Вилкове: територія позаземного життя - Україна Incognita
Україна Incognita » Маршрут №1 » Вилкове: територія позаземного життя

Вилкове: територія позаземного життя

Олександр ПРИЛИПКО. Фото автора

Штампи завжди затуляють реальність. Пісенний блакитний Дунай насправді зеленувато-жовтий, а в похмурий день - сірий. Вилкове - ніяка не українська Венеція, а селище сільського типу, що піднялося з вод завдяки людині і річці. Багатий мулом швидкісний потік приносить в дельту Дунаю тисячі тонн мінералів, органіки і суспензій, які місцеві жителі вичерпували з проток, створюючи придатну для городів і житла твердь. Так і піднялася земля серед боліт і плавнів, перетворившись на притулок для знедолених...

Місцевий краєзнавчий музей створений завдяки ініціативі цієї людини, художника Олександра Анатолійовича Шаронова. Міська рада виділила йому приміщення палацу культури, де розмістилися скарби колекціонера: грецькі  амфори, псалтирі старовірів і навіть «чайка» козаків-задунайців, що дивом збереглася.

Сюди, у глухий і Богом забутий край, втікали від реформ патріарха Никона ревнителі старої віри: липовани і некрасівці. Разом з іншими біженцями, задунайськими козаками, 1746 року вони  створили Вилков або Валків, як до цього часу називають це місто румуни. В енциклопедії Ф. Брокгауза та І. Ефрона про нього лише кілька рядків: «Посад Бессарабской губернии, Измаильского уезда, в 120 верстах от Измаила; 1 православная церковь, 2 староверческие, 1 синагога, 3 начальных училища, 25 лавок и 14 питейных домов. Дворов 462 и жителей 2341 (1890 г.)». За румунського управління населення збільшилося до 7000, а зараз складає трохи більше 8000 осіб.

Від дня заснування Вилкове кочує з країни у країну і на своєму більше ніж 260-річному міграційному шляху зміцнює звичку триматися якнайдалі від влади. 66 років прожили при турках, 44 роки - у складі Російської імперії, потім 22 роки під спільним правлінням Туреччини й Румунії,  потім 40 років знову в Росії, ще 20 років у Румунії, 47 - в СРСР і 22 роки в Україні. Жодному поколінню не судилося народитися і померти з одним паспортом. Вимушений космополітизм, церковна відособленість і ніжна любов до землі створили дивний, колоритний і не завжди зрозумілий чужинцям місцевий характер.

Біля міського базару по обидва боки дороги висять знаки, що забороняють зупинку. Між ними повно машин. Усі вилківські. Їм стояти тут можна. У місті з дефіцитом суші паркувальні майданчики - розкіш. А знаки розставляються не місцевими, тому до уваги вони не беруться. Ось така філософія. Начальство з його перманентними  порядками приходить і йде, а місто рибалок залишається.

Лібералізм місцевого населення влаштовував різну владу. При турецькому і румунському начальстві поселення користувалося широкими правами самоврядування, свободою совісті і рибного лову. За російського володарювання чиновники побоювалися втручатися в життя краю, заселеного противниками дому Романових, тому посад Вилкового був відносно вільним. Тільки радянська влада дисциплінувала місцеву громаду і ввела суворі і обов'язкові для виконання порядки. Щоправда, відсутність свобод  заміщалася  робочими місцями в інфраструктурі річкового судноплавства, на консервному заводі, будівельних колонах та інших підприємствах народного господарства. Вони і переплавили богобоязливих липован, експансивних некрасівців й упертих задунайців у громадян великої радянської країни. Закрите місто, закриті храми, лімітований промисел, але відкриті можливості поїхати в будь-яку точку великої країни - на роботу, навчання і службу. Непроста альтернатива.   

Уперше я потрапив сюди наприкінці сімдесятих. Щоб отримати добро на в'їзд, брав дозвіл у КДБ. Пограничне місто пропонувало туристові тільки готель на кшталт «будинку колгоспника», без зручностей, і сувору систему пересування на плавзасобах. Вихід у фарватер Кілійського гирла прирівнювався до зради Батьківщині, а в магазинах замість розкішних дарів місцевих вод продавали минтай і хек - символи рибних днів всесоюзного масштабу.

Нові часи принесли місту ті ж проблеми, що й усій країні - рухнула інфраструктура СРСР. Зупинився порт, після довгих економічних воєн прийшов у непридатність консервний завод, а будувати на болотах стало економічно невигідно. Проте покращала екологія регіону, додалося риби і птахів, вперше з 1939 року туризм вийшов на третє місце в місцевій економіці - після рибного лову і продажу снопів очерету.

РІЧКОВА НЕРУХОМІСТЬ

Для приїжджих вилківські канали - єрики - мила екзотика. Місцевим жителям - величезні незручності. До них не пристосуєшся. Складно підвезти дрова або вугілля, складно пересуватися літнім людям і дітям, складно захищати фундаменти від вологи, усе складно. Не можна порівнювати закуті в камінь широкі канали Венеції з мулкими, зарослими очеретом, вузькими протоками нашого «міста на воді». Влітку єрики мілішають, навесні виходять із берегів і в обох випадках утруднюють пересування. 

Третина населення міста живе відрізаною від благ цивілізації. За радянських часів канали Вилкового планомірно засипалися землею і місто витрачало величезні кошти на розширення суходолу. Тепер таких планів і грошей немає. Різниця в комфорті проживання перетворилася на виклик часу. Що робити далі з кварталами на воді: перетворювати єрики на дороги чи віднести традиційний спосіб життя до заповідного і водити туристів хисткими містками-тротуарами?

З єриків потрапляємо у великі гирла: Очаківське, Білгородське і основне - Старостамбульське або Кілійське, придатне для проходу судів типу «річка-море». Хоча величезні землечерпалки не дають Кілійському гирлу замулюватися, життя річкових портів на Дунаї поступово затихає. Це особливо гостро відчувають жителі Вилкового, які втратили сотні робочих місць біля дебаркадерів і на перевалочних пунктах. Звуження транспортної артерії - джерело ностальгії за радянським минулим  і суперечок про прийдешнє. Але ми не будемо втручатися в дискусію про роль річки в житті держави. Адже не в маленькому містечку варто шукати правди про глобальні зміни.

РИБА ЩАСТЯ НИНІШНЬОГО ДНЯ

 

На річці буває небезпечніше, ніж у відкритому морі, особливо коли  сильний південно-східний вітер жене проти течії величезні хвилі. Але вилківчани виходять на промисел за будь-якої погоди. Вони вміють поєднувати протиріччя. Гіпсовий  рибалка у нетиповому для місцевих одязі, Ілліч, що задивився на старообрядчий  храм, - все не стикується, як різні стихії. 

З часів роману Ернеста Хемінгуея «Старий і море» рибальство перестало бути ремеслом. Воно - боротьба за життя і філософія самоти, пов'язана зі снастями, човнами і примхами природи. Вилківський човен - абсолютно унікальне творіння. Поєднання грецьких пропорцій (ширина - одна п'ята довжини) з чорноморською економією сил (йти на веслах дуже легко) дали прекрасний результат на Дунаї. Тут ловили величезних білуг, торгували найбагатшим на корисні жирні кислоти групи омега- 6 дунайським оселедцем «до Парижа», а вже сазанам, сомам, судакам, щукам, жерехам та іншим видам ліку не знали. Вилкове для рибалки, як Мекка для мусульманина. Щоб це зрозуміти, потрібно хоча б раз витягнути з малахітових вод пружний зливок живого срібла, помилувавшись  оригінальністю кольорів. 

На місцевому базарі «жива» риба продається з 6 до 8 ранку. Потім до десяти торгують вже «свіжою», в інший час усі, окрім місцевих, купують просто «рибу». Примха -  подумає дехто. Насправді - практичність і розуміння щодо якості продукту. Дунайська юшка з саламуром, коли  риба подається окремо, - справжній делікатес, і, відвідавши її декілька разів, починаєш відрізняти оселедця, спійманого в морі, від того, що зайшов у Дунай.

ВІЙСЬКОВА ТАЄМНИЦЯ ЛИПОВАН

Старообрядців-липован в Україні не так вже й мало. У столиці і Прикарпатті вони утворюють великі громади, і якщо пошукати в Інтернеті, можна знайти сайти, які їм  належать. Але у Вилковому липовани - сіль  дорогоцінної землі дельти Дунаю. Вони творці і хранителі секретів безконфліктного житія, рибного лову, спорудження будинків, острівного землеробства, кухні, трав ... Оточені ореолом загадковості, як усі, хто не вписується в стандарти часу, вони й сьогодні формують етнічну самобутність краю.

 

Краєзнавець Валерій Іванович Чебаненко досліджує життя липован і пише книгу про секрети їхньої рибної кухні. На світлині він зі старожилом Андрієм Денисовичем Алексєєвим. А Василь Семенович Рязанов хоч і пропрацював усе життя в порту, але по духу і способу життя - істинний старовір, який вклав силу й душу у відновлення храму Різдва Пресвятої Богородиці.

Церкву святого Миколи Чудотворця, покровителя рибалок, видно  з багатьох  проток гирла річки.

Бронзовий «Першопроходець», скульптора Олександра Токарева, - сучасний символ міста.

Ніхто не знає, звідки пішло їхнє прізвисько. Говорять, старовірів, які втікали до Європи, називали «філіппонами» за прихильність до безпопівської «філіпповської» злагоди, що виникла у поморських старовірів Півночі. Звідси і трансформоване «липованин». Версій багато і вони не надто хвилюють людей, які виконують свої релігійні обряди. У вигляді неквапливих бороданів, схильних до самоти, відчувається прихована духовна сила й мудрість. Саме липованам місто завдячує багатовіковим спокоєм. Десятки воєн і битв, що прогриміли в Європі, лінія мусульманського і християнського протистояння, яка проходила тут, перманентні окупації не змогли потривожити тутешній розмірений устрій. Коли запитуєш їх про пережиті лихі  роки, вони тільки знизують плечима, мовляв, риба потрібна усій владі, тому домовитися можна. Але справа не лише в рибі. Релігійна і культурна усамітненість липован  вивела їх із зони державних інтересів. Владі релігійна громада була не ворогом, не союзником і навіть не тимчасовим партнером. Турецькі, румунські, а наприкінці Другої світової війни  німецькі адміністрації бачили в них потерпілих від російського деспотизму, не занадто вдаючись до суті розбіжностей двох гілок ортодоксальної віри. В очах чиновників Російської імперії пізніх років  липовани теж виглядали в'язнями совісті. Вони, які спалювали себе громадами, заслужили на визнання віри і власної винятковості.

За радянських часів із закритого храму Різдва Пресвятої Богородиці липовани вивезли і заховали унікальний іконостас. Пройшли через більшовицькі і хрущовські погроми церков, зберігши святині Вилкового в недоторканості - такими, як і 100 років тому. На плоскій болотистій рівнині золоті і срібні  бані храмів помітні здалеку, як віхи в химерних вигинах величезної і непередбачуваної річки їхньої життя.          

Три роки тому українські екологи домоглися знесення греблі, що оточувала острів Єрмаков упродовж  півстоліття. Радянська інженерна думка, спрямована на збільшення угідь для випасу худоби, обернулася катастрофою для всього живого. Колись квітучий острів перетворився на солончакове плато. І ось, не без побоювань за подальшу долю проекту, греблю ліквідовано. Води Дунаю напоїли і очистили ґрунти. Фахівці вважали, що для відновлення флори і фауни  знадобиться 7-10 років. Але репродуктивні сили природи виявилися недооціненими.

СЕРДЕЧНІ КРАПЛІ БЬОРДВОТЧИНГУ

Ми пливли протокою, що розділяє острів, з Михайлом Єрофійовичем Жмудем -  орнітологом і власником компанії, що розвиває  в Україні новий вид туризму birdwatching або  birding, як його називають в англомовних країнах.

Спостереження за птахами й у нас стає популярним. Побачити на волі колпицю, кулика або досвідченого вудильника зимородка - подія для сучасного городянина. Для багатьох з них слово «пташка» об'єднує увесь світ пернатих. У дельті Дунаю 260 видів небесних створінь, а 40 з них занесені до Червоної книги - цей  відтермінований, але безжалісний вирок нашому світу. За моєї пам'яті шагренева шкіра пташиних доль стислася до небезпечних розмірів. Пам'ятаю, в школі спостерігав у батьківський бінокль за  дрохвами, які зараз покинули наші степи. На берегах річок і озер просто з-під ніг злітали з хвацькими вигуками  чайки. Де вони тепер!? Сучасній, переобтяженій раціоналізмом свідомості важко осягнути катастрофічні наслідки зруйнованих екосистем. На тлі інформаційно-технологічних чудес і творчої потужності капіталів, птахи, що пролітають у небі, - як плями від комах на лобовому склі автомобіля. Подумаєш, біда. Але порожнеча небес і безмовність просторів, якщо не рвуть серце, то перетворюють його на камінь. Та й без емоцій зрозуміло: перериваючи харчові ланцюжки внизу, ми рано чи пізно дістанемося до свого цивілізованого верху.

Сьогодні, пливучи протокою, яка нещодавно була голим яром, почуваєшся на тисячоліття молодшим. У відфільтрованій чагарниками очеретів воді миготять тіні риб. Рятуючись від човна, важкі баклани звільняють зоби від улову, щоб злетіти без нічого. Чаплі ховаються в чагарниках, а чомги пірнають торпедами, що залишають водяні «вуса». Усе відбувається на тлі крил і дивної какофонії пташиних голосів, протестуючих проти присутності людини. Ми не потрібні їм, ширяючим, плаваючим і надихаючим, як схід сонця. А нам не обійтися без їхніх ролей у виставі, поставленій Богом. Тому, якщо буде час, їдьте в дельту Дунаю, де на островах залишилися звуки і образи, що хвилювали душі наших далеких предків. 

 З Вилкового від'їжджаю неохоче. У душі народжується смуток розлучення з первозданним і передчуття невідворотності зустрічі з міським середовищем. Радіо в авто транслює румунські пісні. Так тут було і за старих часів, пісні про «dragoste si primavara» перебивали завзятість радянської естради. Зараз вони  теж глушать мелодії російських шлягерів, що вже осточортіли, і незвичністю звучання підкреслюють усамітненість цих місць від загального інформаційно-розважального потоку.

До Приморського в небі висять пелікани, і з боліт, що підступили до дороги, злітають перелякані чаплі. Птахи не перетворюють території свого мешкання на забруднені  простори і негайно покидають кормовий  достаток за щонайменшої загрози втратити свободу. Безбережний край озер, річок і проток, де мільйонам пернатих дано розпрямити крила, залишається за спиною. Шкода! Ми, емоційно заряджаючись від природних батарей життя, не завжди можемо засвоїти прості правила співіснування з нею.

 Редакція «Дня» дякує компанії «Пелікан-тур» за допомогу в підготовці цього матеріалу.

Теги:
2013-04-26 15:45:23
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар