Василь Чечвянський, - Україна Incognita
   

Василь Чечвянський,

або Навіщо Ільф і Петров приїжджали до Харкова
Анатолій САНЖАРОВСЬКИЙ, член Спілки письменників Москви

Василь Чечвянський і Остап Вишня. Між ними багато спільного. У них одне справжнє прізвище — Губенко — бо вони рідні брати. Обидва сатирики-гумористи. Класики української літератури.

Василь Михайлович Губенко народився 28 лютого (12 березня за новим стилем) 1888 року на хуторі Чечва (Полтавщина). Звідси і псевдонім Чечвянський.

Цю «слабкість» він запозичив у молодшого брата, Павла Михайловича, перший псевдонім якого був Грунський (за назвою містечка Грунь, де народився).

Сини селянина, за освітою військові фельдшери. Вони одночасно вчилися в київській військово-фельдшерській школі. Після її закінчення Василь екстерном склав у Харкові іспити за восьмий клас чоловічої гімназії. У сім’ї прикажчика полтавської поміщиці фон Рот, відставного солдата Михайла Кіндратовича Губенка, який прослужив у російській армії 20 років, було 17 дітей.

Пізніше Остап Вишня пригадає:

«...батьки були нічого собі люди. Підходящі. За двадцять чотири роки спільного їхнього життя послав їм Господь усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молитись милосердному... З’явився я на світ другим. Переді мною був первак, старший брат, випередив мене років на півтора».

Був це Василь.

Василь Чечвянський брав участь у Першій світовій війні. 1917 року перейшов на бік революційно настроєних солдатів. У громадянську війну — інтендант Першої Кінної армії. Потім очолював у Ростові-на-Дону санітарну службу Північно-Кавказького військового округу. 1924 року демобілізувався, зайнявся літературною роботою.

Василь був дуже популярний і красивий. І це не минуло безслідно. Йому плеснула в обличчя кислотою одна без відповіді закохана у нього шизофренічка. Цей нещасний випадок коштував йому дорого. Ока. Довелося постійно носити на обличчі чорну пов’язку.

«Після арешту Остапа Вишні у грудні 1933 року, — згадував син Василя Чечвянського Віктор Васильович Губенко, — батька перестали друкувати. Сім’я почала бідувати. Батьку не давали працювати. Він навіть не міг під своїм ім’ям опублікувати хоча б стрічечку. Все написане віддавав друзям, і ті, надрукувавши його фейлетон або статтю за своїм підписом, гонорари віддавали батьку.

За батьком встановили постійне стеження. Батько навіть жартома говорив мамі: «Тепер я ніколи не загублюся! Виглянь, шпик токує під вікнами. Завжди проводжає на роботу, зустрічає з роботи. Тепер я і під машину не можу втрапити. Я завжди під надійною опікою!»

І цього часу... Тут не можна не навести рядки з книги Наталії Шубенко «Невідомий Харків»:

«До середини 30-х романи Ільфа і Петрова були перекладені багатьма мовами — окремий випадок популярності за життя. Серед них є й настільки екзотичні, як румунська, хорватська, македонська і навіть хінді. Відсутній, як не парадоксально, переклад... українською. Намагаючись роз’язати цю проблему, Ільф і Петров 1936 р. знову приїжджають до Харкова на зустріч із письменником Василем Чечвянським. На жаль, роботі не судилося здійснитися: через кілька місяців українського письменника заарештували і розстріляли як «ворога народу». Втім, і сам Ільф тримав напоготів торбину з двома комплектами білизни.

А першому україномовному виданню ільфо-петровського роману судилося з’явитися на світ лише через 35 років після цієї зустрічі».

«Опікунство» органів тривало до 2 листопада 1936 року, коли Чечвянського заарештували.

Під час слідства дружина Надія Михайлівна якось примудрилася домогтися побачення з Василем Михайловичем. Його вигляд злякав її. Був він у синцях, виснажений. У неї з болем вирвалося:

— Васю! За що вони тебе так?

— Мені, Надю, шиють літературні помилки. Б’ють щодня.

Але літературні помилки — це лише туманний фон. Насправді ж з нього вибивали зізнання у причетності до якоїсь української контрреволюційної націоналістичної фашистсько-терористичної організації.

Під побоями людина ламалася і починала «зізнаватися», наговорювати на себе і на близьких.

15 липня 1937-го Василя Михайловича Чечвянського розстріляли у Києві.

Дружину Надію Михайлівну — вона служила медсестрою ще в Першій Кінній армії Будьонного — заарештували 3 жовтня 1937-го як члена сім’ї ворога народу, а дітей, двох малолітніх синів Павла і Віктора, упекли в дитпритулок при в’язниці, де вона сиділа, чекаючи суду.

У квартиру ж Чечвянських зі всім їхнім майном паном в’їхав мозолястий трудівничок НКВС.

А Павла і Віктора заховали в мелекеський дитбудинок НКВС на Волзі.

Надія Михайлівна отримала вісім років «віддалених таборів». І коли її везли в теплушці по етапу в сибірську глушину, на одній станції вона кинула в натовп на платформі листа з адресою сестри Лідії Михайлівни, яка жила в Ростові-на-Дону.

У листі було одне благання: «Сестро! Рятуй моїх синів! Забери їх із каторжного дитбудинку до себе».

Лідія Михайлівна була знайома з дружиною Максима Горького. До Москви і подалася Лідія Михайлівна. І Катерина Пєшкова довідалася, де знаходяться Павло і Віктор, допомогла Лідії Михайлівні забрати племінників з Мелекесса.

Павло і Віктор стали жити в неї. Почалася війна. Павло — він був старший — пішов на фронт. Матері він так і не побачив. А Віктор, що став потім водієм, дожив у тітки, поки не повернулася з в’язниці Надія Михайлівна.

Сама ж Лідія Михайлівна пізніше згинула в таборах невідомо де.

Павло хоробро бився. Молодим офіцером загинув у бою за рідний Харків.

1957 року Василя Михайловича і Надію Михайлівну повністю реабілітували. Надія Михайлівна жила в Харкові, померла від туберкульозу.

Які стосунки були між братами? Як Вишня дивився на Василя Чечвянського?

За словами Ю. Мартича, Остап Вишня не лише любив його як брата, але й високо цінував як соратника по жанру.

— У мого Василя лише одне око, — говорив він. — Але бачить він тим оком гостро.

За коротке творче життя Василь Чечвянський випустив сімнадцять книг. Його книги теж були покарані. Довгі роки вони відбували свою Колиму в бібліотечних «спецхранах». Для перекладу страшно мені було в Російській державній бібліотеці брати до рук книгу з чорним туполобим квадратним спецхранівським штампиком. І ще страшніше усвідомлювати, що її більше півстоліття ніхто не розгортав: зверху аркуші не розрізані.

Репресований сам за чотири роки до народження, а потому, через 62 роки, реабілітований, спершу я переклав непрохідного Василя Михайловича для себе. Я обійшов декілька московських видавництв і скрізь — відмова. А за чверть століття все-таки я видав свої переклади «колумба» українського гумору і сатири» Чечвянського «Відповідальність моменту» в Бібліотеці «Огонька» №27 за 1990 рік. Спасибі, підтримав Віталій Коротич, який тоді був головним редактором журналу «Огонек».

Приємно усвідомлювати, що я вихватив з небуття репресованого і лише посмертно реабілітованого Василя Чечвянського, цього українського Зощенка, і першим подав його російському читачеві.


2011-10-24 11:21:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар