Від Третього Надзвичайного Збору ОУН до Української Головної Визвольної Ради - Україна Incognita
Україна Incognita » NB! » Від Третього Надзвичайного Збору ОУН до Української Головної Визвольної Ради

Від Третього Надзвичайного Збору ОУН до Української Головної Визвольної Ради

Олександр Панченко

Третій Надзвичайний Великий Збір ОУН на Українських Землях, який відбувся майже 75 років тому, 21-25 серпня 1943 року, на хуторі Веснівка поблизу села Золота Слобода Козівського району Тернопільської області, був єдиним Збором революційних українських націоналістів, що пройшов на українських, щоправда й окупованих німцями теренах. Якраз цей, дійсно надзвичайний збір українських націоналістів-революціонерів, наголосив на необхідності демократизації політичних та ідеологічних засад для свого членства, тобто всередині самого цього відламу ОУН, яка в часі німецько-совєцької війни називалася спочатку ОУН (революційна) або ОУН з-під стягу Ст.Банлери – ОУН(б), а згодом на короткий час змінила свою назву на ОУН Самостійників Державників (ОУН СД) й була очолювана діючим провідником і головним організатором протинацистівського Руху Опору українців на початку цієї війни Миколою Лебедем, а від травня 1943 року Організація стала називатися - ОУН на Українських Землях (ОУН на УЗ), коло керма якої став до березня 1950 року Роман Шухевич (Тур), що тоді ж фактично й очолив тричленне Бюро Проводу ОУН на УЗ.

\

Діючий провідник ОУН(р) Микола Лебедь (фраґмент з гончого листа нацистів від 04.10.1941 р.)

Згаданий тут Третій НВЗ ОУН на УЗ (1943) спробував зробити свої програмові засади зрозумілими й прийнятними для самостійницьких елементів Наддніпрянської, Південної та Східної України. Програмові рішення III-го НВЗ більше, ніж до цього часу, уточнювали суспільний лад нової самостійної України. Зазначалося, зокрема, що Організація Українських Націоналістів на УЗ бореться за те, щоб кожен народ міг вільно жити у власній самостійній державі. Усунення національного поневолення та експлуатації одного народу іншим, система вільних народів у власних самостійних державах — це єдиний лад, який дасть «справедливу розв’язку національного і соціяльного питання» у цілому світі. ОУН бореться проти імперіялістів та імперій, бо в них пануючий народ культурно, політично та економічно використовує інші народи. Тому ОУН бореться проти Совєцького Союзу і німецької «Нової Европи». Ця ОУН також веде рішучу боротьбу проти інтернаціоналістичних, фашистських й нацистських програм та політичних концепцій, оскільки вони є загарбницьким інструментом політики імперіялістів. ОУН на УЗ виступила проти того, щоб один народ для досягнення своїх імперіялістичних цілей «звільняв», «брав під свою опіку» інші народи, бо за лукавими словами приховується огидний зміст — гноблення, насильство, пограбування. Тому ми боротимемося проти московсько-большевицьких та німецьких загарбників до того часу, поки не звільнимо Україну від усіх «захисників і визволителів», поки не здобудемо Українську Самостійну Соборну Державу (УССД), у якій зможуть вільно, багато і культурно жити та розвиватися селяни, робітники та інтеліґенція. ОУН виступає за повне звільнення українського народу від московсько-большевицького та німецького ярма, за побудову УССД без поміщиків, капіталістів і большевицьких комісарів, службовців НКВД і партійних паразитів. В Українській Державі уряд вважатиме інтереси народу за свій найвищий обов’язок. Не маючи загарбницьких цілей та поневолених чужих територій і пригноблених народів у власній державі, уряд України не затрачатиме часу, енергії і коштів на створення апарату гноблення. Український народний уряд спрямовуватиме всі економічні ресурси та людську енергію на утворення нового державного справедливого соціяльного ладу, а також на економічну розбудову країни і культурний розвиток народу. Збір наголосив, шр у лавах ОУН борються українські селяни, робітники та інтеліґенція проти гнобителів за УССД, за національне і соціальне визволення, за новий державний лад і нову соціяльну систему. Але це був лише перший етап ревізії та реформації, зміни устроєвих та програмових засад діяльності в лавах націоналістів, назвімо його емблематично, - бандерівського відламу.

Хата Ганни Микитів, де проходив ІІІ-й НВЗ ОУН (Світлина із сайту Терен)

В своєму інтерв’ю від серпня 2003 року, один із учасників цього направду доленосного Збору, останній Головнокомандувач УПА Василь Кук, з яким мене єднала тривала листовна переписка та кілька зустрічей у Києві, зазначав, що «…у постановах Третього Надзвичайного Великого Збору ОУН було заявлено, що ми рішуче проти будь-якої тоталітарної системи, що Українська держава має мати демократичний лад. Збір утвердив своє ставлення до інших національностей: кожна нація має право на свою власну державу на своїх етнографічних землях. Основним ґаслом ОУН стало: «Воля народам! Воля людині!», а поряд – Українська Самостійна Соборна Держава. Це дало нам ту перевагу, що коли проти нас кидали ворожі формації з інших національностей, зокрема, з кавказьких чи середньоазійських, то вони не воювали проти нас, а переходили на наш бік. Ми рішуче виступали проти будь-якої расової дискримінації людей. Ма мали можливість розгорнути колосальну роботу тому, що воювали проти ворогів Української держави і наших поневолювачів, а не проти народів взагалі. В ухвалах Збору наголошено також на принципі економічної і соціальної рівності, а за основу політичного ладу в самостійній Україні визнано всенародний суверенітет, тобто відкинено вождизм і монократизм. Підкреслено важливість соціальної, економічної і політичної програм, основою яких має бути добро всіх громадян і справедливе трактування кожного з них. Визнано свободу друку, слова, думки, переконань, віри, світогляду. Дуже важливою є й внутрішня структура, запроваджена на Зборі. А саме: усі справи вирішує Провід ОУН, а не одна людина. Оскільки в тих підпільних умовах було важко часто зібрати весь Провід, утворили Бюро Проводу у складі Провідника і двох його рівноправних членів. Під час Збору Провідником ОУН обрано Романа Шухевича, членами Бюро — Дмитра Маївського і Ростислава Волошина. Бюро розв'язувало термінові питання, а усі інші важливі питання вирішувалися на засіданні Проводу. Ці колективні рішення різних питань абсолютно не послабили внутрішньої дисципліни, а навпаки зміцнили її… Якщо Перший Збір ОУН був організаційно-ідеологічний, Другий (краківський) — коректуючо-напрямний про нашу діяльність у випадку війни, то Третій Збір — державотворчим, де було збережено ідеологічні основи, але ухвалено широку програму діяльності ОУН у різних ділянках українського життя. «Постанови ці — це здобуток нашої політичної теорії й практики останніх двох років. Вони є конкретним оформленням майбутньої Української держави. Життя й подальша боротьба принесуть нові здобутки, вони дадуть можливість оформити програму ще більш чітко й детально», — йдеться у документах Третього Надзвичайного Великого Збору ОУН… Через два місяці на Рівненщині з ініціативи ОУН відбулася Перша Конференція поневолених народів Східної Європи і Азії, яка пізніше стала основою міжнародної націоналістичної організації — Антибольшевицький Блок Народів (АБН). Ця конференція визначила спільні цілі й методи боротьби всіх поневолених народів. Національні відділи з представників інших народів при УПА уже активно діяли, але потрібно було офіційно затвердити платформу їхньої боротьби проти спільного поневолювача, що й було зроблено. У липні 1944 року відбулося утворення Української Головної Визвольної Ради — загальнонаціонального політичного центру, який керував би визвольною боротьбою за Українську державу в умовах окупації України сталінським тоталітарним режимом. УГВР стала підпільним урядом України і політичним надпартійним зверхником Української Повстанської Армії…».

Віце-президенти УГВР Василь Мудрий і о.д-р Іван Гриньох (в темному) на розмові в часі перерви під час проведення Першого Великого Збору УГВР

Між іншим, світлої пам’яті генерал УПА Василь Степанович Кук, якому у січні цього року виповнилося б 105 років від дня народження, - писав до мене: «…З приємністю згадую наші зустрічі в УВУ. Я радий, що виростають молоді кадри науковців, яким не байдужа визвольна боротьба найновішого періоду. Ваша докторська дисертація про УГВР – це значний вклад у висвітлення історичного процесу 40-их років і книжка про події того часу дуже потрібна і дуже актуальна… - 14.10.1998 р.». «…Познайомився з Вашими двома працями: УГВР (2000) та «Микола Лебедь». Так книжки нині дуже потрібні. Я радий, що нині молоді вчені, які записують білі сторінки нашої трагічної історії.. Кожний автор має право на власну оцінку подій, фактів. Ваше бачення минулого я сприймаю нормально й розумію, що воно не таке як у тодішніх учасників цих подій. Та й тодішні діячі на одній й ті ж самі факти по різному дивились, сприймали й тому спорили, сварились, бились… - 21.03.2002 р.». «Шановний пане докторе! Красненько дякую Вам за прислані книжечки. Цікаві матеріали Володимира Стахова. Він – найближчий співробітник С.Бандери по міжнародних справах. Я Вам вислав також декілька книжок, сподіюсь, що вже отримали. Якщо можете, - вишліть мені такі Ваші видання: «ОУН(з), «Із архіву Марцюка…», про А.Камінського та про Ваш Лохвицький край. Чи маєте Збірник документів про 30 червня? – Щирі вітання!.. 30.10.2005». «..Збірник споминів про Галину Дидик оформив Олександр Панченко і прислав мені... Книжка видана гарно і дуже актуальна… - 16.04.2007 р.»

Обкладинка книги О.Панченка Українська Головна Визвольна Рада

Відомо також, що від 1945 року в країнах поселення українців, а пізніше – вже майже три десятиліття, в умовах незалежної України, - українці щороку на початку другої декади липня урочисто відзначають річницю від часу створення Української Головної Визвольної Ради  (УГВР), цього виняткового явища – визначного органу й етапу українського національно-визвольного руху та вітчизняного державотворення. Великий Збір УГВР відбулися 11-15 липня 1944 року поблизу сіл Недільна та Сприня на Самбірщині під охороною відділів УПА. У зборах взяло участь 20 осіб, інші 5 погодилися прийняти мандати, але не могли прибути. Між засновниками більшість не належала до ОУН; 10 з них походили з північно-західних Земель та Наддніпрянщини. В Україні згодом було кооптовано ще 4 члени (до 1950 року). На зборах, якими керував Ростислав Волошин, у статусі Голови Президії (предсідника) Великого Збору УГВР), схвалено Тимчасовий Устрій, Плятформу та Універсал УГВР до українського народу. УГВР ухвалила демократичні засади державно-політичного життя і соціально-економічну програму майбутнього устрою України. Обрано президію УГВР: президент — Кирило Осьмак уродженець містечка Шишаки на Полтавщині, віце-президенти — Василь Мудрий, о.Іван Гриньох та Іван Вовчук, генеральний секретаріят (голова ГС - Роман Шухевич (псевдо для УГВР – «Роман Лозовський»), генерального суддю та генерального контрольного. Прикметно, що на посаду генерального секретаря закордонних справ УГВР було обрано колишнього урядуючого провідника ОУН(б), головного організатора протигітлерівського резистансу й підпільної боротьби українців Миколу Лебедя (1910-1998), який  до цього перебував у розшуку згідно гончого листа нацистів майже 3 роки роки, від 4 жовтня 1941 року. Одним із ініціаторів створення українського підпільного парламенту, якого було обрано віце-президентом УГВР, став Іван Гриньох (1907-1994), - видатний богослов, громадський та політичний діяч, капелан, що згодом від імені УГВР виконував важливу дипломатичну працю, брав участь у переговорах з офіційними представниками Румунії і Мадярщини, у ході яких дійшло до домовлень з мадярами, що відступаючі військові частини залишатимуть зброю для УПА. Як на мене, є досить вимовним, що якраз віце-президент УГВР о.Іван Гриньох й відібрав присягу Другої старшинської школи УПА («Олені») біля села Рожанка Скільського повіту.

Віце-президент УГВР о.Іван Гриньох (спереду в середині) в дорозі до Другої старшинської школи УПА («Олені»)

Представники українського демократичного націоналізму, які були спочатку з-поміж учасників Третього НВЗ ОУН, а згодом -  й серед членів-засновників УГВР, вважали, що в центрі уваги національно-визвольних змагань поряд з ідеєю нації необхідно поставити також демократію, плюралізм та вільну українську людину з усіма її обов’язками, загальнолюдськими правами та свободами. На їхню думку, розвиток одиниці та піднесення цілої низки вимог для її щоденного добра водночас має сприяти й розвитку нації в ході її боротьби за визволення, здобуття та становлення національної держави.  Дієвий демократизм був покликаний поглибити підґрунтя, розширити соціальну базу та забезпечити якісну наповненість й тісну взаємодію керівних структур та підрозділів визвольної боротьби під еґідою ОУН, УПА, УГВР. Після визволення від поневолення це мало б сприяти вільному та повноцінному розвитку людини, а відтак й вільному становленню нації у вже здобутій державі.  Вони зокрема вважали, що демократія має бути головною підставою виникнення національної держави як основної форми політичної організації народу, оскільки при певній стадії свого розвитку якраз вироблена демократія зумовить існування стабільної й політично виробленої нації. Спочатку визвольний змаг, а пізніше й процес активного державотворення має обертатися навколо таких засадничих прагнень, суджень та понять, як  незалежність (воля), держава, нація й демократія. Українська нація може бути повноцінною й виробленою лише за умови дотримання в суспільстві засадничих прав й свобод людини, забезпечення в ньому  демократії та плюралізму, відкинення монопартійності, авторитарності та вождизму. - Тільки тоді вона  набуде найсильнішої політичної організації - національної демократичної держави.  Це безперечно усвідомлювали й задокументували в умовах Другої світової війни українські націоналісти з ОУН на УЗ лише за якийсь неповний рік підпільно-повстанської двофронтової боротьби під еґідою ОУН, УПА, УГВР проти німців та совітів від серпня 1943-го по липень 1944 року.

Розгорнута обкладинка Зібрки вибраних праць отця проф.Івана Гриньоха (упор. О.Панченко)

Натепер же сучасний український політикум, починаючи від здобуття Незалежности у 1991 році, а згодом - від початку 2014 року й по цей час, тобто протягом постреволюційних чотирьох років, в умовах кривавої московсько-української війни, незважаючи на певні євроатлантичні прагнення й досягнення, децентралізацію, безпекові й економічні зрушення,  декомунізацію, тощо, - як на мене, дуже гальмує, якщо не сказати – стоїть на місці якраз в розпрацюванні державницької платформи, становленні національної держави українського народу, зрештою - ідеологічної матерії, яка б стала об’єднуючою для українського посткомуністичного й зросійщеного суспільства під сучасну пору. На мій погляд, тут щонайперше необхідно починати з тотальної українізації суспільства, широкого впровадження української мови не лише для державних чиновників, викорінення рис меншовартості та москвофільства. Складається ганебна ситуація, коли чимало міністрів та депутатів під час виконання службових обов’язків нібито на благо України, в умовах кривавої війни на Сході держави послуговується мовою…  московського аґресора. А в їхньому побуті та родинах ця цифра, мабуть, перевищує всі 90 відсотків. Це справжня ганьба нашого часу.   

Склалося так, після Революції Гідності, чомусь стало не дуже популярно говорити й писати про демократичний націоналізм, який часто плутають із крайніми, т.зв. праворадикальними течіями, про які нещодавно говорив у тому числі й спецпредставник США в Україні Курт Волкер. Започаткований ОУН на Українських Землях від Третього Надвичайного Збору ОУН (1943) та впроваджений програмово в державницькому утворенні та документах УГВР (1944),  як ідеологія й практика, має бути сповна, дуже раціонально й ефективно використана спочатку патріотичною частиною української політичної еліти, й, зрештою, - владними структурами.  Однак, у більшості випадків останнє є відсутнім взагалі, як в середовищі лібералів, так в середовищі прихильників т.зв. інтеґрального націоналізму, хоча, як на мене, саме на засадах демократичного націоналізму й можлива натепер якнайширша консолідація українського суспільства.

Фраґмент з Присяги Другої старшинської школи УПА («Олені»)

На думку відомого львівського вченого професора Мирослава Дністрянського, більшість громадян України усвідомлює, що передумовою зміцнення її цілісності та поступального розвитку є формування української політичної нації як спільноти людей на основі єдиного громадянства, усвідомлення своїх прав і обов’язків, спільних державних та економічних інтересів, державного патріотизму. Але обґрунтування культурно-політичного типу української політичної нації залишається дискусійним, оскільки нав’язливо пропаґуються моделі, що акцентують увагу лише на спільності громадянства та фактично виключають із структури політичної нації її засадничі культурно-інформаційні складові.

Дійсно, спільність території, економічних й політичних інтересів є вагомими чинниками інтеґрації суспільства. Але досвід усіх європейських національних держав засвідчує, що справжню цілісність суспільства може забезпечити лише інтеґрація навколо культурної традиції державоформуючої нації, але з збереженням права на культурну самобутність етнонаціональних меншин. Тому не просто спільне громадянство, а повага до історії України, її культурної самобутності, яку визначив насамперед український народ, український патріотизм, усвідомлення спільності долі й мети можуть бути підвалиною політичної єдності громадян України. Свідоме неокреслення пріоритетів у цій сфері дезорієнтуватиме суспільство, формуючи різні нові реґіональні чи національні ідентичності й закладаючи у перспективі нові розколи. Також важливо усвідомити, що українська політична нація не може бути аналогом т.зв. совєцького народу, в основі концепції якого була повна асиміляція, а точніше, русифікація усього населення. Право на збереження мовно-культурної самобутності невеликих корінних народів й етнічних меншин є необхідною передумовою їхнього довір’я до державоформуючої нації.

Переконаний, що українці  мають не лише широко послуговуватись виключно українською мовою, знати нашу історію, вивчати документи визвольних змагань, шанувати, використовувати й, головне, - впроваджувати сповна позитивний досвід національної історії та вітчизняного державотворення.

Обкладинки двох книг О.Панченка про діяльність св.пам.Зинолвія Марцюка (Омеляна), головного фінансиста ОУН

В часі відзначення 74-ої річниці постання Української Головної Визвольної Ради, слід згадати, що на початку липня 1944 року в неймовірно тяжких умовах окупації й підпілля: «…Серед лісів, на затишній відлюдній галявині у свіжо відновленому лісницькому хутірці відбувався перший збір УГВР. Очевидно, він організовувався таємно із застосуванням різних заходів обережности і безпеки. Але вже само улаштування приміщення на більшу кількість людей, доїзди і зв’язки, прохарчування і військова охорона – усе це втягнуло у співдію не тільки курінь УПА і організаційний апарат ОУН, але якоюсь мірою також і навколишнє населення. В оточенні панувала таємничість напіврозкритої таємниці: з цікавістю і збуджено пошептував народ про якісь великі наради, про «український уряд» і «парлямент». У піднесеному дусі траплялися такі окреслення і у підпільних виданнях. Але це віддавало не формальноправні конструкції, а політичну атмосферу і дійсне становище, в якому УГВР оперативно диспонувала національними силами, суверенно володіла не тільки підпорядкованими організованими формаціями, але якоюсь мірою і народними масами, опікувалася і хоронила, в міру можливостей, загрожених, несла відповідальність за політичне обличчя українства... Попри всі практичні труднощі, УГВР оформилася на демократичному принципі не тільки декляративно, але й устроєво, засадничо застосовуючи розмежування законодавчої, виконавчої і судової влади і забезпечуючи скріплену відповідальність та контрольність і взаємне пов’язання для переборення підпіллям зумовлених перешкод у виконуванні функцій окремих органів чи цілости...», - згадувала пізніше членкиня Президії УГВР, видатна громадсько-політична діячка Дарія Ребет (1913-1992).

Великий Збір УГВР відбувся під гуркіт ґармат фронту, що стрімко наближався, і після його закінчення всі негайно роз’їхалися по своїх місцях. 25 липня 1944 року, поблизу станції Бусовисько відбулося перше засідання Президії УГВР. На ньому було вирішено, що в Україні мають залишитися: Кирило Осьмак – Президент, Роман Шухевич – Голова Генсекретаріяту, переважна більшість членів УГВР мали виїхати за кордон, щоб там представляти інтереси УГВР перед західними державами.  Передмовлюючи мою першу книгу «Українська Головна Визвольна Рада» (1998), член-засновник та член Президії УГВР Мирослав Прокоп (1913-2003) зазначав, що  «особлива вартість праці Олександра Панченка в тому, що він розглядає Українську Головну Визвольну Раду не тільки як верховне політичне керівництво організованої визвольної боротьби українського народу під час Другої світової війни, отже, як формацію революційного типу, про що вже існує деяка література, - але передусім як структуру державно-правного характеру і визначує її місце в історії держави і права України 20 століття, - а цей аспект УГВР досі досліджений дуже мало…. Конкретно автор аналізує історичні передумови постання УГВР, юридичні принципи її творення, організаційну побудову, її устрій і плятформу, її місце серед діючих українських сил, її подібність і відмінність в порівнянні із її попередниками періоду української демократичної революції 1917 й наступних років (О.П. – в часі першої у ХХ-ому столітті московсько-української війни) та часово ближчими формаціями як екзильний уряд УНР і його Українська Національна Рада, Українське Тимчасове Правління 1941 року, УНРада 1948 року. Завжди однак в центрі тих аналіз поставлене питання присутности чи неприсутности державно-правних атрибутів тих формацій. З таким основним критерієм автор підходить також до УГВР. Це дуже вимовне, бо воно вказує наскільки тепер при кінці 20 століття і п’ять десятиліть від часу постання УГВР, мислення дослідника сходяться з основними спрямуваннями творців УГВР. А в тім засновники УГВР у 1944 році уявляли її іменно як установу державно-правного характеру. Вони були свідомі, що тисячі організованих кадрів визвольного підпілля і повстанці, які вели боротьбу проти німецьких окупантів, будуть продовжувати її також проти окупаційної совєтської влади і що ця боротьба проти дуже переважаючих сил буде довго тривати хай тільки на обмеженій території України, та що вона вимагатиме об’єднаного керівництва…».

Так виглядає книга про ОУН за кордоном (автор О.Панченко)

Борцями серед борців, найповнішим втіленням самої суті й духу кращих представників національно-визвольного руху українства в часі Другої світової війни та перше повоєнне десятиріччя були для свідомої маси українського народу, - незросійщеної і незбольшевиченої, вояки збройних відділів Української Повстанчої Армії, члени підпілля ОУН на Українських Землях та поодинокі учасники УГВР, що залишились в Краю для керівництва Рухом Опору. Саме Українська Головна Визвольна Рада відіграла на заключному етапі війни особливу та виняткову роль у координації дій та розгортанні організованої визвольної боротьби. Голова Генерального Секретаріяту УГВР Роман Лозовський (Р.Шухевич) був одночасно і Головкомом УПА, і Головою Проводу ОУН(б) - ОУН на Рідних Землях. Спираючись на УПА, УГВР вдало використала цю значну військово-політичну силу для організації тривалої, затяжної і кривавої боротьби на два фронти - спочатку проти гітлерівського націонал-соціалізму, а згодом і проти московського большевизму, які тривай час наводили жах на всю воєнну і повоєнну Європу.

         Якраз існування загальнонаціональної повстанської сили само по собі вимагало загальнонаціонального політичного керівництва визвольною боротьбою українського народу. До і після УГВР в Україні та за її межами такого керівництва не було. Хоча поза Україною існували чинники, які нав’язували до колишніх урядів України 1918-20р.р., але вони з тих чи інших причин за безпосереднє організування підпільної революційної боротьби не брались. Була порожнеча... Роки німецької окупації України 1941-1944 рр. були періодом якісного розвитку та поширення організаційних форм і методів визвольної боротьби українського народу та збагачення її новим державно-правовим та ідейно-політичним змістом. Ця революційно-визвольна боротьба мала різні форми та методи поширення і велась в рамках окремих військових та громадсько-політичних організацій. Така боротьба поширювалась дедалі на більш значні кола і верстви українського суспільства. Особливим виявом цього явища було зорганізування УПА менше на груповій чи партійній базі, а більше - на понадпартійній та загальнонаціональній. Цей своєрідний політико-організаційний вакуум досяг свого апоґею десь близько середини 1944 року. Створенням у липні 1944 року УГВР було завершено складний процес заснування справжнього та єдиного керівного органу та репрезентанта визвольної боротьби українського народу. Значну роль у становленні УГВР відіграла підпільно-політична та організаторська праця Організації Українських Націоналістів з-під стягу Степана Бандери, яка стала називатися під керівництвом Бюро Проводу - ОУН на Українських Землях (ОУН на УЗ), однак цей потужний фактор аж ніяк не звужував організаційних рамок та не монополізував усіх аспектів визвольної боротьби у тогочасній Воюючій Україні. Існуючий тоді стан української визвольної справи сам по собі визначив понадпартійний та загальнонаціональний характер українських військових, підпільних та воєнізованих озброєних формувань. Ці організації українців не були позбавлені суперечностей й проблем росту, вони мали відмінні між собою політично-групові забарвлення та орієнтації. Кожна із них мала централізоване керівництво та певну вертикаль у плані підпорядкованості окремих їх відділів.  Народні маси спочатку стихійно включились у боротьбу з ворогом, аби не дати себе до кінця пограбувати чи вислати українську молодь до Німеччини, або піти до большевицько-чекістської партизанки чи у німецькі допоміжні відділи. Однак, лише Українська Повстанська Армія під політичним керівництвом ОУН на УЗ періоду 1943-1944 рр. змогла змобілізувати значну частину української спільноти на боротьбу з обома імперіалізмами - німецьким та большевицьким, - хоча по суті справи виключно військовий характер цієї УПА не вирішував усіх нагальних організаційно-політичних питань визвольної боротьби.

Збірка праць Миколи Лебедя, засновника УПА й діючого провідника ОУН(р)

         Українське підпілля у цьому часі також шукало союзників, аби боротись з окупантом. Такі переговори потрібно було вести не від імені якоїсь партії, групи чи відділу, а від імені загальноукраїнського всенародного репрезентанта визвольної боротьби. Віце-президент УГВР, доктор богослов’я о.Іван Гриньох згадував, що, коли велись складні переговори з польською стороною та командуванням УПА і розмова перекинулась у «політичну площину й коли з польського боку виступила їхня Рада Народова і делеґат уряду, то українська сторона мусіла також виступити відповідно  умандатована». Й дійсно, «був трагічний символізм у цьому гуку на українській землі чужих гармат. Це не перший, це вже незлічимий раз на українській землі, на майні і житті українського народу, зводили між собою їхні порахунки зайди - чужинці. Але був також глибокий символізм у тому, що ось так, у ці липневі дні 1944 року діялося в глухому карпатському лісі... радили державну раду кращі представники українського народу, було мов щось «нереальне» у цій нараді... істота цього акту - створення УГВР якраз «між двома фронтами» - полягала в заявленні і підкресленні перед усім світом, що справжнім власником цієї землі є... тільки і єдино український нарід,... щоб задокументувати, що в кого світ у будучності не визнав би переможцем, він проти волі народу, висловленої в конституційних актах У.Г.В.Р. ніколи не буде законним сувереном, а завжди буде тільки завойовником і незаконним окупантом України..».

         Ця воля українського народу мала державно-формативне значення і задля майбутнього України, оскільки в державницьких актах УГВР йшлося про оцінку боротьби за державність України, оголошувалося, що національна, хай поки що не державна влада, в Україні є і вона потребує повної реактивації, поглиблення й поширення. Цих людей, творців та учасників УГВР, єднав принцип боротьби з німцями та большевиками за Самостійну Українську Державу. Існування УГВР в історичному та державно-правовому контексті та її діяльність в Краю й на чужині надавало визвольній боротьбі українського народу не партійного чи групового, а всенародного та державницького характеру. Це має важливе значення для оцінки правного статусу УГВР, особливо під кутом леґітимності тих чи інших формацій українства, упорядкування цілості українського життя на еміґрації та розв’язання вузлових проблем відносин, співробітництва і підпорядкування між різними за походженням, статусом і впливами українськими самостійницькими організаціями. Безпідставними є звинувачення про  те, що УГВР від самого початку була «дорадчим бандерівським органом» чи «чисто галицьким витвором» і аж ніяк не державницьким органом, а лише «Проводом українського Руху Опору».

Книги чолових діячів ЗП-Середовища УГВР мґр.Романа Ільницького та проф.Анатоля Камінського (упорядник та автор передмови О.Панченко

         Як орган з рисами і функціями державного, - Українська Головна Визвольна Рада ухвалювала всі стратеґічно важливі рішення, що виконувались на певній частині України, як вояками, так і значною частиною цивільного населення. УГВР приймала рішення про мобілізацію та демобілізацію збройних відділів армії УПА, вирішувала питання про бойкот т.зв. виборів до Верховних Рад СРСР та УРСР, видавала накази про підвищення вояків УПА від ранґи майора і вище, затверджувала найвищі відзначення та нагороди. Так, відповідно до постанов УГВР від 30 травня 1947 року та 29 серпня 1949 року вводився відповідно - день 14 жовтня святковим днем УПА, а згідно другої постанови - припинялася з кінцем 1949 року часово діяльність всіх підвідділів та штабів УПА, переносилось право нагородження та номінування членів революційно-визвольного руху у нижчі відділи УПА.  Таким чином, керівництвом УГВР було використано з певними застереженнями право держави мати власні Збройні Сили (щоправда, поки що ірреґулярні) і право на верховне керівництво цими силами. Це в свою чергу вказувало на виконання Українською Головною Визвольною Радою окремих функцій державного органу. 1948 року УГВР встановила окрему нагороду -  «Медалю за боротьбу в особливо важких умовах», систематично випускала в світ свої постанови з найважливіших питань визвольної боротьби українського народу за свою державу. УГВР мала свої друковані органи - журнал «Самостійність»(1946-1947), випуски Бюро Інформації УГВР (1948-1951), редактором яких був відомий український підпільний публіцист Петро Федун (Петро Полтава) (1919-1951), один із головних ідеологів Збройного підпілля, начальник політвиховного відділу ГВШ УПА (1946-49), керівник Бюра інформації УГВР (1946 -1951), кооптований до складу УГВР влітку 1950 року, від 1950 по 1951 рік він був заступником Голови Генерального Секретаріяту УГВР. Петро Федун (Полтава) був нагороджений УГВР Золотим Хрестом бойової заслуги 1-ої кляси та медаллю «За боротьбу в особливо важких умовах».

         Хоча формально військові ранґи та відзначення було введено ще в січні 1944 року, але вже тоді нагородження і підвищення проводились від імені Української Головної Ради (остаточну назву Ради було ще не устійнено). Українська Головна Визвольна Рада виконувала ще одну досить важливу функцію державного органу - встановлювала та проводила відзначення і нагородження всіх тих цивільних осіб, хто мав особливі заслуги перед українським національно-визвольним рухом. Нагородами УГВР були Золотий Хрест бойової заслуги 1-ої та 2-ої кляси, Срібний Хрест бойової заслуги 1-ої та 2-ої кляси та Бронзовий Хрест бойової заслуги. Цивільні особи, політвиховники УПА, члени підпілля ОУН нагороджувались Золотими, Срібними та Бронзовими Хрестами заслуги. Поранених у боях нагороджували Срібною, а після п’яти поранень - Золотою Зіркою. Металеві Хрести та відзнаки з’явились лише 1951 року за раніше опрацьованим проектом Ніла Хасевича, найвідомішого підпільного мистця-графіка та ілюстратора майже всіх видань ПЗУЗ та УПА-Північ. Ніл Хасевич нагороджений Срібним Хрестом заслуги 1948 року, його підпис, зокрема, стоїть під документом «Звернення Воюючої України до всієї української еміґрації» (жовтень, 1949).

Дослідник УГВР д-р О.Панченко та Голова Політради ОУН за кордоном проф.Анатоль Камінський у Києві

         Із складу керівництва Воюючої України, вояків відділів УПА та членів сітки ОУН(б)-ОУН на УЗ,  за моїми досить неповними даними, які я оприлюднив за доступними мені джерелами при кінці 1990 років, - було нагороджено відзнаками Української Головної Визвольної Ради (у тому числі й від імені Головного штабу УПА): Золотим Хрестом бойової заслуги 1-ої кляси - 13 осіб, Золотим Хрестом бойової заслуги 2-ої кляси - 14 осіб, Срібним Хрестом різних кляс - 12 осіб, Бронзовим Хрестом бойової заслуги – 15 осіб, Золотим Хрестом заслуги - 20 осіб, Срібним Хрестом заслуги - 20 осіб, Бронзовим Хрестом заслуги - 14 осіб. Голова Генерального Секретаріяту УГВР Роман Лозовський (Р.Шухевич) був нагороджений Золотими Хрестами бойової і т.зв. цивільної заслуги. Член кур’єрської групи УГВР та Місії УПА Дуда Михайло мав два Золотих Хрести бойової заслуги обох кляс та Срібний Хрест бойової заслуги 2-ої кляси. Наприклад, один з найбільш активних та успішних бойових командирів УПА Василашко Василь (псевдо – «Перемога») (1918-1945), командир ТВ «Климів»(1945) був відзначений Золотим, Срібним та Бронзовим хрестом бойової заслуги. Відзначались та нагороджувались і рядові вояки УПА та активні члени збройного підпілля ОУН на УЗ.

         Резонанс постави УГВР на терені Західної України на першому періоді її діяльності був, на перший погляд, не досить гучним, але досить вимовним. В подальшому УГВР, її органи та керовані нею структури в Краю розвинули потужну діяльність у боротьбі проти окупанта. Утворення та діяльність УГВР привела до радикальної та якісної зміни в керівництві національно-визвольною боротьбою в Україні.

         В Україні у повоєнні роки фактично не було підпільних формацій поза системою УГВР. У Зверненні Воюючої Батьківщини з жовтня 1949 р.... виразно читаємо, що «…Край сьогодні досягнув повної єдності, …також з інших цілком певних даних відомо, що нема жодного сліду самостійної діяльності будь-яких сил поза тими, що підтримують УГВР...». В цей же час, до початку 1950-их років, в умовах большевицької окупації України  стався перехід у тактиці УПА від повстансько-рейдових до більше підпільно-конспіративних акцій, а відділи УПА згідно рішення УГВР були згодом часово демобілізованими.

         Осип Дяків-Горновий (1921-1950), член УГВР та заступник Голови Генсекретаріату УГВР від літа 1950 року, один із головних ідеологів організованої збройної боротьби, так писав про співпрацю і діяльність трьох неоднорідних формацій визвольного руху: «ОУН, за вказівками УГВР, на всіх своїх щаблях скоординувала всю свою діяльність з діями УПА, забезпечуючи повну однозгідність, а вслід за цим успіх у всіх політичних  акціях». Це стосувалось, зокрема, бойкоту т.зв. виборів до Верховної Ради СРСР 10.11.46 р. та Верховної Ради УРСР 9.11.47 р., підтримки УГВР «Української Греко-католицької церкви проти насильної ліквідації... та пропаґанди серед червоноармійців». Незважаючи на власні матеріальні труднощі, «місцеві українські підпільні організації, з’єднання УПА і керівництво УГВРади організували харчову допомогу західніх українських областей для голодуючого населення. В той час УПА розділила багато хліба з державних магазинів, ліквідувавши наперед їх НКВДівську сторожу. ...На доручення адміністративних (виділено мною - О.П.) чинників УГВР, між населенням розділено протитифозну сироватку, закуплену у великих кількостях на чорному ринку у Польщі». Цими ж чинниками було розгорнуто широку роз’яснювальну кампанію про дійсні причини голоду в східних областях України і допомогу голодуючим, а також акції у спротиві насильного вивезення українців на захід т.зв. лінії Керзона та в протиколективізаційній акції в Західній Україні.

Я тішуся, що ще в 1990-их роках був чи не першим в Україні, який захопився та почав вивчати феномен демократичного націоналізму та історію УГВР в контексті українського державотворення ХХ-го століття, й отримав  за свою довголітню працю від чолових діячів українського національно-визвольного руху дуже схвальні відгуки, в яких йдеться, зокрема, й про саму природу УГВР та ставлення до неї її засновників та послідовників.

Згаданий мною вище Мирослав Андрій Прокоп (1913-2003, Нью-Йорк, США) — провідний учасник визвольно-революційної боротьби, визначний політичний та громадський діяч, науковець і публіцист, учасник Похідних груп ОУН (1942), член Президії УГВР (1945), доктор права), автор книги «Напередодні незалежної України» писав: «…Я дуже радий, що Ви, як молода людина та ще й юрист, вивчаєте УГВР. Вона на це заслуговує, передусім ті з нас, які керували нею і загалом визвольним рухом на батьківщині. А вони репрезентують не тільки високої наснаги патріотизм української людини, але також концепцію будування нації і держави в умовах максимальної тоталітарної контролі імперських властей. .. – 31.10.1997 р.». «…Ваш привіт цінний і щирий для мене передусім тому, що він приходить зі славної полтавської землі, з серця нашої України, а також тому, що Ви, молода професійна людина, вивчаєте історію та діяльність УГВР, з якою нерозлучно пов’язане все моє творче життя. Крім того, я приймаю Ваш привіт як рівночасне признання для тих моїх друзів, членів-засновників УГВР, яких вже в живих немає, а разом з ними – для сотень тисячі учасників організованої української підпільної і повстанської боротьби, для членів ОУН і вояків УПА, яким не пощастило радіти державному відродженню України, але які в боротьбі за її постання склали великі жертви…- 22.04.1998 р.». «…Вашу працю про УГВР я прочитав з великою увагою і приємністю. Передусім радує мене те, що тема УГВР знайшла компетентного і серйозного автора та що цю тему Ви розглядаєте з позицій державно-правного характеру, а це в основному співпадає з розумінням УГВР в мисленні її творців-засновників. Всі ми були учасниками організованого вольного руху, але в його керівництві прагнули створити установу з юридичними прерогативами державного типу, яку можна було протиставити урядові УРСР, яка не репрезентувала волі народу…- 31.05.1998 р.». «… Дуже приємно дізнатися, що в наступному році Ви завершите Вашу працю про УГВР. Вона справді на часі. Важливо, щоб нею мали змогу позначитися ширші кола української суспільності… - 28.12.1998 р.». - «…Вдячний Вам за Ваше вітання…, бо воно приходить з моєї далекої батьківщини та ще від людини молодого покоління, точніше – тієї частини того покоління, яке нав’язує до традицій минулого, а це найістотніший елемент в існуванні нашої нації, у будові її держави… Дякую також за статут Асоціяції Українських Правників, при народженні якої Ви, як я бачу, один із перших. І акценти, покладені при народженні цієї установи на конечності відроджувати традиції української школи права також дуже вимовні. Не все ж таки вспіли комуністи знищити першоджерела в українській правосвідомості…». «…Вашу добру волю я дуже ціную, тим більше, що Ваша праця справді піонерська і надіюся, що вона відкриє дорогу для інших дослідників молодшого покоління… - 22.02.2000 р.» «…Вчора одержав 14 прим. Вашої книжки про М.Лебедя. Ґратулюю з успіхом і, звичайно, подивляю Вашу ефективність.. – 08.06.2001 р.». «…Дякую за оцінку моєї дисертації про аналогію в карному праві. Ясно, що я не маю ніяких заперечень проти того, що Ви писали з цього приводу в порівняльному аспекті з карним правом у сучасній українській державі. Це збільшувати проєкт. Д-р Сергійчук заінтересований у Ваших працях про УГВР і Миколу Лебедя. Позичав у мене і повернув, як ми домовилися. Обидві книжки хоче одержати також проф.Олексій Гарань. Він півроку перебуває у Вашінґтоні на «ґранті» і повертається до Києва на початку вересня. Хоче з Вами познайомитися і просить переслати на його адресу для Могилянської Академії обидві Ваші книжки…- 09.08.2001 р.»

Діяч українського націоналістичного підпілля на Донбасі, в Маріуполі й у місті Луганську в  часі Другої світової війни, батько відомого американського вченого-дослідника Євгена Зенона Стахіва, учасник Похідних груп ОУН (1942-43), донедавна - Голова ЗП-Середовища УГВР, автор книг «Крізь тюрми, підпілля й кордони» та «Останній молодогвардієць» Євген Павлович Стахів (1918-2014, Волдвік, США)  писав у своїх відгуках на мої книжки:  «У полтавському видавництві «Зоря» вийшла з друку монографія д-ра Олександра Панченка «Українська Головна Визвольна Рада», в якій автор розглядає УГВР не тільки як верховне політичне керівництво визвольної боротьби українського народу під час Другої світової війни і після неї, а й як структуру державно-правного характеру… Олександер Панченко – адвокат, віце-президент Асоціації українських правників. Юридичну освіту він здобув у Київському університеті, а докторат права – в Українському Вільному Університеті у Мюнхені. Йому 40 років. Він закінчив Севастопольське вище військово-морське інженерне училище і служив на атомних підводних човнах у Заполяр’ї… Передмову до книжки написав Мирослав Прокоп. Книжка має 255 сторінок друку… - Газети - «Свобода» (Н.Дж., США), 25.05.2001 р. «…Монографія д-ра Олександра Панченка «Українська Головна Визвольна Рада» - це піонерська праця, в якій автор розглядає УГВР.... передовсім як структуру державно-правового характеру. Він аналізує історичні передумови постання УГВР, юридичні принципи її творення, організаційну побудову, устрій, плятформу, порівнює її з попередниками в періоді української демократичної революції 1917 і наступних років, а також формаціями типу екзильного уряду УНР, Українського Державного Правління 1941 року та інших… У праці О.Панченка багато ілюстрацій про діяльність окремих органів і членів УГВР в умовах большевицького поневолення…. Студії права, а відтак познайомлення з документами визвольної боротьби України в 1940-их і 1950-их роках, привели Панченка, як юриста, до бажання ближче вивчити феномен УГВР… - Газета «Народна Воля» (США), 26.07.2001 р.».

Видатний громадський діяч, головний фінансист ОУН, учасник Третього НВЗ ОУН (19043), а у повоєнні роки - організатор збірок на Фонд УПА та допомоги українським політв’язням  Зиновій Марцюк (1910-2007, Мюнхен, ФРН): «… З великим зацікавленням прочитав Вашу книжку про УГВР і, думаю, що з таким зацікавленням прочитають її широкі кола читачів в Україні, які цікавляться визвольною боротьбою українського народу. Ви зібрали багато джерельних матеріялів і обговорили об’єктивно постання, структуру і значення УГВР та зв’язали її появу з довгою історичною традицією визвольної боротьби, як її останнє звено. А з другої сторони, Ви показали, як у тяжких умовинах боротьби народ все таки зумів об’єднатися, створити керівництво і провадити її на двох фронтах. Ваша книжка написана з позицій державотворення і в тому її велике значення… У своїй громадській роботі я радше почувався одним із каменярів, що їм призначено було розбити скалу, що ніхто з них не чекав на славу чи зарплату. І кожний вірив, що аж по їх кістках прийде щастя народу. На жаль, дійсність показалася більше скопмлікованою… - 31.12.2000 р.» «… Від ІІІ НВЗбору ОУН 1943 р. минуло 59 років, а Ви у своїх дослідних працях якраз підтверджуєте правильність переходу націоналістичного руху і визвольних змагань того часу з тоталітарних на демократичні позиції. Хоч в обох держави ми не здобули. Але другі змагання були на вищому щаблі. Тепер впала нам до рук незалежна Україна, але ми не мали провідної верстви. Вибрали менше зло, бо могло бути ще гірше. Але за тих одинадцять років Незалежности відбулися якісь позитивні процеси. Так що маймо надію, що цим разом ми Незалежність України закріпимо. Не все то було ідеально, не все світле і добре, але процес пішов вгору. Ваша оцінка його скріплює нас у вірі, що ми правильно поступили… 01.11.2002 р.».

Професор Анатоль Камінський, нинішній Голова Політичної Ради ОУН за кордоном, видатний вчений-політолог, доктор права і міжнародних відносин, автор десятків книг, який нині мешкає в американському місті Ворвіку, писав до мене: «…Дуже радий, що Ви рішились зайнятись глибинно розпрацюванням проблематики ОУН, УПА, УГВР – цієї так важливої матерії нашої найновішої історії. І тим більше, що робите це не лише із наукових мотивів, а й з Вашого особистого духовно-ментального нав’язання і пов’язання з цієї добою визвольної боротьби. То ж, щасти Вам! Для цього маєте всі кваліфікації.. – 10.01.2000 р.» «…Це дуже добре, що Ви візьметесь за опрацювання окремих персонажів Воюючої України, бо тут дійсно вакуум, що його треба чим скоріше заповнити, адже час не стоїть на місці. Бажаю Вам успіхів і особисто готовий Вам завжди допомогти у цьому важливому ділі. Думаю, що Вам потрібно в першу чергу зібрати максимально дані від ще живих провідних учасників визвольної боротьби – про них самих і їхніх співучасників, - маю на увазі, наприклад, д-ра Прокопа, З.Марцюка, Ірину Козак (вона з молодших, але знала особисто Р.Шухевича, О.Гасина), В.Кука й інших та їхніх рідних… - 25.06.2000 р.».

            Навіть український політичний і громадський діяч в еміґрації, останній Президент УНР в екзилі (1989–1992), п’ятий з черги Голова Організації Українських Націоналістів з під стягу полк. Андрія Мельника (1979–2012), визначний публіцист, співорганізатор та один з президентів СКВУ Микола Васильович Плав’юк (1925-2012, Ґамільтон, Онтаріо, Канада), який не належав до Середовища УГВР, - у травні та серпні 2010 року писав мені: «Вельмишановний Пане Професоре! Повернувся щойно з Києва і застав Вашого ласкавого листа. Щиро дякую. Жалкую, що дотепер не мав змоги познайомитись з Вами, але мої друзі інформують про Вашу наукову працю та зацікавлення націоналістичною проблематикою. При Фундації Ольжича організуємо Інститут Нації і Держави для вивчення тих проблем (очевидно, з націоналістичної точки зору) і організатори напевно ввійдуть в контакт з Вами і запросять Вас до співпраці, якщо у Вас буде таке бажання… Бажаю Вам багато успіхів у Вашій праці, спрямованій на те, щоб незалежність нашої держави забезпечити для майбутніх поколінь. Щасти Вам Боже…».

         Натепер же можна стверджувати, що центр ваги в діяльності структур Української Головної Визвольної Ради, за понад 74 роки від дня її заснування,  також у неймовірно тяжких умовах теперішньої московської аґресії та Сході нашої держави, -  знаходився в Україні, де під керівництвом УГВР збройними та підпільними методами велась визвольна боротьба. В той же час, усі закордонні структури УГВР мали усі формально-правні повноваження та можливості для ведення репрезентативної й матеріально-інформаційної праці для загальної справи визволення українського народу. Вони тримали постійний зв’язок та усіляко підтримували Край у його нелегкій боротьбі проти окупанта….

Мені видається, що під сучасну пору, коли новітній московський окупант,  найманці, поплентачі й лакузи Кремля підступно, нахабно й жорстоко намагаються повалити незалежну Українську Державу, яка вже існує майже три десятиріччя, - ретроспективний погляд на виняткові, хоча й різні за своєю суттю,  явища українського державотворення Третій Надзвичайний Збір ОУН (1943) та Українську Головну Визвольну Раду (1944), як підпільний парламент та верховний орган нашого визвольного руху, - набуває особливого змісту, оскільки все це разом, - минуле й сучасне, -  уособлює тяглість визвольної боротьби та державно-правових форм організації українства й вказує на неминучість нашої перемоги над будь-якими окупантами. 

Олександр Панченко, - доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен), адвокат з міста Лохвиці Полтавської області

 

 

 

Теги:
2018-07-11 05:30:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар