Василь Тютюнник - Україна Incognita
Андрій Безсмертний-Анзіміров

Есеїст, кінокритик. Проживає в США

Василь Тютюнник

17 липня 1890 народився Василь Никифорович Тютюнник (Василь Тютюнник; 1890-1919) — український військовий діяч, генерал-хорунжий. Саме під його керівництвом українські війська в листопаді-грудні 1918 року билися з офіцерськими дружинами Павла Скоропадського, взимку-влітку 1919-го — з Червоною армією, восени 1919-го — з білогвардійцями. Народився в селянській родині хуторі Куторжу (Куторжиха), за іншими даними в селі Єнькі, Хорольський повіт, Полтавська губернія.

Ад'ютантом Тютюнника в Україні був відомий український поет-націоналіст Євген Маланюк. Своєму начальнику Маланюк присвятив твори «П’ята сімфонiя» і «Балада про Василя Тютюнника».

Окрім Василя Тютюнника в армії УНР був його однофамілець, генерал-хорунжий Юрій Тютюнник (1891-1930), жертва сталінських репресій, внучатий племінник Тараса Шевченка, один з найвідоміших повстанських отаманів України, автор спогадів, опублікованих у 1923-1927 роках в СРСР і Польщі. У 1923 перейшов на бік більшовиків, викладав у Харківській школі червоних командирів. Разом з Довженка став співавтором сценарію фільму «Звенигора» (у титрах — Юрій Юртіка). Розстріляний 20 жовтня 1930 у внутрішній в'язниці ОГПУ на Луб'янці.

Однак повернемося до Василя Тютюнника. Він закінчив чотирикласне Хорольське міське училище, Тифліській військове училище (1912). Під час навчання був визнаний кращим стрільцем з пістолета і гвинтівки. Служив у 25-му Сибірському стрілецькому генерала Кондратенко полку, що розташовувався в Іркутську. Полк мав ім'я українця, знаменитого героя оборони Порт-Артура, який загинув напередодні здачі легендарної фортеці. В Іркутську Тютюнник зберіг свою репутацію кращого стрільця, і з початком Першої світової війни його призначили командиром кінних розвідників полку. Власне, на цій посаді він і пройшов всю війну, борючись з німцями в Польщі та Білорусії. В одному з боїв був контужений, дослужився до звання капітана. Останній запис у послужному списку Тютюнника відноситься до осені 1917 року: «Відбув у відрядження в Українську раду 2 армії». Так почався новий період життя колишнього офіцера імператорської армії.

У крижаному грудні 1917-го на Західному фронті російської армії повністю панували більшовики. Глава Української ради фронту В. Тютюнник віддав українізованим частинам наказ: кинути фронт і пробиватися до Києва — на захист Центральної Ради. У столиці України з замерзлих боліт білоруського Полісся вдалося прорватися лише декільком частинам. Незабаром вони зіграли значну роль у київських вуличних боях між більшовиками і військами Центральної Ради.

Тютюннику вдалося повернутися в Україну, зайняту німецькими військами, лише навесні 1918-го року. Йому дали чин військового старшини і високу посаду в Генеральному штабі гетьмана Павла Скоропадського. У вересні 1918 року Василя Тютюнника з рангу сотника підвищили в ранг військового старшини. Щасливий збіг обставин поєднало в цьому відділі земляків-полтавців Василя Тютюнника та Євгена Мєшковський. Ось яку характеристику цим видатним українським старшинам дає Є. Маланюк: «Підполковник Василь Тютюнник — енергійний, гарячий, вмить охоплював найскладнішу військову ситуацію і блискавично переходив до рішення, часто парадоксального в своїй талановитості. Полковник Євген Мєшковський був «персоніфікацією» військовості і духовно, і фізично. Сурова дисциплінованість суто військового, холодного й світлого розуму, солідний науковий багаж і справді геніальна пам’ять — ось його найяскравіші прикмети, що не перешкоджали йому бути більш ніж старшиною Генерального штабу… В Оперативному відділі Генерального штабу молодої держави — ця комбінація була чудовою… Взаємна пошана, повне довір’я, автоматичне доповнювання себе взаємно, відповідальність, мужність, відвага, органічний патріотизм, розуміння себе з півслова і характеристична дрібниця — цілковий брак яких-небудь «особистих» відношень (поза службою)».

Однак Тютюнника не влаштовували порядки в Українській Державі. Тому-то, будучи помічником начальника відділу Генерального штабу, він незабаром він став одним з перших змовників проти гетьмана і водночас був членом опозиційного Українського національного союзу і беручи участь у підготовці антигетьманського повстання. Був прихильником Симона Петлюри. З листопада 1918-го став заступником начальника Генштабу–начальником оперативного відділу (у військах Директорії, що проголосила створення Української народної республіки (УНР)), брав участь у поході на Київ, що завершився поваленням гетьманської влади.

13 листопада 1918 Тютюнник залишив Київ і виїхав до Білої Церкви, де збиралися організатори повстання проти Скоропадського. Члени новоутвореного українського уряду - Директорії - запропонували Тютюннику стати помічником начальника штабу повстанської армії - Андрія Мельника. Командувачем, наказним отаманом, був призначений генерал Олександр Осецький. Однак і Мельник, і Осецький займалися лише політикою: мітингами, виступами, листівками. У зв'язку з цим Тютюннику довелося взяти на свої плечі все керівництво повстанськими частинами. Українці виграли перші бої, об'єдналися і щільним кільцем оточили Київ. До речі, саме про цей період життя міста оповідає відомий роман Михайла Булгакова «Біла гвардія».

Василь Тютюнник, хоча і займав четверту після Петлюри, Осецького і Мельника посаду в Дієвої армії УНР, - нагадує Анатолій Чернов у своїй статті про генерала «Палаючий любов'ю до Вітчизни», - фактично став керівником повстання проти П. Скоропадського. Генерал армії УНР Капустянський згадує: «Більша частина праці по організації повстання і по керуванню військами в цей тяжкий період лягла на В.Тютюнника. Молодий старшина величезної енергії і працездатності, шляхетного честолюбства, дуже рішучий і настирливий, рідкої чесності і некорисливості. Повстання Василь Тютюнник почав без жодного фахового помічника. Особисто керував військами не тому, що був самовпевнений, а тому, що не мав власне штабу армії УНР, більш-менш укомплектованого офіцерами-штабістами. Фактично лише на ньому трималося керівництво армією УНР». 

14 грудня війська Директорії урочисто увійшли в місто. Але з лівого берега на безтурботне Директорію вже напирала Червона армія. Командарм спробував сам упоратися, але це виявилося практично неможливим. І тоді наперекір усім українським соціалістам Тютюнник пішов на «контрреволюційний» крок — запросив до армії досвідчених генералів і офіцерів старої армії. Своїм помічником він узяв генерала Володимира Сінклера, який ще місяць тому був начальником штабу військ Скоропадського. Завдяки допомозі фахівців лютий 1919-го став переломним на тлі невдач українських військ. Наступ червоних було зупинено. У липні 1919 року, після з'єднання збройних сил Наддніпрянщини та Галичини, Василь Тютюнник став командувачем Армії Української Народної Республіки. На цій посаді він залишався до середини осені. Каменем спотикання для уряду Петлюри стала поява нового супротивника — Білої армії. Тютюнник був одним з небагатьох, хто розумів небезпеку будь-яких переговорів з головнокомандуючим Антоном Денікіним. Категорично і різко не погоджувався він і з рядом «революційних» заходів самого Симона Петлюри. Як результат — відставка.

Наприкінці травня 1919 року українська армія перебувала у скрутному становищі, ведучи одночасно бойові дії проти Добровольчйеской Білої армії, Червоної армії і польських військ. Петлюра покликав Тютюнника до себе як рятівника армії. В. Тютюнник розробив план прориву військ УНР у напрямку Проскурова («Проскурівська операція»), яка почалася 1 червня 1919 року. У її результаті вдалося відбити у Червоної армії міста Проскурів, Кам'янець-Подільський (в якому розмістилися урядові органи УНР) та ряд інших.

Після успіху Проскурівській операції він став начальником штабу армії УНР, а через місяць — командувачем армією, генерал-хорунжий армії УНР. Наказовий отаман А.Осецкій і начальник штабу А.Мельник були відсторонені від влади. З серпня 1919 року Тютюнник — одночасно командувач Східної групою об'єднаних армій УНР і ЗУНР (Української галицької армії). У серпні 1919-го військам об'єднаним військам під командуванням В.Тютюнника вдалося відбити у більшовиків міста Вінницю і Жмеринку.

17-22 листопада 1919 керував обороною Проскурова від ЗСПР. Автор плану Зимового походу військ УНР 1919-1920. Однак перед його початком захворів на тиф. Приблизно з 21 листопада 1919 почалася фактична ліквідація фронту і втеча багатьох державних діячів і штабних працівників УНР за кордон — до Польщі. 22 листопада вже хворий В.Тютюнник ще керує обороною міста Проскурів від білогвардійців. 4 грудня генерал Тютюнник, щоб зберегти військо, разом з Е. Мешковским розробляє унікальну військову операцію. Залишки війська повинні повернутися у ворожий тил, на Велику Україну. Запропонований отаманом план Зимового походу підтримав Симон Петлюра, і 6 грудня п'ятитисячний військо вирушило в похід. Останнє розпорядження своєму заступнику отаману М.Омельяновичу-Павленко в Зимовий похід отаман В.Тютюнник писав у гарячці - при температурі 40 градусів. І, тільки зробивши всі розпорядження, здавши армію своєму наступнику, провалився в безпам'ятство.

Тяжко хворий на тиф Василь Тютюнник був відправлений у рівненський госпіталь, уже захоплений поляками. Але його, незважаючи на всі зусилля лікарів, врятувати так і не вдалося. Командарм армії УНР помер у Рівне від наслідків тифу в результаті розриву серця. Поет Євген Маланюк, на чиїх руках помер Василь Тютюнник, писав: «Це був, безперечно, найвидатніший старшина і полководець український, що створив республіканську армію України, який керував нею аж до здобуття Києва 1919 року, який був потім заходами «демократів» духу і розуму усунений від праці, а в трагічний момент початку останньої катастрофи 1919 року покликаний знову. То був той отаман Вас. Тютюнник, що, запалений духом любові до Вітчизни, згорів, як свічка, на славу історії української, — людина, про яку ще багато напишуть історики і поети. Людина, яка для свого часу, для наших сумних днів була своєю величиною неспівмірною, незрозумілою, навіть чужою, як усі видатні українці нашої трагічної історії».

«Його одягли в той самий френч (темно-зелений), єдиний (у командарма!), який усі пам'ятають, в якому був при Центральній Раді, Гетьмана, Директорії, Головного отамана, - згадував Маланюк. - На труні - крива шабля в сріблі, - єдина прикраса (це був мій ад'ютантською подарунок) - і відома сіра смушева шапка, - теж подарунок (здається, від повстанців). Взвод польського війська. Лафет не можна було у Рівному дістати, тому - звичайна чорна карета, - зовсім не для генерала. Легкий салют в морозному повітрі. Потім - простий дубовий хрест»...

Сучасники відзначають, що Тютюнник, плануючи операції, любив ризикувати. З колегами був «гарячий і різкий», імпульсивний і неуживчива, іноді грубий. Проявив себе як найталановитіший полководець УНР, виступав за ведення бойових дій до останньої можливості. На відміну від ряду інших українських воєначальників, не прагнув конкурувати з Симоном Петлюрою.

2015-07-17 23:43:41
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар