спеціальних Операцій. Інший таємний наказ Ради Національної Безпеки з 18 червня 1948 pоку доручав американським спецслужбам атакувати Совєтів у цілому світі  при допомозі закритих операцій і таємних засобів взагалі. У тому часі Джордж Кеннен винайшов був окрему назву для цієї оперативної інституції, а саме «Бюро координації політики», яку було виокремлено всередині ЦРУ. Одним з його центральних завдань було ведення психологічної пропаґандивної війни і в її контексті, серед іншого, створено Конґрес культурної свободи, видання «Енкаунтер», Радіо «Вільна Европа» і Радіо «Свобода» (тоді ще воно називалось Радіо «Визволення»), Інститут досліджень СССР, Американський комітет для визволення народів Росії тощо.

Якраз на доручення Форесталя Візнер організував теж  мережу аґентів- чужинців, які мали залишатися на місцях і боротися проти Совєтів  вже у перших днях Третьої світової війни. У цілому слід підкреслити, що на той час і головно пізніше, в операціях американських спецслужб, зокрема у відділі Візнера, акцент був покладений на політичну діяльність, яка  стала суттю психологічної холодної війни. Я цілево згадую про ЦРУ факт поскільки це ставило співпрацю з американцями у площину певного партнерства і, в свою чергу, сприяло переговорам і домовленностям з ними. Політичні еміґраційні чинники були заінтересовані передовсім в політичних акціях проти Москви і для них розвідочна паралельна діяльність була на другому плані.Незалежно від того, що  вони здавали собі справу з того, що нона є теж важливою, як фактор у формуванні  таких чи інших політичних кроків. Іншими словами, ця нова постановка більше відповідала проводам різних середовищ, які в її контексті, тобто через пов’язання з розвідочними службами, старалися і одержували доступ до міністерств зовнішніх справ та інших інституцій, які мали відношення до політики супроти Москви. Головно йшлося про такі, які своєю настановою, акціями і заходами, могли допомогти визвольній боротьбі нашого народу. Це ставило відношення між державними і еміґраційними контраґентами в нову площину, а саме не лише оперативне, а й політичне партнество і співпрацю. Коротше кажучи, заіснував тут зовнішно-політичний вимір і, наприклад, ЗП УГВР зуміло було поставити справу визвольної боротьби  у Стейт департаменті та на деяких інших форумах владних структур СІІІА, аж до Білого дому. Це дало можливість лідерам в Україні звертатися з різними меморандумами до відповідних американських чинників, які мали відношення до формування американської політики щодо СССР. Одним із таких, які були подані до загального відома, було, напр., критичне звернення Петра Полтави-Федуна  в справі радіопередач «Голосу Америки». - Пізньою зимою 1948 pоку, за даними американського офіцера Стіва Теннера,  приятеля автора цих рядків з часів, коли він був атташе по культурі в 1960-их роках в американській амбасаді в Брюсселі, відділення ЦРУ в Західній Німеччині одержала доручення дослідити і перевірити  антикомуністичні еміґраційні організації  із Східної Европи і передовсім совєцького Союзу наскільки вони надаються для оперативного зангажування і використання для ЦРУ. Шеф цього відділення ЦРУ Гордон Стюарт доручив ці досліди і їх аналіз Теннерові, який був у мюнхенському відділі. З цього часу і починається властиво важлива участь Теннера у співпраці між американцями і ЗП УГВР. - Висліди дослідів і аналізу операції Теннера були наступні: на даний час, серед еміґраційних організацій лише ЗП УГВР, ЗЧ ОУН і литовська ВЛІК (Верховна Рада Визволення Литви) мали  зв’язок з діючими підпільними рухами на Рідних землях  і могли оперативно-потенційно входити в рахунок в контексті цієї нової зовнішньої політики Вашінґтону. Як підсумок, між обома українськими чинниками, перевагу мало ЗП УГВР, яке вважалося найбільш серіозним, леґітимним  і певним. Натомість ЗЧ ОУН вийшли в цій аналізі як ідеологічно крайні, важкі і штивні у співпраці, а головно - правдоподібно інфільтровані совєцькою аґентурою. ОУН з-під стягу полковника Андрія Мельника (ОУНм) цікавила Стіва Теннера менше, оскільки, як він висловлюється, «тому що її зеніт проминув був ще перед тим, як розпочалася Друга світова війна». Він не згадує однак чомусь про те,що в тому часі ОУНм  мала зв’язки з групою Гелена, який працював для ЦРУ. Відділом краєвого зв’язку Проводу ОУНм т.зв. «Одинкою», що знаходився за кордоном, на той час керував  Ярослав Гайвас. За даними польського Уряду безпеки (УБ) в роках 1946-1949 ОУНм мала перекинути біля 225 «аґентів, вивінованих класичним розвідочним знаряддям». Скільки із них мали завдання пробитися в Україну,  не подано. (Słuzby Bezpieczeństwa Polski I Czechosłowacji wobec Ukraincom (1945-1998), Z warstatоw badawczych pod redakcja Grzegorza Motyki, Marcin Majewski, Teodor Dak i Operacja, Pajaki”, stоr.222) - Дехто вважає, що цю інформацію потрібно  спринимати, так би мовити, і з пучкою солі, але це вже інша справа. Серед різних джерел, якими користувався  Теннер і його колеґи, були теж приватні особи, які вже співпрацювали з ЦРУ. Серед них був, між іншими, о.Михайло Коржан у Мюнхені, який теж рекомендував американцям нав’язувати співпрацю із ЗП УГВР…».

Будинок у Ворвіку (стейт Ню Йорк), в якому до 2019 року мешкав Анатоль Камінський

На мою думку, якраз  програма створеної у липні 1944 року Української Головної Визвольної Ради (УГВР), забезпечуючи певну всенародність українському визвольному рухові, вносила одночасно новий стратегічний розподіл функцій у межах самої революційної боротьби відповідно до національно-політичної  і соціальної ролі суспільних верств у цій боротьбі. Український визвольний рух, починаючи від серпня 1943 року перестав бути тільки рухом селян і напівселянської інтеліґенції, а мав на меті включити в коло своїх учасників та прихильників робітництво і міський елемент взагалі, революціонування якого стало необхідним для забезпечення успіху у визвольних змаганнях. З цього приводу проф.Анатоль Камінський зазначав, що «ІІІ НВЗ визначається ще однією, надзвичайно важливою притаманністю, а саме: концепційно він маркує новий етап у розвитку української революції, яка з селянської стає робітничо-селянською. Звідси натиск на уточнення соціяльно-економічної програми, прецизність і конкретність визначень, елімінація пустомельної фразеології і життєва речевість, а передусім – належна увага питанню робітництва і його проблемам. Можна спокійно сказати, що в цьому аспекті ІІІ Збір є вислідною чи проєкцією нової України, України з заводами і фабриками, а не тільки України селянських стріх чи вишневих садків». - Як видно із нещодавно розсекречених архівів Центрального розвідувального управління (ЦРУ), урядові чинники США були зацікавлені на встановлення контактів з УГВР, створеною у 1944 році для керівництва визвольною боротьбою УПА. Один із документів, який називається «Операція Белладонна» (листопад, 1946), свідчить, що така співпраця була вигідна обом столронам і була спрямована на підтримку українського визвольного руху, з одного боку, і на постачання інформації про совєцькі плани у повоєнній Европі, з іншого. В зазначеному документі, між іншим, зазначається, що «УГВР, УПА та ОУН Бандери є єдиними великими і ефективними організаціями серед українців… Більшість інших організацій є малими еміґрантськими групами, що не мають впливу і контактів з батьківщиною. УГВР визнають за організацію, що має підтримку серед молодого покоління та серед українців в Україні, а її лідери, Гриньох та Лебедь, мають незаперечний авторитет. Деякі інші групи заздрять структурі УГВР через те, що організація є незалежною та потужною, і завжди відмовлялася йти на співпрацю з німцями, поляками чи росіянами….». - Згідно з документом  перший контакт із не названим американським офіцером розвідки відбувся з представникми УГВР у квітні 1946 року в Римі за допомогою зв’язків Української Греко-Католицької Церкви у Ватикані й «…від самого початку нам дали зрозуміти, що українці вважають себе не аґентами, а партнерами американців, і що їхні низві аґенти не повинні знати про американські аспекти їхньої роботи. На цій основі було встановлено контакти з представниками УГВР на найвищому рівні, (Іваном) Гриньохом, (Юрієм) Лопатинським, та (Миколою) Лебедем». Не названий американський розвідник залишив свідчення і про особисті якості та характер людей, з якими йому було доручено встановити контакти: «Вони рішучі та здібні люди, але вони мають психологію переслідуваних. Вони готові принести в жертву своє життя, чи покінчити життя самогубством, якщо це піде на користь їхній справі. Вони також гтові на вбивство, якщо буде потрібно. Вони налаштовані працювати з нами, чи без нас, а, якщо буде потрібно, - то і проти нас. Вони не шукають особистої вигоди чи користі... Потрібно завжди пам’ятати, що вони мають майже релігійну віру у свою націю та не довіряють нічому іноземному: передусім польському, потім – московському, і, зрештою, - німецькому…».

Книга споминів проф.Петра Потічного

«…Так і сталося, - продовжував Анатоль Камінський, - ініціятива до співпраці із ЗП УГВР вийшла від американців, а пізніші  домоволенності про співпрацю були поставлені у площину, які в ні чому не порушували  незалежність українського партнера. Як писав у свій час Мирослав Прокоп 8 квітня 1961 року у «Свободі», - політична допомога «були виконуванням доручень з батьківщини, а одержана від американських державних чинників  допомога посилювала  можливості ЗП УГВР (і «Прологу») виконувати ті доручення і розбудовувати свою діяльність. При тому, що найважливіше, ця допомога ні в чому не порушувала  незалежності українських партнерів, так що вони могли вести і вели свою працю згідно з платформою УГВР, що була схвалена на Великому Зборі УГВР в липні 1944 року, в якій сказано, що «УГВР твориться на принципі повної політичної незалежності своїх прагнень від впливів сторонніх сил і чинників»».

Тут слід  ще особливо підкреслити, що в той час, коли всякі комітети визволення народів Росії і подібні проєкти стояли на становищі т.зв. «непередрішенства» щодо майбутнього народів СССР, - ЗП УГВР і «Пролог» заступали виразно постулят розподілу совєтської імперії на незалежні самостійні держави, побудовані на етнічному принципі.. –  Переговори з американськими чинниками  вели о.Іван Гриньох і Микола Лебедь, в деяких зустрічах брав участь теж Юрій Лопатинський. З американської сторони важливі доручення у цьому напрямку виконував вищезгаданий Стів Теннер, який мав пряме відношення до висилки кур’єрів, парашутного вишколу і т.п. ґрадуант Єльського університету, знавець французької, німецької  й італійської мов, молодий офіцер військової розвідки, завербований в 1947 pоці до ЦРУ майбутнім його шефом Річардом Гелмсом, один із першої групи 200 офіцерів ЦРУ, заприсяжених в тому часі. Англосакс, типовий інтелектуал, але водночас праґматик і здібний оперативник. Між іншим, у 1948 pоці, після комуністичного путчу в Празі, він брав участь у секретних ексфільтраціях чеських антикомуністичних діячів  з ЧССР на Захід. Добре обізнаний з европейськими проблемами, щирий приятель українців, Стів Теннер добре розумів геополітичне значення України у Східній Европі та  її важливість для Заходу  і, зокрема для США, в існуючій після війни міжнародній конфігурації та в контексті холодної війни. Він дуже скоро став прихильником і просто патріотом української визвольної справи. Захоплювався визвольною боротьбою нашого народу і ставився з великим респектом до українських контраґентів. Особливу пошану він мав для о.Івана Гриньоха, з яким крім ділових справ, любив не раз годинами дискутувати на філософські теми. У своїх, на жаль, дотепер ще не опублікованих споминах, він згадує так про свою першу зустріч з о.Гриньохом: «...Перша моя зустріч з д-ром Гриньохом відбулася в Зольні на лавці у парку. Час, місце і розпізнавчі знаки  були зааранжовані  через спеціального аґента СіАйСі Стівена  Гайду з Мюнхенського відділення СіАйСі. Гайду пояснив о.Гриньохові, що Теннер є від ЦРУ. Насамперед Гриньох дав йому короткий виклад історії України і ширше розповів про боротьбу націоналістичного руху. О.Гриньох був позитивно вражений тим, що після закінчення Єльського університету він прочитав був історію України Клеренса Меннінґа...» та й взагалі виявив глибоке знання і розуміння проблем Східної Европи. - Стів Теннер брав, між іншим, участь в перемовинах представників американо-англійських спецслужб у Лондоні в 1951 році у справі висилки українських кур’єрських груп в Україну, конкретно: групи Василя Охримовича від ЗП УГВР за допомогою американців і групи Мирона Матвієйка від ЗЧ ОУН, за допомогою англійців. Було домовлено та узгоджено спільно з українськими партнерами, Миколою Лебедем, представником ЗП УГВР, і Богданом Підгайним, тодішнім представником ЗЧ ОУН, що закидання обох груп відбудеться приблизно в один і той же час час, але в різні місцевості в Україні. На жаль, як згадує Теннер, англійці (ЕмАЙб) не додержали слова. Насамперед, вони «вихитрили» від офіцера ЦРУ Генрі Розіцкі пункт, на який мала десантуватись група Василя Охримовича, «викрутились» одночасно від подання місця скинення групи Мирона Матвієйка, заявляючи, що вони ще точно не вирішили, де скинуть їхню групу... Ба більше, англійці «набрали» своїх американських колеґ ще другий раз, скинувши групу Матвієйка скоріше на 4 дні, тобто вночі з 14 на 15 травня 1951 року, а групу Охримовича скинули 19 травня цього ж року. Зрештою і без того, совєцьким органам безпеки був відомий цілий план від свого аґента Кіма Філбі, який знав теж про цю операцію від шефа американської контррозвідки  Джеймса Ісуса Енгельтона, який приятелював з Філбі і довіряв йому. Між іншим, останній любив заглядати  до чарчини, як, власне,  й сам Філбі...

Олександр Панченко та проф.Анатоль Камінський у Києві, кінець 1990-их років

Теннер подає теж позитивну характеристику Миколи Лебедя, як «динамічного співзасновника ОУН, УПА і УГВР... Лебедь був експертом в конспіративних операціях, у справах  безпеки і контррозвідки». Теннер не був одиноким, який позитивно характерезував М.Лебедя, точніше вищезгадані його прикмети. Але були й інші «характеристики». В деяких американських державних інституціях, головним чином в департаменті юстиції і імміграційному уряді, була неґативне ставлення до М.Лебедя, як також заперечення щодо його приїзду до США. Ба більше, були навіть намагання його депортувати як воєнного злочинца, терориста і т.п., коли він вже еміґрував з Німеччини до Америки в 1949 році, згідно з законом, який дозволяв  ЦРУ перевести до Америки на сталий побут кожного року 100 чужинців, «в ім’я національної безпеки». Тім Віннер, автор історії СіАЙЕй  п.н. «Спадщина із попелу» пише, що вже в  1949 році Віль’ям Дж. Ваймен, двозірковий генерал, який керував  в ЦРУ Офісом спеціальних операцій, писав Імміграційному департаменту в обороні М.Лебедя, що той подає «важливу допомогу для ЦРУ в Европі». Кінець будь-яким «обвинуваченням» М.Лебедя поклав нарешті сам Аллен Даллес, який у листі з 5 травня 1952 pоку до Аргіля Мекей, директора імміграційного уряду писав, що «Лебедь був уповноваженим міністром зовнішніх справ УГВР, підпільної організації всередині СССР і його контакти є такими, що були дуже високої (неоціненої) вартості для ЦРУ і його операцій». Даллес додав, що «у зв’язку з майбутніми операціями  ЦРУ надзвичайно важливо і необхідно конечним є, щоб він (Лебедь) мав можливість їздити по Західній  Европі. Однак перед такими поїздками ЦРУ мусить... запевнити його повернення...» (Tim Weiner, «Legacy of Ashes, The History of the CIA», Doubleday, p.31 і Norman J.W.Goda, «US Intelligence and the Nazis», 2004, Mikola Lebed, p. 249-255).  - He можна тут не згадати, що до такої чи подібної «репутації» Миколи Лебедя причинилися теж різні «свідчення» наших земляків, як наприклад, М.Косаківського, Панаса Феденка, Tараса Бульби-Боровця, Зиновія Книша (Бориса Михайлюка) та інших. Зокрема слід вказати й на доноси та зізнання Петра Яблоня в ЕфБіАй, який представляючи себе  як колишнього члена СБ ЗЧ ОУН, «доказував», що Лебедь був німецьким колаборантом  і брав участь у вбивствах поляків, євреїв і українців... Як це не дивно, але всі ці «обвинувачення» появилися, іншим разом знову у деякій американській  пресі наприкінці 1980-их - початку 1990 pоків. Крім цілого розділу у вищезгаданій книзі Дж.Годи (J.W.Goda), присвяченого Миколі Лебедю, вже у 1986-ому  і після в 1992 pоку багато  неґативів і просто нападів на Лебедя поміщено в часописах «Нью-Йорк Пост», «Дзе Вілледж Войс» і навіть в «Ню Йорк Таймс». Джо Конасон у «Вілледж Войс» твердив, що справою Миколи Лебедя займався також Офіс спеціальних інвестигацій  при департаменті юстиції США. Як відомо, всі ці обвинувачення і напади вкінці закінчились нічим. Включно із справою кваліфікувати зорганізування М.Лебедем атентату на польського міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького в 1934 pоці, як звичайний терористичний акт, і тим самим його (Лебедя) організатора, як звичайного терориста. У відповідь на такі спроби, відповідні урядові чинники кваліфікували цей атентат   як політичний акт…». Нижче подаю заголовки  вищезгаданих статтей: «New York Post», February 5, 1986, «Yonkers Man Fingered as Nazi War Fiend» by Peter Moses ; «The New York Times», February 6, 1986, «СІА Said to Have bet Nazi into US» by Ralph; Blumenthal; «The Village Voice», February 11, 1986, «To Catch a Nazi» by by Joe Conason; «The New York Times», September 17, 1992, «Nazi Hunter Says CIA Has Files on Man Accused of War Crimes» by Ralph Blumenthal…»

4.-Край і «Пролог»

«…Заснування «Прологу», - писав у 2009 році професор Анатоль Камінський, - припало в особливий перехідний час. На початку 1950 років революційна боротьба в Краю добігала свого кінця і в силу об’єктивних обставин не було можливості її зміцнювати й продовжувати. З цього стану здавало собі справу керівництво ЗП УГВР і попереджало теж про це своїх американських партнерів, які, до речі, були куди більш оптимістичними в цих справах. Рештки збройного підпілля потребували різного роду допомоги і ЗП УГВР докладало всіх зусиль, щоб її доставити. Йшлося про людську, технічну і фінансову й всякого роду іншу допомогу, необхідну для оборони і збереження існуючої ще підпільної мережі.  При чому теж при допомозі леґалізації  і глибокого законспірування. Але нове становище вимагало нової стратегії, яка заключалася у переході від збройної боротьби до виключно політично-пропагандивної. Якщо ж йдеться про допомогу збереженому ще тоді збройному підпіллю, то ця справа на самому початку лежала в руках вузького кола  людей, а саме: Миколи Лебедя, о.Івана Гриньоха, Юрія Лопатинського і Ярослава Федика. Останній, між іншим, літав разом з кур’єрами в підсовєцьку Україну. Така стратегія визначала нову постановку, сутність якої полягала у всебічній обороні і скріпленні української національної субстанції, яка опинилася в тому часі під тиском посиленої русифікації у всіх ділянках народного життя. Відповідно, й тодішна діяльність «Прологу» була скерована на самооборону  і збереження українського потенціалу, скріплення національної самосвідомості, на боротьбу за українське слово і культуру, утвердження української людини на кожній п’яді української території. Це були еволюційні форми і методи боротьби, мирні проєкції і заходи, які мали творити базу для дальшої боротьби в майбутньому і які відіграли важливу роль у мирній революції кінця 1980-их і початку 1990-их років. На жаль, незалежно від того, що вони ще були недостатні, щоб остаточно довести до її завершення. На перешкоді стали контрреволюційні елементи, які вийшли з середовища старої промосковської, большевицької номенклатури та які саботують й по сьогодні національне державне будівництво. - Ця діяльність проходила по трьох головних векторах: 1)краєвому, 2)зовнішно-політичному і 3)еміґраційному. По лінії Краю йшлося про кожночасну адекватну реакцію на події в Україні в усіх сферах народного життя, їхній аналіз і оцінку з погляду національних інтересів українства. Важливим тут було, зокрема, можливе стимулювання із закордону - посередньо та безпосередньо - певних процесів, які, власне, скеровані були на оборону і скріплення українських сил та послаблення ворожого режиму. В тому відношенні, серед інших, були проекції сприяти теж і відродженню українського націонал-комунізму всередині КПСС. Зокрема, в період «коеґзистенції» і «відлиги» існували сприятливі можливості для певних «стимуляційних» заходів у різних сферах і по різних лініях. - Зокрема ефективною і вагомою була допомога дисидентським правозахисним і національно-демократичним силам взагалі (включно з матеріальною). Важливе місце було відвідене розробці української політичної думки, включаючи теж найновіші осяги в цій матерії у вільному світі з ділянки політології, соціології і т.п. Тут, до речі, перший вектор, тісно схрещувався із третім, еміґраційним: йшлося про максимальне заанґажування еміґраційного інтелектуального світу для всіх цих завдань. І, якщо йдеться про вклад «Прологу» у розвиток української політичної думки, то предметно відмітити, що в журналі «Сучасність» та в книжкових виданнях «Прологу» - ідейно- програмовий  діапазон охоплював широкий ідеологічний спектр - від правого (з виключенням  визначеного Гансом Дж.Морґентау «універсалістичного (імперіалістичного) націоналізму»), до крайнє лівого, - у формі націонал-комунізму. Згадати хоча б перевидання «До Хвилі» Сергія Мазлаха і Василя Шахрая в 1967 pоці у видавництві «Пролог» чи монографію Івана Кошелівця «Микола Скрипник» в 1972 pоці у видавництві  «Сучасність». Іншими словами, тут мали ми справжній  політичний і науковий плюралізм. На марґінесі додамо, що подібний плюралізм  був теж у літературній ділянці, де друкувались письменники і поети різних жанрів і напрямків, за виїмком, самозрозуміло, літературної халтури «соціалістичного реалізму». Натомість від початку 1989 pоку друкувались вже автори з України, такі як, наприклад, Микола Рябчук, Леонід Новиченко, Віталій Дончик, Григорій Кочур й інші.

О.Панченко (з ліва) та проф.Анатоль Камінський, Ворвік, стейт Ню Йорк (ЗСА), травень 2016-го року

Треба відмітити унікальність «Сучасності» в тому сенсі, що хоча її фінансувало ЗП УГВР («Пролог» чи «Українське товариство закордонних студій»), журнал не був органом ЗП УГВР, а радше авторів, які у ньому друкувались, і в тому теж і полягала його всеукраїнськість, його соборність. Видавництво «Сучасність» видало багато самвидавної літератури, у тому числі поезії Василя Стуса «Палімпсести», Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», «Українська інтеліґенція під судом КҐБ», матеріали з процесів В.Чорновола, М.Масютка, М.Озерного і інших (1970), «Есеї, листи  й документи» Валентина Мороза (1975) та ряд інших праць самвидавних авторів. До речі, якраз «Пролог» і «Сучасність» видали найбільше самвидавних матеріалів  з-поміж усіх  видавництв в діяспорі. Окремо слід згадати про спеціальну техніку розповсюдження «Сучасності» та інших видань, виготовлених у «ліліпутних» (малорозмірних) формах на дуже тонкому папері, які перекидалось в Україну всіма можливими тоді способами (у свій час теж повітряними або газовими балонами), таємним перепачкуванням тощо. Важливими були теж контакти з українською людиною поза Україною - туристами, відвідувачами, професіоналами,дипломатами; проведення різних заходів на міжнародних конфереціях і т.п. Дуже активним на відтинку контактів з дипломатами УССР був Євген Стахів, Микола Галів й інші. На студентському відтинку дуже активним був Роман Купчинський, Роман Мац і їхні колеґи. Обидва були присутні також на різних мистецьких імпрезах українських підсовєцьких ансамблів у різних містах. Важливою була присутність наших людей на різних міжнародних з”їздах, конгресах, конференціях і подібних заходах, в яких брали участь радянські представники. Про це автор переконався особисто, як керівник груп «Прологу» чи то на  Історичному конґресі в Стокгольмі (Швеція), в якому брав офіційно участь д-р Богдан Галайчук, чи на Виставці УССР в Марселі (Франція) в 1957  і 1958 роках разом з д-ром Кирилом Митровичем і проф.Павлом Шумовським; на Міжнародній виставці в Монреалі (Канада, 1967), на Міжнародній виставці в Осака (Японія, 1970), на Олімпіадах в Римі у 1960 році і 1962 pоку, як також у Мюнхені в 1972 році, як теж на Міжнародному з’зді молоді в Гельсінкі (Фінляндія), в якому брала участь (тоді ще студенти) Марта Богачевська, С.Слюзар, Леонід Рудницький, Іван Мигул, Ігор Зубенко й інші, на  гастролях ансамблю Вірського у Венесуелі та низці інших того рода імпрезах. Основним прицілом, однак, залишався завжди народ на Рідних Землях, українська людина на місці в Україні. Варто теж згадати про те, що якшо йшлося про інформування української людини на материку про міжнародні події, то воно було об’єктивним, оперте на різних джерелах і різних опініях, але подаване крізь призму української точки зору.  Зовнішно-політичний вектор визначав інформаційну і дипломатичну діяльність. Йшлося про максимальне поширення у вільному світі інформації про визвольну боротьбу українського народу, звернення до офіційних чинників, преси і в пресі, шукання приятелів для української справи, заанґажування чужинців до протестних й інших акцій і т.п. - «Пролог»  був весь час головним джерелом інформації про становище в Україні  в різних ділянках  народного життя і не тільки для діаспори, але й для чужинецького світу. В період правозахисного руху «Пролог» постачав безперебійно матеріали про нього у формі пресових комунікатів чи то «Прологу», чи «Сучасності», чи «Пресової служби ЗП УГВР»,  які перекладались на англійську й інші мови та були поширювані у вільному світі. Крім того, «Пролог» займався дослідно-науковою працею про становище в радянській Україні і випустив низку аналітичних опрацювань та елаборатів, частина яких не лише друкувалась в «Сучасності», а перекладались вони на чужі мови і були призначені передовсім для вжитку у зовнішно-політичній роботі. В тому плані «Пролог» видавав теж періодичне англомовне видання «Вибірка з радянської української преси» («Дайджест оф дзе совєт юкренієн прес»), яким на початку займався д-р Олесницький, а пізніше Марта Скорупська, яка у свій час коротко була теж начальним редактором «Сучасності». Згаданий «Дайджест» мав великий попит в колах американських і інших совєтологів. В 1960-их роках «Дайджест» появлявся на французькій мові. Його редактором був д-р Степан Божик (1898-1971), жив у Лювені (Бельґія), адвокат, громадський діяч в Равщині (в Галичині), від 1946 pоку мешкав у Бельґії, де провадив громадською кооперативною діяльністю, автор праці з історії Белзької землі, редактор «Вістей» і «Голосу Христа Чоловіколюбця», голова  КОДУСу у Бельґії тощо. Причетним до французького видання «Дайджеста» був д-р Кирило Митрович, громадський і політичний діяч у Франції. З неперіодичних чужомовних видань слід згадати часопис «Пролог» англійською мовою, деякі числа якого друкувались французькій і португальською мовами. Португальськими виданнями займався д-р Богдан Галайчук, який жив в Арґентині. «Пролог» робив рівно ж заходи, щоб найти чужинецькі видання для опублікування самвидавних матеріалів. Тут варто згадати, що заходами «Прологу» появилася, напр., праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» англійською мовою у бритійському видавництві «Вайденфельд енд Нікольсон» в Лондоні. На цьому місці  треба висловити признання і вдячність проф.Вікторові Свободі з Лондону, який доклав величезних зусиль і праці для підготовки англійського тексту і для віднайдення цього престижного видавництва. При цій нагоді не можна не згадати, що ориґінальний український текст «привезла» була Оля Романчук, мешканка Парижу. Як відомо, праця Дзюби була надрукована теж російською і пізніше китайською мовами. «Пролог» займався цілістю зовнішно-політичної і дипломатичної діяльності  і в тому відношенні був організаційно-оперативним, діловим штабом чи апаратом Секретаря зовнішніх справ УГВР і ЗП УГВР, тобто фактичним «міністерством» чи секретаріатом зовнішніх справ. Тут, на окрему згадку заслуговує д-р Любомир Ортинський, який був дуже активний в цій ділянці, брав участь в численних міжнародних конференціях та форумах. Він був теж «фактичним» представником «Прологу» в ООН у Ню Йорку. В 1970-их роках подібну функцію в ООН виконував проф.Юрій Шумовський, брат Павла, одного із засновників УГВР. З ним часто на різні зустрічі і розмоаи ходив теж автор.

Якщо йдеться про третій вектор діяльности «Прологу», то вона концентрувалась в основному на видавничій справі. Ми вже вище згадали про постійне інформування діаспори про події в Україні, прес-релізи «Прологу», «Сучасності» і «Прес-релізи ЗП УГВР» та видання самвидавних матеріалів . Як всебічною і масштабною була діяльність  видавництва «Пролог» і «Сучасність» і для України, і для еміґрації найкраще подав Іван Кошелівець, довголітний редактор журналу «Сучасність» в енциклопедичній записці «Дещо з історії в-ва «Сучасність». Він пише: «…З січня 1951 у Мюнхені почала виходити двотижнева газета «Сучасна Україна» з головним наставленням інформувати про події в Україні. Одним з визначних членів редакції був від початку літературознавець і критик Григорій Костюк. Зокрема, він редаґував літературну сторінку, в якій багато уваги присвятив питанням відродження 20-их років, опублікувавши низку портретів діячів того часу. Під кінець того ж року Костюк виїхав до США і його обов’язки в «Сучасній Україні» перебрав Іван Кошелівець. З липня 1955 року літературна сторінка відокремилась у формі «Української літературної газети», яку редаґували І.Кошелівець і Юрій Лавріненко. З січня 1961 на базі цих двох газет почав виходити місячник «Сучасність», як і попередні видання, з наставленням загальноукраїнським, без пов’язання з якоюсь партією. Журнал був і лишився з настановою на насвітлення загальнокультурних проблем, але містив також багато загально-публіцистичиих матеріялів. В «У.Л.Г.» й «Сучасності» брали участь найвизначніші співробітники діяспори, почавши з представників ще дореволюційної еміґрації в особах Володимира Дорошенка й Андрія Жука. З першої дореволюційної еміґрації, як називати тільки визначніших, співробітничали в наших виданнях: поет Евген Маланюк, історики Олсксапдср Шульгин, Ілько Борщак, Борис Крупницький, славіст зі світовим ім’ям Дмитро Чижевський, шевченкознавець Павло Зайцев та інші. Але головний кадр співробітників становили представники еміґрації 1940-их років; серед них славіст і літературний критик Юрій Шевельов, літературознавці Ю.Лавріненко, Г.Костюк, Петро Одарченко, Володимир Державин; поети і прозаїки: Василь Барка, Олекса Ізарський, Ігор Качуровський, Михайло Орест (Зеров), Яр Славутич, Олег Зуєвський, Ігор Костецький. Велике число вихідців із західних українських земель. письменники - Святослав Гординський, Марта Калитовська, Богдан Кравців, Юрій Стефаник (син Василя), мистці Юрій Соловій і Яків Гніздовський, кілька істориків, серед них Іван Лисяк-Рудницький, громадсько-політичний діяч і вчений, головний редактор «Енциклопедії Українознавства» Володимир Кубійоиич. З визначніших публіцистів - Мирослав Прокоп, Іван Майстренко, Анатоль Камінський (автор низки книжок публіцистики). З часом на сторінках «УЛГ» й «Сучасності» почало виступати покоління співробітників, які виросли вже на еміґрацїі. Серед них окреме місце посідає т.зв. Ню Йоркська група поетів, яка оформилася при наших виданнях: Емма Андієвська, Богдан Бойчук, Віра Вовк, Патриція Килина (родом американка), Женя Васильківська, Богдан Рубчак, Юрій Тарнавський, Марко Царинник та інші. Серед цих нових визначилася ціла плеяда  вчених професорів,  які активно співробітничають у  журналі  «Сучасність»: Іван Фізер, Тарас Гунчак, Роман Сольчаник, Григорій Грабович, Роман Шпорлюк та інші; усі вони професори американських університетів. Нове від початку 1989. Поява на стор. «Сучасности» авторів з України: Микола Рябчук, Леонід Новиченко, Віталій Дончик, Г.Кочур та ін. Слід сподіватися, що число їx збільшиться. Довголітнім редактором «Сучасности» з перервами був І.Кошелівець; у перервах короткочасно були редакторами: Вольфрам Бургґарт (син Юрія Клена), Юрій Шевельов, Марта Скорупська. З червня 1984 редакцію перебрав від І.Кошелівця Тарас Гунчак. Паралельно з періодичними виданнями діло книжкове видавництво під тією ж назвою «Сучасність». Тут годі було б подати бодай приблизний перелік наших видань. З поетів варто назвати видання окремими книжками: Є.Маланюка, В.Барки,   С.Гординського,  Е.Андієвської,  Богдана Бойчука,  Б.Рубчака,  П.Килини.  З  прози серед  іншого: «Жовтий   князь»   В.Барки,   роман Е.Андієвської «Герострати»,  «Роман про добру людину», «Роман про людське призначення», серія повістей автобіографічного характеру О.Ізарського, роман  Івана Смолія «Неспокійна осінь», повість Василя Сокола «Така довга ніч», повне видання прози В.Домонтовича в трьох томах (це далеко не все).   Головніше   з   літературознавства:   «Сучасна   література в УРСР» І.Кошелівця,  в його ж упорядкуванні «Панорама найновішої літератури в УРСР», (два видання. Антологія «Координати» I-ІІ, сучасна українська поезія на Заході - упорядники Б.Бойчук і  Б.Рубчак, два томи «Панорама найновішої літератури в УРСР» (два видання), два томи статей Ю.Шевельова «Не для дітей» і «Друга черга», збірка статей Г.Костюка «У світі ідей і образів», його ж «З літопису літературного життя в діяспорі», «На шляхах синтези клярнетизму» Ю.Лавринеика та інше. З дещо іншого слід назвати дві монографії І.Кошелівця – «Микола Скрипник» і «Олександер Довженко», дослідження Ю.Шевельова «Українська мова в першій половиш двадцятого століття», збірка документів «Українська громадсько-політична думка в 20 столітті», І-ІІІ, в упорядкуванні Т.Гунчака й P.Сольчаника. Видавництво «Сучасність» видало багато самвидавної літератури, у томі числі найповніше досі видання поезій В.Стуса «Палімпсести»  і «Інтернаціоналізм чи русифікація?» І.Дзюби...». - «...Важливіше з мемуарної літератури: «Спомини» Йосипа Гірняка; важливі для розуміння атмосфери на Україні в 20-30-их роках відомого тоді в Харкові педагога  Юрія Самброса   «Шляхи»,  «Розмови   в   дорозі   до   себе»  І.Кошелівця, «Музичними шляхами» Василя Витвицького. Тільки дещо з перекладів: Самюель Бекет, «Чекаючи на Ґодо» (переклад Б.Бойчука і Ю.Таpнавського), Василь Биков, «Мертвим не болить» (переклад І.Кошелівця), Франсуа Війон, «Життя і твори» (переклад С.Гординського), Дені Дідро, «Жак фаталіст і його пан» (переклад І.Кошелівця), Фрідріх Дюрренматт, «Гостина старої дами», (переклад В.Вовк), Франц Кафка, «Оповідання», (переклад І.Кошелівця) і багато іншого...».

Величезну роботу у нав’язанні контактів з земляками в Україні провели туристи, відвідувачі, члени офіційних делеґацій тощо. Вони творили основні канали для передання допомоги і перевезення самвидавних матеріалів. В США слід особливо згадати Ніну Самокіш, яка проводила кілька разів туристичні групи з Америки, як теж відбувала особисті окремі поїздки з доручення «Прологу»; подружжя Софії та Тита Гевриків, Віру Вовк-Селянську, Катю Івашкевич, Марту Скорупську та інших з США і Канади, Ігоря Зубенка з Німеччини, який «привіз» і перевидав у своєму видавництві «Більмо» Михайла Осадчого; Олю Романчук і Надію Мигаль з Франції  і багато інших з різних країн. Не можна не згадати контакти з науковим світом в Києві відомого математика проф.Володимира  Петришина, чи  проф.Мирослава Лабуньку, д-ра Михайла Марунчака, д-ра Степана Олійника та їхніх студійних поїздок. Важливі контакти з культурологічними і правозахисними колами в Україні нав’язали працівниці Американської виставки в СССР Оксана Смішкевич і Орися Шепарович. На окреме, особливе відмічення заслуговує д-р Анна Галя Горбач з Франкфурту на Майні, яка провела величезну неоцінену роботу на відтинку допомоги правозахисникам, постійно вдержувала з ними контакт, перекладала на німецьку мову деякі самвидавні літературні видання і містила їх в німецьких видавництвах, залучала німецькі кола для підтримки правозахисників і політв’язнів і т.п. У цьому багато допомагала їй теж дочка Катерина і син Марком. Тут треба також згадати Зиновія Марцюка з Мюнхену, який дуже багато зробив для допомоги політв'язням та їхнім родинам в Україні; ангажував до цього теж німецьких громадян. З Англії треба згадати Костянтина Зеленка, який брав участь у зустрічах на деяких імпрезах, де були радянські представники (напр., на Олімпіаді в Римі в 1962 р). Із членів ОУН за кордоном  брали участь у подібних  заходах Василь Томків, Роман Папіж й інші. Все це тільки загальні штрихи проведеної великої роботи і далеко неповний реєстр тих, що її провели.

…Керівництвом «Прологу» була Управа на чолі з її Президентом. До складу першої Управи входили Микола Лебедь, як Президент, його заступник  д-р Мирослав Прокоп та члени Юрій Лопатинський, д-р Омелян Антонович і Богдан Чайківський, як бухгалтер. О.Антонович мешкав у Вашінгтоні і лише час від часу заїжджав до «Прологу». До Управи «Прологу» належав теж о. Іван Гриньох, Голова «Українського товариства закордонний студій» в Мюнхені. Незабаром членом Управи став ще проф.Лев Шанковський. У самому бюро постійно жив Федір Юревич, який мав нагляд над загальним архівом і виконував роль охорони  цілого приміщення. До нього належав теж циклостиль, тобто друкарська справа. Довший час жив, чи точніше стало перебував  від понеділка до п’ятниці у бюро, теж проф.Лев Шанковський, який на вікенди повертався до Філядельфії. Протягом років склад Управи дещо змінювався за винятоком посади Президента, яким довгі роки був Микола Лебедь, що після нього прийшов на це місце Мирослав Прокоп, коли М.Лебедь відійшов на пенсію. До речі, і після виходу на пенсію М.Лебедь залишався й надалі в «Управі» і зберігав за собою роль навіть більшу ніж «сірого кардинала». Іншими словами, в багатьох засадничих справах він часто мав вирішальне слово. З переїздом д-р Любомира Ореста Ортинського із Західної Німеччини до CШA, він ввійшов до Управи, подібно як автор цих рядків після приїзду з Лондону. Між іншим, останній у свій час був заступником Президента та якийсь час виконував теж функцію секретаря. При Управі, як звичайно, був допоміжний, передовсім секретарський персонал, який протягом років теж змінювався. Секретарок бувало дві-три, а то й більше. Серед них на відмічення заслуговує зокрема Ніна Ільницька, яка працювала в «Пролозі» майже чверть сторіччя. Крім секретарської роботи, вона займалася частково теж редаґуванням. Вона була, між іншим, редактором споминів колишніх вояків УПА, І.Дмитрика і О.Плеченя. Серед цілої низки працівників «Прологу» не можна не згадати  Надії Світличної, яка ще перед своєю сталого працею в «Пролозі» тісно з ним співпрацювала. Серед іншого вона займалася відчитуванням та розшифровуванням самвидавних  матеріалів та їх опрацюванням. Саме вона упорядкувала і підготовила до друку збірку  поезій Василя Стуса «Палімпсести», Ярослава Лесіва «Мить», Миколи Руденка «За ґратами», Миколи Горбаля «Коломийка для Андрійка», Гелія Снегірьова «Твори», брошури Юрія Литвина та інших. Ніна Самокіш, яка якийсь час офіційно працювала в офісі, в основному займалася  справами по лінії зв’язків з Україною, контактами з правозахисниками тощо. Слід згадати теж Олю Маланчук, Оксану Радиш, Марту Коломієць та ряд інших. Марта Скорупська починала свою працю в «Пролозі» після поїздки в Україну  як секретарка і пізніше редаґувала «Дайджест оф дзе Совєт Юкраньєн Прес», а у 1980-их роках увійшла до Управи  та якийсь час була редактором «Сучасності». З інших працівників «Прологу» згадаємо Ростислава Хом’яка, Романа Купчинського, який став президентом «Прологу» у 1981 році, Петра Содоля, якому P.Купчинський передав керівництво «Прологу» із своїм відходом на працю в Радіо «Свобода», Стефана Вельгаша, який  перебрав бухгалтерське діловодство після Богдана Чайківського та  інших, серед  яких були теж частинно затруднені. Серед них згадаємо зокрема Олександра Мотиля, який впорядкував був бібліотеку «Прологу». Про двох останніх президентів, P.Купчинського і П.Содоля, які не виправдали довіря, яким наділило їх ЗП УГВР і Середовище УГВР,  попередній Президент «Прологу» і Голова  Президії Середовища УГВР писав наступне: «...Купчинський... багато років працював в «Пролозі» під керівництвом старших і по певному часі увійшов до його управи. Як студент-активіст, він був від другої половни 1960-их і у 1970-их pp. серед тих молодих людей, які вели доволі широкі акції для оборони українських політичних в’язнів мобілізували для цієї справи також інтелектуальні кола американського суспільства.

Коли  Р.Купчинський очолив  «Пролог»,   він спочатку виявив чимало енергії та інціятиви у видавничих і організаційних справах. Однак, відносно швидко, якщо йдеться про його вік, Р.Купчинський почав виявляти разючі слабости характеру, недостачу почуття відповідальности передусім у фінансових справах, також у зобов’язаннях у відношенні до громадських фондів. Крім того, особливо при кінці свого правління на пості голови «Прологу», він проводив у практиці своє бажання «усамостійнитися» від політичного середовища, яке його виростило, вів до розтрати великою морально-політичного капіталу, який він одержав від попередників. Цю свою рису він передав своєму наслідникові, Петрові Содолеві, який першим своїм рішенням па новому пості відмовився пошанувати принципи вчаємин між «Прологом» і ЗП УГВР, згодом - Середовищем УГВР, дарма, що Президія того Середовища виявила йому повне довір’я і пропонувала вибрати його головою «Прологу». Така політика «усамостійнювання» від політичного середовища, привела Содоля... до самовільного присвоєння майна цій громадської установи і перетворення її у приватне підприємство, а намагання Президії Середовища, звернути Содоля з цього згубного шляху, не дали результату...». (Анатоль Камінський, «Від насильної до мирної революції», з передмовою Мирослава Прокопа, 1996 р, с 10, 11) . - В різних країнах «Пролог» мав своїх представників, що ними були, звичайно, члени і прихильники Закодонного Представництва УГВР і ОУН за кордоном. Так, в Австралії цю функцію виконували Мирослав Болюх, Андрій Глуханич  та Богдан Подолянко, в Арґентині - проф.Богдан Галайчук, в Канаді – д-р Мирослав Малецький і д-р Михайло Марунчак, у скандинавських країнах - Кирило Гарбар і д-р Богдан  Околот-Скобович, а пізніше - Богдан Залуга, в Італії - Василь Лосічко і Омелян Кміть, в Ґолландії Роман Стахів, в Швайцарії – інж.Євген Врецьона і д-р Роман Прокоп, в Англії - Тарас Кузьо, а від 1988 pоку - Святослав Василько. «Пролог» користувався теж допомогою громадського «Об’єднання прихильників визвольної боротьби в Україні» (ОПВБУ), що його довгі роки очолював д-р Роман Борковський. «Пролог» мав теж велику кількість вільних співробітників.

Свою працю «Пролог» проводив не лише у якнайтіснішому пов’язанні з Генеральним Секретарем зовнішніх справ УГВР, ЗП УГВР та пізніше Середовищем  УГВР, але, по суті, був спільним органом цих інституцій, бюром американської частини редакції «Сучасности» та інших споріднених організацій в США. Якщо йдеться про практичне організаційно-функціональні   пов’язання   «Прологу» поза Генеральним Секретаріатом зовнішніх справ УГВР   і   ЗП УГВР, а й із ОУНз та іншими  організаціями, які  співпрацювали  з   «Прологом»,   то  до початку   1980   років   воно   здійснювалося  шляхом  низки  своєрідних «персональних  юній», які   взаємно   схрещувалися. Так, наприклад, Mикола Лебедь, Генеральний Секретар зовнішніх справ УГВР, був водночас президентом «Прологу»; о.Іван Гриньох, Голова Президії ЗП УГВР був Головою Українського товариства закордонних студій і членом Управи «Прологу»; д-р Мирослав Прокоп був Головою Президії ЗП УГВР і Президентом «Прологу»; Дарія Ребет була членом Президії ЗП і рівночасно заступником ГоловиУкраїнського товариства закордонних студій, А.Камінський був заступником Голови ОУНз і віце-президентом «Прологу» і т.д. - Доречно нагадати, що поза більшістю Управи були теж противники цієї «повної ставки на молодих». Зрештою, й у самого тодішнього Голови, д-ра М.Прокопа, також були сумніви щодо такої постановки, оскільки він був за тим, щоб наступним керівником «Прологу» став А.Камінський, а не P.Купчинський. Але остаточно, на засіданні Управи, він теж голосував з більшістю, щоб, як він висловився, «не вносити дисонансу щодо нового Голови». Серед противників цієї постановки, авторами і промоторами якої був в першу чергу М.Лебедь, разом з Ю.Лопатинським і Б.Чайківським, була передовсім Дарія Ребет, Ірина Козак, Ніна Самокіш і Надія Світлична (обидві зрезигнували з праці в «Пролозі» на знак протесту), Любомир Татух, Мирослав Болюх, Роман Ільницький (на початку), Святослав Василько і багато інших. Це, однак, не вплинуло на рішення Управи. Не бракувало  теж прихильників й «нової постановки», серед яких, напр., дуже активним був Євген Стахів. Дехто з діячів зайняв був і нейтральне становище, до них належав д-р Роман Борковський. - В одній із розмов автора із Мирославом Болюхом, він розповів як після вибору нового керівництва «Прологу» на чолі з P.Купчинським, о.І.Гриньох сказав йому, що тепер він вже «може спокійно вмирати, бо дальше існування і доля «Прологу» забезпечені і його УГВР-рівська діяльність  на майбутнє запевнена...». (Виглядає, що серед клеру дійсно тільки Папа Римський є непомильним...). - Підсумовуючи, слід підкреслити, що закінчення й упадок «Прологу», це щось більше, як тільки занепад однієї діаспоральної, важливої інституції, яка мала б продовжувати свою діяльність в Україні. Це в першу чергу свідчення в морально-етичній та громадсько-політичній незрілості певного молодшого еміґраційного політикуму, що на нього такі великії надії покладали  їхні старші колеги. І які у своїх переконаннях і запевненнях, висловлених о.д-ром Іваном Гриньохом, щодо майбутнього «Прологу», не зробили накінець нічого, щоб дійсно  забепечити свої запевнення…».

5.-Замість епілогу

Професор Мак-Мастерського університету (Канада), професор політології УВУ, активний діяч української діяспори, видатний дослідник історії, співредактор 77-томного видання про українське підпілля Петро-Йосиф Петрович Потічний, який, до речі, 2 червня 2020 року відзначив своє 90 ліття, писав до мене у своїх листах відносно моєї дослідницької праці: «… Стосовно Вашої праці, я вважаю, що в загальному вона досить об’єктивно підходить до теми УГШВР. Мене подобалося Ваше намагання, хоча й не повністю послідовне, відрізнити ОУН від УПА, як теж представити УГВР, як інституцію, що була подумана, як об’єднуючий й керівний центр визвольної боротьби. Якщо я маю взагалі які-небудь (зауваження), - то це до перспективи оцінки УГВР. Треба пам’ятати, що пишемо про речі 50-річної давнини, і тому треба більш критично підходити до всіх явищ того часу. Очевидно, я маю на думці конструктивну критику, бо деструктивної в нас досить… Мені буде цікаво прочитати Вашу книжку про Миколу Лебедя. Тим більше, що він був і залишиться досить конроверсійною особою. Мені здається також, що не все, що про нього нам треба знати стало доступним навіть після його смерті. Наприклад, більшість документів, які насвітлюють його працю в США науковцям і досі доступні… Ще раз дякую за письмо і бажаю дальших успіхів. З глибокою пошаною (-)  П.Й.П. – 21.04.2001». - «…Роботи О.Панченка ціхуються розсудливістю і балансом, коли йдеться про події та їх характеристику й аналіз, але в оцінці окремих симпатичних йому осіб він має тенденцію до гаґіоґрафії, яка, одначе, не переходить меж перебільшення. Його роботи вказують на солідну підготовку і працьовитість. Він сумлінно базує свої висновки на джерелах і вміє їх вживати… Його письмова мова на дуже доброму рівні, в нього майже не зустрічається русизмів, якими засмічена мова багатьох науковців України… Я вважаю, що д-р Панченко заслуговує на підтримку від КІУС-у. Хоча він не знаходиться в академічному середовищі, але як приватний дослідник, він осягнув рівень дослідів і публікацій, який вищий від багатьох дослідників університетського й академічного походження в Україні…» (Із подання проф.П.-Й.Потічного до Канадського інституту українських студій (КІУС), 2002 рік). І далі: «17 грудня 2007 р. - … Пересилаю Вам список про май. Петра Миколенка (Миколу Савченка) «Байду», які я скопіював для можливого використання у книзі про нього. Це лишень частина матеріалу. Наприклад, його листування з кол. вояками УПА, які прибули Рейдом в Західну Європу дуже велике і тому я вибрав лишень деякі зразки цього листування. Усі матеріали походять з The Peter J. Potichnyj Collection on Insurgensy and Counter- Insurgensy in Ukraine, Thomas Fisher Rare Book Library, (частина Robars Library), University of Toronto.   Це офіційна назва «Літопису УПА», бо університет не дає офіційного приміщення для організацій, які не пов’язані з університетом…». - «…Хочу повідомити Вас, що я контакті з пані Вірою Миколенко, яка живе не дуже далеко від мене, в Детройті, штат Мішіґан, США. Вона також сказала мені, що Ви в контакті з нею і просите матеріали для публікації книги… В нас також нічого немає про молодшого брата Миколи Савченка, який загинув в УПА. Про нього також треба згадати. Ще від живого «Байди» я чув, що свого часу він отримав одинокого листа від свойого батька з СРСР, в якому той назвав його героєм. Пані Миколенко не знає чи цей лист знаходиться між паперами покійного мужа, які переховуються в неї. В нас в архіві його, на жаль, немає. Цікаво було б довідатися, як для участі «Байди» В УПА ставилася і досі ставиться його рідня в Україні… З глибокою пошаною. – П.Й.П.».

Проф.Потічний Петро-Йосип у своїх споминах, зокрема, пише й про фірму-корпорацію «Пролог» та ЦРУ: «…За кілька кварталів вниз від Колумбійського університету,  теж у верхньому Вест-Сайді, знаходилася дуже важлива устанва, присвячена українській визвольній боротьбі. Лише згодом  я дізнався, що її фінансувало ЦРУ. Вони протистояли російській владі в Україні, а цього було досить для мене. До того ж, вони  робили це на дуже високому рівні. Очолював організацію о.Др.І.Гриньох, один із віце-президентів УГВР – українського революційного уряду, якому я, як вояк УПА, підпорядковувався в 1945-1947 рр. Також туди входив генеральний секретар закордонних справ УГВР та колишній лідер ОУН у боротьбі проти німців в Україні Микола Лебедь, Др. Мирослав Прокоп, Проф. Шанковський та полковник УПА Юрій Лопатинський («Калина»). Їх підтримували й інші люди різних ідеологічних переконань, навіть колишні марксисти (Кость Кононенко, Іван Майстренко), соціалісти (В.Потішко), викладачі (Юрій Шевельов), журналісти (Др. Роман Олійник, Др. А.Камінський), поети (В.Барка, Б.Кравців), а  також чимало інших цікавих особистостей, як-от перший виходець із України, який отримав акредитацію журналіста при ООН Др. Любомир Ортинський. Вони видавали різні публікації,  книги, памфлети, газету та журнал («Сучасність»), присвячений  політиці та культурі, навіть таємно вели радіотрансляцію до України. Діячі також видавали «Дайджест радянської української преси» англійською мовою, а він суттєво доповнював «Сучасний  дайджест радянської преси», який охоплював російськомовну пресу цілого Радянського Союзу. Однією з ключових постатей був Микола Лебедь. Він був  надзвичайно вимогливим до себе й до інших, дуже дисциплінованим,  таємничим та авторитарним. Я пізнав його ближче згодом, коли він став членом видавничого комітету «Літопису УПА». Він звик, що останнє слово за ним, тож на на засіданнях часто давав волю своїм емоціям, стукаючи при цьому кулаком по столі для більшого ефекту. Ми поважали його за минулу  діяльність у підпіллі, з усмішкою реагували на його вибрики й майже ніколи не погоджувалися з його думкою. Наприклад, він був категорично проти публікування спогадів Марії Савчин («Марічки»), бо приписував їх авторство КҐБ. Попри все, спогади таки вийшли друком. Окрім Проф. Л.Шанковського, справжнім інтеліґентом у цій  групі вважався Др. Мирослав Прокоп. Він завжди поводився  ввічливо, але водночас був обережним, загадковим та дипломатичним. Недруги порівнювали М.Прокопа з Маккіавелі, та він нагадував італійського філософа лише здібністю до теоретичного мислення. Особливо добре він розумівся на україно-російських відносинах, тож видав чимало важливих праць у цій сфері. Справжнім жартівником був полковник УПА Юрій Лопатинський. Він був прекрасним співрозмовником, поліглотом, чудовим розвідником та зв’язковим, мав неабияке почуття гумору. Полковник не приховував емоцій, радий прийти на допомогу в  будь-якій ситуації, ніколи не видавав таємниць. Багато років він  очолював товариство ветеранів УПА (ОКВ УПА), куди входив і я. Усі любили його. Ю.Лопатинський помер від серцевого нападу в  районі Ґантер, у північній частині штату Ню-Йорк.  Хотілося б докладно розповісти й про інших особистостей,  котрі працювали в «Пролозі», та обсяги книги не дозволяють зробити це. «Пролог» приваблював і мене, адже тут передплачували всі доступні радянські українські видання. Там було найзручніше досліджувати радянські профспілки, а також дізнаватися новини  української політики. Як колишньому вояку УПА в «Пролозі» мені  зраділи, а я із вдячності запропонував допомогти зі сортуванням газет та журналів та організувати бібліотеку. Я мав доступ до ксерокса, тож копіював потрібні статті, суттєво економлячи свій час. В обмін на доступ до матеріалів та інформації, я зголосився допомагати безкоштовно. Я й досі вважаю, що це об’єднання згуртувало дуже важливих, обізнаних та досвідчених людей, чия праця зробила незалежність України набагато реальнішою…  Десь у той час до мене звернувся Микола Лебедь і спитав,  чи я не проти поїхати до Вашінґтона. Пропозиція звучала доволі загадково, але оскільки я хотів поїхати у Вашінґтон, багато не розпитував. Ми мали їхати разом. До Вашінґтона ми добиралися літаком, потім опинилися в якомусь мотелі на околиці Вірджинії. Там нас зустріли двоє високих молодиків. М.Лебедь застав мене зненацька, коли в їхній присутності вручив 20 доларів, сказав, що вони хочуть поговорити, і пішов. Джентльмени замовили каву з бутербродами і почали ставити різні запитання про мою біографію. Я зауважив, що вони багато знали про моє минуле, і зрештою запитав, до чого вони ведуть. Чоловіки відповіли, що оскільки я вивчаю Радянський Союз, вони розглядають мою кандидатуру на посаду в одній американській організації, проте не уточнили, в якій саме. Та в  цьому не було потреби. Я вже здогадався, з ким маю справу, і посилено роздумував, як виплутатися з цієї ситуації. Я не мав нічого проти ЦРУ, бо вважаю, що кожна суверенна держава має мати розвідувальну службу. Мої сумніви полягали в тому, що я не хотів опинитися знову в Радянському Союзі, а саме це мене, мабуть, очікувало. На другому етапі я мав пройти різні тести, зрештою, мене  під’єднали до «машини правди» – так називався детектор брехні по-їхньому. Спершу запитання були доволі простими, та згодом вони стали копати глибше, і я почав опиратися. На запитанні про мою освіту, яка для мене священна, я нарешті не стримався. Питання звучало так: «Чи ви коли-небудь списували на іспитах?».  Зопалу я заперечив, та потім пригадав свій іспит із економіки.  Детектор зафіксував неправду. Врешті під тиском я визнав, що таки списував раз чи двічі. Це примусове зізнання так розлютило й відвернуло мене від них, що я захотів піти звідти якомога раніше. Я не сказав більше ні слова, наголосивши, що освіта дуже важлива для мене, й повернувся до Ню-Йорка. М.Лебедю я сказав, що не придатний для служби в ЦРУ. Він більше на мене не тиснув, тож принаймні на деякий час питання вичерпалося…»

Олександр Панченко, - доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен), адвокат з міста Лохвиці Полтавської області

Теги:
2020-09-24 00:00:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар