Право на Крим

Від петиції до радикалізації протесту

Розчарування кримських татар в ефективності петиційних кампаній, на які керівництво СРСР реагувало лише обіцянками, не збираючись їх виконувати, стимулювало пошук нових форм впливу на політбюро ЦК КПРС та підвладні йому державні структури не лише радикалізацією дій в країни, а й через підтримку світового співтовариства, зокрема міжнародних правозахисних організацій. Йдеться про “Комітет прав людини”, асоційований з “Міжнародною лігою прав людини” в Нью-Йорку, “Міжнародний інститут людини” у Страсбурзі, “Групу-73”, асоційовану з “Міжнародною організацією прав людини” в Парижі, “Міжнародну амністію”, створену 1961 р. у Лондоні, з відділеннями в багатьох країнах світу. Вагому моральну й матеріальну допомогу кримськотатарському руху надавав Національний центр кримських татар у США і створений при ньому фонд “Крим” на чолі з Фікретом Юртером. Продовжував, та й нині продовжує, благородну діяльність, зокрема й щодо кримськотатарського народу, син генерала Петра Григоренка Андрій, який емігрував до США ще 1975 р. Він став співзасновником фонду “Крим”, а також засновником і президентом Фундації Петра Григоренка.

Радикалізація протестних акцій у низці випадків набувала крайніх, навіть трагічних форм. 23 червня 1978 р. у с. Беш-Терек (тепер Донське) кримський татарин Муса Мамут у присутності міліціонера, який прийшов його заарештувати, облив себе бензином і підпалив. Отримавши 90 % опіків, 28 червня він помер у лікарні. До Криму Мамут повернувся у квітні  1975 р. Придбав будинок і почав клопотати щодо оформлення акта купівлі-продажу оселі, прописки і працевлаштування. Однак, керуючись секретними компартійними інструкціями, йому відмовили. 13 травня 1976 р. його засудили на 2 роки ув’язнення за те, що він із дружиною й трьома дітьми “приїхали з Ташкентської області, … уклали угоду купівлі-продажу будинку № 136 по вулиці Комсомольській”. І цього звинувачення виявилося достатньо Кримському обласному суду, щоб підтвердити вирок райсуду. Дружина одержала 2 роки умовно. Після повернення Мамута з ув’язнення історія повторилася, що й призвело до трагедії.

Існування подібних інструкцій мимоволі підтвердив голова спостережної комісії при виконкомі Білогірської райради народних депутатів підполковник Цапенко офіційною відповіддю 28 жовтня 1977 р. на запит табірної адміністрації Приморського краю: “Батьки засудженого Джемілєва Мустафи проживають на території Білогірського району з грубим порушенням паспортного режиму і без прописки. Як спецпереселенцям їм прописка у Криму обмежена. У зв’язку зі згаданим направляти у Крим Джемілєва Мустафу недоцільно, бо йому у прописці буде відмовлено”.

Самогубство Мамута не єдиний випадок. 2 червня 1978 р. наклав на себе руки кримський татарин Расулов. 19 листопада того ж року повісився батько трьох дітей Іззет Мемедуллаєв. Нездоланними в нього виявилися ті ж проблеми, що й у Мамута. Кагебіст пообіцяв залагодити їх, якщо стане донощиком. Іззет дав згоду і розписку. За кілька днів усвідомив хибність свого кроку і відмовився від обіцянки. Але розписки йому не повернули, лише посилили тиск через владу. У передсмертній записці він написав: “Я ніколи не був негідником. Хочу померти з чистою совістю”.

Традиційно по-радянськи відреагувала Рада Міністрів СРСР на протести кримських татар, зокрема й через самогубство, стосовно численних перепон на шляху реалізації Указу ПВР СРСР 1967 р. щодо права кримським татарам проживати на всій території Радянського Союзу, отже, і в Криму. Вона прийняла постанову № 700 від 15 серпня 1978 р. “Про додаткові заходи по зміцненню паспортного режиму у Кримській області”, яка не підлягала публікації. У ній зазначалося, що “з 15 жовтня 1978 р. особи, які прибувають у Кримську область у неорганізованому порядку і проживають… без прописки і реєстрації… за ухвалою виконавчих комітетів Рад народних депутатів випроваджуються з області органами внутрішніх справ”, а громадяни – власники будинків, наймачі житлових приміщень, мешканці гуртожитків, які допускають проживання інших осіб без прописки або реєстрації після адміністративного покарання виселяються за межі Кримської області на термін до 2 років за ухвалою тих же виконкомів. Так, для здійснення згаданих репресивних заходів вже не була потрібна згода суду. З метою гарантованого виконання вказаних виконкомівських рішень у Сімферополі сформовано батальйон військ МВС, який мав займатися виселенням. Адже раніше частими були випадки протидії цим акціям не лише з боку кримських татар, а й росіян та українців.

Обурення прийняттям постанови № 700 висловив у лютому 1979 р. Андрій Сахаров у відкритому зверненні до членів Президії Верховної Ради СРСР: “У Криму, з посиланням на секретну постанову Ради Міністрів Союзу РСР № 700 від 15 серпня 1978 року, здійснюються зараз масові жорстокі акції виселення кримських татар, руйнування або конфіскація куплених будинків, конфіскація майна, судове переслідування кримських татар, які проживають без прописки через антиправову дискримінаційну політику місцевих органів влади. Дітей і старих без теплого одягу вивозять у відкритий степ у люту зимову погоду. Багато кримських татар засуджено на різні терміни ув’язнення. Ці акції є порушенням людських прав багатьох людей, вони не мають виправдання”.

Сподівання кримських татар на позитивні зміни у ставленні урядових кіл до реалізації їх права повернення на Батьківщину після смерті Л. Брежнєва не виправдалися. Як не сталося цього й після наступної зміни кількох Генеральних секретарів ЦК КПРС, зокрема й під час правління “поета” Ю. Андропова. Надії покладалися й на М. Горбачова з його ідеєю гласності й демократизації через загрозу розвалу СРСР. 11–12 квітня 1987 р. у Ташкенті відбулася перша Всесоюзна нарада представників ініціативних груп кримськотатарського національного руху. Вона схвалила текст звернення до Горбачова з викладенням всенародних вимог і визначила склад делегації для переговорів. Звернення підписали 40 тис. осіб, але відповіді не дочекалися. Всесоюзна нарада 13–14 червня вирішила відправити до Москви велелюдну депутацію у складі близько 1,5 тис. осіб для здійснення мирних акцій, щоб привернути увагу керівників країни та громадськості до задавнених проблем депортованого народу. Ця нарада здійснила ще один вагомий організаційний крок – обрала вищий керівний орган національного руху – Центральну ініціативну групу з 16 осіб. Кримські татари 6 й 23 липня влаштували демонстрації на Красній площі. Міліція й спецпризначенці відповіли погромом. Провідні світові інформаційні агенції розповіли про ці події. Влада ж підготувала повідомлення ТАРС від 24 липня, в якому знову витягла на світ Божий тезу про зрадництво кримських татар у роки війни й неможливість повернення їх до Криму через складну демографічну ситуацію. Це спричинило хвилю протестів, мітингів, демонстрацій і страйків, окремі з яких були розігнані, а страйкарі звільнені з роботи. Розчарувавшись у сподіваннях на державну підтримку, кримські татари, долаючи спротив місцевих властей, почали сотнями сімей повертатися до Криму, де їх очікували нові випробування. Але застосовувати відверті репресії чиновники вже не могли через нову соціально-політичну атмосферу у країні та зростання організованості національного руху. Одним з його виявів стало створення під час останньої п’ятої Всесоюзної наради представників ініціативних груп 29 квітня – 2 травня 1989 р. у м. Янгіюлі Ташкентської області громадсько-політичної Організації кримськотатарського національного руху (ОКНР) із фіксованим членством, статутом і програмою. На місцях замешкання кримських татар у Криму були створені відділення ОКНР. 

Юрій Зайцев, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України