Велич і біль Качанівки - Україна Incognita
Україна Incognita » Маршрут №1 » Велич і біль Качанівки

Велич і біль Качанівки

Володимир ПАНЧЕНКО, доктор філологічних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія»

Качанівка... 260 років збігло з тих пір, як маєток Каченовського став називатися цим ім’ям. Позаду залишилося вже й XX століття, яке завдало садибі та найбільшому в Європі ландшафтному паркові жорстоких ран. Але й тепер, блукаючи осінніми алеями, милуючись нестаріючими краєвидами, порушуючи своєю появою тишу порожніх залів палацу, відчуваєш довкола себе присутність тіней великих людей, неповторний подих СПРЕСОВАНОГО ЧАСУ. Час теперішній просякнутий тут минувшиною, вічністю...

Поворотним в історії Качанівки був момент, коли її власником став генерал-губернатор Малоросії Петро Румянцев-Задунайський. Він і його нащадки володіли маєтком 38 років (1770—1808). Нові господарі розпорядилися збудувати тут великий кам’яний будинок, власне — палац, і закласти сад. Дворянській садибі належало виконувати не лише утилітарні функції: тут мала поселитися КРАСА. Мистецтву садів і парків, гармонії природи й архітектурних споруд приділялося тоді, на межі XVII і XIX століть, велике значення.

З 1824 р. і аж до самого кінця століття образ, дух Качанівки тісно пов’язані з іменами кількох поколінь Тарновських. Першим слід згадати Григорія Степановича Тарновського, людину, про яку залишили мемуарні свідчення такі його поважні гості, як В.Штернберг, М.Глинка, Л.Жемчужников, Т.Шевченко... Григорій Степанович був «по вуха» закоханий у Качанівку: він постарався, щоб сад навколо палацу перетворився в регулярний парк, добудував церкву, насипав два острови у Майорському ставку, з’єднавши їх містком. В очах своїх гостей камер-юнкер Тарновський (він же — власник 9000 кріпаків) хотів постати людиною мистецтва, — і саме в цій іпостасі інколи виглядав кумедно, хоча й справді-таки мав любов до музики, танців, колекціонував живопис, пишався власним оркестром.

Хоч як би там було, а саме Г.Тарновський став меценатом- добродійником для молодого художника з Петербурга Василя Штернберга, якого він щороку приймав у себе в Качанівці; для того ж М.Глинки, який у 1838 р., мандруючи Україною в пошуках юних співаків для російської столиці, надовго зупинявся в «пенатах» Тарновського. Кілька сторінок у своїх «Записках» Глинка присвятив саме Качанівці, її господарям та гостям. Цікавими є згадки славетного російського музики про його «селекційну» роботу серед церковних хорів в українських містечках і селах (у Переяславі, писав він, «мы так безжалостно обобрали хор», що закінчилося це смертельною образою полтавського архієрея Гедеона); про учня Київської духовної семінарії Семена Гулака- Артемовського, якого теж забрали до Петербурга. Саме в Качанівці М.Глинка працював над оперою «Руслан і Людмила». Оркестр Григорія Степановича виконав два фрагменти з неї, в т.ч. й марш Чорномора, — і це було взагалі перше виконання твору!

У колі людей, про яких згадував Глинка, не раз з’являлися й Петро Скоропадський, сусід Тарновського, власник маєтку в Тростянці, і поет Віктор Забіла, на слова якого композитор написав пісні «Не щебечи, соловейку» та «Гуде вітер вельми в полі». Про ті далекі, сповнені творчого дерзання, приятельського спілкування та розваг дні й донині нагадує «альтанка Глинки», схожа здалеку на каплицю.

Минуло кілька років — і Качанівку вперше відвідав Тарас Шевченко (1843 р.). Про неї він почув ще в Петербурзі, з уст свого доброго друга В.Штернберга. Хоч сам Г.Тарновський і не викликав у поета якихось приязних почуттів, а проте були ж у Качанівці й дорогі йому люди, як, наприклад, Микола Маркевич, автор збірки поезій «Украинские мелодии» та «Истории Малоросии» в п’яти томах, яка щойно побачила світ, викликавши, до речі, невдоволення у законодавця тодішньої літературної моди критика Бєлінського. «Малороссия... истории... не имела... Малороссияне всегда были племенем и никогда не были народом, а тем менее — государством», — писав «несамовитий Віссаріон»... Рецензія Бєлінського з’явилася в п’ятому номері журналу «Отечественные записки» за 1843 р., і навряд чи вона пройшла повз увагу Шевченка, тим паче, що рівно рік перед тим у тому ж часопису Бєлінський так само зверхньо відгукнувся й на появу поеми «Гайдамаки».

ПАЛАЦ У КАЧАНІВЦІ. СУЧАСНИЙ ВИГЛЯД. ОСІНЬ 2001 РОКУ Тут, у Качанівці, витав дух української предківщини, — втім, як і в Тростянці Скоропадського чи в Сокиринцях Галаганів. Історична пам’ять про Гетьманщину жила в цих садибах передусім як вельми важливий складник історії родоводу. Нащадки гетьманів і козацької старшини по-своєму дорожили фамільною минувшиною Звісно, ніякими політичними мріяннями щодо колишньої слави тут і не пахло, все обмежувалося «вільнодумством у шинку» і певним національним декором. Народно- культурна, мовна українська стихія проникала в ці дворянські садиби, проте Т.Шевченко в українськості декого з «презавзятих патріотів» бачив переважно театралізовану сентиментальність, наголошуючи в поезії своїй на контрастах, на цілковитій соціальній занапащеності довготерплячих і покірних «юродивих дітей», себто кріпосного люду довкола розкішних садиб із «готическими домами»... Все це варто пам’ятати, щоб уже тепер не піддатися спокусі спрощено-замилованого погляду на тих, хто залишав по собі справді-таки унікальні історико-культурні пам’ятки...

Зрештою, кожен наступний господар Качанівки був несхожим на свого попередника. Після Г.Тарновського маєток на 13 років (1853-1866) дістався його племіннику, Василю Васильовичу Тарновському (старшому). Кримська війна, смерть Миколи І, реформи Олександра II — бурхливі події середини століття не залишили байдужою цю розумну, винятково скромну й безкорисливу людину. Юрист за фахом, Василь Васильович метою свого життя вважав звільнення селян із кріпацтва. І таки чимало прислужився цій справі, працюючи в Редакційні комісії, створеній Олександром II для підготовки відповідних документів. За В.В.Тарновського (старшого) Качанівка змінилася мало. Громадські справи й меценатство були її власнику до душі значно більше, ніж будівництво й господарювання...

Зате його син, Василь Васильович Тарновський (молодший), взявся перетворити садибу в справжній Едем. Трьома головними пристрастями нового господаря, писав Д.Яворницький, були парк, колекція українських старожитностей і жінки. Йому і справді вдалося створити один із кращих у Європі ландшафтних парків. Що ж до музею Тарновського (який, до речі, розміщувався в качанівському палаці), то наприкінці свого життя Василь Васильович усі скарби подарував місту Чернігову. Значна частина колекції пов’язана з Тарасом Шевченком, знайомством з яким Тарновський особливо дорожив, поезію якого знав і любив. Він навіть хотів, щоб прах Кобзаря був похований саме в Качанівці...

Ілля Рєпін написав портрет Василя Тарновського, на якому він зображений у гетьманському вбранні. Суворий і ладний вираз очей, довгі вуса, ліва рука на стволі козацької гармати... Тарновський хотів, щоб нащадки запам’ятали його саме таким... Помер він 1898 року, був похований у родовому склепі біля Аскольдової могили в Києвi, поруч із сином. Громадянська війна і варварство радянських часів не залишили й сліду від місць останнього притулку усіх Тарновських.

Двадцять останніх років перед революцією Качанівка переходила до рук Терещенків, Урусових, Олєвих, аж поки не стала банальним радянським санаторієм. Ще в 1915 р. художник К.Петров- Водкін, захоплений Качанівкою, писав у листі до дружини: «Уяви собі добре впорядкований парк на 700 десятин з величезними ставами й віковічними деревами... А в центрі всього цього — замок на 76 кімнат, переповнений рідкісними меблями й мистецькими творами... Я пройшов по всьому будинку, як уві сні...»

Що написав би Петров-Водкін, якби потрапив до нинішньої Качанівки? Качанівка — це біль. Вона ще й досі вражає своєю величчю і красою, але як понівечено романтичний витвір кількох поколінь у XX столітті! 1981 року унікальна садиба стала історико- культурним заповідником, який нещодавно, на початку 2001-го, отримав статус Національного. Не скажеш, що ознаки воскресіння тут не помітні: реставрується храм св. Георгія, приведено в порядок ліву фасадну частину палацу, кімнату «Ліхтарик», у якій жив В.Штернберг, парадну їдальню...

Усе це зроблено за кошти... Міністерства культури Вільної Землі Баварія. Свої зобов’язання німці виконали, а ось українська сторона... Друга половина палацу, яка мала бути відреставрована нами, так і залишилася в занедбаному стані.

У червні 1999 р. четверо членів родини Тарновських, які живуть за кордоном, спільно з Міністерством культури України створили Міжнародне товариство «Друзі Качанівки», сформовано опікунську раду, — але справжньої зацікавленості Качанівкою з боку держави, громадських інституцій усе ж не відчувається. Нові Тарновські й Терещенки якщо й з’являються в Україні, але належних правових норм, які б заохочували їхнє меценатство, не створено.

Та що там говорити про великі проекти, коли навіть альбома чи буклета про Качанівку досі не видано! Все, що пропонують відвідувачам, — це кольорові листівки з фрагментами колишнього качанівського Едему. Добре ще, що хоч журнали «Родовід», «Пам’ятки України», альманах «Хроніка-2000», а також деякі газети ворушать пам’ять, друкують цікаві архівні матеріали, нагадують про наші святі національні обов’язки...

Нинішня Качанівка віддзеркалює стан «соборів наших душ». Вона багато чого пережила за свою історію, великі люди увічнили її в полотнах, поезія, листах, спогадах. Захована від велелюдних доріг, вона тихо чекає, продовжуючи випромінювати красу й велич. Тільки в тій її покаліченій величі є щось таке, що змушує твоє сумління здригнутися...

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"


Переглянути Україна Incognita на карті більшого розміру

2001-12-28 11:33:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар