Від Революції розпаду до Революції Гідності-3 - Україна Incognita
Україна Incognita » NB! » Від Революції розпаду до Революції Гідності-3

Від Революції розпаду до Революції Гідності-3

Станіслав Кульчицький

Закінчення. Початок

Яку державу побудував в Україні створений Л. Кучмою політичний режим? На Заході її назвали державою вишукувачів ренти (rent seekers state). Рентою у специфічно посткомуністичному значенні терміну вважалися доходи, які багаторазово перевищували прибуток, одержуваний від підприємництва в конкурентному середовищі. Такі доходи одержували від підприємництва, захищеного пільгами та преференціями, від миттєво переведених в іноземну валюту державних субсидій, які не було потреби повертати внаслідок галопуючої інфляції, від необкладуваних податками посередницьких операцій, від різниці на валютних курсах за наявності ексклюзивного доступу до вигіднішого курсу. Та основними шляхами збагачення представників «партії влади» було надання їм або їхнім родичам у власність за символічну ціну великих підприємств, а також одержання ними в обмін на «сприяння» в підприємницькій або політичній діяльності готівки в іноземній валюті.

Ті, хто будував державу вишукувачів ренти, не чекали, поки хтось здогадається дати їм хабаря. Їхня стратегія була сплавом цілковитої економічної свободи з численними обмеженнями, додержання яких ретельно відслідковувалося. Зафіксовані порушення з наступним залякуванням давали очікуваний ефект. Тому іноземні спостерігачі назвали збудовану в Україні державу шантажистською (blackmail state).

Чи можна звинувачувати конкретних політичних діячів і всю управлінську корпорацію в тому, що на початку нового століття вони побудували на рештках суспільно-економічного ладу, який самозруйнувався, олігархічну державу? Можна, звичайно, але було б дивно, якби державні службовці на високих посадах забули про власні інтереси і почали турбуватися про народний добробут без усякого тиску з боку своїх виборців. А тиску не було, тому що виборці залишалися радянськими людьми, які звикли до державного патерналізму. Вони були навіть вдячні тим, хто привласнив засоби виробництва, хоч сам процес привласнення назвали «прихватизацією». Адже їм дали можливість користуватися засобами виробництва, тобто працювати й одержувати заробітну плату. Оглядаючись на минуле, ми теж мусимо бути вдячні олігархам, бо вони заблокували червоний реванш, який заводив Україну в глухий кут.

ПОМАРАНЧЕВА РЕВОЛЮЦІЯ

Суспільно-економічні відносини, на одному з полюсів яких знаходилася олігархічна держава, а на другому — безпорадне атомізоване суспільство, не могли залишатися стабільними за визначенням. Адже пострадянське суспільство володіло електоральною зброєю, щоб відстоювати свої інтереси у протистоянні з олігархами. Результат протистояння між державою та суспільством залежав від того, як виборці поведуть себе на виборах: чи візьмуть вони до уваги власні інтереси, чи голосуватимуть «за гречку»?

Тим часом створені олігархами політичні партії робили все можливе, щоб законсервувати залишки попередньої епохи навіть у топоніміці. Для них було важливо, щоб колишні радянські люди не відчували відповідальності за майбутнє і не усвідомлювали себе громадянами незалежної держави. Тоді вони голосували б як потрібно: за президентів — виразників волі олігархів, за олігархічні партії, які дістали назву центристських (між уламками колишньої КПРС — КПУ і СПУ та націонал-демократами, передусім Народним рухом України). Проте після звільнення з тоталітарних обіймів російсько-радянської наддержави в Україні виникли об’єктивні передумови для формування громадянського суспільства. За півтора десятиліття, починаючи від появи перших «неформальних» організацій, громадянське суспільство зміцніло, хоч його соціально-економічна опора у вигляді середнього класу дискримінувалася олігархічними кланами.

ПОМАРАНЧЕВИЙ МАЙДАН 2004 РОКУ ХОЧ І НЕ ДОСЯГ ЗАДЕКЛАРОВАНОЇ МЕТИ, СТАВ ПОТУЖНИМ СВІДЧЕННЯМ ЗРІЛОСТІ УКРАЇНСЬКОГО ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА / ФОТО МИКОЛИ ЛАЗАРЕНКА

Інститут соціології НАН України з 1992 року проводив моніторинг соціальних змін в українському суспільстві. Судячи з відповідей на запитання «Ким ви себе передусім вважаєте?», за 1992 — 2004 рр. істотних змін у свідомості електорату не відбулося. Відсоток опитуваних, які вважали себе передусім громадянами України, впав з 45,6 (після ейфорії 1991 року) до 44,2. Відсоток тих, хто вважав себе жителями села, міста або регіону (передусім електорат лівих партій чи конкуруючої з ними олігархічної Партії регіонів), зріс із 30,8 до 37,2. Відсоток тих, хто визнавав себе громадянами колишнього Радянського Союзу, впав з 12,7 до 10,7 (внаслідок природного скорочення цього контингенту).

Історики і політологи, які вивчають таке специфічне явище української дійсності, як майдани, після кожного з них з ентузіазмом дивилися у майбутнє. Коли дійсність не виправдовувала цих сподівань, вони звинувачували в неефективному управлінні чергового президента. Однак в українському суспільстві, яке важко прощалося зі спотвореним світом комуносоціалізму, президенти були обмежені у своїх діях. Волею обставин вони спиралися на силу, яка формувалася більш активно, ніж осередки громадянського суспільства, — на олігархів.

У Росії, де олігархічний капітал формувався з не меншою інтенсивністю, знайшлася сила, яка спромоглася поставити його під контроль, — державна бюрократія. На початку нового століття до влади прийшов виразник інтересів колишніх органів державної безпеки — В. Путін, який швидко розправився з олігархами, а заодно і з породженою Революцією розпаду — демократією. В Україні, яка відкинула радянську модель державності, щоб відділитися від Росії, олігархи не зустріли противників, а різноспрямованість їхніх інтересів сприяла збереженню демократичних цінностей, у тому числі вільних виборів у органи влади.

Щоб знову залучити Україну в лоно імперії, правлячі кола Росії повернулися до дореволюційної риторики про один народ. Уникаючи поглинання Росією й одночасно зберігаючи добрі відносини з нею (в чому була зацікавлена більшість олігархічних кланів), Л. Кучма видав у Москві в 2003 році під своїм прізвищем об’ємисту книгу з промовистою назвою: «Україна — не Росія». Однак це не перешкодило зростаючій активності російських ЗМІ, які переконували українське населення у необхідності посилення інтеграції з Росією.

На початку нового століття всередині української «партії влади» стали помітними зміни, викликані процесом самоорганізації суспільства. Свідченням невідворотного визрівання громадянського суспільства стала нова розстановка політичних сил напередодні парламентських виборів 2002 року і президентських виборів 2004 року. Суперечності в лівих партіях, які поступово визрівали, зазнали якісних змін: уперше комуністи і соціалісти опинилися по різні боки барикад. Наростали суперечності й у «партії влади». Вперше вона поділилася на політиків, які підштовхували Україну в бік Росії, і на тих, хто надавав перевагу європейському вибору своєї країни.

За Конституцією, Л. Кучма не міг претендувати на третій президентський строк. Конституційний Суд «намалював» йому дозвіл балотуватися на виборах 2004 року, але внаслідок стрімкого падіння міжнародного і внутрішнього рейтингу в нього не було шансів конкурувати з лідером опозиційних сил — В. Ющенком. Однак за роки перебування на посаді президента Кучма показав, що вміє вибудовувати ситуації, в яких майже автоматичними ставали завчасно продумані ним же рішення. У 2002 р. він відправив у відставку добре працюючого на посаді прем’єр-міністра А. Кінаха і представив парламенту на затвердження кандидатуру голови Донецької облдержадміністрації В. Януковича. У 2004 році він порекомендував пропрезидентським партіям висунути кандидатуру Януковича на посаду президента України.

Відповідаючи на запитання, чому Кучма зробив ставку на Януковича, В. Горбулін, який пропрацював із діючим президентом десятки років, сказав: «Мабуть, він мав який-небудь розрахунок, стратегічний план». І справді, під час президентських перегонів хтось регулярно вкидав у інтернет вражаючу інформацію про кримінальне минуле кандидата в президенти. Ефект, звичайно, був, але не той, на який розраховували. На Заході не могли зрозуміти, як може балотуватися на найвищу посаду в державі людина з кримінальним минулим. Однак українське суспільство, всупереч очікуванням Кучми, сприймало компромат спокійно. У радянські часи через тюрми і колонії пройшли мільйони людей.

Упродовж трьох місяців президентських перегонів ні темні плями в біографії, ні приналежність до олігархів, ні низька базова підготовка не завадили В. Януковичу утримувати свій рейтинг нарівні з рейтингом В. Ющенка. Л. Кучма не наважився втрутитися у виборчу кампанію навіть тоді, коли Янукович відкрито й нахабно використав «адміністративний ресурс» прем’єр-міністра під час другого туру і виграв вибори. Різниця між офіційними даними ЦВК і даними екзитполів перевищувала 10-відсоткову позначку.

Безпрецедентна фальсифікація волі виборців обурила українське суспільство. На Майдан незалежності у Києві вийшли сотні тисяч громадян. Протестна акція тривала з 22 листопада по 8 грудня 2004 року. Рішення ЦВК про перемогу Януковича було скасовано Верховним Судом України, який ухвалив провести повторне голосування другого туру 26 грудня. При повторному голосуванні В. Ющенко одержав 52%, а В. Янукович — 44,2% голосів. У ході виборів український електорат поділився на дві частини. На заході і в центрі боротьба йшла під помаранчевими прапорами, на сході й півдні — під біло-блакитними прапорами Партії регіонів.

У світлі всього, що трапилося в Україні за півтора десятиліття після Помаранчевої революції, можна стверджувати, що вона мала характер соціального вибуху, нерозривно пов’язаного з Революцією розпаду. Ця електоральна революція не змогла внести вирішальних корективів у формування суспільно-економічного ладу, але відіграла велику роль у подоланні радянської ментальності українського соціуму. Проте очолювані В. Януковичем політичні сили продовжували спиратися на міцну електоральну підтримку східних та південних регіонів країни і використовували всебічну допомогу правлячих кіл Російської Федерації, щоб перекрити Україні шлях до Євросоюзу й НАТО.

   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар