Вергілій та Котляревський: два Енеї - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Вергілій та Котляревський: два Енеї

Вергілій та Котляревський: два Енеї

Євген ЗАРУДНИЙ, кандидат філософських наук, Харків

На українця античне ім’я «Еней» діє як kick- стартер на справний двигун — українець заводиться і миттєво видає: «Еней був парубок моторний і хлопець хоть куди козак».

Навряд чи сьогодні у світі знайдеться ще народ, для якого цей герой, син богині Венери та троянця Анхіза, був би настільки своїм, рідним. Хоча так само навряд українці в своїй більшості ототожнюють свого Анхизенка з Енеєм великого Вергілія.

Історія світової літератури знає багато прикладів бурлескно-травестійного «укорінення» Вергілієвої «Aeneis» на національному ґрунті. «Якраз «травестії» «Енеїди» Верґілія були найбільш популярними серед численних травестій часів бароко» (Д. Чижевський).

Травестія як особливий жанр пародії з’являється в ХVII—ХVIII століттях і означає розробку «високої» теми в «низьких» мові та стилі. А «вищого» за Вергілія годі було на той час шукати. Навіть Гомер, якого наслідував Вергілій, зникає на кілька століть (включаючи добу Відродження античності!) в тіні славетного послідовника. Тож не дивно, що саме на Вергілієвому шедеврі відточували свою барокову (італ. barocco — «вибагливий», «химерний») майстерність європейські літератори. Найгучнішу славу здобув француз П. Скаррон, чия поема «Virgil travesti» («Вергілій навиворіт», 1649—1652) стала класикою жанру.

Серед інших iшов за класиком А. Блюмауер; його німецьку «Енеїду» (просвітницьку сатиру на церковну релігійність) прочитали росіяни Н. Осіпов і А. Котельницький. Дотримуючись травестійного плану австрійця, вони ще раз «вивернули» Вергілія, цього разу на московський кшталт: «Энейда, вывороченная наизнанку Н. Осиповым, части 3-4 (1794); А. Котельницким, часть 6 (1806)». Як зазначають маститі філологи Московського держуніверситету (http://shadow.philol.msu.ru/rus/kaf/tlit/sem/cont /iroicomi.html), «травестированная Осиповым «Энеида» оказала влияние на украинского писателя И. Котляревского, опубликовавшего в 1798 г. в Петербурге «Энеиду на малороссийский язык перелицованную». Поэма Котляревского получила признание как еще один яркий образец травестии на славянской почве». (Необхідне уточнення: видання 1798 року було здійснено без відома автора. На титульній сторінці — напис: «Энеида на малороссийский язык перелицованная И. Котляревским. С дозволения Санкт- Петербургской цензуры. Иждивением М. Парпуры. В Санкт- Петербурге 1798 года». Видання, підготовлене самим автором, вийшло у 1809 році й мало назву «Вергилиева Энеида на малороссийский язык переложенная И. Котляревским. Санкт-Петербург. В медицинской типографии, 1809 год»).

Сказати «оказала влияние» буде так само замало, як і поставити нашу «Енеїду» до шерегу інших зразків травестії (слідом за Осіповим — «ЕЩЕ ОДИН яркий образец»).

Іван Котляревський не травестував Вергілієву «Aeneis», як це зробили Скаррон, Блюмауер чи Осіпов. Основоположник класичної української літератури просто «переложил» російську «Энейду» на рідну авторову мову. «З перших же рядків поеми Котляревського виясняється, — зазначає М. Зеров, — що це твір не цілком оригінальний, що його замисел, композиція і навіть художні засоби запозичено з чужомовного зразка (…). Досить поверхового розгляду, щоб установити велику залежність української «Енеїди» Котляревського од російської — Осіпова та Котельницького (…) Всі головні епізоди Верґілієвої поеми [Котляревський] переказує за Осіповською поемою: нема ні одної Верґілієвої риси, яку б він вніс у своє оповідання незалежно од російської «Енеїди». (…) І не тільки характеристики, не тільки гумористичні коментарі з приводу тих чи інших епізодів, але й окремі вирази, порівняння, влучні афоризми, кмітливі спостереження, веселі «словоизвития», макаронічні промови — багато дечого, що ставиться на кошт стилістичного хисту Котляревського, часто- густо показується звичайним собі перекладом iз Осіпова», твір якого, на думку того ж таки Зерова, хоча й «не першорядної ваги літературної, але популярний і жвавий, широко закроєний і не зле, як на свій час, виконаний».

Але от дивина: Осіпов — яскравий зразок і навіть, як з’ясувалось, для Котляревського — взірець травестії, пішов, разом із травестійною поемою як такою, у небуття спеціалізованих підручників та переліків раритетних видань, український же наслідувач яскравого російського автора та сьогодні «живее всех живых». А взірцева «Энейда» — якщо її хтось пригадає — сприймається тепер як пародія на «Енеїду»:

 

«Эней был удалой детина
И самой хватской молодец».

 

Хіба не скидається це на розробку «високої» української теми в «низьких» мові та стилі?

ТИТУЛЬНИЙ АРКУШ ВИДАННЯ «ЕНЕЇДИ» 1809 РОКУ

«В русской литературе, как это было прежде в других европейских литературах, травестийная поэма уходит на периферию литературных жанров, оставшись исторической формой с ограниченным временем литературного бытования» (знову філологи МДУ), натомість у літературі українській травестійна поема Котляревського виведена з-під влади часу. І не якимсь маргінальним поціновувачем химерної (барокової) української старосвітчини, а самим основоположником нової української літератури!

 

Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди;
Поки сонце з неба сяє, 
Тебе не забудуть!

 

За два століття свого існування «Енеїда» пережила весь спектр критичного до себе ставлення: від Шевченкового «На вічну пам’ять Котляревському» до Шевченкового ж «сміховина на московський кшталт»; від Костомаровського «язык его, правильный, блестящий, народный в величайшей степени, останется самым лучшим памятником» до Кулішівських звинувачень у ренегатстві («українське слово він перековерзує (…); самая мысль написать пародию на языке своего народа показывает отсутствие уважения к этому языку»); від Зеровських закидів у підрядковому перекладі чужомовного зразка до Шевчуківського «структура «Енеїди» І. Котляревського грандіозна, вельми вишукана і складна, а система підтекстів і понадтекстів вражаюча».

 

Коли з нагоди сотої роковини смерті класика Максим Рильський радив: «Не слід перебільшувати ваги автора «Енеїди»(…), не слід наліплювати йому невластивий ярличок сміливого радикала, мало навіть не революціонера», хочеться вірити, що в такий спосіб український радянський поет прагнув уберегти Котляревського для майбутнього української літератури, «яка в наші сонячні дні так прекрасно розквітає (нагадаю, мовиться про 1938 рік. — Є.З. ) серед інших літератур». Тому сьогодні не слід применшувати ваги автора «Енеїди» — тим, хто нині «зважує» складові процесу творення української національної ідеї.

Абсолютно правий академік Микола Жулинський, коли пише, порівнюючи Петрарку і Котляревського: «Енеїда» — «обережне, але свідоме, цілеспрямоване, «загорнуте» в античний сюжет, «вилучення» української культури з імперського, ідеологічно регламентованого «строю», з тієї регламентованої російською мовою і державною церквою «всеросійської єдності» та імперської культурної моделі (…) За часів національного розбрату, навального пригнічення національної гідності, заборони українського слова, відчуження значної частини національної еліти від власного народу з особливою силою відчувалася необхідність появи такого героя, який би міг вселити надію, окрилити суспільні настрої, збадьорити національний дух, виказати державне мислення». Так само «задля пробудження національної самосвідомості і виховання почуття єдності італійців на основі відродження республіканських ідеалів та історичної пам’яті про могутній Рим» писав Петрарка свою грандіозну героїчну поему «Африка»; він вважав її новітньою «Aeneis» (навіть писав латиною і сподівався отримати лавровий вінок у нагороду). Але поема «не стала, — зазначає М. Жулинський, — італійським національним епосом, хоча взірцем для неї Петрарка обрав Вергілієву «Енеїду». А от «Вергилиева Энеида на малороссийский язык переложенная» — стала (не для італійців, зрозуміла річ). Хоча взірцем для неї Котляревський обрав Осіповську вульгарно-бурлескну «Энейду». Дивина, та й годі!

Не менше за Котляревського дивує й Вергілій. Адже його шедевр не вкладається в класичну модель утворення героїчного епосу, в якій моделі поневолений чи занепалий (з різних причин) народ знаходить собі розраду у спогадах про славне минуле. Згідно з цією моделлю, Гетьманщина часів Котляревського, Італія часів Петрарки, навіть Еллада часів Гомера закономірно породжують своїх геніїв. Але Рим часів принципату? Світова держава, «єдиний Космополіс населеної землі», Вічне Місто — хіба потребує він втіхи сумнівного ґатунку, що її у далекому минулому знаходять нині зневажені і скривджені?

Якщо римське virtu вимірювати лише військовою доблестю, то ні, не потребує. Але римляни були доблесними не лише на полі бою; не менше завзяття вони виказували і на теренах культури. Підкоривши Елладу силою зброї, вони не тільки знайшли в собі мужність підкоритися еллінському духовному генієві, але й кинути йому виклик. «Зневажений» Гомером і «скривджений» ним римлянин Вергілій пішов у контратаку, стверджуючи в царині героїчної поезії духовні доблесті римського народу квиритів. На інших напрямах наступали інші представники римської культурницької когорти. Цей наступ виявився настільки потужним, що століттям по тому вже еллін Плутарх кидається у контратаку зі своїми «Порівняльними життєписами». Як наслідок цього грандіозного «агону» між двома народами греко- римської давнини ми й маємо величну елліністично-римську культуру, котра є підмурком культури європейської.

Відчуття власної римської гідності вивело Вергілія на прю з еллінським велетнем Гомером. Гнаний відчуттям гідності свого народу — а «Котляревський був першим полоненим української народньої культури» (Є. Сверстюк) — творець «Енеїди» став проти російського велетня і встояв перед «цією невблаганною лавиною, що котилася з півночі до Чорного моря і вкривала все, що носило російське ім’я, однаковим льодовим саваном рабства» (А. Герцен).

Найбільше проти північної снігової лавини та проти її льодового савану прислужиться гумор — живий, іскрометний, гарячий, навіть із червоним перцем. Проте «приперчений» стиль Котляревського не має нічого спільного з «кабацкой речью» (закид Куліша). Доти, доки в ньому зберігається іманентно притаманне авторові «Енеїди» почуття власної гідності та достоїнства свого народу. «У вiдстоюваннi нацiональної гідності, культурної незалежності й гордості Іван Котляревський завжди послідовний» (Є. Сверстюк). Це як фірмове іронічне ставлення англійців до самих себе, як спартанське вміння незворушно сприймати кепкування iз себе («спокойно переносить насмешки считалось одним из главных достоинств спартанца» — Плутарх).

Забудеш про гідність — і матимеш «котляревщину», що «брудносiрою тинню приставала до високого імені поета; усяка лакейська бездарність, грубо наслідуючи «Енеїду», по суті, пародіювала її народний гумор, простоту зводила на примітивне варнякання «під малороса» (…) — смішити українською мовою в ролі недорікуватого паяца, який розважає навіть не короля, а просто юрбу міщан». Окрім недоумкуватого варнякання ХIХ століття, Євген Сверстюк згадує й українсько- радянських О. Вишню, журнал «Перець», Тарапуньку та інші гумористичні писання столiття двадцятого, «національний характер» яких «сторонні люди ототожнюють iз малокультурнiстю й замшілим примітивізмом» (сьогодні естафету котляревщини підхопили, наприклад, «Кролики» та Сердючка).

Забудеш про гідність — і котляревщина зачіпатиме тебе. Ти пікетуватимеш концертні зали, де виступає Сердючка (а вона/він нарікатиме на націоналістичні напади). Обурюватимешся, замість ігнорувати її/його. На спартанський кшталт.

Як все ж таки помилявся М. Зеров, коли писав: «взагалі все, що в Верґілієвій «Енеїді» є специфічно римського, становить її римську душу — її патріотична ідея, археологічні екскурси, її генеалогічні догадки — все це у Котляревського жадного відгуку не знаходить»!

Гідність та достоїнство, патріотизм і націоналізм — ось що перш за все вирiзняє твори Вергілія та Котляревського й споріднює їх та їхніх авторів. Чинники моральні, духовні, нетлінні. Чи не тому «живими» до сьогоднішнього дня залишились тільки два Енея — класичний Вергіліїв та український Котляревського?

 

…Моя тут воля, 
І кілько оком скинеш поля,
Скрізь геть настрою городів.

 

«Його мета (…) полягає у відродженні колишньої слави слов’янської Трої — Києва, зруйнованої духовно-релігійної столиці християнства, у відновленні втраченої батьківщини» (М. Жулинський).

2005-09-17 08:44:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар