Право на Крим

Від Кримської Демократичної Республіки до Кримської СРР через червоний терор

Кінець XIX ст. став часом відродження кримськотатарської освіти й культури, що позитивно вплинуло на формування інтелігенції. Значний внесок в активізацію цього процесу зробив згаданий Ісмаїл Гаспринський. Він написав підручник для навчання дітей “Ходжа і Суб’ян” (“Учитель Дітей”), який перевидавався кілька разів, і в січні 1884 р. відкрив у Бахчисараї перший навчальний заклад – мектебе з новим на той час звуковим методом викладання. Дворічний курс початкової освіти передбачав вивчення татарської та арабської грамоти, правопису, читання, арифметики і правил віри. Сам Гаспринський і викладав у цій школі. 1895 р. у Бахчисараї вже було 7 таких новометодних шкіл, а у Криму – понад 100. Того ж року він запропонував продовжити згаданий курс вивченням ремесел, тобто створив взірець професійної школи, а також викладанням російської мови, обгрунтовуючи це перспективою подальшої освіти, зокрема й в університетах. При цьому час навчання в мектебе збільшився до чотирьох років. На рубежі століть були письменними 20 % кримських татар, що стало одним із найвищих показників з-поміж тюркомовних народів Росії та її національних околиць. 1897 р. у Криму було 360 мектебе та 68 російсько-татарських училищ, в яких навчалися 11 тис. дітей. У 1914–1918 рр. у середніх навчальних закладах здобували освіту 2426 кримськотатарських учнів. Просвітницькі ідеї Гаспринського здобули визнання інтелектуальної еліти західних країн. Низка вчених висунула його на здобуття Нобелівської премії, але проти виступила Росія та інші держави, зокрема Великобританія, які утримували в підневільному стані багато мусульманських народів.

З першими роками ХХ ст. почала формуватися радикальна течія національного руху кримських татар. Її засновником і виразником став депутат Державної думи Росії Решат Мехді і його газета “Ватан хадімі” (“Слуга вітчизни”), яка з 1907 р. виходила в Карасубазарі. Водночас активізувалася кримськотатарська діаспора в Туреччині, насамперед її молодіжна складова – студенти. Вони 1909 р. створили таємну організацію “Ватан”, яка пропагувала ідею державного усамостійнення кримських татар, підтримувала контакти з співвітчизниками у Криму й поширювала серед них нелегальну літературу. На час лютневої революції 1917 р. кримські татари вже мали зародок політичної організації, загартовані підпіллям кадри, здатні очолити боротьбу за створення у Криму національної державності та сформувати спільно з російськими демократичними партіями її управлінські структури на засадах визнання права корінного народу на самовизначення. Однак домовленості щодо спільних дій досягти не вдалося. Імперська ментальність російських революціонерів стала непереборною перешкодою на шляху реалізації іманентного права кожного народу на окремішність і власну державність. До речі, з такою ж позицією російських дисидентів зіткнулися українські політв’язні в 1960–80-х роках у радянських тюрмах і таборах під час дискусій щодо реалізації конституційного права кожної республіки на вихід із СРСР й утворення незалежної держави.

У світлі сучасного внутріполітичного становища у Криму увагу науковців і громадськості привертають взаємини молодої Української держави і кримськотатарського національно-визвольного руху в 1917–1920 рр. Задля підтвердження своїх повноважень та визначення політичного статусу України Центральна Рада провела 6–8 квітня 1917 р. Всеукраїнський національний конгрес. Він схвалив вимогу національно-територіальної автономії України, запропонував перетворити Росію в федеративну демократичну державу, надав право Центральній Раді кооптувати 15 % свого складу від національних меншин. Ці ухвали були позитивно сприйняті кримськими татарами. Другим Універсалом 12 серпня останнім було виділено 3 мандати. 8–15 вересня 1917 р. Центральна Рада провела в Києві з’їзд народів, які домагалися автономії й федералізації. З-поміж 84 делегатів 10 представляли кримських татар. Одного з них – А. Саттарова обрали секретарем з’їзду. Делегат С. Ідрісов зазначив, що росіяни відмовляють кримським татарам у праві на самовизначення на підставі невисокого рівня їхньої культури. Контраргумент він сформулював наступним чином: “Кожний малокультурний народ може скоро стати висококультурним, коли він житиме вільно і незалежно”. Еміне Шабарова висвітлила проблеми жіночого руху, Ісхакова від імені учительської спілки закликала облаштувати життя народів на засадах свободи і рівноправності. Лідер Тимчасового мусульманського (кримськотатарського) виконавчого комітету, створеного на загальних зборах мусульман Криму, які відкрилися 25 березня 1917 р., Ч. Челебієв (Нуман Челебіджихан) доповів Мусвиконкому, що з’їзд народів ухвалив резолюцію про належність Криму кримцям, тобто всьому населенню півострова. Це повідомлення стимулювало визнання Мусвиконкомом Української Народної Республіки.

У липні 1917 р. утворилася Національна партія кримських татар – Міллі-Фірка. Її засновниками стали лідери Мусвиконкому. З програмних положень варто виокремити: суверенітет народу, рівність усіх громадян перед законом, політичні свободи, демократичні вибори, скасування станових відмінностей, паспортів, недоторканість особи, житла, листування, соціалізацію фабрик і заводів, ліквідацію вакуфного (невідчужуваного, подарованого) землеволодіння і майна й передачу його до відання Мусвиконкому, створення національних шкіл на засадах обов’язкової, загальної й безоплатної освіти, ведення діловодства кримськотатарською мовою, рівноправ’я жінок тощо.

Однак більшовицький жовтневий переворот у Петрограді поставив під загрозу сподівання кримських татар на національно-державне самовизначення. 26 листопада 1917 р. в залі суду Ханського палацу в Бахчисараї розпочав роботу Курултай (національний з’їзд) представників кримськотатарського народу в складі 78 депутатів, обраних голосами 70 відсотків виборців. Дискусії тривали 18 днів. 10 грудня Курултай проголосив утворення Кримської демократичної республіки, 13 грудня обрав національний уряд (директорію) та ухвалив Конституцію (“Кримськотатарські основні закони”), стаття 2 якої встановлювала постійний Парламент – Меджліс. Російська преса підняла галас довкола загрози татарської “диктатури”. Частина офіцерів, усвідомлюючи більшовицьку небезпеку, увійшла до створеного урядом Штабу кримських військ. Підтримали дії кримських татар українські організації Криму та незалежна Україна. Але військової підтримки вона надати не могла. Вже з грудня розпочалися зіткнення більшовицьких військ з кримськотатарськими ескадронами. 12–13 січня 1918 р. у півтораденній битві під Бахчисараєм матроси Чорноморського флоту і червоноармійці розгромили ескадрони, заарештували Голову Кримської демократичної республіки Нумана Челебіджихана і 23 лютого розстріляли його в севастопольській в’язниці. Під час рейду Чорноморського флоту до Євпаторії матроси на палубах кораблів влаштовували садистські розправи з “національними буржуями”, тобто з татарами, закатувавши загалом понад тисячу мешканців міста. Саме в Криму взимку 1917–1918 рр. вперше призвичаїлись спалювати живих людей у паровозних топках. Під час севастопольської різні стратили не тільки згаданого Челебієва, а й інших національних лідерів та сотні простих татар. Повсталі кримські татари помстилися більшовикам захопленням і розстрілом в Алушті у квітні 1918 р. радянського уряду Республіки Тавриди на чолі з головою Раднаркому А. Слуцьким. У квітні 1919 р. Червона армія звільнила Крим. Утворилася Кримська СРР. Враховуючи негативний досвід попереднього уряду, до Раднаркому ввели декілька кримських татар. Розпочалося видання газет кримськотатарською мовою, яка була визнана державною нарівні з російською, утворювалися національні військові частини. Але вже в червні під ударами денікінської армії КСРР припинила існування. 16 листопада 1920 р. війська Південного фронту під командуванням М. Фрунзе остаточно захопили Крим. Фрунзе відзначив допомогу кримських татар більшовицьким повстанцям та урочисту зустріч Червоної армії. Цьому сприяла позиція партії Міллі-Фірка. Однак  вже 30 листопада її діяльність була заборонена.

Під час свого владарювання в Криму в 1918–1921 рр. більшовики й надалі провадили масовий терор, знищивши за різними оцінками від 56 до 120 тис. мешканців, у тому й кримських татар, насамперед селян. Окремі села взагалі залишилися без мешканців. Такі дії відштовхнули кримських татар від радянської влади, спровокували повстання, які жорстоко придушувалися. Так, у квітні 1918 р. в бунтівні місцевості більшовики послали каральні загони. Центром заворушень вважали Алушту, куди й спрямували піхотинців, а потім й міноносця з десантниками. 24 квітня місто піддали артилерійському обстрілу, а потім матроси розпочали розправу з його мешканцями. Більшовик В. Єлагін, свідок цих подій, згодом писав: “Матроси, зламавши опір повсталих, увірвалися до містечка. Розсипавшись у погоні за тими, хто відступав по його вузеньких вуличках, рубали без пощади всіх татар, які їм траплялися”. Захмелілі (в прямому й переносному розумінні) від завоювання Криму в листопаді 1920 р. більшовики Бели Куна і Рози Землячки (Залкінд) стратили 60 тис. кримських татар.

Юрій Зайцев, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України