Від Миколи Костомарова до Василя Стуса - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Від Миколи Костомарова до Василя Стуса

Від Миколи Костомарова до Василя Стуса

(Думки з приводу «Бронебійної публіцистики»)
Тарас САЛИГА

У часи, здавалося б, перевиробництва інформації українці зіткнулися з гострим дефіцитом Свого, якісного, інтелектуального.

Є чимало людей, яким потрібні розумні  співрозмовники. Є багато книжок, яким потрібні читачі. А між ними – відчуття якоїсь стіни – ніби берлінська «переїхала»...

 

Лариса Івшина, головний редактор газети «День»

Щоб цю «берлінську стіну» зруйнувати, а містке, промовисто-інтелектуальне Слово для свідомого українця було остаточно визволене з колишніх спецфондівських казематів, творчий колектив газети «День» при загальній редакції Лариси Івшиної пустив у світ серіал «Бронебійної публіцистики», що укомплектована з класичних праць українських майстрів полум’яного слова. Зокрема – це найяскравіші речі М. Костомарова, П. Куліша, І. Франка, М. Драгоманова, Є. Маланюка, У. Самчука, О. Ольжича, М. Хвильового, В. Липинського, І. Багряного, Івана Лисяка-Рудницького, Л. Юркевича, Ю. Шевельова, В. Стуса, П. Григоренка. Упорядкували касетне видання Ігор Сюндюков, Марія Томак та Надія Тисячна. Чому вибір упорядників впав саме на вище названих авторів, питання можна й не ставити, бо зрозуміло, що це знакові імена української публіцистики з двохсотлітньою тяглістю нашої історії, а конкретніше  – від Миколи Костомарова до Василя Стуса.

У тематичному спектрі цієї «бронебійності» пізнаємо драматичну історію України, її культуру, мотиви духовні і занепадницькі, націєтворчі і манкуртські, рабсько-прислужницькі, хахломанські, а на «вершку їх корони» – українофобські, ідеї державницькі в імперативах української самостійності та незалежності, а паралельно – в комплексах меншовартості з поклонами під патронат чужого царя. Словом, так можна узагальнити історіософську «ідеологію» «бронебійного» п’ятнадцятикнижжя.

У цьому контексті хочу наголосити на публіцистиці Євгена Маланюка. Чому саме Маланюка? Та може тому, що він на крутому віражі нашої історії – в період Національно-Визвольних Змагань (ці три слова свідомо пишу з великих літер), не вагаючись, став Воїном УНР  під стягом Симона Петлюри, озброївшись «силетом і стилосом». А ще тому, що цей рік по-своєму ювілейно-маланюківський. Минає 115 літ із дня його народження.

Літературознавець Григорій Сивокінь у передмові до перевидання статей із книг «Спостережень» не без підстав акцентував, що, «знайомлячися з творчістю Маланюка, а головно з його “спостереженнями”, справді багато чого починаєш бачити глибше (назва “книги спостережень” акцентує це спостережливе бачення), а уявлення і про літературу, і про життя, і про історію, і про культуру загалом, хай і хоч би яким ти був ерудованим, – збагачуєш додатковими “вимірами” у напрямку до пізнання дійсності “всебічно”».

На материковій Україні була дійсність одна, а в еміграційних, «діпівських» умовах, кудою пролягли Маланюкові шляхи, –дійсність інша. Публіцистика Є. Маланюка завжди своїм вістрям спрямовувалась проти конкретного адресата. Цими адресатами являлись імперський російський тоталітаризм із його українофобською агресією та нігілістичне малороство із запопадливим поклонінням у бік Петербурга чи Москви і його хронічною хворобою комплексу національної меншовартості.

Що ж таке малорос? – ставить питання Є. Маланюк. І відповідає на нього:

«Це – тип національно-дефективний, скалічений психічно, духово, а – в наслідках, часом – і расово. На нашій Батьківщині, головнім історичнім родовищі цього людського типу, він набрав особливо-патологічного і зовсім не такого простого характеру, як на перший погляд здавалося б. Завдяки такому, а не іншому, перебігові історичного процесу на нашій землі, тип малороса ставав (принаймні, по містечках і містах) масовим, а, що найгірше, традиційним. І треба припускати, що способи малоросійського виробництва вже на Москві були розроблювані протягом не одного століття, а система тієї продукції не від нині має під собою солідну, сказати б, наукову базу...

У нас фатально закорінилося майже переконання, що малорос – то, мовляв, неосвічений, примітивний, недорозвинений українець без національної свідомости, словом, як то кажуть, темна маса... ... малоросійство було завжди хворобою не лише півінтеліґентською, але – й передовсім – інтелігентською, отже поражало верству, що мала виконувати ролю мозкового центру нації».

 

До цієї промовистої характеристики малороса 12 травня 1946 р. Є. Маланюк додає ще кілька штрихів у нотатнику за номером 256 (книга друга). Він записує такі слова, що справді стосуються української історії – і не менш нинішньої дійсності.

«Нашу історію і нарід, – роздумує він, – вигриз матеріалізм, який прийняв свою найпотворнішу, чисто національну форму: куркулізм.

Почалося дуже романтично: від “ставка і млинка і вишневого садка”, які протягом ХVІІІ–ХІХ століть все більше віддуховнювалися. І, таким чином, ще Шевченківський “садок вишневий коло хати” з родиною і, головне, Матір’ю (= жрекинею, священницею родини) десь на переломі ХІХ–ХХ ст. переісточився на певну кількість квадратових метрів і “купчу кріпость” у нотаря. Адже й Батьківщина звузилася до тих “Всім по сім” десятин, що в їх провалля рухнуло наше відродження рр. 1917–20».

 

Націєтворча особистість із природньою потребою поваги до себе, з інстинктом необхідного збереження історичної пам’яті для Маланюка була державобудівним підметом, бо «душа людини повинна корінням заглиблюватися в землю, в роді й народі», щоб діставати силу і міць для свого духовного саморозвитку. Трагедія українського народу закорінена в тому, на думку Є. Маланюка, що «національне тіло народу» не спроможне народити «голову» («Ієрархія»). Він визначає та обгрунтовує причини недорідності українського суспільства. Це: 1). Анемія національного інстинкту. 2). Відсутність інстинкту ієрархічності. 3). Рахітична слабкість кістяка. 4). Політична невизначеність. 5). Трагедія аморфності.

Цих п’ять негативних характерностей він оголосив не зненацька. Вони з’явились у нього як результат спостережень та аналіз історичного процесу. Маланюк їх конотує в історіософських роздумах, культурологічних та літературознавчих есеях. Це позиція автора, яку бачимо у трактаті «До проблем большевизму», у студіях «Малоросійство», «Нариси з історії нашої культури» та інш. У нотатнику від 2 серпня 1946 р. читаємо:

      «Неконсеквенція – непослідовність: це наймарнотніша риса українства (до речі, надзвичайно характеристичне окреслення національного руху!)...

Геніальна здібність! Струнка готична Русь карловатіє і розливається  в безформно-драглисту й антидержавну “україну”. Конунг-князь деградується в отамана й ватажка національного “козацтва”. “Слово о полку...” вироджується в підсліпувату й мутно-сльозаву “думу”. Бандура з елітарного інструмента високої музичної культури спадає в порох «народнього» плебейства і національної сліпоти (бо сліпий Кобзар – це теж символ, та ще й який!). Висока мова Києво-Могилянської академії, яко безпритульна (“незрозуміла для народу”) в Батьківщині, йде до імперського Петербурга, а в зіяючій вирві, що повстала, гопакує мікроскопійна “сміховина на московський кшталт” (слова Шевченка!) й допіро пізніш несподівано вибухає везувій “Кобзаря”, що, одначе, своєю мовною революційністю (ворожою до еволюційности культури) не рятує перерваного культурного процесу, а з титанічною намагою починає у культурнім вакуумі новий процес!

За це платимо генієм (і життям) Гоголя, платимо каліцтвом Франка, “екзотичністю” Стефаника, навіть – пощо ховатись? – холоднавістю й недокровністю Лесі Українки».

 

Микола Неврлий у статті «Є. Маланюк та І. Багряний (дві концепції визволення України», аналізуючи їх публіцистику, справедливо зазначає, що вона належить до вершинних явищ української суспільної думки ХХ ст., чим збагачує золотий фонд української літератури. Саме ця публіцистика розкривала російську імперську політику, говорила правду про окуповану Москвою Україну, яку тривалий час на Заході зараховували до Росії. Феномен Росії баламутив непоінформований Захід і викликав до неї, яка була фактично багатонаціональною імперією, побоювання і невиправданий респект. Саме вистраждана, але й ерудована і войовнича публіцистика Маланюка і Багряного не інформованих, а деколи й реакційних кіл на Заході й готувала грунт для визнання державної України».

М. Неврлий також висловився про знамениту Маланюкову характеристику «двох типів імперіалізму» – «західно-римського й монголо-російського». Якщо перший, завоювавши чужу країну, «обмежувався тільки ліквідацією володаря країни і насаджував свого проконсула…, не руйнуючи її етнічної, національної структури, залишав її культуру, мову, релігію, то монголо-російський імперіалізм силоміць накидав їм своїх богів, свою мову і культуру, запроваджував терор проти її національної еліти і геноцид – проти цілих верств населення. При цьому він не лишень зухвало грабував матеріальні надбання народів, а й привласнював собі їх скарби культури й духовності».

Потяг Є. Маланюка, як і всіх вісниківців, до історизму обумовила його епоха («доба жорстока, як вовчиця»), болюча програ національно-визвольної боротьби, поразка армії УНР (1917-1920) вояком якої він сам був. Цю велику національну катастрофу переживав кожен український патріот. А такі, як Є. Маланюк доскіпувалися до причин поразки, шукали пояснень, аналізували помилки та прорахунки, заглиблювались в історіософські тлумачення. І в поетичних речах, і в творах публіцистичних він проголошує тезу, що положення України між Сходом і Заходом, історичний шлях із варяг у греки, степова розлогість, де на сході і півночі немає за що оком зачепитись, тобто відсутні природні кордони, що могли б бути перепоною при ворожих наступах є передовсім «прокляттям» для України, а не її благодатним розташуванням.

Категоричність Маланюкових тверджень інколи тільки – виклик для розмови, для роздумів чи навіть заперечень його тверджень. Він і сам уміє засумніватись у собі. 23 травня 1944 р. поет у своєму нотатнику записав: «Можливо, що в геополітичних умовах нашої Батьківщини (“шлях”) єдина форма національного існування є стан селянства (коріння, хитрість, нерухомість)». Тому у більшовиків, скаже він згодом, була потреба нищення родини («ворога народу») до 3-го коліна, дітей, братів і т. інш. «Москаль – нещадний убійник. Тайна. Тайна чекізму».

Не тільки Маланюк, а в загальному вісниківці під проводом Д. Донцова порушували подібні проблеми, що руйнували канон застиглих консервативних поглядів в імперських умовах на категорії нація, народ, культура, особа, суспільство тощо, виховуючи реципієнта, здатного по-новому осягати цей комплекс ідей, уже диктованих новітнім часом. Історична заслуга Д. Донцова у творенні політичної ідеології вісниківства та його впливу на формування світогляду самих вісниківців, та й у плеканні літературних талантів у дусі естетики життєвої енергії та екзистенційного вибору героя, в якого «луки витягнені, сагайдаки відкриті, шаблі вигострені», який понад усе волів «спис надломити край поля половецького...», аби «шоломом напитися Дону, або голову свою положити». «Є дві України! – казав Донцов, – Україна щасливих «гречкосіїв», «бідних невольників», і Україна ХVІІ віку і гетьманщини, старої князівської Руси».

Вісниківська публіцистична есеїстика, хоч і мала свою спільну ідейно-естетичну складову, проте вона собою являла виразну індивідуалістську сутність кожного автора зокрема. Якщо, скажімо, Д. Донцов – літературознавець і критик із витончено естетичним смаком та унікальною європейською ерудицією, у своєму дусі трактував творчість Бажана, Рильського, Сосюри, Тичини, Плужника, Фальківського, Слісаренка, Хвильового, Семенка, то, аж ніяк не означало, що, наприклад, Ю. Липа, чи Є. Маланюк за «поведінкою доброго тону» мусили «взорувати» на «шефа». Їх погляди часто були розбіжними.

Про «незалежність» виразно Маланюкових поглядів на літературні факти та явища може служити і такий факт. Свого часу Британська енциклопедія вмістила статтю Євгена Маланюка про українську літературу, в якій він подав такий перелік письменників ХХ ст.: Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Олександр Олесь (дорадянський час); радянський – Павло Тичина, Микола Зеров, Максим Рильський, Валер’ян Підмогильний, Юрій Яновський, Микола Куліш, Микола Хвильовий; далі йдуть Львів і Прага: Марко Черемшина, Ольга Кобилянська, Катерина Гриневичева, Юрій Дараган, Олег Ольжич, Юрій Липа, Юрій Клен, Дмитро Донцов.         Володимира Винниченка у цьому перелікові немає.

«Мені здається, – вважає І. Качуровський, – що Маланюкове гістеричне заперечення Винниченка як письменника зумовлене трьома факторами. Перший: ... чимала доля провини за неуспіх нашої визвольної боротьби в роках 1917-1920. В очах нашого суспільства на Заході тінь Винниченка-політика падала на його творчість  і цілковито її затемнювала». Другий фактор полягає в тому, що Винниченко свого часу спричинився до виключення Донцова із РУПу. Донцов у 20-30 рр. був ідолом західноукраїнської та емігрантської інтелігенції, то, зрозуміло, що це вдарило по його авторитету, тому він «мав нагоду помститися і прищепити тій молоді безглузду ненависть до Винниченка письменника». І третій фактор за Качуровським той, що Маланюк був добрим знавцем російської поезії. Він знав, що російські «ліві» революційно-наставлені літератори – белінських, чернишевських, герценів, горьких називали «могильщиками російської культури», що вони «чистої води графоманія». А оскільки Винниченко, каже Качуровський, – «також був “лівий”, мені добачається підсвідома проекція російської графоманії на Маланюкове сприйняття творчості Винниченка».

Є. Маланюк високо цінив і памфлети, і художню прозу М. Хвильового, ставлячись до неї вимогливо. Присутність постаті Хвильового, як Особистості у духовному ареалі Маланюка, не була якоюсь тимчасовою чи ювілейно-принагідною. «Силове поле» ідей та громадянської поведінки Хвильового для Маланюка, сказати б, ніколи не згасало. Його творчість «залізних імператор строф» ставив у найрозмаїтіші дискурси своїх історіософій. 28 квітня 1946 р. він занотував:

«Коли Хв[ильового], Дон[цова] й мене називають землячки(енки) “москалями” (чи “поляками”), то, певно, в цім таїться якась правда в тім страшнім значенні, що ми – називаємо себе синами Нації, а землячки – елементами етнографічно відмінними. Ц. т. з цього висновок ще і ще раз, що нації – ще немає, а може й взагалі не було...

Натомість винниченки й огієнки – є свої, “наші” – їм ніхто не закине, що вони “москалі”, хоч де факто, є то типові росіяни».

 

Майже два десятки літ перед цим (1927 р.) у знаменитій своїй «Репліці», реагуючи на різнобічні оцінки  «Вальдшнепів», зокрема на тлумачення дорікань Карамазова Шевченкові, Маланюк висловився, що «єдиним ліком, єдиним рятунком проти всіх, Хвильовим так гостро окреслених національних хворіб наших, є саме вогняна, вулканічна, страшна в своїм національнім демонізмі поезія Шевченка – і до цього часу – тільки вона єдина і ніяка інша».

Для повнішого портрета Миколи Хвильового в рецепції Євгена Маланюка – ще декілька його вельми промовистих тверджень, що зафіксовані у нотатниках. Твердження перше:

«Хвильовий – особистість. Особистість більша за так звані  ідеології. Що б там не твердили “історичні матеріалісти” – нічим, ніякими димовими й димократичними завісами не можна закрити правди  про особистість в історії». Друге: «Комунізм у Хвильового був таким самим псевдонімом, як “азіатський ренесанс”, як “Аглая”, як “Карамазов”, як і його прізвище (“психологічна Європа”). Він був громадянином тієї уявної України, якою б вона мала бути, але якою вона – через мільйон пилипенків – передовсім! – ніяк не може статися. Психіка Хвильового не була колоніальна, а державна. Він був особистість і цього любезні  -енки ніяк не можуть йому вибачити... Як трудно бути у нас Великим!

Смердикуренкові не приходить у голову, що Хвильовий міг би залишитись  Фітільовим і піти на широку арену Росії, але він не пішов. (Смердикуренко пішов би, коли б його прийняли). Хоч би за це були всякі ващенки  вдячні... Вони чудово знали, що коли б “українство” мало б трьох зорганізованих хвильових, тоді пилипенкам робиться тотальний каюк...».

 

Як і до М. Хвильового, так і до Миколи Зерова Маланюк мав особливий пієтет. Він йому присвятив три ліричні портрети («Під дикий галас доброго і злого», «Миколо Зерове, втративши сина...», «Ти не любив приблизних рим»). До речі, Микола Зеров єдиний в радянській Україні відгукнувся на Маланюкову збірку віршів, яка вийшла 1925 р. в Подєбрадах. Він зокрема писав, що «Євг. Маланюк – безперечно, один із найталановитіших молодих поетів української еміграції... Нема поезії більш протилежної ідеологічно нашим настроям і темам, як Маланюкова поезія... Маланюкові безмірно дорогі його родові, козацько-чумацькі традиції (він син “цього племені” – Т. С.). Поет відчуває на собі кров тих, “чия упевнена рука зміцняла сивого Мазепу”, і тих, що в урагані майбутніх подій скинуть ярмо Москви і “московський лапоть не пустять на “паркети українських саль”. Розуміється наша радянська дійсність має в Маланюкові ворога... В азіатський ренесанс він не вірить, і тому для нього ці “жорстокі кроки орд”, “непроглядні хащі” і “дикі печеніги” не початок нового дня, нової доби, а національна катастрофа, Калка: староруське військо розбито, і на грудях князів бенкетує татарва:

Не вбито нас. О стократ – ні!

Чом не прийняли смерть в борні?

На груди нам кладуть помости,

І на помості – ханські гості.

 

В Тичині йому дорога чутливість до староукраїнської традиції. Але Тичина нинішній, поет соціальної революції і “Вітру з України” йому ненависний».

Із Маланюкових часових координатів ми сьогодні сущі є тим «майбутнім українським суспільством», яке ще «не випростало спину», а все ж ще намагається це зробити, пізнаючи ті універсальні домінанти спадщини Т.Шевченка, І. Франка, Л.Українки, на яких зокрема акцентував Є. Маланюк. Його дослідження «Ранній Шевченко» (1933); «Три літа» (1935); «До справжнього Шевченка» (1937); «Шлях до Шевченка» (1942); «До Шевченкових роковин» (1947); «Шевченкові метаморфози» (1956); «Шевченко в житті» (1956); «Шевченко живий» (1961) – це розкодування Шевченкової науки, яку нам належить засвоїти.

Шевченкознавчі напрями у наукових рецепціях Маланюка в основному світоглядно-філософські, але нерідко – поетико-лабораторні, коли Маланюк аналізує естетичну природу вірша, його формотворчу будову, генетику і канон образу, «душу» поезії тощо. Євген Маланюк, як і Тарас Шевченко, свій громадянський і мистецько-творчий світогляд формував на історико-пізнавальному досвіді рідного народу, на тих найскладніших і найгероїчніших перипетіях, що залишилися непроминальними в глибокій і сивій давнині, на славних долях князів та гетьманів, що вкарбували не тільки помітні державотворчі і культурницькі сліди на українських шляхах, але й спричинилися до розвитку загальнолюдської цивілізації.

Є.Маланюк, як мало хто зумів по-своєму лаконічно, але суттєво і містко оцінити геній Шевченка і геній Франка.

«Якщо, – писав він, – козацького походження селянин – Шевченко тій скелі могутньо протиставив свій демонічний національний інстинкт, який всупереч всьому  і всім знав, що «в своїй хаті своя правда і сила, і воля», то тієї благодаті національного генія  Франко – з багатьох причин – не мав. І тому син дрогобицького ремісника вийшов проти неї з тією зброєю, яку мав від народження і яку ціле своє тверде життя сталив та вдосконалював: зі зброєю  р о з у м у.

Шевченко ту скелю на крилах генія  перелітав. Франко мусів ту скелю прорубувати. І він її прорубував – в холод і спеку, день і ніч, рік за роком, невпинно, систематично – послідовно – аж крізь отвір у скелі показалося світло історичної дійсности, світло багрове й димне від пожеж і крови. Але тунель був прорубаний і неволя, неволя  і н т е л е к т у а л ь н а, надлюдським трудом Франка була переможена.

Не пригадую собі в світовій поезії такого апологета й співця розуму-інтелекту, як поет Іван Франко.

 

Ти, розуме-бистроуме,

Порви пута віковії!»

 

У Маланюківській історіософській апології, в її універсумі завжди були закладені два протилежні начала «біле» і «чорне», позитивне і негативне, і на внутрішньому конфлікті між ними він шукав зерен істини, природнього пізнання стану речей. Він занотовує: «Що є в моїм народі страшне: 1) глупота хитруна 2) хамство. Обидва складники вдачі є набуті, а не вроджені. Особливо непростий є другий складник. Він не є такий безпосередньо одвертий, як у Москаля. Це хамство переважно «дипльомоване», інтелігентське. Бо у наших селян аристократичні прикмети, ще не вивітрені...»

Отже, досліджуючи етноментальну глибину української людини, Маланюк ставить її у конкретні часові умови і наскрізь «просвічує» її душу за допомогою тривалих власних спостережень. Але маланюківський суб’єктивізм переважно, а точніше, майже завжди, ближчий до об’єктивізму, ніж віддаляється від нього.

Синтез історичних концептів та фактів Маланюкової дійсності, з якими він стикається віч-на-віч, які проживає в його роздумах, стає естетичним довершенням історіософських сентенцій та афористичністю висловів. Ось кілька прикладів. Вже майже при кінці життя Маланюк у нотатнику записує:

 «Не можу бути ані святочним, ані – навіть – об’єктивним. В очах стоїть Київ року Божого 1918. Спочатку історичні дати: ІV Універсал – 22.01; Крути – 29.01. Ще 4 лютого 1918 в потязі під Сарнами М. Грушевський – мимо всього – підсумував: “Історія 2-х “братніх народів” вступила в стадію, про яку відає біблійна історія перших братів: “І спитав Бог: “Каїне, де твій брат Авель?”» (22.01.1967). Або таке: «Історія повторюється: чи про Ліну не можна сьогодні повторити слова Франка про Лесю – “чи не єдиний  мужчина на всю соборну Україну”» (2/3. 12. 1966). Як неспростовна догма світоглядної і морально-етичної поведінки читаємо його сентенцію запису 1939 року (14 червня): «Кождому треба зробитися Українцем – без цього України не буде. Вона мусить зробитися необхідною... як повітря, як віддих... Це фактор національної культури з усіма її плюсами й мінусами».

 

Уже на схилі літ, повертаючись у роздумах в буремні літа, Маланюк замислюється: «чому нам не щастить в історії?» Кволий духом, на таку відповідь, як він дав, не спроможен. Історія – magistra vitae, але вона не може без кінця залишати на повторний курс. 27 грудня 1955 р. Євген Маланюк у своєму записнику занотує:

«Були величезні склади зброї. Був багатий людський матеріал. Була територія.

Але ми програли Визвольну Війну. Ми її майже не “грали” – ми не хотіли воювати.

Бог нам дав єдину на землі країну: немає на світі такого підсоння, таких краєвидів, такої щедрости ґрунту, такого здоров’я роси.

“Нема на світі України, Немає другого Дніпра!” але ми не захистили цієї країни, бо ми її майже не захищали.

Не можна жити “на дурничку”. Не можна довго існувати “в кредит”. Не можна існувати історично, тобто посідати Землю, не виконуючи обов’язків, що їх та Земля покладає на насельників її. Обов’язків всіх: географічних, історичних, геополітичних, геокультурних і навіть історіософічних.

Але ми їх не виконали, бо не виконували. ...ніхто з того покоління не розповів «масам», що таке Москва. Ані Польща, ані Туреччина, ані “Схід” і “Захід” – за винятком єдиного Донцова.

Ми програли Визвольну Війну. Підкреслюю – ми, хорунжі і поручники 1918-19 рр. Бо ми мусили “пазурями й зубами” робити те все, що війна вимагала».

 

Як бачимо, дорікаючи своєму поколінню, Маланюк не щадить й себе. Він не знімає із себе провин. Хоч які його провини? Він – Воїн і Поет... Публіцист-мислитель... А по війні після поразки в еміграційних умовах війна не припинялась. Наступ йшов із радянської України під диктатом Кремля на «буржуазних націоналістів», що «звили собі кубельця  за океаном», а другий фронт був внутрішній еміграційний із чварами та сварками, часто провокованими московським шпигунством, що роз’їдало, розколювало українську діаспорну єдність.

Дуже шкода, що до «бронебійної» касети не ввійшла публіцистика Юрія Липи. Сучасний читач мусить знати його «Бій за українську літературу», «Призначення України»... та не тільки ці твори, тим паче, що в бою за Україну Ю. Липа загинув як нездоланний патріот нації. Зрозуміло, що доцільно було б опублікувати публіцистику великого «самостійника» Миколи Міхновського та статті з української проблематики єврейського діяча історії Володимира (Зеева) Жаботинського, унікального «симпатика» України та її правдивого патріота. У переліку побажань може бути ще багато імен, зокрема публіцистика Д. Донцова, С. Петлюри, Августина Волошина, Є. Чикаленка, Дм. Антоновича та ще багатьох. Та колектив «Дня» – творчий, здатний на найнесподіваніші сюрпризи. Чекаємо... Спасибі Вам та успіхів Вам.

Теги:
2012-10-14 15:22:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар