Війна залишила свій слід - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Війна залишила свій слід
   

Війна залишила свій слід

Дитина війни, криворожанка Юлія Кузнєцова, втративши у війну слух, не скорилася долі.
Микола ЧАБАН, Кривий Ріг. Фото автора, а також з родинного архіву

Завдяки батькам-педагогам здобула середню освіту не в спецшколі, а у масовій середній школі. Потім вирішила здобувати фах бібліотекаря у харківському вузі. Туди глухонімих не приймали. Але Юля всупереч усьому вступила-таки на заочне відділення і майже сорок два роки пропрацювала у Кривому Розі бібліотекарем-бібліографом. Коли ще була студенткою, київський доцент Федір Гольдін видав у Москві книжку про неї «У великий світ» (1959). А як же склалася доля цієї жінки?

Дитинство, обпалене війною

Зізнаюся, з Юлею Олексіївною я познайомився випадково. Шукаючи у Дніпропетровській і Запорізькій областях родичів письменника В. Домонтовича (Віктора Петрова), я мав нагоду зустрічатися з дітьми його кузенів. Юліним батьком був Олексій Георгійович Петров – один із кузенів письменника.

Юля народилася 18 червня 1938 року в родині вчителів. Перше, що турбує кожну матір при народженні дитини, – чи все гаразд, чи немає фізичних дефектів? Довідавшись, що все, як слід, мати заспокоюється. Так було і з її матір’ю. Юля народилася цілком здоровою, жодних вад в її організмі не помічалося. Про право на життя своєї дитини мати не замислювалася.

Це була її третя дитина. Як і мільйони матерів, мріяла про радість і щастя своїх дітей.

Юля росла й розвивалась нормально. Це була здоровенька дівчинка з великими світлими очима, пухленькими щічками, не дуже жвава, але завжди весела. До двох років уже говорила. Не вимовляла тільки звук «Р» – замість нього говорила «Л». Але дуже намагалася навчитися вимовляти і цей звук як слід. І коли вже навчилася (хоча трохи гаркавила), з гордістю вимовляла його, вставляючи інколи там, де й не треба. Своєму одноліткові, який ще зовсім не вимовляв «Р», говорила: «Жорлка, ти будеш гарлкавий».

Зростала Юля серед інших дітей. У три роки цілком вірно говорила, добре співала, любила слухати казки, коли їй розповідали чи читали, а потім сама іх переповідала.

 

Найулюбленішою була для неї гра в школу. Мама-вчителька часто гралася з дітьми і помічала, що під час гри Юля ставала серйозною, виконувала все так зосереджено, немов це була не гра, а дійсність. Дивлячись на таке уважне її ставлення до своїх обов’язків у грі, мати втішалася: Юля буде наполегливою і впертою в роботі. Уже малювала її майбутнє світлим, прекрасним, не знаючи, що на неї чекало.

Батьки не стали навчати її грамоті передчасно, вважаючи, що це шкідливо для малої. Але, граючись у школу, вона вже знала деякі літери – тільки вони в неї позначали не відповідні звуки, а слова: мама, тато, Нонна, Зоя, Юля, бабуся... Кожна літера означала когось із рідних.

День у день підростали діти. Раділи, дивлячись на них, батьки, і гадки не маючи про те нещастя, яке раптом спіткало всіх. Фашистські орди вдерлися в їхнє мирне життя. Вибухла війна. Скільки горя, злиднів принесла вона людям. Не оминуло нещастя і їхню сім’ю.

На початку війни учнів та учителів відрядили до колгоспів збирати врожай. Поїхали й Петрови, забравши із собою дітей, бо залишати їх самих було небезпечно. Щоночі налітали фашистські літаки і бомбили мирне населення рудника, де вони жили. Але й в селі було не краще. Налітали літаки і з кулеметів обстрілювали їх на роботі в полі і в селі у дворах. Діти зіщулились від постійного страху.

Юля і Гольдін

Згадувала Юліна мати Олександра Петрова:

– Коли фронт наблизився, нам дали дозвіл повертатися з учнями додому. Важко було добиратися, скрізь кружляли літаки і відкривали стрілянину. Доводилося схоплюватися з підводи і лягати на землю.

Того ж дня, коли ми вертались, рудник захопили німецькі фашисти. Тривали бої, декілька разів переходив фронт через рудник.

Весь той жах – бомбардування, вибухи снарядів, звірства фашистів і злигодні, які приносить війна, – довелося нам пережити сповна. Найбільше всі ці страхіття вплинули на Юлю.

Одного разу на рудник вступили наші війська. Ми всі дуже раділи їхньому поверненню, обступили, вітали, розпитували про все. Аж ось хтось крикнув: «Літаки!»

Усі з жахом дивилися в той бік, звідки насувалася ціла хмара фашистських літаків. Люди ховалися, хто куди встиг добігти. Петрови кинулись у льох, що був поблизу; тут заховалося чоловік тридцять з дітьми. Бомбардування було жахливе. Літаки спускалися низько, вмикали сирени і сипали осколкові бомби. Гул моторів, виття сирен, розриви бомб наводили такий жах, від якого холонула кров у жилах. Частина дітей кричала, а більшість мовчки чекали разом із дорослими, що ось звалиться на них бомба – і всьому кінець.

А яка жахлива картина постала, коли після бомбардування вибралися з льоху на світ Божий. Скрізь було чути крики поранених, багато лежало вбитих. На кожному кроці лишилися воронки від розривів бомб, а біля самого льоху, в якому вони щойно сиділи, був виритий другий льох – там розірвалася величезна бомба. У будинках не залишилося жодного скла, а місцями були поруйновані й самі будинки. Серед дня настав вечір. Пилу в повітрі було стільки, що закрило сонце. Юля знепритомніла – такою напруженою у неї була нервова система.

Після цього розпочався бій, а все населення поховалося в тунелях кар’єрів. Там були й Петрови. Після бою наші війська відступили на три кілометри. Усі вирішили сидіти в шахті, поки наші війська знов зупинять ворога. Але у людей не було їжі й води. Почали пробиратися до своїх жител за їжею. Побачили фашисти й почали гнати мирне населення з шахти, загрожуючи закидати гранатами. Від фашистів можна було цього чекати, хоча тут переважно були жінки, діти та старі люди. Усі з великими труднощами вибралися нагору.

Виходячи з шахти, Петрови сподівалися піти додому, взяти їжу, одяг (бо побігли до кар’єру в чому були), але фашисти нікого не пустили. Вони оточили їх і погнали з рудника.

…Йшов дощ. Мокрі, голодні, змучені люди пленталися, самі не знаючи куди. Діти вже не плакали, вони теж немов зрозуміли безпорадність свого становища. Рвалися снаряди, десь строчили кулемети, але отупілі з горя люди цього вже не помічали. Так йшли до ночі.

Підпис Гольдіна на звороті фото, посланого до Кривого Рога

Аж ось вони увійшли у виселок іншого рудника. Коли вороги перестали їх переслідувати, почали ходити по хатах і проситись, аби пустили переночувати. Нелегко було десь улаштуватись, бо скрізь повно було фашистських солдат. І ось учителька Олександра Петрова залишилася з трьома дітьми на вулиці. Ніч. Куди йти? Промокли від дощу, померзли, була пізня холодна осінь. Юля мала парусинові черевички на ногах, ніжки її задубіли. Нічого вже не думаючи, без мети, йшли, самі не знаючи куди.

Біля крайньої хати їх побачила якась жінка і запросила до себе. Там трохи відігрілися. На дворі все ще лив дощ. Крихітна Юля зауважила:

– Який на дворі дощ іде... От добре, що ми в теплій хаті.

Тяжко було матері це слухати. Її дитина відчула, що значить затишний куток для безхатьків, якими їх зробили фашисти.

Потім вони дісталися до Кривого Рогу, де жила мати Олександри Олександрівни, Юліна бабуся. Але нічим зарадити не змогла: ні харчів, ні палива вона сама не мала. Доводилося разом з іншими ходити степом, збирати кукурудзу (де не виламана). Але й там чигала небезпека: поміж кукурудзою були закладені міни.

У цей час Юля захворіла. Тяжкою виявилася її хвороба. Бракувало медичної допомоги. У дівчинки були страшні напади, здавалося, це вже кінець. А потім напади минали, хоча вона майже зовсім не приходила до пам’яті. Після першого ж нападу мовила:

– Мамо, кажи мені дужче, бо я неначе як глуха.

Участник війни Федір Гольдін

Не знали мати й сестрички, що звідтоді Юля втратила слух цілком і назавжди. Потім вона втратила мову, а далі – свідомість.

Коли радянські війська на початку 1944 року остаточно звільнили Кривий Ріг від німецько-фашистських загарбників, матір сповістила сестру про своє становище, і скоро їх перевезли в село. Там жили сестра й брат, вони дали Юлі посилене харчування. Допомагали й червоноармійці.

Матір з Юлею звернулася до медсанбату. Ставлення лікарів було чулим, вони почали вивчати хворобу Юлі, аби потім розпочати лікування. Проте дістали наказ їхати далі, і Юля знов залишилася без допомоги.

Її хвороба тривала чотири місяці. Коли дівчинка почала одужувати, поволі до неї поверталася свідомість, мова. А от слух не повернувся.

Пожила вчителька у сестри місяць. Треба було влаштовуватися працювати. Сестра жила теж сама з двома дітьми, тож не можна було зловживати її гостинністю.

Олександра Петрова вирішила піти на той рудник, де вони жили раніше. До рудника треба було йти від села 25 кілометрів. Пішла жінка степом – тим степом, яким доводилося не раз ходити й їздити. Знала тут кожен пагорб, кожну долину. Здається, йшла б із заплющеними очима і знала б, де вона і що навколо неї. Та того разу вона рідний степ не впізнала. Увесь він був пошматований снарядами, бомбами, поритий траншеями. Шляху, до якого так звикла, не було. Йти довелося протоптаною між воронками й траншеями стежкою, боячись, щоб не ступити, боронь Боже, убік. Кожним необережним кроком можна було натрапити на міну.

Через декілька кілометрів дорога спускалася в долину. В уяві жінки виринуло село Недайвода. Мов на долоні видно було його з горба з його левадами, садами, біленькими хатами, потопаючими в зелені. Уявила греблю біля ставка, де так часто доводилось відпочивати. Спустишся до джерела, нап’єшся холодної води, відпочинеш у холодку під вербами – і йдеш далі.

Але страшна картина постала перед очима. Кругом самі згарища. Ні хат, ні зелені. Жодної живої душі навкруги. Там, де було село, – мертва пустеля з карбами всіх страхіть, які несе з собою війна.

Не сподівалася вона таке побачити. Те село, звідки йшла, було менше зруйноване: там вчасно встигли наші війська й погнали ворога, який не встиг виконати до кінця свою ганебну справу. Таку ж картину, як у Недайводі, зустріла на місці інших сіл, що були на шляху до рудника.

Юлина мати Олександра, яка вела щоденники, присвячені лікуванню доньки

Яким довгим і страшним виявився для матері той незабутній страдницький шлях. Вона поспішала чимскоріш дійти до рудника, щоб не бачити жахливої картини, яка відновила спогади про тяжкі, недавно пережиті страхіття.

Але бажаного відпочинку не знайшла й на руднику. Невимовні біль та туга охопили її, коли ступала його руїнами. Кожен куточок нагадував про минулі роки мирного життя зі своїми рідними й близькими людьми. Хотілося впасти на землю й кричати: «Варвари, що ви зробили з моєю батьківщиною? Навіщо зруйнували щастя моїх дітей?»
Скрізь, куди не глянь, були саме руїни. Рудником небезпечно ходити, бо на кожному кроці траплялися міни. Багато людей гинуло, коли почали повертатися на рудник.

Але ніщо не може зупинити плин життя. Попри всі перешкоди рудник відроджувався. Людям хотілося чимскоріш відбудувати свою країну. Знов організували навчальні заклади. Відділ народної освіти направив Олександру Петрову до школи. Її тимчасово облаштували в будинку, де перед війною були квартири робітників, бо школу фашисти спалили. Нашвидку полагодили декілька кімнат і розпочали навчання. Бракувало підручників, зошитів, доводилося писати на газетах або на листках старих книжок, але як старанно учні працювали, які вони уважні були на уроках, кожне слово жадібно ловили.

Треба було знайти житло. У напівзруйнованому будинку була кімната без вікон, без дверей, з розваленою плитою. Полагодила, як зуміла, знайшла стареньке ліжко, не зовсім цілий стіл. Назбирала трісок, натопила плиту і оселилася в цій «квартирі» з дітьми. А ті задоволено подивилися довкруж і сказали: «Ох, як добре. Ми вже дома…»
Так почали вони життя після війни.

У той час Юлі було 5 років.

Рудник швидко оживав. Мати працювала, дві старші донечки навчалися в школі. Юля одужувала, почала потроху говорити окремі уривки слів, а потім цілі слова. Поволі поверталася свідомість. Проте слух не відновлювався.
Матір усі заспокоювали, запевняли, що слух повернеться, і вона на те весь час сподівалась. Звернулася до лікарні, почали доньку лікувати. Застосовували різні ліки й засоби, але нічого не допомагало. Одного дня лікар запросив матір до себе. Слова його пролунали немов вирок: вилікувати Юлю неможливо, слух вона втратила назавжди. Доведеться її віддати до школи глухонімих. Дуже тяжкий це був удар для матері. Остання надія, за яку вона трималася, мов потопельник за соломинку, зникала.

Трохи заспокоївшись, мати вирішила, що сумом та жалем за минулим Юлі не допоможе, – потрібно щось зробити, аби її життя покращити, щоб Юля стала корисною людиною в суспільстві. І вона вирішила зробити все, на що тільки буде спроможною.

…Мого дзвінка у двері Юлія Олексіївна не чує. Але в кожній кімнаті й на кухні у неї є лампа. Вона і сигналізує про дзвінок. Двері, правда, відчинив її син Віталій Альбертович Кузнєцов. Він допомагав нам у спілкуванні з жінкою незвичної долі.

Отже, Юлія Олексіївна Кузнєцова (дівоче прізвище Петрова), жителька Кривого Рогу. Її батьки – педагоги Олексій Юрійович (Георгійович) і Олександра Олександрівна Петрови – вирішили не віддавати доньку до спецшколи для глухих, а навчати її у школі, де самі працювали. Це ж молодша дочка, улюблениця. Мама – географ, батько – фізик і математик. За цих обставин мати вирішила залишити свою спеціалізацію географа і взяла молодші класи, а саме клас, у якому навчалася Юля. Коли Юля закінчила молодші класи, класне керівництво взяв батько Олексій Юрійович Петров, а мати повернулася викладати географію. Так що ця історія також і про батьківський педагогічний подвиг.

Юля навчалася серед дітей, які чують, до десятого класу 37-ї криворізької школи. Це район шахти «Гвардійська». У тій школі все життя проробили дідусь і бабуся, згадує онук Віталій. І всі троє їхніх дітей навчалися у тій же школі. Старші доньки Нонна і Зоя обрали, як і батьки, фах педагога. Отже, Юлія практично не спілкувалася з глухими дітьми, а лише з тими, що чують. Міміку почала вчити тільки в інституті.

Мати звернулася до Києва в пошуках людей, які займалися б питаннями виховання глухих дітей серед тих, хто чує. І натрапила на статтю дефектолога Ф. Л. Гольдіна, який досліджував цю тему. Так у 5 класі в Юліному житті з’явився київський дефектолог, кандидат педагогічних наук Федір Гольдін. Учений викликав маму з донькою до Києва. Юлю обстежили і дали рекомендації. Вони стали листуватися – мати і дефектолог, який, використовуючи материнські щоденники, напише 1959 року книгу «В большой мир. Опыт обучения глухонемой в массовой школе». Книга вийшла у видавництві Міністерства освіти РРФСР.

Юля Кузнецова (ур. Петрова)  з сином Віталієм вдома

Книга Гольдіна закінчується тим, що Юля Петрова вступає до Харківського інституту культури.

До речі, з інститутом теж були проблеми: тоді глухих не приймали до жодного вищого навчального закладу. Мати звернулася до Гольдіна, і той допоміг вирішити це питання. Юлії Петровій треба було складати усний вступний іспит, а вона, звичайно, його скласти не могла. Тож усний довелося складати письмово. Як вона сама каже, «складала іспит на столі»: поклала перед собою аркуш паперу і написала. Так, склавши усі іспити, вступила на заочне відділення і здобула спеціальність «бібліотекар-бібліограф».

Тож 1955 року пішла працювати до профспілкової бібліотеки і одночасно навчалася заочно, а з 1959 року працювала в центральній бібліотеці Кривого Рогу. 1996-го вийшла на пенсію, пропрацювавши все життя – майже 42 роки.
Спілкування з глухими – це свій світ, з ними спілкуватися важко. З нею – легко, адже вона виросла серед тих, які чули. «До речі, у глухих, – каже син, – є проблема з навколишнім світом, адже у них нерідко виникає образа на тих, хто чує. Бо їх постійно хтось обманює. У неї цього комплекса немає, а якщо є, то малесенький. Якщо вона чогось не розуміє, то кличе мене: я все життя за перекладача у неї. Років з десяти водив її всюди. А цим людям важко порозумітися з навколишнім світом, який буває таким жорстоким до людей, яких і без того скривдила доля».
Життя таких людей – постійне подолання. «Ось, приміром, глухого затримала міліція. Вважається, – розповідає Юлія Олексіївна, – що коли його навчили читати і писати, то з ним можна спілкуватися письмово. А того, що слів більшість глухих не розуміють, міліція не знає. І перекладача викликають лише тоді, коли справа вже розглядається в суді».
2006-го вийшла постанова уряду з приводу виплати допомоги у зв’язку з втратою годувальника. Постанова тоді викликала ажіотаж серед глухих, які намагалися добитися для себе цієї допомоги. Юлія Олексіївна пригадує власні «ходіння по муках». Вона спочатку сприйняла таку постанову як щорічну одноразову допомогу. Подумала: а чому б не скористатися допомогою при мізерній пенсії? І звернулася до соцзабезу.

– Я завжди, коли кудись звертаюсь, заздалегідь викладаю мету свого візиту на папері, бо маю значні недоліки у вимові й наголосах. Так я зробила і цього разу, – згадує вона. -- Коли ж подала свою заяву у «диспетчерській» соцзабезу набундюченій тітці, вона накинулася на мене зі словесною тирадою. Я їй у відповідь: «Напишіть, що треба, я ж не чую». Це її ще більше розлютило. Вона продовжувала далі вичитувати мені, граючи, звісно, на публіку в черзі.

Я дала їй змогу випустити пару, а сама тим часом обмірковувала, що їй відповісти, аби коректно поставити на місце. Нарешті вона мені написала: «Подайте заяву, щоб ми витребували з іншого району міста пенсійну справу вашого батька, а через два тижні приходьте разом з людиною, з якою можна розмовляти».

Заяву я написала. А на окремому аркуші додала: «Шкодую, але на весь Кривий Ріг є лише один-два перекладачі на 520 глухих, які перебувають на обліку в нашій організації. Як нам одного перекладача розділити на 7 районів міста? І невже вам так важко спілкуватися письмово з глухою людиною з вищою освітою?» Треба сказати, що саме на цього «диспетчера» з Саксаганського району Кривого Рогу було найбільше нарікань від глухих.

Уже згодом Юлія Олександрівна дізналася, що доплата їй хоча й світить, та не гріє: допомога за «втратою годувальника» призначалася інвалідам з дитинства, коли вони відмовляються від трудової пенсії. До допомоги за втратою годувальника й додпвалася пенсія за інвалідністю.

– Я для себе дійшла висновку, що не варто мені принижуватись, бо у мене все ж є гідність і гордість: з величезними труднощами здобула освіту і маю трудовий стаж майже 42 роки. А ще подумала: з часом, можливо, знов зміниться порядок нарахування пенсій. Тоді знову глухі кинуться переоформлювати їх, а це ж яке навантаження на перекладачів?! Ось і вийшло у моєму випадку, як у прислів’ї: дають, та з рук не пускають...

Сахається розгублена душа, стикаючись з хамством чи скам’янілістю серця. І тоді думаєш: так хто ж більший інвалід – той, кого доля обділила слухом, чи той, хто втратив тепло людського серця? Хто втратив душу і не помічає цього каліцтва? Та Юлія Олексїївна попри неприхильність долі людина позитивна, не втрачає доброго гумору і не ображається на весь світ. Як у поета: «Мені вітри позичили крило». І безкрилим цього не зрозуміти.
А як вона познайомилася зі своїм чоловіком? У Радянському Союзі існував пансіонат для глухих десь у Желєзноводську на Кавказі. І там вона познайомилася з Альбертом Андрійовичем Кузнєцовим з Ярославля. Вирішили створити сім’ю. Він переїхав до Кривого Рогу, одружилися. Народилося двоє дітей – 1966 року син Віталій, 1971-го – дочка Антоніна. Але шлюб розпався: не зійшлися характерами. Колишній чоловік уже помер.

У дочки Антоніни п’ять років тому народився син Власій. Саме йому сьогодні дістається вся увага люблячої бабусі.
Син Віталій керував колись вокально-інструментальним ансамблем, працював на заводі, згодом відкрив приватну фірму. Дочка Антоніна закінчила фізмат місцевого педінституту. Попрацювала в школі, але в ті часи, коли школа зовсім не годувала, довелося її покинути.

Весь час Петрови підтримували дружні стосунки з доцентом Федором Гольдіним. Листувалися, зустрічалися. Стали немов рідні люди. Про це свідчать фото з домашнього альбому, його теплі підписи. Але за радянської влади Гольдін наважився подати заяву на еміграцію до Канади. І фронтовика, зі скрипом випустивши, позбавили усіх нагород і звань, перекреслили все, що було зроблено ним у непростій сфері дефектології... Та добра пам'ять про людину – єдине, що залишається, коли тьмяніють нагороди й відзнаки.

– У мами третя група інвалідності, – розповідає син. Нічого не чує на сто відсотків. А за кілька років після народження доньки в середині 1970-х їй видалили нирку. Живе з однією ниркою, але сечокам’яна хвороба відступила. Звісно, вона дотримується дієти, уникає солі, почуває себе для свого віку непогано.

Які захоплення у Юлії Олексіївни? Шиття. Ще молодою закінчила курси крою і шиття. Скільки пам’ятає син, мама весь час йому щось вишивала. І себе обшивала. Любить читати. Нещодавно попросила роман Миколи Задорнова – батька гумориста Михайла Задорнова. Любить читати газети, але через клопоти з онуком усе менше часу залишається на читання.

Син Віталій був першим у батьків. Бабуся Олександра не залишила онука з двома глухими батьками – взяла і його під свою опіку, тож до восьми років він жив у бабусі. Батько Юлії Олексій давно помер, але йому весь час докоряли батьком-священиком, померлим ще 1944 року в Нікополі. Коли у бабусі погіршало здоров’я, з'їхалися в одну простору квартиру поблизу Саксаганського райвиконкому. Хоч бабуся важко пересувалася, проте прожила 90 років. «Педагогом була від Бога», – каже онук Віталій. Такою була її дочка Зоя, Юліна сестра, яка нещодавно померла у Запоріжжі. Її чоловік Юрій Миколайович Петров і підказав нам координати Юлії Кузнєцової.

В обласній організації Спілки глухих можна побачити фотографію Юлії Кузнєцової. Статтю про неї вміщено у двотомному енциклопедичному виданні про видатних глухих України «Країна УТОГ» (2006), адже була активною в громадській роботі, очолювала з 1996 року на громадських засадах раду ветеранів при УТОГ. А ще брала участь у з’їздах УТОГ — Українського товариства глухих. Коли вийшов фільм «Підпільний обком діє», зустрічалася з головним партизаном України Олексієм Федоровим у Києві на з’їзді – той очолював Міністерство соцзахисту. У художній самодіяльності займалася театром, танцями, піснями без слів (є такий жанр у глухих). Наприклад, пісню «Ой, сусідко», виявляється, можна виконати жестами. Коли виповнювалося 25-річчя роботи у центральній бібліотеці, колеги виготовили для неї буклет з фотографіями на згадку і презентували їй.

Як зараз живеться? Як усім пенсіонерам – не з медом. Неподалік живе дочка. Син – подалі. Якби не було онука, і сьогодні займалася б громадською роботою. Юлія Кузнєцова – віруюча, з Богом їй легше переносити всі випробування долі.

Теги:
2012-05-18 10:15:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар