Відомий і невідомий Антін Кущинський - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Відомий і невідомий Антін Кущинський
   

Відомий і невідомий Антін Кущинський

Олександр Панченко

Антін Кущинський, уродженець полтавського міста Лохвиці, який побачив світ рівно 120 років, 14 лютого 1897 року, писав в редаґованому ним часописі «Українське Козацтво», рік ХІХ, травень-серпень 1983 рік, ч.2(69), що «кожний народ має свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть і стали скарбом його культури. Звичаї, як і рідна мова, є тим найміцнішим елементом, що об’єднує окремих людей в один народ. Передача тих звичаїв з роду в рід, з покоління в покоління творять національну традицію, освячену віками, свою самобутню духову культуру. Існує повір’я, що той, хто забуває звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Він блукає по світі і ніде не зможе знайти собі притулку, бо він загублений для свого народу. Друге українське повір’я каже, що від тих батьків, що не дотримуються звичаїв, родяться діти, що стають вовкулаками. Вовкулака — це завжди понура, завжди чимось невдоволена одиниця, яка з людьми не вітається і добрих звичаїв людських не знає і, звичайно, до церкви не ходить. Тарас Шевченко, звертаючись до України, як до матері, що вічно страждає, питається: «Чи ти рано до схід-сонця Богу не молилась? Чи ти діточок непевних звичаю не вчила?». Отже наш національний геній вважає, що не вчити дітей своїх звичаїв — це такий же великий гріх, як гріх не молитися Богу... А гетьман Іван Мазепа сказав: «Своє забудеш — твій корінь всохне»! Велика своїми просторами Україна, населена людністю, що перебувала в різних історичних, природних, економічних і політичних обставинах. Але прадідівські звичаї та виплекана століттями рідна мова, з багатством її різних говірок, були тими своєрідними цінностями, що своєю силою перемагали всі шкідливі впливи-намагання, які працювали і працюють на руйнування єдності та на знищення нашої стародавньої, самобутньої духовної культури… Українська духова культура творилася ще за давніх сивих часів дохристиянського періоду і ті староукраїнські традиції увійшли в плоть і кров наших предків, і хоч пізніше набрали християнської символіки, але залишилися назавжди самобутніми. Ми ж і тепер не уявляємо собі Великодня без паски. А це ж хліб святий, що є ознакою добробуту давньо-хліборобської української нації, нації, що любить працю на землі і тому осілої на своєму власному споконвічному терені… Тоді як у москвинів, народу, що жив з випасу худоби, народу кочовобродячого, що шукав поживи своїм стадам, а потім і для себе, на рахунок чужої власності, головним предметом для посвячення є «барашек», то є ягнятко… …Під тяжкою рукою ворога, москвина, замовкли дзвони України. Наша Батьківщина, слізьми й кров’ю полита, не може вільно святкувати Великодніх свят. Не дзвонять передзвонами веселі дзвони. Важкий камінь неволі лежить на грудях України. Але ми віримо, що той камінь буде скинений найміцнішою рукою святої Правди і, як Христос Воскрес, так з Його святої волі Воскресне й Україна!

КУЩИНСЬКИЙ АНТІН

У іншому своєму дописі «Символіка свічки» до видання   «Православний українець» ч.1 за 1981 рік наш земляк наголошував, що  «…палаюча свічка це «символ віри», «що проганяє пітьму невіри та неуцтва», як про це навчав блаженний Августин. В давніші християнські часи новохрещеним християнам давали свічку в руки ( тепер кумам) як символ тієї віри, яка повинна була освітити їх розум та зігріти серця. Як символ віри, український народ ставить свічки перед образами та тримає засвічені в руках під час Богослужінь на деякі свята, як от Страсті, Великдень, Різдво, Водохреща, Стрітення. Особливе значення надавалось свічці, що горіла на Стрітення та на Страсті. Палення свічок у Страсний четвер – це віковічний звичай Української Церкви, що своєю обрядовістю охопив і наше домашнє життя, починаючи від того, що такою свічкою випалюють хрести в хаті. При тому випалюванні промовлялось: «Від духа злого й нечистого, від наговору ворожого й від смерті наглої». Страсну свічку заховували як «матір огню хатнього», і вживали її в різних випадках як символ охорони від злого».

КУЩИНСЬКА ВАСИЛИНА (1917-1993) - ДРУЖИНА ПАНА АНТОНА

Антін Кущинський був сином лохвицького православного панотця Андрія Кущинського, правнука Дмитра Кущинського, значкового товариша Війська Запорозького, близького соратника гетьмана Івана Мазепи (це саме він переправив гетьмана після битви під Полтавою на рятівне Правобережжя). Після переїзду родини отця Кущинського до Кременчука, Антін закінчив спочатку Кременчуцьку реальну школу, а згодом – Київську військову школу імені князя Костянтина. В часі Першої світової війни він був начальником команди розвідки, а після третього поранення – начальником учбової команди 240-го Ваврського полку, пізнішне став у чині штабс-капітана московської служби старшим ад’ютантом оперативної частини штабу 60-тої пішої дивізії, на базі українізованих частин якої було створено пізніше Український полк імені гетьмана Пилипа Орлика. Після повернення на Полтавщину в грудні 1917 року Антін Кущинський записався до Кременчуцької «летючої сотні» Вільного козацтва, а згодом став командиром сотні 47-го Кременчуцького полку. У своєму спогаді про ці події А.Кущинський зазначав: «...Кінець грудня 1917 року і початок 1918 року пройшли в організаційних справах формування чот УВК у нашій сотні та підшукувованню приміщень, де б могли перебувати вартові частини. Козацтво перебувало по своїх приватних домівках чи квартирах...», пізніше в Кременчуці на Полтавщині «...наш військовий комендант... міг урядувати як представник української влади. Сотня УВК виставила свої стійки при урядових будинках, на залізничному двірці, на залізному мості через Дніпро, на пароплавній пристані, на банку, до пошти, до будинку місцевої самоуправи...». У своїх споминах «В «летючій сотні» Українського Вільного козацтва», що були поміщені у Збірнику ч.10 «За Державність. Матеріяли до історії Українського Війська» (Торонто, 1964) наш земляк Антін Кущинський писав, що «...у ряди Українського Вільного Козацтва знову зголосився на еміґрації в Німеччині 1948 року в таборі ДП в Міттенвальді. Тоді на заклик полковника В.Дітеля та бл.п.проф. Якова Моралевича, які в імені ген.В.Трутенка завітали в наш табір, щоб відновити козацьку організацію, було створено станицю УВК. Станичним отаманом був бл.п.ген.Палій-Неїло, я був його заступником, а станичним писарем побрати бл.п.інж. Ів.Пояшник...».

СТЯГ УКРАЇНСЬКОГО ВІЛЬНОГО КОЗАЦТВА. ЕМБЛЕМИ У.В.К.

Особливо, як на мене, прикметним та вимовним є спогад Антона Кущинського п.н. «Присяга 1918 року», який було опубліковано в комбатантській газеті 1-ої УД УНА «Вісті» (ч.109, 1962 рік), коли перед будинком Української інструкторської школи старшин у Києві на Звіринці частини присягали на Вірність Українській Державі і Його Світлості Ясновельможному панові Гетьману Усієї України, верховному вождеві української армії: «...Я всією істотою відчував і усвідомлював в ті хвилини, що коли, навіть з Богом все говоримо своєю мовою, то ми справді стаємо дійсно вільним народом, незалежним у психіці від Росії, робимося синами дійсно вільної України...».

ОБКЛАДИНКИ КНИГ А.КУЩИНСЬКОГО

Слід зауважити, що в період першої Української революції 1917-1920 років Кущинський був одним з небагатьох українських достойників, який належав до трьох найбільш характерних військових формацій того часу – Українського Вільного Козацтва, Армії УНР та Війська Гетьмана П.Скоропадського. На еміґрації ж Антін Кущинський навчався в Українській господарській академії (УГА) в Подєбрадах (1922-1927), де під наглядом професора Бориса Мартоса, також уродженця полтавських теренів, захистив дипломну працю «Культурно-освітня діяльність кооперації», як також дисертацію на тему «Лісові кооперативи в Карпатах», був активним дописувачем різних українських видань на чужині. Пізніше студіював, а згодом працював на посаді секретаря Українського Вільного Університету у Празі.

ОБКЛАДИНКИ КНИГ А.КУЩИНСЬКОГО

 В часі подій у Карпатській Україні в 1939 році сотник Антін виявився на чолі Гуцульського коша, який базувався в селі Кваси на Рахівщині, входив до складу військового формування Карпатської Січі, мало раніше устійнену назву «Організація Народньої Оборони – Карпатська Січ», скорочено – ОНОКС. Згодом, внаслідок окупації закарпатських теренів й падіння державницького утворення Кущинський потрапив у мадярську неволю, утримувався окупантами у концентраку Варіо-Лопош біля Ніредґази. «...Завдяки січовикам отим ренеґатам, що часами траплялися, показуватись на села не можна було через... висміювання. Так творилась опінія на селі на їхню адресу за їхнє «русофільство», «чехофільство» та «чекання на мадярів»... Коли згадую про своїх посестер у Карпатській Січі (О.П. - Гуцульський кіш мав окремий жіночий підрозділ, команданткою жіночих відділів Карпатської Січі була Єлисавета Тисовська, а її заступницею - Марія Хименець), то мимоволі бачу їх на тлі тієї чарівної природи, якою багаті наші Карпати... Їх було покарано на смерть. Та їх смерть осяяла їхні імена авреолею невмирущої слави, а помста за їхні геройські душі воліє до Бога…», – схвильовано заннотовував свої думки наш знаменитий земляк Антін Кущинський.

КУЩИНСЬКИЙ ТАРАС, СИН АНТОНА. ВНУЧКА АНТОНА КУЩИНСЬКОГО РАДКА ЦІГЛЄРОВА, МАЙСТРИНЯ ФОТОГРАФІЇ, ЗАМЕШКАЛА У ЧЕХІЇ

У 1940-1945 роках Кущинський працював адміністатором гетьманських видань на еміґрації, був членом Вищого проводу Гетьманського Руху, очолював військову референтуру Гетьмана Павла Скоропадського на чужині. Жив у таборі для переміщених осіб у Міттенвальді (Західна Німеччина), згодом еміґрував до Франції, а тоді - до Параґваю, а від 1958 року осів у Чікаґо (США), де й упокоївся на 95-ому році свого земного життя, ставши перед лице свого Творця у травні 1992 року. У травні минулого року за сприяння пані Марії Климчак  мені вдалося ознайомитися з частиною архівом  уродженця Лохвиці Антона Кущинського в Українському Національному музеї в Чікаґо, однак, на жаль, не вдалося зустрітися з його донькою Василинкою, яка досі мешкає у цьому місті.

Старший же син Антона Кущинського Тарас, який народився у Празі 25 травня 1932 року, був знаменитими чеським фотохудожником українського походження, членом Спілки чехословацьких художників. Дитинство малого ми¬нуло на Закарпатській  Гуцульщині, де вчителювали його батьки. Антін Кущинський, якому в 1920-1930-х роках довелося працювати освітянином на Срібній Русі, стверджував, що до війни серед тамтешніх українців було 6% письменних чоловіків та 3% жінок. Тарас же Кущинський  викінчив у Празі українську початкову школу при українській  гімназії та факультет архітектури празької Політехніки 1961 року. Відтоді він заробітково працював як інженер будівельного підприємства. Від 1966 року пан Тарас вже був вільним фотографом при Чеському фонді обра¬зотворчих мистців, працював переважно в галузі рекламної фотографії, яку підняв на вищий художній  рівень. Спів¬¬працював із чеськими  часописами «Domov», «Um?n? a ?emesla», «?e¬¬skoslovensk? foto¬grafie», «?ena a moda», «Sv?t v obrazech», «Mla¬¬d? fronta», став автором фотопортретів відомих осіб, гірських краєвидів, фотоілюстрацій для поетичних збірок.

Як мовиться, світ Тараса Кущинського перевернув подарунок – перший його фотоапарат, який у 15 років він отримав від Євгена Вирового, відомого в міжвоєнній Празі українського видавця й філателіста. Саме тоді з’явились перші фотографії Тараса, це були краєвиди. Потім він фотографував сучасників: письменника Богуміла Грабала, актора Яна Веріха, співака Карела Ґотта. Але насамперед Кущинський-молодший став відомим як автор фотоетюдів оголених жіночих постатей, саме тоді відчув, що в стінах ательє йому тісно. Тарас першим вивів свої моделі на природу, шукав гармонії між гнучкими лініями жіночого тіла і стихією природи – вітром, світлотінями, буйними травами. Дійсно, основною темою фотографій Тараса Кущинського була її Величність - Жінка. Великою мірою завдяки серії жіночих актів під назвою «Дана» він став всесвітньо відомим фотомайстром. Натурниця під іменем «Дана» позувала Т.Кущинському ще невідомою дівчиною з празького Сєноважного майдану, згодом стала відомою манекенницею, «чеською Твіггі». Тепер ми знаємо, що то була панна Дана Вашаткова, яка вже давно виїхала до США, натепер мешкає у штаті Каліфорнія, в місті Ла-Гонда. Вона вже давно ніяка не манекенниця, а також відомий фотограф, сама видає календарі із власними ілюстраціями. До речі, якраз вона фотографувала для чеської версії часопису «Плейбой». З інтерв’ю, яке Дана Вашаткова дала спеціально для Миколи Шатилова із «Українського журналу», (ч.5, 2010), більше довідуємось як про неї, так і про Тараса Кущинського: «…я почувалася четвертою Тарасовою дочкою, а Алену мала за «маму». Тараса як чоловіка геть не сприймала. Друг, фотограф, завдяки якому можу себе висловити. Ото і все. Тарас ставився до мене інакше – платонічна закоханість. Утім, сам він і слова «платонічна» уникав, кажучи: «Кохаю тебе крізь об’єктив». Ревнував, коли я почала зустрічатися з одним хлопцем, і всіляко намагався покласти край нашим взаєминам. Через Тараса я й заміж вийшла. Наполягав: виходь, виходь… Аж потім-потім зрозуміла: побоювався, щоб «не пішла по руках». Народила дочку. Якби не «виходь, виходь…», бозна, чи й мала б її. А шлюб тривав тільки-но рік. Якось Тарас признався, що ніколи не скакав у гречку, що Алена – єдина в його житті жінка. Проте і її, і дочок тримав у руках. Сперечатися з ним насмілювалася лише я, і то не без наслідків…».

У 1967-83 роках персональні  виставки Тараса Кущинського відбулися у Нідерландах, Німеччині, Австрії, Польщі, Греції.  В 1961-ому році він  відвідав українські терени. Світлинами з Києва Тарас Антонович проілюстрував пряшівський «Народний календар на 1969 рік». У 1968 році син відвідав свого батька в Чикаґо, де попутно вивчав особливості та досягнення американської  фотографії. Однак  найбільший успіх мала виставка Тараса Кущинського в японській фотогалереї «Pen¬¬tax Galery» у Токіо 1974 року, яка тривала 6 місяців.  Останння прижиттєва виставка Тараса Кущинського, який помер у Празі 27 грудня 1983 року, відбулася в Музеї української  культури у Свиднику.

Безперечно, Тарас Кущинський став для багатьох першовідкривачем, винахідником рекламної й промислової фотографії – нових жанрів у фотомистецтві в тодішній Чехословаччині, й ширше – в мистецтві фотографії Східної Європи. Його світлини прикрашали обкладинки часописів і книжок, рекламні плакати. За майстерністю й творчою винахідливістю Тараса часто порівнювали з відомими британським фотографом й кінорежисером Девідом Ґамільтоном, ім’я Тараса Кущинського внесене до спеціальних словників та енциклопедій, його фотографії з великим успіхом експонувались у Нідерландах, Німеччині, Японії, Словаччині.

У своєму листі до мене професор Микола Мушинка із Пряшівщини писав «Шановний пане Панченко! Тарас Кущинський був моїм другом. Давня адреса його дружини… Заміж повиходили і три його дочки, прізвища й адреси яких я теж не знаю..». Однак мені вдалося з’ясувати, що одна із внучок Антона Кущинського Радка Ціґлерова (Кущинська), яка народилася в Празі в родині Тараса і Алени Кущинських у 1960 році, пізніше викінчила празький FAMU, а під сучасну пору системно присвячує себе пейзажам під час своїх численних подорожей Африкою, Азією або Північною Європою. Її фотографії можна часто зхарактеризувати як мінімалістичні, що визначають простір і настрій на основі кількох форм, одного чи двох кольорів, зокрема світлого, які є квінтесенцією кожної роботи. Поряд з творчою роботою пані Радка опікується спадком і архівом свого батька – Тараса.

Наприкінці 1940-х років уродженець посульської Лохвиці Антін Кущинський   еміґрував до Параґваю, а у 1958 році перебрався до Чікаґо, де продовжив там свою діяльність, брав активну участь у церковному житті як член братства при соборі святого  Володимира. Від 1965 року він став головою Братства, був одним з ініціаторів та активних діячів відродження Українського Вільного Козацтва (У.В.К.) в США, генеральним писарем У.В.К.,  від 1969 року – членом редакційної колеґії та редактором часопису  журналу «Українське козацтво». У 1971-73 року А.Кущинського було обрано Військовим отаманом У.В.К., а  у 1974-76 року – Кошовим отаманом У.В.К. та голова Генеральної булави У.В.К. Цікаво, що Антін Кущинський став автор різноманітних історичних розвідок з минулого українського козацтва та розвідок і спогадів про діяльність Українського Вільного Козацтва в Україні Доби Української Революції 1917-21 років та на еміґрації, які є ще не досить відомими у материковій Україні, як от: «Невмирущість та актуальність козацької ідеї» (1968), «Козацьке свято Покрови» (1968), «У 310-ту річницю козацької слави під Конотопом» (1969), «Гетьман Іван Мазепа і його державницькі ідеї» (1969), «Українське Вільне Козацтво в 1917-1918 роках» (1971), «Про українську мову в богослужбах Задунайських Січовиків» (1971), «“Літаюча” сотня У.В.К. в Кременчуці» (1972), «Козацька слава Гетьмана Сагайдачного» (1973), «Ідеологічні й організаційні особливості У.В.К.» (1973), «Спогад з 1917 року» (1974), «Два брати козацькі генерали» (1975), «Українська традиційна державницька сила» (1977), «Парамілітарність, єдність і соборність в Українському Вільному Козацтві» (1979). Ідеологічні статті А.Кущинського, присвячені відродженню та плеканню козацької ідеї, друкувалися не тільки в часописі «Українське козацтво», але й у «Віснику», «Свободі», «Православному українці» й інших виданнях української еміґрації. Антін Андрійович Кущинський є автором вдокументованих книг з історії козацтва та гетьманського руху в Україні та в еміґрації: «Гетьман Павло і Гетьманич Данило Скоропадські» (Чикаґо, 1968), «Вояцькі заслуги і лицарські чесноти Гетьмана всієї України Павла Скоропадського» (Чикаґо, 1973), «Патріот і державний муж України» (Чикаґо, 1974), а також збірника спогадів з часів Карпатської України «Закарпаття у боротьбі» (Буенос-Айрес, 1981).

СВІТЛИНА З НАГРІБКУ ПОДРУЖЖЯ КУЩИНСЬКИХ НА ЦВИНТАРІ ЕЛЬМУНД У ЧІКАГО

Серед значної друкованої спадщини Антона Кущинського, яка ще чекає на своїх неупереджених дослідників, особливої уваги, як на мене, варта його праця, в яких він досліджував український тризуб. Вивчати тризуб він розпочав, як зазначав сам «17 березня 1957 року в Асунсіоні, Параґвай, а закінчив - 14 серпня 1982 року Божого в Чикаґо, в дні свята вшанування охрещення України». Результати своїх багаторічних досліджень тризуба Кущинський періодично друкував протягом майже двадцяти п’яти років (!). Підсумковою стала його праця «Державний герб християнської України: До 1000-ліття Хрещення Руси –України», яка була видана в Чикаґо у 1983 році, яка є також і в моїй книгозбірні. За твердженням окремих фахівців, ця праця є дуже важливою для зрозуміння духовного змісту українського тризуба, хоча й залишилася поза увагою сучасної історичної науки. В своїй книзі нан земляк демонструє добрі знання тодішніх праць українських дослідників козацької геральдики і сфраґістики. Коротко оповідаючи про герб Війська Запорозького у вигляді зображення озброєного козака, він називає його «державним знаком Гетьманщини» та «національним гербом», вказує, що історія українських гербів за часів Гетьмансько-Козацької держави XVI-XVІІ століть має свою особливість. У висновку Антін Кущинський пише зокрема про існування гербового дуалізму, тобто одночасно вживалися і «герб козацький, і герб кожночасного гетьмана» та сміливо переходить до спроби встановити зв’язок між ними та гербом князя Володимира - тризубом під хрестом… - Але це тема окремої розмови, яку я сподіваюсь продовжити після детального опрацювання мною частини архіву нашого видатного земляка, копії з якого я минулоріч привіз із Чікаґо.

І насамкінець. – Дуже хотілося, аби багато хто із сучасних українців задумалися над висловом, який  нам подає Антін Кущинський у своїй праці «Патріот і Державний муж України»,  яка була написана ним з нагоди 100-річя Гетьмана Павла Скоропадського: «Мій нарід гордий і волелюбний, він ніколи не буде рабом, його стремління — вільна Україна» та послання Гетьмана у  формі листа до свого сина Данила. Ось його зміст:  «Мене турбує чи не залишишся Ти Українцем тільки з назви. Чи зумієш Ти й своїй родині зберегти настільки сильну й активну українську традицію, що навіть коли б Тобі прийшлося вік свій вікувати на еміґрації, діти Твої будуть українськими патріотами, а не тільки пасивними симпатиками, своєї, може й невидимої дідівщини, будуть готові стати активними будівниками долі нашого Краю і завжди готові нести всі тяжкі жертви, яких Україна від нас вимагатиме!». - Чи ж ці слова, запитує нас через роки Антін Кущинський, -  не є заповітом для кожного українця!?

Принагідно зазначу, що ще наприкінці 2008 року мною при центральній вулиці міста Лохвиці на Полтавщині було встановлено пропам’ятну таблицю Антонові Кущинському, публіцисту, редакторові часопису «Українське Козацтво», визначному військовикові, церковному дічеві УАПЦ й правдивому патріотові України та своєї вужчої  батьківщини – Полтавщини. Згодом мною було засновано також Інститут Українського Вільного Козацтва його імені, як громадську організацію, що має на меті з-поміж інших статутних завдань – передрук і видавництво творів нашого незабутнього земляка, 120-річчя від дня народження якого ми відзначаємо 14 лютого 2017 року.

ПРАЦЮЮ З АРХІВОМ АНТОНА КУЩИНСЬКОГО В УКРАЇНСЬКОМУ НАЦІОНАЛЬНОМУ МУЗЕЇ, - ЧІКАГО, 13 ТРАВНЯ 2016 РОКУ

Доктор права Олександр Панченко, - директор Інституту Українського Вільного Козацтва імені Антона Кущинського, адвокат міста Лохвиці  Полтавської області


Пояснення до світлин: Усі світлини  до цього допису - з архіву його автора та загальнодоступних джерел, світлини з Українського Національного музею в Чікаґо зроблено пані Марією Климчак, а фотографія надгрібку подружжя Антона та Василини Кущинських, що цвинтарі Ельмунд в Чікаґо, авторства пані Теодори Турули

Теги:
2017-02-13 11:30:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар