«Винищувальні акції»: пам’ять двох народів - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » «Винищувальні акції»: пам’ять двох народів

«Винищувальні акції»: пам’ять двох народів

Голодомори в Україні та Казахстані у порівняльному аналізі
Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ

2—4 травня цього року в столиці Казахстану Астані відбувся науковий семінар, підсумки якого матимуть громадське звучання, особливо в найбільш постраждалих від голоду пострадянських країнах — Україні й Казахстані. Його перші уроки варто викласти в газетному форматі.

УЧАСНИКИ СЕМІНАРУ

Семінар відбувся в Назарбаєв Університеті (НУ), який прийняв перших студентів у 2010 році. Поки що на просторому кампусі збудовано першу чергу університету. Викладання в ньому ведеться англійською мовою. Академічні й науково-дослідні програми реалізуються в партнерстві з університетами, які входять до рейтингу найкращих у світі. Укладено контракти на довгострокову роботу в НУ з багатьма провідними вченими світу.

Серед них — Стівен Віткрофт. Це представник бірмінгемської школи в галузі російської й радянської економічної історії, яку заснував класик західної радянології, автор 14-томної «Історії радянської Росії» Едвард Карр. Учень Карра Роберт Девіс опублікував наступні шість томів, що охоплюють період із 1929 по 1937 рр. (п’ятий том — у співавторстві зі своїм учнем С. Віткрофтом, а шостий — спільно з С. Віткрофтом і російським істориком Олегом Хлевнюком). Віткрофт із 1985 року почав працювати в Мельбурнському університеті, де заснував і очолив Науково-дослідний центр вивчення Росії та Євразії. Від 2009 року очолює міжнародну групу експертів, яка досліджує голод XX ст. у різних країнах. Група двічі збиралася на свої семінари — в Мельбурні й Шанхаї. Третій семінар в Астані є темою цієї статті.

Американських експертів на семінарі представляли Шейла Фіцпатрик (Чикагський університет), Кетрін Кларк (Йєльський університет) і Ламберт Люмей (Колумбійський університет), Росію — професори Володимир Ільїних і Володимир Ісупов ( Новосибірське відділення РАН), Віктор Кондрашин (Пензенський університет) і Геннадій Корнилов (Єкатеринбурзький університет), Україну — Олександр Вассерман (Інститут геронтології Академії медичних наук), Станіслав Кульчицький (Інститут історії України НАН України) і Валерій Солдатенко (Інститут національної пам’яті України). Найбільш численною групою учасників семінару були казахські вчені, переважно з Інституту історії й етнології ім. Ч. Валіханова (Алмати) та Інституту історії держави (Астана).

Учасники семінару вивчали причини й перебіг Великого голоду початку  1930-х рр., його медичні й демографічні наслідки, оцінювали здобутки й наявні лакуни в історіографії, аналізували джерельну базу цієї теми.

КАЗАХСЬКИЙ ГОЛОДОМОР У ДЕРЖАВНІЙ ПОЛІТИЦІ ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ

У Казахстані починають споруджувати пам’ятники жертвам Голодомору (казахський відповідник українського терміну — Ашаршилик). Наприкінці минулого року на замовлення акімату (мерії) Астани була видана двомовна (казахською й російською мовами) монографія «Правда о голоде 1932—1933 годов», яку підготувала група співробітників Інституту держави. Директор інституту Буркітбай Аяган нещодавно побував в Інституту історії України НАН України і уклав з нами рамкову угоду про співробітництво. Аби належним чином оцінити ці факти, треба заглибитися в тему, починаючи з часів існування СРСР.

На Заході про трагедію радянського селянства початку 1930-х рр. знали давно, але це знання не увійшло в масову свідомість. Коли надійшла 50-та річниця Голодомору, українська діаспора в Північній Америці багато зробила, щоби світ дізнався про нього. Одним із вагомих наслідків її зусиль стала поява книжки Роберта Конквеста «Жнива скорботи». У ній містився невеликий підрозділ «Трагедія народів Середньої Азії та Казахстану».

Перша в радянській історіографії стаття «Казахстанська трагедія» з’явилася в журналі «Вопросы истории» в липні 1989 року. В ній дослідники Ж. Абилхожін, М. Козибаєв і М. Татімов повідомили, що за період між переписами 1926 і 1939 рр. кількість казахів скоротилася на 1321 тис. осіб, незважаючи на високий природній приріст. У перші роки незалежності казахські вчені надрукували фундаментальний збірник документів про Голодомор і кілька збірників спогадів. Була створена комісія Президії Верховної ради Республіки Казахстан на чолі з М. Козибаєвим, яка опублікувала 7 грудня 1992 року висновок, який звучить так: «Наряду с такими преступлениями против человечности, как большевистские антикрестьянские репрессии, украинский голодомор, сталинские депортации народов, маоистская культурная революция, полпотовщина, всегда будут помниться уничтожающие акции в отношении многострадального народа Казахстана».

Здавалося б, під час 60-х роковин казахського Голодомору ця тема вийде за рамки наукових видань і стане утверджуватися як важливий елемент державної політики історичної пам’яті. Однак її витіснила тема політичних репресій. Указом президента Республіки Казахстан 1997-й рік був оголошений Роком загальнонаціональної згоди і пам’яті жертв політичних репресій. 31 травня стало Днем пам’яті жертв політичних репресій.

Можна здогадатися, чому тема Ашаршилику стала непопулярною для влади. Українсько-російські міждержавні відносини почали погіршуватися саме під впливом заходів по відзначенню 60-х роковин Голодомору в Україні. В Казахстані звернули пильну увагу на цю обставину, не бажаючи ускладнень із сусідньою країною. Адже казахстансько-російський кордон є одним із найдовших у світі кордонів між двома державами. Мабуть, бралася до уваги й необхідність збереження толерантних відносин між казахами й росіянами в багатонаціональному казахстанському суспільстві. Далеко не всі росіяни в Казахстані сприйняли проголошення незалежності як факт, з яким доводиться миритися. Значна їхня частина зберігала прищеплений у часи існування СРСР менталітет представників загальносоюзної титульної нації. За цих умов тема масових політичних репресій об’єднувала суспільство, тому що стосувалася всіх громадян. Навпаки, тема Голодомору роз’єднувала, тому що стосувалася виключно казахів. Цьому є просте пояснення. Сотні тисяч російських та українських селян у Казахстані голодували й гинули від голоду у першій половині 1930-х рр., але цей голод не переріс на Голодомор із жертвами, у десять раз більшими. Ашаршилик був викликаний седентаризацією, тобто примусовим переходом казахів від кочового способу життя до осілості. Натомість український Голодомор був наслідком терористичної конфіскації продовольства після вилучення в рахунок хлібозаготівлі усього наявного у селян зерна. Жертвами терору голодом в Україні стали селяни всіх національностей, і українці виділялися серед них тільки тому, що складали переважну більшість сільського населення.

Коли в політиці пам’яті Казахстану стався радикальний поворот і з чим він пов’язаний? Відповідаючи, треба оцінити виключну роль Нурсултана Назарбаєва у прийнятті політичних рішень у своїй державі і його особисту оцінку Ашаршилика. У виданій 2003 року книжці «В потоке истории«(російською мовою) він пов’язав соціалістичну модернізацію Радянського Союзу з «физическим истреблением и изгнанием трети казахской нации». Однак особиста оцінка казахського Голодомору президентом довгий час не впливала на офіційну політику історичної пам’яті.

У червні — липні 2008 року, коли парламентська асамблея Організації з безпеки та співробітництва в Європі на засіданнях в Астані розглядала пропозицію української делегації визнати Голодомор геноцидом, казахстанська делегація спільно з російською в найбільш рішучих виразах доводила, що голод в Україні не відрізнявся від загальносоюзного. Але 28 квітня 2010 року, коли питання про голод в СРСР потрапило в поле зору Парламентської асамблеї Ради Європи, депутати вказали: якщо кількість померлих голодною смертю порівняти із загальною чисельністю населення, то найбільш постраждалим виявиться казахський народ. Майже відразу четверо депутатів парламенту Казахстану запропонували прем’єр-міністру К. Масимову відзначати 31 травня як День пам’яті жертв політичних репресій і голоду. «Ми не бажаємо політизувати голод, — заявили вони, — але й не повинні мовчати».

Н.Назарбаєв вніс запропоновану поправку в свій указ про свята й пам’ятні дати тільки в жовтні 2012 року. Проте останній день травня у 2012 році вже відзначався як День пам’яті жертв політичних репресій і голоду. В цей день у центрі історичної частини Астани президент відкрив пам’ятник жертвам Ашаршилика. Вказавши на те, що від голоду загинуло понад 1,5 мільйона осіб і ще понад 600 тис. казахів змушені були залишити землю предків, він додав: «В осмисленні історії ми повинні бути мудрими і не допускати політизації цієї теми».

Запевнення про недопущення політизації теми голоду не допомогли. Офіційна Москва не відреагувала на таку зміну в політиці пам’яті з боку Астани, тому що заперечити очевидні факти, які дістали міжнародний резонанс, було б і неможливо, і навіть непристойно. Проте в Казнеті й Рунеті розгорнулася інтенсивна полеміка з приводу того, що президент Казахстану дав старт компанії десталінізації, яка може призвести до погіршення відносин між казахами і росіянами в казахстанському суспільстві, а також між Росією й Казахстаном. За логікою протестувальників, казахи мусили забути про те, що відбулося з ними у минулому.

ІНТЕРПРЕТАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО ГОЛОДОМОРУ

Відкриваючи дискусію з українського Голодомору, С. Віткрофт повідомив тим, хто цього не знав, що ми з ним давні, ще з 1990 року, полемісти у питанні про історичну оцінку цієї трагедії. Він не приховував, що запросив в Астану українських експертів, які дотримуються протилежних позицій у цьому питанні, щоб зважити аргументи сторін.

У цьому звіті про семінар видається доцільним обмежитися, з метою економії місця, двома сюжетами: викладенням власної позиції й аналізом позиції С.Віткрофта.

Позицію Віткрофта, який заперечує геноцидну природу Голодомору, важливо зрозуміти, тому що її поділяє значна частина західних експертів з історії радянського суспільства. Посилатимусь на його вступ до російського перекладу книжки Р. Девіса і С. Віткрофта «Роки голоду. Сільське господарство СРСР. 1931—1933». Книжка побачила світ восени 2011 року в серії «Історія сталінізму» московського видавництва «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН).

Коли український уряд звертався до різних країн і міжнародних організацій з проханням визнати Голодомор геноцидом, негативна відповідь частіше за все обѓрунтовувалася тим, що Україна не відрізнялася від інших регіонів країни, де теж був голод. Але загальносоюзним був голод, викликаний хлібозаготівлями. В сільській місцевості люди гинули через те, що у них держава забрала весь хліб, а в хлібоспоживаючих регіонах і в містах — внаслідок вилучення певних категорій населення з програм централізованого постачання. А з січня 1933 року на загальносоюзний голод в Україні й на Кубані наклався голод цілком іншої природи, спричинений не тільки конфіскацією залишків хліба, якщо їх вдавалося знайти під час обшуків, а й вилученням усього нехлібного продовольства. У листопаді й грудні 1932 року нехлібне продовольство теж іноді, хоч і не завжди, вилучалося в селах, поставлених на «чорну дошку». Тому український Голодомор слід датувати двома роками.

Викликаний хлібозаготівлями голод можна виправдати чим завгодно, хоча б — це часто роблять, коли заперечують геноцид, — необхідністю створення оборонної інфраструктури у передбаченні подій 1941 року. Коли ж держава конфіскує не хліб, а будь-яке продовольство, її наміри слід кваліфікувати як убивчі, іншого пояснення бути не може. Йдеться про наперед заплановане вбивство, причому не тільки тих, кого в Кремлі розглядали як саботажників, а й дітей та людей похилого віку.

Сталінська каральна акція складалася з трьох елементів: здійсненої у двох перших декадах січня 1933 року конфіскації всієї їжі; встановленої з 22 січня заборони на виїзд голодуючих селян за межі УСРР і Північного Кавказу та розпочатої з 8 лютого продовольчої, фуражної й насіннєвої допомоги голодуючим. Кожний елемент акції має документальне підтвердження: а) телеграму Сталіна українським селянам, яка започаткувала масові обшуки садиб колгоспників і одноосібників; б) законодавство про натуральні штрафи боржників по хлібозаготівлях картоплею і м’ясом; в) директиву ЦК ВКП(б) і РНК СРСР про блокаду пограбованих у такий спосіб регіонів (підпис глави уряду Молотова на оригіналі документу відсутній). Документально встановлено також, що ідея натурального штрафування розроблена у спілкуванні між Сталіним і Молотовим під час перебування останнього в Україні на чолі надзвичайної хлібозаготівельної комісії. Вона знайшла втілення у постановах «Про заходи до посилення хлібозаготівель», прийнятих під диктовку Молотова ЦК КП(б)У 18 листопада, а РНК УСРР — 20 листопада 1932 року. Обшуки здійснювалися під керівництвом чекістів міськими активістами й місцевими членами комітетів незаможних селян. Незаможники голодували, й їх не треба було умовляти робити те, що вони робили.

Документів про вилучення у селян всієї їжі у вигляді натурального штрафування в архівах Кремля не знайдено. Зрозуміло, що такі страхітливі наміри не можна було формулювати на папері. Але задокументовано і опубліковано багато сотень заяв свідків Голодомору про те, що обшукові бригади конфісковували все наявне продовольство. У створюваному в Гарвардському університеті Атласі Голодомору фігуруватиме мапа місцеперебування свідків, які підтверджували факт вилучення всієї їжі. Свідчень, запозичених із різних джерел, уже назбиралося на цілу книжку. Перенесені на мапу, вони охоплять майже всю територію радянської України, за винятком прикордонних і поліських районів, а також Кубань. Перші заяви про конфіскацію всієї їжі були зареєстровані ще в 1975 році фольклорно-етнографічною експедицією Кубанського козачого хору. Частина матеріалів архіву експедиції опублікована у виданні «Историческая память населения Юга России о голоде 1932—1933 гг.» (Краснодар, 2009). Слід зазначити, що суцільна конфіскація їжі відбувалася як в українських, так і в російських станицях Кубані.

Додатковим елементом каральної акції стала інформаційна блокада. Вилучення їжі відбувалося в цілковитій інформаційній тиші. Натомість допомога голодуючим здійснювалася під фанфари, відгомін яких відчувається й досі. У 2009 році Росархів опублікував книжку «Голод в СССР. 1930—1934 гг.» Це — добірка з 188 кольорових ксерокопій документів. У виданні ефектно виглядає документ під №83: аркуш із розшитої справи протоколів політбюро ЦК ВКП(б) від 8 лютого 1933 року з трьома пунктами — про надання продовольчої допомоги Північнокавказькому крайкому партії, Дніпропетровському й Одеському обкомам. Після тексту — червона печатка ЦК ВКП(б) і підпис Й.Сталіна червоними чорнилами. Справу розшили й документ сфотографували з максимальним відтворенням його кольорової гами, щоб продемонструвати, як партійне керівництво допомагало голодуючим регіонам.

Якщо обшукові бригади знаходили ями із зерном, запрошували кінохроніку, і ці сюжети демонстрували у містах перед початком кіносеансів. У робітників та службовців, яким держава урізала норми видачі хліба чи взагалі знімала їх із централізованого постачання внаслідок невиконання хлібозаготівельного плану, створювався відповідний настрій.

Маємо ось таку «аграрну політику» Кремля. Маємо також її безсумнівний результат: загибель від голоду мільйонів людей. За останніми, ще не опублікованими розрахунками бригади фахівців Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України під керівництвом професора Олега Воловини (Університет Північної Кароліни), зайва (понаднормальна) смертність у 1933 році дорівнювала в сільській місцевості УСРР у 1933 році 3 335 тис., а в містах — 194 тис. осіб. Іншу статистику дає загальнорадянський, тобто викликаний хлібозаготівлями, голод, який мав місце в Україні в 1932 році. Тоді в сільській місцевості загинуло 207 тис. осіб, а в містах жертвами голоду стали 43 тис. людей, на яких централізована система постачання не поширилася. Різниця між голодом і голодомором у кількості смертей — 14-разова.

Початок. Закінчення читайте згодом.

2013-05-31 12:01:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар