Ветерани УПА не зрікаються своєї присяги - Україна Incognita
Україна Incognita » Сторінка авторів » Ліна Тимощук » Ветерани УПА не зрікаються своєї присяги
Ліна Тимощук

Студентка Національного університету «Острозька академія»

Ветерани УПА не зрікаються своєї присяги

Зв’язкова повстанців Кочмарик Євдокія Калинівна вважає, що сьогодні роботи для неї не менше, ніж в часи окупації

Зв’язкова повстанців Кочмарик Євдокія Калинівна вважає, що сьогодні роботи для неї не менше, ніж в часи окупації.

Неподалік від Почаєва, приблизно за 7 км, розташувався хутір Кошелівка. Подейкують, що етимологія його назви сягає часів, коли місцеві землі входили до володінь пана Кошеля. Саме у цьому невеличкому населеному пункті, що складається всього-на-всього з 7 хат і 13 жителів, мешкає колишня зв’язкова УПА Кочмарик Євдокія Калинівна. Тут вона народилася у далекому 1926 році, а у свої 17 до неї прийшло усвідомлення власної ідентичності. Євдокія Калинівна тоді й вирішила, що свій патріотизм та відданість Українській державі настав час доводити вчинками.

Євдокіє Калинівно, окрім того, що Ви людина з бойовим стажем, але ще й дуже талановита особистість. Всі односельчани знають Вас як працівника культури. Чи пам’ятаєте Ви пісні популярні в той час серед націоналістів?

Пригадую коляду, яку співали у 1943. Мене її навчили старші дівчата і хлопці з УПА.

Нова радість стала, яка не бувала,
На Степана Україні зоря засіяла,
Зоря засіяла, воля завитала,
На Степана Україні пташкою літала.
Вийшли в поле стрільці, наші добровільці.
Чи не вдасться пташки зняти, пташки з срібним крильцем?
Чи чуєш ти, брате, сумную новину?
Закували у кайдани нашу неньку-Україну.
В кайдани закули, в тюрми посадили,
Жертв невинних тисячами в сиру землю положили.
Подивись Ісусе з високого неба,
Пошли волю Україні, бо нам того треба.
Подивись Ісусе, подивися нині,
Верни волю, честь, свободу нашій неньці-Україні!

Я й сама колись вірші та пісні писала. Писала про різне, але ніде не було так, щоб не згадати про Україну.

Поділіться принаймні фрагментом Вашої поезії.

Пливе вода понад яром,
Верби похились,
А тополі високії
Також зажурились.
Що ж, проходить тепле літо,
Пташки відлітають
І високо понад небом вони заспівають.
Не журіться вже, вербоньки,
Ще весна вернеться.
Наша доля на Вкраїні
Нам ще усміхнеться!

Чи зазнавали Ваші родичі гонінь з боку тогочасної влади через їхні націоналістичні погляди?

О, так. Ще у 1929 році, коли мої батьки побудували тут будинок, навіть поляки хотіли вивезти нас звідси. За Польщі існувала організація «Банк націоналістів». Мій батько та два його старші брати, що також жили тут поруч, числилися у лавах її основного складу. А от коли вже прийшли до влади «совєти», тоді й розпочалися відчутні переслідування. Пам’ятаю, у сусіднє село вступили німці й була значна, як для села, перестрілка. Мого батька та його брата тоді пов’язали, іншому дядькові вдалося уникнути арешту втечею. Річ у тому, що один із своїх зрадив їх і виказав «совєтам». Мовляв, «то і є ті націоналісти». «Совєти» прийшли і забрали їх, а потім засудили.

Вам було лише 15 років, коли вже почалася війна…

Так, але вже тоді у мене сформувалися чіткі націоналістичні принципи. Навіть зараз лікарі з санаторію, де я час від часу проходжу лікування, жартома про мене говорять: «То є заклята бандерівка…» або «Онде партизанка пішла». На що я їм відповідаю: «Такою була, є і буду».

Розкажіть, як Ви стали партизанкою?

Я вступила в ряди УПА у 1943 році. На той час вже добре знала, що це таке. Батьки розповідали… Мені було 17 років, тому це був свідомий вибір. Мої рідні довгий час про це нічого не знали. Одним словом, цілковите підпілля. Вже навіть коли тут встановилася радянська влада, мої батьки ще досі не знали, чим я займаюся… Вже потім вони щось запідозрили. У штабі дали мені псевдо Синичка, зв’язкова УПА. Так у мене й на пам’ятнику написано, який я вже собі завбачливо купила. Боюсь, що колись мені комуністи його поб’ють за цей напис…

А хто Вас познайомив з організацією ОУН-УПА?

Зорганізував мене в УПА мій сусід Карпець Ілля Єфремович. Пам’ятаю, ще як він був зовсім юним, то якось взяв гранату в кишеню, а на запитання матері: «Куди ти, синку, йдеш?», відповідав: «Воювати за Україну!» Ілля Єфремович першим приніс мені упівський самвидав. Потім знайомі хлопці пропонували мені мельниківську літературу, однак я відмовлялася. Кажу їм: «Давайте мені тепер тільки бандерівську». Політика Мельника мені не настільки подобалася, як Бандери… Степан був молодий, енергійний, дійовий, а мельниківці - більше філософами.

Євдокія Калинівна завжди брала активну участь у культурному житті

Розкажіть більше про націоналістів Вашого села і тих, з якими вам доводилося разом працювати. Що чекало потім на Вашого сусіда і всіх знайомих упівців?

У нас на хуторі вже у той час було три криївки. Сусід Ілько − то сильний патріот був. Пам’ятаю, як його тоді четверо з криївки забирали. Капітан прийшов до мене в хату і каже: «Иди сюда! Там одного «бандеру» привели. Иди, узнаешь ли ты его?» А я йому: «Якого Бандеру? В нас тут немає такого прізвища навіть у найближчих селах: ні в Кокорові, ані в Попівцях, ні в Богданівці». На що він: «Ты не удавай из себя такую умную!» Приводять Іллю Єфремовича. Вони думали, що я буду відказуватися, але я кажу: «А чого ж не знаю, ми – сусіди». Серед слідчих був Аркадій Капсан з Харкова та капітан Паламаров із Ленінграда. Останній був особливо лютим. Ілька страшно били, дуже вже сильно його катували. Тоді ж Іллю Єфремовича віддали на фронт в Японію − на передову, а то, вважайте, все одно що посадили. Але він на зло їм вижив і повернувся, то вже яка кому доля...

А чи щастило комусь уникати арешту?

О то ж як Івана (брата мого) шукали. Я мусила його з криївки випускати… Ніч. Вже варта під вікном і на порозі – не вийдеш. Я про варту сказала матері, але даремно, бо вона відразу розплакалася. Кажу їй: «Мамо, не плачте, я все одно Івана з криївки випущу». Пішла до сусідів, бо вартові у той час спали. А у партизанів розпорядок життя інший: вдень − по криївках, а вночі воювали. Ми з сусідкою домовилися, що нібито будемо пасти худобу і в той час, як йтимуть совіти, кричатимемо:«Куди, Сива?» Насправді, у нас не було корів з такою кличкою, але таким чином ми мали повідомити Івана про небезпеку. Пам’ятаю, виходжу я з кущів, густих та непролазних, а їх уже шестеро іде... Вони знайшли криївку й розгромили її бомбою, але, щоправда, мого Івана там не було. Брат на той час вже був у лісі. Він мав при собі лише одну мадярку, її ще репанкою називали. Думав, що як йтимуть просто на нього, то кине в них і − вже будь що буде.

Знаєте, навіть у такі моменти він писав вірші, мав хист до цього. У той день, будучи в криївці, він написав:

Сиджу я в криївці,
наді мною літак летить,
Як знайдуть совіти,
то вже й мені не жить.

Десь цей аркуш паперу злетів в повітря з розбомбленої криївки. Коли цидулка опинилася на поверхні, капітан покликав мене до себе і запитав, чий там почерк. На що я відповіла, мовляв, в чиїх руках, того й почерк. А він повідомив, що добре знає: в криївці мусив хтось бути, бо йому про це доповіли… Як то кажуть, «продали» упівців з тієї криївки. Я навіть знаю, хто. Мати моєї дядини. Я тоді йому кажу, що дайте гляну, а він розізлився: «Ти, клята бандерівко…» Капітан Аркадій Капсан каже: «Та вона ж не бандерівка, то тільки її друзі».  Але то були справді такі дієві роки: українці боролися, воювали… Потім закінчилася війна − прийшов радянський солдат.

Інтер'єр оселі зв'язкової УПА "Синички"

Як тоді складалася Ваша доля та воїнів УПА?

Загалом, мені недовго довелося попрацювати в УПА…Арештували. Але ще й зараз потрібно багато чого робити, розповідати людям.

А коли ж Синичці обрубали крильця? Коли черга арештів дійшла до Вас?

У 1945-му. Забрали мене другого жовтня о сьомій ранку. Мене як взяли, то одразу один зі слідчих почав бити. Пам’ятаю, як мама заплакала, а я кажу: «Мамо, йдіть краще до хати». Але той недолюдок тоді ще й її прикладом вдарив. Потім його наші хлопці на мості застрелили. У той самий день, як мене арештували, розстріляли батька мого першого сина. Ми невдовзі мали побратися. Його вбили і просто кинули в яму. Лише 10 років потому його останки переховали в селі Тараж.

А як трапилося так, що Вас викрили? Хтось мав про Вас інформацію?

Саме так, виказали. У нас на селі була одна жінка, чоловік якої, як казали люди, забирав у німців поставки, збіжжя… То він і сказав, але і його невдовзі застрелили… У той час, як вони на мене доносили, я була у Львові. Мала завдання: доставити необхідні папери до штабу у місті Броди. А від Львова до Бродів не так близько, зважаючи на те, що пересуватися потрібно було пішки. Мені було 18 років. Несла я тоді дві сумки документів. Ще й так вийшло, що потрапила на бій Крука. Думала, що це кінець. Тоді втекти від наших вдалося лише одному комсомольцю, але ж він потім навів на них і літаки, й танки. Там цілу нашу сотню побили, всіх до одного виложили.

Скільки ж вам довелося відбувати термін у в’язниці?

Спочатку трибунал дав мені 10 років. Потім написали касацію в Київ. Був такий собі Черкас (адвокат), він відправив мою справу на перерозслідування. Не було доказів, та і я нічогісінько на допиті не казала. Моя односельчанка тоді навідувала мене, рекомендувала признатися, що я її знаю. На слідстві я говорила, що вперше її бачу, хоча насправді ми навчалися в одній школі. Вона намагалася переконати мене, що якщо я зізнаюся, то, мовляв, мене суд виправдає. Я до неї кажу: «От якщо ти була в УПА, то тебе й треба судити, а я такої організації не знаю». 2 роки тривало слідство, і це стали першими роками мого перебування у в’язниці. Мій первісток народився у тюрмі у 1946-му. Я трохи пережила всього. Ніколи нічого не боялася і не боюся, завжди прямо кажу, те що думаю.

І після того, як вийшли з тюрми, й далі не боялися?

Не боялася. 2 жовтня 1957 року я вийшла з тюремного табору у Воркуті. Моя справа пішла в спецкомендатуру на розгляд. Після смерті Сталіна мені все-таки подарували кілька місяців, то разом було 7 років у виправних колоніях і 3 обмеженої волі. Я після Воркути ще підтримувала зв'язок з побратимами по штабу. В нас у штабі були грамотні молоді люди. Ми тоді багато спеціальної літератури читали, твори Івана Франка. Якуб Лавриченко в нас був просвітором, а потім десь він виїхав у Канаду. До 1955 року організація ще міцно трималася на ногах: були криївки… Сьогодні нас вже дуже мало залишилося. Ще знаю, живе в Збаражі один сотник, якому вже виповнилося 88 років…

До слова, Кочмарик Євдокія Калинівна народилася 14 березня 1926 року на хуторі Кошелівка Кременецького району Тернопільської області. У 1943 році ввійшла до складу місцевого штабу ОУН-УПА. Зв’язкова Синичка виконувала доручення штабу до 2 жовтня 1945 року. В цей день її заарештували, а далі − 2 роки слідства та 10 років відбування терміну в таборах Воркути. Вже, будучи на волі, в 1957 році повернулася в рідне село. Працювала у сільському клубі організатором культмасових заходів, що характерно, патріотичної тематики. Доводилося, як і всім у той час, відробляти трудодні в колгоспі. Виховала трьох синів. Втім, зараз мешкає сама. Нещодавно вона поховала останнього з трьох синів, а онуки з невістками живуть далеко. Зрідка до неї навідуються далекі родичі, міліціонери для обшуку помешкання на предмет наявності зброї з часів УПА, а напередодні святкувань річниці створення УПА згадують про ветерана і представники регіональних мас-медіа. Пенсіонерка, учасник бойових дій Євдокія Калинівна й досі не зрікається своєї колись даної присяги. На її думку, сьогодні їй потрібно працювати ще в поті чола. Вона не може збагнути, як український народ, маючи стільки років жадану свободу і незалежність, допустив до влади бандитів. Наразі Євдокія Калинівна часто проводить зустрічі з учнями шкіл Кременецького району, намагається донести їм не викривлену історію тих років, коли за волю України люди, не задумуючись, віддавали власні життя. Особливо зв’язкова Синичка пишається тим, що її світлини зараз розміщуються в Музеї пам’яті жертв тоталітарних режимів, розташованого на території Кременецького професійного ліцею. Колись це приміщення слугувало для допитів органами НКВД учасників націоналістичних рухів. Євдокія Калинівна регулярно приїздить до тутешніх студентів, аби з ними поспілкуватись і дуже рада, що молодому поколінню історія небайдужа. Це свідчить, що національна свідомість українців – не просто тема для обговорення, а реально існуючий феномен.

2013-10-14 09:38:22
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар