Великий реформатор-революціонер - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Великий реформатор-революціонер

Великий реформатор-революціонер

Кемаль Ататюрк — батько турків
Юрій РАЙХЕЛЬ

Захист свободи й незалежності за будь-яку ціну, якщо буде необхідно, боротьба до останньої людини, до останньої краплі крові — ось основний і безсмертний принцип народів, які усвідомлюють високу ціну незалежності й свободи.

Кемаль АТАТЮРК

ПОЛКОВОДЕЦЬ

Коли говорять про великих керівників, державних діячів, найчастіше називають американського і французького президентів Франкліна Рузвельта й генерала де Голля, англійського прем’єр-міністра Уїнстона Черчілля, комуністи обов’язково згадають Володимира Леніна. При цьому повз нашу увагу проходить іще одне славне ім’я — Кемаля Ататюрка (Мустафи Кемаля), творця і першого президента Турецької республіки, людини, яка завдяки своїм революційним реформам стала зразком для наслідування багатьох поколінь державних діячів — від Джавахарлала Неру й Махатми Ганді в Індії до Нельсона Мандели в Південній Африці.

За радянських часів модно було говорити про всесвітньо-історичне значення Жовтневої революції. При цьому, природно, ніколи не згадувалося, що все це всесвітньо-історичне значення значною мірою було зумовлене фінансовою підтримкою з Москви. Створювалися партії й організації з поширення комунізму. Не гребувала Країна рад і збройною агресією. А зовсім поруч із Закавказзям і на південному березі Чорного моря відбувалася справжня революція, що дійсно мала всесвітньо-історичне значення. Де тепер комунізм і його створіння — СРСР? Уже виросло покоління людей, які ніколи в ньому не жили й не завжди розуміють радянські реалії. І бажаючих реставрувати радянську країну знаходиться дедалі менше. А ось приклад створення сучасної турецької держави після століть відсталості та напівколоніального існування для багатьох залишається гідним наслідування. У великої справи завжди знайдуться послідовники, і ніякі гроші їм для перемоги правої справи не потрібні.

На юридичному факультеті Анкарського університету одного разу вийшла гумористична газета. На запитання «Хто такий турецький громадянин?» студенти дали відповідь: «Турецький громадянин — це людина, яка одружується за швейцарським цивільним правом, засуджується за італійським кримінальним кодексом, судиться за німецьким процесуальним кодексом, цією людиною управляють на основі французького адміністративного права і ховають її за канонами ісламу». Так у жартівливій формі описані реформи Кемаля Ататюрка, який запозичив усе найпрогресивніше зі світового досвіду.

Проголошення відновлення конституції на мітингу младотурків. У становленні ідеології младотурків Ататюрк брав безпосередню участь

Мустафа Кемаль у Туреччині всюди. Його портрети висять у державних установах і кав’ярнях маленьких міст. Його статуї стоять на міських площах і у скверах. Його вислови зустрінеш на стадіонах, у парках, у концертних залах, на бульварах, уздовж доріг і в лісах. Люди слухають вихваляння його по радіо й телебаченню. Регулярно демонструється вціліла кінохроніка його часів. Промови Мустафи Кемаля цитують політичні діячі, військові, професори, профспілкові та студентські лідери. На парті кожного учня в турецьких школах лежить примірник його знаменитого виступу «Nutuk» (Промова) й особливо та його частина, що звернена до турецької молоді.

Навряд чи в сучасній Туреччині можна знайти щось подібне до культу Ататюрка. Це офіційний культ. Ататюрк один, і нікого з ним не можна з’єднувати або порівняти. Його біографія читається як житія святих. Більше 70 років після смерті першого президента республіки його шанувальники із затаєним подихом говорять про проникливий погляд його блакитних очей, про його невтомну енергію, залізну рішучість і непохитну волю. І це не насаджуваний зверху культ особистості, а данина найглибшої поваги народу до свого видатного сина й великого революціонера-реформатора.

СТАНОВЛЕННЯ ГЕНЕРАЛА

Османська імперія, як й імперія Російська, була окраїнною європейською державою, до якої імпульси прогресу, котрі зароджувалися в Парижі, Лондоні або Берліні, доходили повільно, з великим запізненням, та до того ж в істотно спотвореному вигляді.

З одного боку, культурні й, що набагато важливіше, військові зв’язки змушували як Петербург, так і Стамбул запроваджувати різного роду західні новації — економічні, технічні, армійські. З іншого ж — в обох імперіях були об’єктивні обмеження застосування всього нового, пов’язані насамперед із різницею у віросповіданні. Причому для ісламської держави вони були, природно, серйознішою перешкодою здійснення вестернізації.

Мустафа Кемаль Ататюрк, в той час командуючий армією (1918 рік)

Православ’я часом відкидало зміни не стільки тому, що вони були несумісні з вірою, скільки тому, що порушували традицію й сформований баланс сил. А ось із деякими нормами ісламу принципи європейської економіки нового часу дійсно погано стикувалися. Виходило — або віра, або господарські перетворення. Європейці могли провести реформу, й їм було порівняно просто адаптуватися до інших умов господарювання, тоді як туркам було потрібно по-новому поглянути на життя і трансформувати принципові цінності.

Перший реформатор, який спробував чомусь реально повчитися в Європи, з’явився у Стамбулі лише наприкінці XVIII століття. Султан Селім III став посилати людей на Захід, запрошував звідти до себе офіцерів і майстрів, вибудовував владну вертикаль, а також намагався формувати нову бюрократію й державну промисловість. Спроби реформ здійснювали в першій половині ХIХ століття. Торговельний кодекс, скопійований з наполеонівського, відіграв певну роль у лібералізації економіки, залученні іноземного капіталу.

У чому країна зовсім не досягла успіху, то це у фінансовій сфері. Спочатку Кримська війна підірвала й без того не міцний бюджет, а потім султан, який втомився від реформ, пустився на всі заставки. Він побудував новий розкішний палац і взагалі розтринькував гроші. Наприкінці свого життя монарх процвітав, здебільшого, лише в гаремних справах, ставши батьком неймовірно великої кількості дітей. Помер він 1861 року у віці 38 років. А імперія тим часом влазила у такі борги, з яких уже неможливо було виборсатися. У 1875 р. турецький уряд оголосив про дефолт. Природно, після цього інтерес європейського бізнесу до Османської імперії помітно впав. Багатьом, мабуть, здавалося, що ця держава взагалі нереформована й навіки приречена животіти під владою жалюгідних тупуватих правителів. Sick man of Europe — хвора людина Європи. Вважається, що саме так під час обговорення «східного питання» напередодні Кримської війни в бесіді з британським послом у Петербурзі Сеймуром назвав Османську імперію російський імператор Микола I.

Маршал Ататюрк

Через шість років після дефолту в Салоніках (нині у грецькому, а тоді в османському місті) народився хлопчик Мустафа. Точна дата його народження невідома. Офіційна «Історія Турецької Республіки», опублікована 1935 року, вказує 1880 рік; кращий біограф Ататюрка, Шевкет Сюрейя Айдемір, дотримується дати 14 січня 1881 року; інший турецький біограф майбутнього творця сучасної Туреччини вважає датою його народження 23 грудня 1880 року. Неясність, що оточує дату народження Кемаля, не є чимось винятковим. У той період у Туреччині не було звичайного календаря. Дні народження переважної кількості її підданих не відзначалися. Макбуле, молодша сестра Мустафи, згадувала: мати говорила їй, що брат народився «того вечора, коли була сильна сніжна буря». А буря могла бути як у грудні, так і в січні й навіть у лютому. Ататюрк вибрав датою свого народження 19 травня — день початку боротьби за незалежність Туреччини.

Батько нашого героя, Алі Риза-ефенді народився 1839 року в Салоніках. Його сім’я походила із села Коджаджик, розташованого на території сучасної Македонії в громаді Центар-Жупа. Зараз там є меморіальний будинок цієї сім’ї. За своє життя Алі Риза змінив кілька професій. 1876 року він вступив до армії, став офіцером й отримав під командування батальйон ополчення, коли почалася російсько-турецька війна. Військове звання ефенді приблизно відповідало званню лейтенант. Після закінчення війни він став митником, потім торгував лісом. Комерційних успіхів не було. Сім’я жила бідно. Алі Риза-ефенді помер у віці 49 років. На думку його вдови, чоловіка підкосили комерційні невдачі, він втратив волю до життя і його організм перестав пручатися хворобам.

1878 року Алі Риза-ефенді одружився на Зюбейде-ханим (народилася 1857 року), у них було п’ятеро дітей, з яких вижили лише син Мустафа і донька Макбуле. Зюбейде-ханим здобула лише початкову освіту, однак порівняно з більшістю жінок у тодішній Османській імперії це був дуже високий освітній рівень, оскільки вважалося, що жінкам взагалі не потрібно вміти читати й писати. Через таку освіченість деякі друзі називали її «Зюбейде-мулла».

Кемаль рідко говорив про батька. Проте згадував його роль при виборі початкової школи. Справа в тому, що батьки дуже турбувалися, чи виживе Мустафа. Їхні попередні діти померли. За стародавнім звичаєм батько вихопив шаблю й описав нею над головою немовляти широке коло. Так він відганяв злих духів. Мати ж заприсяглася, що син, який вижив, присвятить себе служінню Аллаху. Зюбейде-ханим була дуже релігійною жінкою. Коли Мустафі виповнилося 6 років, його віддали в мактаб (мектеб). Цей навчальний заклад уважався першим щаблем мусульманського навчання.

До засобів виховання в мактабі належали не лише ляпаси, потиличники та кулаки, а й також дрючки «чубуки», якими вчитель (оджа, домулла) бив учня, а також кийові удари по підошвах ніг. За однією досить правдоподібною легендою, уже за тиждень хлопчик категорично відмовився йти в мактаб через те, що його побив учитель. Коли мати почала наполягати, то він вимовив одну зі своїх знаменитих фраз: «Я повернуся, але тільки для того, щоб розрахуватися з Каймаком». Так звали вчителя, який його образив. Батько погодився із сином, і Мустафу віддали у світську школу. Дуже скоро він там отримав прізвисько, яке стало другим ім’ям — Кемаль, що по-турецьки (хоча це слово арабського походження) означає тямущий, досконалий. Так назвав його вчитель математики за успіхи в навчанні та кмітливість. Хоча в цього епізоду є й інші версії.

З королем Афганістану

Однак й у цій школі він надовго не затримався. Як згадував сам Ататюрк, «Нашим сусідом був майор Хатіп. Його син Ахмет навчався у військовій школі, носив форму цієї школи. Мені хотілося бути одягненим, як він. Я часто зустрічав офіцерів на вулицях і зрозумів, що повинен піти до військової школи, аби стати таким, як вони. Моя мати дуже боялася військової школи й чинила лютий спротив тому, щоб я став солдатом. Я пройшов за конкурсом у військову школу самостійно і без відома матері. Таким чином, я поставив її вже перед здійсненим фактом». Він навчався в училищі в Салоніках, потім у Кадетській школі в Манастирі та Військовій академії у Стамбулі (1899—1901).

Думати, що Мустафа вирішив стати військовим тільки через блискучий мундир, було б великим спрощенням. Можна припустити, що його прагнення стати військовим було продиктоване складнішими мотивами, ніж бажання захищати свою батьківщину. Військова кар’єра в Османській імперії була своєрідним соціальним ліфтом для вихідців із низів. Для них стати пашею (генералом) за наявності певних талантів й особистої хоробрості було цілком можливо.

У 1910 році Мустафу Кемаля направили до Франції, де був присутній на пікардійських військових маневрах. У 1911 році почав служити в Стамбулі, у генеральному штабі. Під час Триполітанської війни з італійцями Мустафа Кемаль разом із групою своїх товаришів воював у районі Тобрука і Дерне. Мустафа Кемаль 22 грудня 1911 року здобув перемогу над італійцями в бої під Тобруком, а 6 березня 1912 року був призначений на посаду командуючого османськими військами в Дерне. Під час Балканських війн Кемаль відіграв велику роль у справі відвоювання Дідімотихона (Діметоки) і Едірне (Андріанополь) у болгар. У 1913 році Мустафу Кемаля призначили на посаду військового аташе в Софії, де в 1914 році він отримав звання підполковника. Там молодий офіцер прослужив до 1915 року, коли був направлений до Текірдагу для формування 19-ї дивізії.

Під час Першої світової війни Мустафа Кемаль успішно командував турецькими військами в битві за Чанаккале під час Дарданелльської операції англо-французьких військ, натхненником й організатором якої був Уїнстон Черчілль. У березні 1915 року англо-французька ескадра спробувала пройти протоку Дарданелли, однак зазнала важких втрат. Після цього командування Антанти вирішило висадити десант на півострові Галліполі. Англо-французи, які висадилися на мисі Арибурну, були зупинені 19-ю дивізією під командуванням Мустафи Кемаля. Бій був дуже важким. Саме тоді їм була вимовлена фраза-наказ: «Я не наказую вам наступати, я наказую вам померти!». Мустафу Кемаля підвищили до полковника. Коли в серпні 1915 року англійські війська знову перейшли в наступ, група військ під командуванням Мустафи Кемаля здобула перемогу в битві під Анафарталар. У битві за Чанаккале загинуло близько 230 тисяч турків, однак союзники не змогли просунутися до Константинополя. За це імператор Вільгельм нагородив його Залізним хрестом. Попри свої антинімецькі настрої, Мустафа дуже пишався цією нагородою.

Ататюрк виходить з будівлі парламенту

Після битв за Дарданелли Мустафу Кемаля зробили дивізіонним генералом (генерал-лейтенант) і призначили командувачем 2-ї армії на Кавказі, де він досить успішно воював проти російської армії. Після короткострокової служби в Сирії Мустафа Кемаль повернувся до Стамбула. Звідси разом із наслідним принцом Вахідеттіном ефенді вирушив до Німеччини. Після повернення з цієї поїздки серйозно захворів і лікувався у Відні та Баден-Бадені. У серпні 1918 року на посаді командувача 7-ї армії успішно відбивав атаки англійських військ. Після закінчення Першої світової війни повернувся до Стамбула, де почав працювати в Міністерстві оборони.

ПЕРЕМОГИ ВІЙСЬКОВІ Й ДИПЛОМАТИЧНІ

Туреччина опинилася на межі розпаду. Англійці та французи висадилися у Стамбулі. Італійці окупували Кілікію, французи — Анталію. В Ізмірі (Смірні) висадилися грецькі війська. За договором у Севрі передбачалося створення незалежного Курдистану, якому мала відійти південно-східна частина Туреччини. Як інспектор 9-ї армії 22 червня 1919 року Мустафа Кемаль оприлюднив циркуляр: «Незалежність народу буде врятована з волі й рішення самого народу», а також оголосив скликання депутатів на конгрес у Сівасі. Услід за цим відбувся Ерзурумський конгрес (23 липня — 7 серпня 1919 року), після якого і Сіваський конгрес, проведений з 4 по 11 вересня 1919 року. Мустафа Кемаль, який забезпечив скликання й роботу цих конгресів, у такий спосіб визначив шляхи порятунку країни. Після окупації Стамбула силами Антанти Кемаль скликає в Анкарі новий парламент Великі Національні Збори Туреччини (ВНЗТ). Кемаля обрали головою парламенту і головою уряду. Патріотам стало цілком ясно, що незалежність і територіальна цілісність країни може бути забезпечена тільки в ході збройної боротьби з відбиття іноземної інтервенції. ВНЗТ та уряд на чолі з Мустафою Кемалем почали запроваджувати в життя закони, спрямовані на успішне завершення Національно-визвольної війни.

Столицю країни Стамбул окупували англійські та французькі війська. Військові коменданти Антанти фактично правили в місті та країні. Султан і його уряд були маріонетками й нічого не могли зробити без узгодження з окупантами. Партії минулого остаточно себе дискредитували. Найбільш далекоглядні політики й офіцери, що стояли на патріотичних позиціях, приєднувалися до Мустафи Кемаля. Тільки центральна частина Туреччини — Анатолія залишалася вільною. На Анатолійському плоскогір’ї Анкара стала центром боротьби за незалежність. Маленьке провінційне містечко, населення якого тоді становило трохи більше 38 тис. чоловік, було зовсім не пристосоване для цього.

Паспорт Ататюрка

У ньому лютували малярія, болотна лихоманка й черевний тиф. Не багато будинків були придатні для проживання в них. Депутати були змушені розташуватися в будівлі школи для хлопчиків. Загальна спальня, їдальня в суворо встановлений час, убогий бюджет — усе це справляло гнітюче враження. Засідання парламенту відбувалися при світлі гасових ламп. І вдень і вночі Мустафа Кемаль піднімався на трибуну, енергійний, амбіційний, різкий, обережний, непереможний, оратор, здатний говорити годинами. Один опозиційний депутат вигукнув: «Змусьте його замовчати, або він зрештою переконає мене». До кінця 1929 року в Анкарі був лише один старий, зношений автомобіль, що був у розпорядженні Кемаля. Міністри пересувалися у фаетонах брудними вулицями без тротуарів. Джеляль-бей, коли став міністром економіки, зволів пересуватися верхи на коні. Водопровід з’явився тільки 1926 року. Але для тих, хто приєднався до руху опору, Анкара — «велике місто».

Обрана як нова столиця Анкара, крім суто стратегічної й тому начебто тимчасової, виконувала ще одну найважливішу функцію. Вона персоніфікувала собою розрив із минулим. Новій країні був потрібен інший центр, тому 13 жовтня 1923 року Анкару проголосили столицею. Нині в ній проживають понад чотири мільйони людей. Місто — друге за кількістю населення після Стамбула.

Грецькі війська почали наступ. Турецька армія створювалася на основі погано озброєних і, найголовніше, недисциплінованих партизанських загонів, які часто неможливо було відрізнити від справжніх бандитів. І навіть за таких умов полковник Ісмет біля селища Іненю зумів завдати дві поразки грецьким загарбникам. Але це були лише тактичні успіхи. Інтервенти продовжили наступ. Здавалося, що відбити його немає жодної можливості. І тоді Мустафа Кемаль бере на себе командування армією. У найважчому бою на річці Сакар’є, який тривав 22 дні, турецькі війська одержали перемогу і перейшли в загальний наступ. Після взяття Ізміра у вересні 1922 року війна фактично була закінчена. Прибувши у звільнене місто, Кемаль заявив: «Відтепер Туреччина належить туркам». За цю перемогу ВНЗТ присвоїла Мустафі Кемалю звання маршала й почесне звання газі, яке надавали великим переможцям.

Військові успіхи були б неможливими без чіткої зовнішньої політики. І тут у Мустафи Кемаля відкрилася ще одна грань його таланту державного діяча. Країна перебувала в міжнародній ізоляції, і прорив її, пошук союзників став не менш важливим завданням, аніж військові проблеми. На допомогу прийшла Радянська Росія. У Москви й Анкари був спільний ворог — Антанта, найнебезпечніший із них — Англія. Спільність цілей і визначила швидке зближення.

На початку лютого 1920 року Кемаль звернувся до військових командирів із посланням, у якому аналізував ситуацію та пропонував: «Ми повинні... вступити в контакт із більшовиками з метою координації військових операцій та отримання нових ресурсів». У квітні він надсилає Леніну лист, у якому пропонує встановлення дипломатичних відносин між Москвою та Анкарою для участі у «спільній боротьбі проти імперіалізму». Натомість Кемаль просить допомоги: аванс у п’ять мільйонів британських фунтів золотом, боєприпаси, зброю, медикаменти і продовольство. «Ми просимо гвинтівки, коли ви нам їх надішлете, нам знову потрібні гвинтівки, а коли ми отримаємо і їх, то нам знову потрібні гвинтівки», — так він казав радянським представникам та військовим інструкторам в Анкарі. За радянськими офіційними даними, в 1920—1922 рр. було поставлено в Туреччину 39 тис. гвинтівок, 327 кулеметів, 54 гармати, 63 млн. патронів, 147 тис. снарядів. У період важких боїв восени 1922 року для підтримки армії Мустафи Кемаля поблизу турецького берега діяв дивізіон підводних човнів Чорноморського флоту. Цей період співробітництва докладно описаний у спогадах радянського посла в Анкарі Семена Аралова.

Зближення з більшовицькою Москвою багато соратників Мустафи Кемаля зустріли вороже. Поки підстав для взаємної довіри було мало. Експансіоністська політика царської Росії мала червоне продовження. Недарма є таке турецьке прислів’я: якщо вода може іноді зупинитися, то Росія не зупиниться ніколи. Проте виходу не було. Інших союзників шукати було ніде. Навесні 1920 року Москва не менше потребувала зовнішньої підтримки. Поляки наближалися до Києва, генерал Врангель перейшов у наступ із Криму, більшовицька влада в Азербайджані дуже нестійка, а в Дагестані почалися заворушення. Червона армія не вживає ніяких дій у Вірменії, завдяки чому антикомуністичний уряд Єревана придушує повстання, організоване місцевими більшовиками.

У Баку 1920 року створюється турецька комуністична партія на чолі з Мустафою Субхі. Кемаль діє на випередження. «Вирішили, — пише він, — що найрозумнішим і простим кроком було дозволити створити турецьку компартію всередині країни за допомогою надійних друзів». Але офіційна газета «Національний суверенітет» усе ставить на місця: «Ми грубо помилялися б у революційних принципах, якби спробували застосувати в Туреччині методи Росії... Сліпа імітація погана в будь-якому разі, особливо ж коли це стосується революції».

У ніч на 29 січня 1921 року Мустафа Субхі, його дружина і 12 найближчих соратників, які повернулися до Туреччини, гинуть за загадкових обставин. Вони потонули в Чорному морі поблизу Трабзона. Історія темна, винуватців цього так ніколи й не знайдуть. Мабуть, убивць і не шукали. Москва зберігала мовчання навіть тоді, коли за кілька днів до загибелі Субхі було заарештовано лідерів промосковської комуністичної партії. Вона стала жертвою добрих відносин Леніна і Мустафи Кемаля. Доля турецьких товаришів нікого в Кремлі не хвилювала.

Після встановлення у Вірменії радянської влади місцеві більшовики сподівалися на приєднання Карса й Ардагана. На їхнє велике розчарування Ленін твердо заявив: «Ми ні з ким не станемо боротися за Вірменію й за Карс, і тим більше з нашим (!) Кемалем».

Встановлення тісних зв’язків із Радянською Росією сприяло прориву дипломатичної блокади. Мустафа Кемаль майстерно використовує всі поглиблення протиріч і гостре суперництво між колишніми союзниками по Антанті. Першими на зближення йдуть італійці. Вони залишають окуповану Кілікію, за ними французи йдуть з Антальї. Найдовше зволікають англійці, але і з ними вдалося домовитися. Англо-французькі війська залишають Стамбул.

Після підписання Лозаннського мирного договору 1923 року і конвенції про режим чорноморських проток нова Туреччина здобула міжнародне визнання. Але попереду чекали нові тяжкі випробування — труднощі революційних реформ. Але то вже тема наступного матеріалу.

2011-02-11 09:23:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар